Лекція №4 Тема: Культура Середньовіччя

План:

1. Загальна характеристика епохи Середньовіччя.

2. Наука та освіта в Середні віки.

3. Літературно-мистецьке життя Західної Європи в Середні віки.

4. Середньовічна культура Візантії.

1. Загальна характеристика епохи Середньовіччя.

Римська імперія припинила своє існування в 476 р., коли гер­манський воєначальник Одоакр скинув (повалив) останнього римсь­кого імператора Ромула Августула. Після загибелі пізньої античності народжується середньовічне суспільство. Середніми віками дослід­ники називають тривалий період в історії Західної Європи між ан­тичністю та Новим часом. Цей період охоплює понад тисячоліття з V до середини XVII ст., тобто з моменту падіння Західної Римської імперії і до першої буржуазної революції загальноєвропейського зна­чення - Англійської революції 1640-1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни

Думка, що Середньовіччя - «темні століття», справедлива тільки по відношенню до ранньо

го етапу (до IX ст.). Тоді багато що було забуто з античної спадщини. Наприклад, коли помер король остготів Тодор і йому необхідно було побудувати гробницю, то купол побудували з величезного суцільного каменю, тому що втратили секрети зведення склепінь. Не слід також однозначно тлумачити слово - «варвари» як відсталі. Це слово походить від грецького бар-бара, латинського «ЬагЬагі», що означає іноземці. Латинське «ЬагЬа» має ще одне значення - борода. Варварами стародавні греки, а пізніше і римляни, називали племена, що жили поза межами грецьких дер­жав і відрізнялися від греків (пізніше - римлян) своїми звичаями і культурою, зокрема не говорили грецькою та латинською. Для греків варварами були перси, скіфи, для римлян - кельтські, германські та слов'янські племена. Потім це слово стало означати будь-яких нецивілізованих людей.

Для середньовіччя характерні такі соціально-історичні особли­вості:

- перехід до феодалізму (основний зміст цієї соціально-еко­номічної формації - земельна власність, передача її в спадщи­ну, залежність політичної влади від неї);

- затвердження системи міського самоврядування, організація цехів;

- виникнення абсолютної монархії.

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут - церква. В центрі цієї культури знаходилось християнство. Воно стало стрункою світоглядною системою. Для середньовіччя характерні такі поняття, як теологія, аскетизм, містика. Для середніх віків характерним є виникнення так званої «духовної імперії». Церква тоді володіла освітою, контролю­вала її. Вона мала своє право, основні норми якого іменувались ка­нонами. Джерелом канонічного права було Святе письмо, постано­ви церковних соборів, нормативні акти глав католицької церкви -римських пап - булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім'ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що ці вчинки безпосередньо зв'я­зані з гріхопадінням.

Церковна організація була побудована на принципах аскетизму та всесвітньої влади. З багатьох почуттів людини перевага віддава­лась стражданню, бо, за вченням церкви, це - вогонь, що очищає душу. Ідея теократії - поєднання духовної та адміністративно-політич­ної влади в руках римського папи - призводила до постійної бороть­би між світською та релігійною владою.

Люди середньовічної Європи були християнами за своїми релігій ними переконаннями і вірили, що історія роду людського завершиться Другим пришестям Христа і Страшним судом, на яком кожен повинен буде дати звіт щодо своїх гріхів та добрих вчинків отримати кару або винагороду. Картина світу тоді ґрунтувалась головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Як відзначають дослідники , Біблію читали і слухали в середні віки приблизно так, як сьогодні читають свіжі газети.

Вирішальний вплив на формування християнського віровчення доктрини церкви і на середньовічну філософію та етику зробили ідеї Августина Аврелія (354-430) - знаменитого християнського богосло­ва і філософа, якого католицькі богослови назвали - «Блаженним». У своїх творах він детально розглядав філософські вчення античності, вказував на величезні переваги, які мало перед ними християнство.

Чимало чого середньовічного важко зрозуміти сучасній людині. Наприклад, не існувало поблажок для дітей: до них і дорослих вимо­ги були однакові. Дитину вважали маленьким дорослим. Обвинува­ченою в суді могла бути не лише людина, а й тварина. Час не вважа­ли цінністю й не берегли. Його визначали приблизно. Година була не однаковою в різні пори року. Перші механічні годинники мали тільки одну стрілку, їхній хід не був точним. Хвилин до XV ст. не лічили.

В «житіях святих», які розповідали про їхнє життя і чудеса, нази­вали день смерті святого, тому що віруючі відзначали його як цер­ковне свято, але не вказували рік, коли він помер, він не був по­трібний. Всі міри лічби теж були неточними. Довжину шляху вимірювали за кількістю днів, які треба було витратити для поїздки сушею чи морем. Тканини міряли ліктями, міри площі землі вста­новлювали на око.

В середовищі феодалів марнотратство поважалося незрівнянно більше від ощадливості - найважливішої чесноти буржуа. Злиден­ність вважали бажанішою Богові, ніж багатство. І коли одні прагну­ли збагатитися, інші добровільно відмовлялися від свого майна.

Вагомість людини залежала не від її майнового стану - грошей і володіння землею, а від походження, наявних в неї прав. Найбідніший дворянин був вищим від найзаможнішого городянина.

Середньовіччя - епоха, в якій виробництво і творчість ще не були відокремлені, як у Новий час із його пануванням масового виробництва, коли робітник виробляє для ринку і не пов'язаний з покупцем. Середньовіччя висунуло ряд видатних мислителів, які заклали основи по-справжньому наукового підходу до засвоєння світу, хоча основним видом їхньої діяльності стала теологія. Це - римський філософ і письменник, «великий учитель Середньовіччя» Аніцій Манлій Северин Боецій (близько 480-524 рр.), який запропонував досить оригінальний середньовічний варіант натурфілософії, і Магн Флавій Аврелій Кассіодор (близько 487-578 рр.), який був спочатку міністром держави остготів Теодоріха Великого, а пізніше абатом од­ного з італійських монастирів. Останній заклав основи латинської риторики. Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так ха­рактеризував його: «Я без вагання зараховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого і яку пестила фортуна, до числа щасливців і людей видатних; в осягненні наук, як божественних, так і світських, я навіть не помишляю наблизитися до нього’’

Дослідження свідчать, що в середньовічній культурі існували дві основні тенденції - Кассіодора та італійського ченця Бенедикта Нурсійського (480-543). Кассіодор об'єднав християнську традицію і світське знання. Це привело до становлення світської культури. Тра­диція Бенедикта відображала неприйняття античної культури і при­звела до духовного диктату церкви в середні віки. Люди виховувались в дусі релігійно-аскетичного світогляду. Аскетизм став офіційною ідеологією.

Бенедикт заснував в 529 р. в місцевості Монте-Кассіно, на пів­ночі Італії, перший в Західній Європі монастир. У монастирях, цих своєрідних гуртожитках, монахи прагнули протиставити неправед­ному світові ідеальний образ спільного життя. Перший загально-житійний монастирський статут був створений на сході Європи, у Візантії, Василем Великим. Головним принципом об'єднання мона­хів у складі одного монастиря він визначав наступний: тільки в су­місному житії монахів духовні прозріння одного стануть доступні багатьом. На початку VI ст. Бенедикт написав свій статут монас­тирів. Статут вимагав від монахів цілковитої відмови від родини і власності, суворої дисципліни, молитви та заняття ручною працею.

Новим в статуті Бенедикта, порівняно зі статутом Василя Велико­го, було положення про те, що надмірне омертвіння плоті теж не є благом, тому що монахи повинні працювати, а для цього необхідні сили. Бенедикт писав: «Безчинність є ворогом душі. Тому браття мають в означеному часі займатися фізичною працею, а з другого боку - в означених годинах читанням побожних книг. Коли пиль­на потреба або незаможність вимагає того, щоб самі збирали збіжжя з поля, не повинні з цієї причини попадати у смуток, бо тоді вони є правдивими ченцями, коли живуть з власних рук, як це робили наші отці і апостоли. Але все повинно робитися помірковано з огляду на слабих.

Але у ранньому Середньовіччі (УІ-УПІ ст.) у більшості країн За­хідної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури. Одним з найбільш значних посередників між античною культурою та середньовіччям був вчений, латинський письменник з Іспанії Ісидор Севільський (близько 570-636 рр.). Він підготував перший енциклопедичний словник середньовіччя під назвою «Етимології» (або «Начала»). Поклавши в основу укладання словника принцип «етимології», тобто виведення значення слова з його кореня, Ісидор досить довільно трактував поняття з астрономії, космографії, гео­графії. Це викликало критичні оцінки з боку представників науки. Важливим документом з історії германських народів є написана Ісидором «Хроніка».

В Європі народжувалась єдність нової середньовічної культури. Цьому сприяло політичне об'єднання більшої частини тодішнього Заходу. В ході безперервних війн король франків Карл Великий (742-814) включив до складу своєї держави поруч з Франкським королівством (колишню Галлію та майбутню Францію) північну, не захоплену арабами, Іспанію, Німеччину, більшу частину Італії. У Західній Європі була створена величезна імперія, величезна дер­жава раннього Середньовіччя.

На Різдво 800 р. Карл Великий коронувався в Римі папою Ле­вом короною римських імператорів як імператор всього європейсь­кого заходу. В результаті цього утворилась держава, яка увійшла в історію як Священна Римська імперія. Коронація утверджувала не­залежність Риму від Константинополя, де вже був християнський імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прий­няття франкськими правителями християнства, яке стало важливим аспектом життя їхньої держави. Коронація 800 року закріпила пакт угоди між церквою та державою. Якщо король, а тепер імператор, виконував свої обов'язки перед Богом, дотримуючись миру і спра­ведливості, він забезпечував тим самим спасіння всьому своєму на­роду. Пізніше (900 р.) Священна Римська імперія розпалась на бага­то різних державних утворень. З цієї держави утворились, зокрема, Франція, Німеччина, Італія.

При Карлі Великому та його найближчих наступниках відбувало­ся піднесення культурного життя. Воно увійшло в історію як Каролінгське відродження. В культурно-ідеологічному відношенні Карл Великий прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі християнської релігії. Про це свідчить те, що реформи в культурній сфері були початі з співставлення різних списків Біблії і встановлення її єдиного канонічного тексту для всієї Каролінгської держави. Тоді ж була здійснена реформа літургії, проведена її уніфікація, відповідність римському зразку.

Будучи відносно освіченим, проявляючи інтерес до літератури і поезії; зокрема античної, вміючи читати по-латині і по-грецьки, Карл Великий постійно турбувався про вдосконалення освіти в державі, хоча сам він, за свідченням біографа Е.Ейнхарда, так і не зміг навчи­тись писати. Близько 787 р. було видано «Капітулярій про науки». Він зобов'язував створювати школи при всіх єпархіях, при кожному монастирі. В них повинні були вчитись не тільки клірики, а й діти мирян.

«Загальне Напучення» 789 р. окреслило предмети для вивчення: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та латинської граматики».