1.23. Слов’янофільство та західництво в росії.

Особливе місце в розвитку соціологічних та суспільні' політичних поглядів у Росії належить слов'янофілам (Хом'яков О.( Кириєвський І.В., брати Аксакови - Костянтин та Іван, а такт Самарій Ю.Ф.) та західники (Чаадаєв П.Я., Станкевич М.Н Бєлінський В.Г., Герцен О.І.). Слов'янофільство разом із західниками становлять по суті єдиний феномен в історії духовної культури Росії. Вони мають спільні витоки, їх не можна мислити незалежно один від одного. Представники обох напрямків ставили перед собою одні і ті ж питання: Хто ми? (тобто росіяни). Звідки ми? Яка наша роль в світовій історії? Яке наше майбутнє? Та слід відмітити, що відповіді на ці питання в них були часто різними.

Найчастіше вважають, що головним у розходженнях між ними була їх протилежна оцінка реформ Петра І. Але здебільшого це мало зовнішній характер. Внутрішні суперечності знаходились значно глибше: вони стосувались ставлення до західноєвропейської освіченості, освіти та науки. Представники обох напрямків були прихильниками культури та науки. Але, нагадаємо, слов'янофіли вважали за необхідне в науці знаходити істинну народність, а не запозичати західноєвропейські моделі. Західники ж навідріз відкидали будь-які спроби пошуків особливої, національної «народної науки». До того ж самі слов'янофіли не могли відповісти на питання, що таке «народна наука».

Із суперечок стосовно «народної науки» дискусія переростала до постановки принципових світоглядних проблем, зокрема, про співвідношення про народного і загальнолюдського в історичному процесі. Якщо західники віддавали пріоритет загальнолюдському у розвитку історії, то слов'янофіли схилялись до перебільшення народного, національного фактору в історії. Ця протилежність прослідковується у висуненні слов'янофілами ідеї «месіанської ролі Росії».

По-різному ставились ці течії і до православ'я. Слов'янофіли відстоювали принцип своєрідно зрозумілої ними християнської філософії, тоді як західники дотримувались секулярних, раціоналістичних поглядів.

1.24. Філософські та соціологічні погляди народників.

Важливим суспільно-політичним рухом Росії останньої третини XIX початку XX ст. є народництво. Воно пройшло своє становлення під окремих гуртків до великих об'єднань революційних різночиннії» («Народна воля»). Представниками народництва були: М.Михайловський, П.Лавров, П.Ткачов та М.Бакунін.

Михайловський Микола Костянтинович (1842-1904 pp.). Як прихильник етико-соціологічної школи, виразник так званого суб'єктивного методу в соціології, він виступив проти «органічної теорії» Спенсера й соціал-дарвінізму, а також проти пасивно-споглядальних методів у філософії, що давало йому привід для критики «фаталізму» і «крайнього детермінізму» у марксистській філософії. Не заперечуючи об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, визнаючи певним чином правомірність історичного матеріалізму, який трактувався ним як матеріалізм «економічний», Михайловський разом з тим не відкидав й активної ролі особи в історії, здатності особи протиставити себе стихійним силам історичного процесу і вільного її вибору в суспільно-історичній діяльності.

Цікавою видається і соціологічна концепція Петра Лавровича Лаврова (1823-1900 pp.) - філософа і публіциста, який був одним із ідеологів народництва. П.Лавров вважав (про це свідчать його «Історичні листи», 1870 p.), що справжніми історичними діячами є «розвинуті, критично мислячі особистості, прогресивні і завжди революційно налаштовані, які є представниками освіченої частини суспільства». Вони визначають критерії прогресу, мету й ідеали суспільного розвитку. В соціології Лаврова діє саме суб'єктивний метод: суспільні перетворення є своєрідними, вони неповторні, є результатом зусиль особистостей.

Відомим ідеологом народництва був і Петро Микитич Ткачов (1844-1885 pp.). Він був широко обізнаним із марксизмом. У 1865 р. вперше легальне) друкує російською мовою «Передмову до «Критики політичної економії» К.Маркса. Його, як політичного мислителя, цікавили, перш за все, проблеми досягнення шляхом революції розумного і справедливого соціального ладу.

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 pp.). У 1840 р. виїхав за кордон, щоб краще вивчити філософію Регеля. Там він приєднався до лівих гегельянців, які погляди свого вчителя намагались трактувати в радикальному дусі. Свої погляди викладає в пресі. М.Бакунін особливо негативно ставився до ідеї К.Маркса про «диктатуру пролетаріату». Сам цей термін вважав він якимось підозрілим. «Якщо весь пролетаріат буде пануючим, то над ким він буде панувати? - запитував М.Бакунін. У ролі ізгоя пролетарської диктатури, на його думку, повинно стати селянство, яке не користується прихильністю марксистів». Тому він вважав «нахабними, несправедливими і згубними» прагнення пролетарів нав'язати свій політичний ідеал селянам, які не бажають його прийняти. Вінцем філософії Бакунін визнає соціологію. Базовим принципом розуміння людського розвитку в нього виступає антропологічна й економічна точка зору. Основними законами суспільства Бакунін вважав закон соціальної солідарності й закон свободи. Якщо бунт людини проти законів природи не можливий, то її бунт як соціальної істоти можливий проти двох основних інститутів суспільства - церкви й держави.