Лекція №5 Тема: Культура епохи Відродження

План:

1. Ренесанс – особливий період у розвитку європейської культури.

2. Розвиток природничих наук і техніки.

3. Літературно-мистецьке життя епохи Відродження.

4. Реформація та її культурно-історичне значення.

1. Ренесанс – особливий період у розвитку європейської культури.

Епоху Нового часу звичайно починають відлічувати з XVII ст. Але є й думка, що починається ця епоха з Відродження, або, італійською мовою, Ренесансу, що приходить на зміну середньовіччю. «Відродженням» називають часом вже й зріле середньовіччя — XII ст.; при цьому відлік Нового часу почи­нають з явищ ренесансного типу.

Ренесанс — це особливий період у розвитку європейської культури, що три­вав з кінця XIII до початку XVI ст. Саме з часів Ренесансу починається рух за духовне й суспільно-політичне розкріпачення особистості, посилюються гумані­стичні та світські тенденції, розвиваються можливості науки та техніки, що забезпечують володарювання людини в світі. Цей рух, внутрішньо цілісний і практично спрямований, є суттю Нового часу, започаткованого з XVII ст. Він набирає розмаху й широти протягом останнього півтисячоліття. Саме починаючи з Ренесансу, змінюється тип культури: релігія вже не визначає основні напрями духовного пошуку; культура починає секуляризуватися, тобто звільнятися від цер­ковного впливу. Основні етапи цього процесу такі: Ренесанс (XV—XVI ст.); Рефор­мація та Контрреформація (XVI—XVII ст.); Просвітництво (XVIII ст.).

Ренесанс — це відродження античних культурних начал, що були витіснені або пригнічені релігійно-християнськими канонами середньовіччя. Полягає це в уславленні чуттєво-матеріального буття, у становленні позитивно-наукового світогляду, у відмові від спіритуалізму середніх віків — в центрі світу стає не Бог, а людина, як це вже було колись у античному суспільстві.

Цей людиноцентризм виливається в духовно-митецьку течію гуманізму (від лат.— людина). Античний людиноцентризм розумів людину як «рід людський». Людина Ренесансу вважає себе неповторною, індивідуумом — дається взнаки тисячоліття християнської культури з її спрямованістю до кожної взятої окремо душі. І, очевидно, що саме в період Ренесансу були започатковані явища, які визначають обличчя наступних епох, — аж до XX ст. включно: розкріпачення індивідуальності у всіх сферах приватного та громадського жит­тя, капіталізація суспільства.

Епоха західноєвропейського Відродження була зумовлена тимчасовою, але силь­ною кризою католицької церкви. По суті, в епоху Відродження європейське суспільство, переживши тяжку духовну кризу, поривається до оновлення. Переосмислюються середньовічні церковні основи світогляду. Наука, філософія, політика поволі звільняються від церковного впливу. Культура починає підпорядковуватися суто світським інтере­сам. Гуманісти прагнули надати світським питанням — благоустрою суспільства та держави, правам особистості, вільному інтелектуальному пошуку, коханню та мистецтву — тої ж ваги, що раніше надавалася християнській вірі. Ця переорі­єнтація була зумовлена низкою обставин.

Кілька фундаментальних духовних потрясінь похитнули абсолютну віру люди­ни середньовіччя у церковні догмати. По-перше, невдача хрестових походів за торжество віри примусила багатьох засумніватися, якщо не в методах боротьби за віру, то, принаймні, замислитися над тим, чому небеса не підтримали християнських лицарів. По-друге, Європу спустошували епідемії, неочікувані для людей, які відчу­вали себе обранцями Бога: після найбільшої чумної пошесті, наприклад, залишилося 25 % населення. Жага звичайного життя, врешті-решт, мусила взяти гору — війни та епідемії, розчарування в аскетичних практиках, та й, зрештою, проста втома від суворих етичних норм минулої епохи спричинилися до того, що європеєць почав зацікавлено ставитися до звичайних житейських справ, до праці в полі й до реме­сла, до торгівлі та розваг, до кохання та мистецтва. Географічні відкриття, знайом­ство з нетрадиційними релігіями та звичаями досі невідомих народів підсилюють розвиток вільнодумства та прагнення ревізувати християнство. Реальність земного існування у західній Європі починають розуміти як єдине справжнє буття, в якому, на відміну від церковних догм, можна не сумніватися. Звідси — один крок до філософії гедонізму — прагнення насолод, яке завжди спостерігається, коли суспільство втрачає смак до пошуку метафізичних, прихованих начал буття. При цьому в європейській спільноті новий тон задає, перш за все, Італія, батьківщина Відродження. «Італійська цивілізація другої половини XV ст. доко­рінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігали середньовічний характер. Серйозно ставлячись до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447—1455 рр.) - перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним, тобто — папським, секретарем було при­значено Лоренцо Валлу, епікурейця, того, котрий довів фальшивість Константинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив Св. Августина в єресі»

У флорентійській Платонівській академії, що наслідувала античну традицію (засновники М. Фічіно та Піко Делла Мірандола), завдяки широкому звернен­ню до античних джерел посилилася філософська база гуманізму, почалося нове осмислення християнської спадщини і відкрився шлях для пантеїстичної тези «Бог усюди». Виникає відчуття якоїсь «загальної релігії», що була до християн­ства і спостерігається в сучасних нехристиянських духовних системах. В умовах такого світосприйняття сама папська Курія піддалася «духові часу».

Кардинали в цю епоху закликають у листах один на одного «благословення Вакха і Венери».

Рядові клірики продавали по глухих селах пляшечки зі «сльозами Богома­тері» або пера з «архангельського крила». Особливе обурення рядових і чесних християн викликала торгівля індульгенціями — папірцями, які за означену суму автоматично «відпускали гріхи» без всякого покаяння та сповіді. При цьому священнослужителі Заходу користувалися привілеями, що підносили їх над мирянами: лише вони мали право знати всю Біблію (мирянам дозволяли читати лише Новий Заповіт); священики приймали причастя «під двома вида­ми» — як хліб і вино, а миряни отримували самий лише хліб і т.д.

Політико-правова еволюція західного суспільства. З XIII ст. в надрах феодального ладу почали поволі складатися нові, капіталістичні відносини, при яких стосунки між людьми базуються не на ієрархії та традиційному пригніченні посполитого люду аристократичною верхівкою, а на почутті свободи вчинку, на приватній ініціативі, партнерстві та взаємовигідній співпраці. звичайно, й тут не може бути абсолютної рівності людей, але виникають рівні можливості для змагання.

Торгівля та ремесло, які дають від початку певний простір для ініціативи та живності індивідуума, утверджують пріоритет способу життя нового типу —життя у місті, яке починає відігравати провідну роль, відтісняючи цінності жителів села на другий план (пригадаймо, що саме поняття цивілізації пов'язане з виникненням міст, міського способу життя).

На зміну натуральному господарству приходить розвиток ремесел, товарного виробництва, торговельного та банківського капіталу.

Зростає роль міста і як осередка мануфактурного виробництва . Місто стає денонсатором вільного духовного, наукового, техніко-інженерного та митецького життя .

Мануфактура— підприємство, яке грунтуеться на ремісничій техніці та розподілі етапів вироблення речі між окремими куріями майстрів; мануфактура передує розвиненому машинно-індустріальному виробництву.

Цей процес поступового розкріпачення особистості супроводжувався роз­поділом людей на певні верстви. В Західній Європі, наприклад найповажнішим класом людей вважалося духовенство. Дворянство (аристократія, лицарі) та простолюд складали все інше населення. За часів феодального панування ари­стократія фактично присвоїла собі панівну роль у суспільстві, утискуючи кріпа­ків і прагнучи якось нейтралізувати авторитет церкви. У всіх національних дер­жавах Заходу — Італії, Іспанії, Франції, Англії та ін. — дворянство прагнуло обмежити якомога більше централізовану владу короля. Королі ж потерпали від аристократичної сваволі, намагалися спиратися на народ і духовенство.

Дедалі більшу роль починає відігравати реальна політика, причому з'явля­ються нові концепції державності. Ідея Граду Божого та Церкви, як його втілен­ня, остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкова­ного Граду Земного — недаремно саме тоді складаються численні утопії, які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Ці утопії відображають ідеали августинового Граду Божого, але, на відміну від нього, це вже суто Земний Град, і людство має будувати його власними зусиллями.

Піко Делла Мірандола (XV ст.) — італійський гуманіст, який вважав, що людина, виняткова істота, вільно творить і саму себе як особистість, і свою історію. По суті, в його творах вимальовується ідея прогресу, перемоги цивілі­зації над дикунством.

Томас Мор (XV ст.) — противник відокремлення англійської церкви від Риму, якого було страчено за підтримку католицизму (католиками він каноні­зований), автор книги «Утопія», в якій змалював ідеальне суспільство, побудо­ване на відсутності приватної власності, обов'язковій праці кожного, розподілі продуктів праці за потребами і демократизмі влади. Очевидно, він не стільки змальовував контури можливого майбутнього соціалізму, як це подавалося в марксистській думці (утопія грецькою мовою означає «місце, якого не іс­нує» ), скільки зображав ідеальну общину ранньохристиянського типу, на докір несправедливій і жорстокій сучасності. Однак книга Мора стала «першою ластів­кою» серед концепцій, які намагалися обгрунтувати «щасливе майбутнє» людства.

Томмазо Кампанелла (XVI—XVII ст.) — італійський чернець, переслідува­ний інквізицією за вільнодумство, автор твору «Місто Сонця», в якому змалю­вав ідеальне суспільство, що також не має приватної власності,. базується на обов'язковій праці та рівному розподілі. Кампанелла писав свій твір вже як конкретний проект, що його, на думку автора, мали реалізувати папа римсь­кий та монархи Європи.

Від утопій недалеко було й до суто практичних кон­цепцій. Юрист Ж.Боден (XVI ст.) обґрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими супе­речностями і покликана привнести гармонію в суспіль­ство, забезпечити безперервний прогрес. Здебільшого ідею законності й порядку все ще пов'язують з ідеєю монархії, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим народом. Але з'являються нові вимоги до монарха, якого вважають відповідальним за правління. Ідея життя за законом, успадкована з Біблії, пере­стає бути віртуальною: демократичні верстви суспіль­ства прагнуть встановити реальний порядок, при яко­му не буде умов для сваволі й несправедливості.

Справжній злет переживає риторичне слово, яке в середні віки було властиве лише для проповіді. Розквітає урочисте красномовство — окраса ювілеїв, бенкетів, церемоній, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, можновладцям тощо .

Водночас чітко виявляється й риса, яка стане домінуючою в за­хідноєвропейській свідомості та бага­то що визначатиме в суспільному житті. Йдеться про відмову від тра­диційних християнських цінностей, які вже «зв'язують» волелюбну осо­бистість, про безкрайній індивідуалізм, який переростає у відверту амораль­ність, властиву, перш за все, для влад­ної верхівки. На жаль, в ідеології ми­нулих часів подібна розкріпаченість особистості трактувалася як щось таке, що відповідає суті й призначенню людини, як її «титанізм». Проте в історію увійшли не лише імена Піко Делла Мірандоли або Марсіліо Фічіно, які оспівували безмежні можливості розкріпаченої людини.

Більш того, подібна вседозволеність починає виправдовуватися й навіть пате­тично схвалюватися в сфері політичної думки. У трактаті Нікколо Макіавеллі «Князь» ідеалізовано володаря, який заради свого народу й держави порушує клятву, підступно вбиває своїх ворогів: адже це робиться в ім'я великої суспільної мети. Лицарський ідеал затьмарюється, політика стає «брудною справою». По­дібний тип політичної поведінки отримує назву макіавеллізму.