10. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги у світі

Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син.

Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари.

По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську.

З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру.

В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств.

Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми.

Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася.

Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха.

З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. Претендентів на київське князівство вабили не стільки багаті володіння великокнязівського дому, скільки перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави.

У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль.

Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними.

11. Галицько-Волинське князівство та його дипломатія

Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов’язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян.

Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри – обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.

Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув.

Міжнародний авторитет князівства зростає за часів Данила Галицького, діяльність якого була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингізханом на р. Калці.

Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем.

Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.