2. Характеристика художніх стилів епохи XIX ст.

У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. доміну­вав романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголо­сив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є та­кож оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуття­ми захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.

Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мис­тецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейсь­ких країнах.

У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (22.01.1788-19.04.1824). Свій рід по батькові він вів від Вільгельма Завойовника. Батько промотав родове багат­ство і покинув сім'ю, коли Джордж був маленьким. Тому «нащадок королів» у дитинстві був оточений бідністю. Його могутній дух втілив­ся в слабкому, хворобливому тілі, до того ж з фізичною вадою - куль­гавістю.

Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прий­шла до нього раптово, в один день. У його записах читаємо: «Одного ранку я проснувся знаменитим». Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийш­ли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чарльза Гарольда».

Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його по­коління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Вели­чезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Кор­сар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить од­на з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.

В 1823 р. Байрон відправився на допомогу грецькому повстанню, спрямованому проти турецького панування. В Греції він і помер від лихоманки в самий розпал повстання. Друзі перевезли прах на його батьківщину. Але через розрив відносин з англійським суспільством його прах відмовились помістити у Вестмінстерське абатство, місце поховання всіх великих людей Англії. Байрона похоронили в сільсь­кій церкві в Гекноллі. Серце ж його залишилось похованим у Греції.

Байрон вважається національним героєм Греції. На його надмо­гильній плиті вибитий напис про те, що поет поліг «при героїчній спробі повернути Греції її стародавню свободу та славу».

Романтики активно звертались до народної творчості, використо­вували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771-1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літера­турі. Творчості В.Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться описання життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін по­рівнював В.Скотта з Шекспіром, а О.Бальзак вважав його своїм учи­телем.

Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французь­кий письменник Олександр Дюма-старший (24.07.1802-5.12.1870). Його бабуся була негритянкою. Батько - наполеонівський генерал. Після смерті батька сім'я бідувала і дати освіту хлопчику мати не змог­ла. Він заповнив цю прогалину читанням. В ньому рано проснувся письменницький хист і захоплення театром. Завдяки своїм романам Дюма став славетним, при чому слава прийшла до нього рано.

Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845-1846), «Три мушкетери’’ ,та продовження цього роману - «Двадцять років згодом» (1845) ще одна трилогія - «Ко­ролева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п'ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи. З цього приводу англійський письменник Роберт Стівенсон (1850-1894) сказав: «Напевне, після Шекспіра найдорожчий, найкращий мій друг -д'Артаньян... Мені невідома інша душа настільки людяна і у своєму роді настільки неперевершена...».

Главою й теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор Марі Гюго (26.02.1802-22.05.1885). В своїх творах він виступав проти дес­потизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір - роман «Собор Паризької богоматері» (1831). Собор для В.Гюго - це не лише величний пам'ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов'язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає пе­ред читачем мов жива істота.

Перу письменника належить поема «Мазепа». Гюго, як президен­тові літературного конгресу в Парижі, в 1878 р. було вручено брошу­ру М.Драгоманова французькою мовою «Українська література, за­боронена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі.

Одним з творців жанру науково-фантастичного роману був фран­цузький письменник Жюль Верн (1828-1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (1867-1868), «20000 льє під водою» (1869-1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода - ось що я люблю і що хотів би пос­тійно виражати у своїх творах», - писав Жюль Верн.

У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані бра­тами Грімм - Якобом (1785-1863) та Вільгельмом (1786-1859).

В другій половиш XIX ст. в окремий напрям у літературі та мис­тецтві оформляється реалізм (від лат. геаііз - речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об'єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797-17.02.1856), про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і пер­шим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком рево­люції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово ро­мантичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою дво­юрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт, Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лятошинський.

Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші». В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». Гейне належить вислів: «Молодість - це не вік, а стан душі».

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості видатно­го французького письменника Оноре де Бальзака (20.05.1799-18.08.1850). Він кілька років жив на Житомирщині, а в 1850 р., неза­довго до смерті, в Бердичеві, у костьолі святої Варвари, обвінчався з Евеліною Ганською, яку письменник любив багато років. Бальзака справедливо порівнюють з Прометеєм, але прикутим не до скелі, а до письмового столу. Гюго казав, що у бальзаківському житті було більше праці, ніж днів.

Практично все життя видатний романіст працював над створен­ням великого циклу романів і повістей, які згодом об'єднав під на­звою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов'яза­них між собою творів, понад дві тисячі персонажів - такий масштаб цього грандіозного творіння. Герої творів - банкіри, купці, лихварі. Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів ство­рити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Баль-зак і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм вдаюся. Формулюючи ідею «Людської комедії», Бальзак у передмові до неї зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяс­кравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи го­ловні події з життя суспільства... мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв». Письменник називав себе «секретарем французь­кого суспільства», «доктором соціальних наук».

"В XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в прин­ципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники сто­мились від вимог об'єктивності та типізації. Народжується нова, суб'єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. До всякого образотворчого мистецтва абсолютно застосовне таке судження про живопис видат­ного німецького художника XIX ст. Каспара Давида Фрідріха (1774-1840): «Художник повинен писати не тільки те, що він бачить перед собою, але і те, що бачить в собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то нехай кине живопис».

На цій хвилі і формується імпресіонізм. Сам термін походить від назви картини французького художника Клода Моне (14.02.1840-06.12.1926) «Враження. Сонце, що сходить» Іноді виникнення терміна «імпресіонізм пов'язують з нова­торськими пошуками іншого французького художника - Едуара Мане (1832-1883). У передмові до каталогу своїх картин він так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження . »

Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після дов­гих дискусій з Полем Сезанном (1839-1906) прийшов до висновку: предмет або людина, яких зображають, є лише приводом. Геніальність полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому виг­ляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, - писав він, -зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд з божим світом свого власного Світу, який очі мої не зможуть забути». Так було підтримано пріоритет суб'єктивного над об'єктивним, значущого над видимим.

Крім Моне і Мане, імпресіоністський рух висунув таких великих майстрів, також представників Франції, як П'єр Огюст Ренуар (1841-1919), Едгар Дега (1834-1917). Каміль Піссарро (1830-1903), Альф-ред Сіслей (1839-1899), Анрі Тулуз-Лотрек (1864-1901). Історія імпресіонізму порівняно короткочасна - всього 12 років (від першої виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 р.).

Імпресіонізм прагнув відтворити найточніші суб'єктивні відчут­тя та переживання, настрій та швидкоплинні враження автора від реального світу в його русі та мінливості. Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості. В мистецтво ввійшли миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, неспо­дівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність сприйняття. Це яскраво помітно в творчості Ренуара. Створюється враження, що його полотна написані простим перехожим, який гуляє (або, як ска­зали б французи, фланірує) по бульварах і насолоджується життям.

Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпре­сіонізмі. Яскравими представниками цього напрямку були французькі художники Поль Сезанн, Поль Гоген (1848-1903) і голландський художник Вінсент Ван Гог (1853-1890). Вони великою мірою є ро­доначальниками мистецтва XX ст. Ван Гог посилював експресивні якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення кра­сою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника, які при його житті не знаходили покупців, в наші дні коштують багато мільйонів доларів і продаються на всесвітньо знаменитих аукціонах.

Французькі митці виступили законодавцями такого мистецького напрямку кінця XIX - початку XX ст., як символізм (від фр. - знак, символ). У творчості його представників основним засобом вираження був символ, концентроване відбиття певної ідеї, явища, образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об'єктом зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. Символісти стверджували, що тільки ідеї являють ту вищу реальність, яку і по­винно зафіксувати мистецтво. Вони спирались на тезу німецького філософа-ідеаліста Артура Шопенгауера (1788-1860) про те, що існує «стільки різних світів, скільки є мислителів». Крім живопису, сим­волізм охоплював літературу, театральне мистецтво, музику. Харак­терною рисою символізму була ставка на інтуїтивне, безсвідоме. Символісти відстоювали ідею незалежності мистецтва від соціаль­них завдань та проблем. Вони вірили, що одвічні культурні цінності можуть об'єднати людей. Близький своєю поезією до французьких символістів англійський письменник Оскар Уайльд (15.10.1854-30.11.1900) вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, що мистецтво вище від життя.