41. Створення унр і початки її дипломатичної діяльності

Після більшовицького перевороту в Петербурзі та скинення Тимчасового Уряду  Центральна Рада 20 листопада у своєму Третьому Універсалі проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Її влада поширювалася, окрім п’яти губерніях, визначених Другим Універсалом, і на Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Разом з тим, Центральна Рада зобов’язувалася “помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”.

Проголошуючи свою відданність ідеї федеративної перебудови Росії, українські лідери залишалися вірними своїм попереднім зобов’язанням перед неросійськими народами. Серед усіх національних рухів український був одним із наймасовіших і тому по праву претендував на роль лідера. Ця роль знайшла своє втілення у скликаному Центральною Радою у Києві 21-27 вересня з’їзді народів для обговорення питання перебудови Росії у федеративну республіку. Виступаючи на з’їзді, Грушевський запевняв учасників, що українські соціалісти розглядають федерацію не “як перехідну стадію до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому – до федерації всього світу”.

Австрійсько-угорський й німецький уряди прагнули зближення з УНР. Берлін і Відень страждали від гострої нестачі харчів, й укладення миру з багатою на хліб Україною могло б розв’язати цю проблему. Тому представники Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини з радістю прийняли зголошення Генерального секретаріату про своє бажання взяти участь у Берестейських переговорах. 25 грудня у Берестю появилася українська делегація на чолі з Всеволодом Голубовичем. Делегація не лише вимагала визнання влади УНР над територією, окресленою Третім Універсалом , але й включення до неї тих українських етнічних земель, що входили у склад Австро-Угорщини, а також окупованих у ході війни Холмщини, Підляшшя і Посяння.

Радянська делегація отримала від Леніна інструкції затягувати переговори до того моменту, поки Німеччина та її союзники не пред’являть ультиматум. Однією з причин затягування було намагання більшовиків здобути контроль над всією територією УНР і тим самим не допустити українську делегацію до підписання миру.

Підписання миру відбулося 8 лютого 1918 р. Згідно його умов, всі чотири держави-переможці визнали незалежність України у кордонах, які більш-менш співпадали з межами української етнічної території. Україна зобов’язувалася постачати Австро-Угорщину й Німеччину хлібом і продовольством, за що віденський і берлінський уряди повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких напасників. За наполяганням німців Австро-Угорщина згодилася не лише віддати Холмщину і Підляшшя і, але й обіцяла виконати стару вимогу українського руху в Галичині – поділити цей край на дві окремі, українську і польську частини. Ця умова була записана у таємному протоколі, доданому до основного тексту Берестейського миру.

Укладення сепаратного миру з Центральними державами вимагало від України, аби вона, як державне тіло, повністю відокремилась від Росії. Тому 25 січня 1918 р., під час перерви у Берестейських переговорах, Центральна Рада проголосила своїм Четвертим Універсалом самостійність Української Народної Республіки.

У всій сукупності причин, що штовхнули лідерів Центральної Ради на проголошення самостійності, потреба заключення миру була найпершою, але не єдиною причиною. На другому місці стояла потреба рішуче відмежуватися від більшовицького режиму на Півночі. Українські лідери так довго тримали згорнутим прапор самостійності, як довго вірили у можливість дійти порозуміння з російськими демократичними і соціалістичними політиками щодо задовільнення національних прав України.

29 квітня Центральна Рада ще встигла відбути своє останнє засідання, на якому ухвалила проект основного закону (конституції) УНР. Цього ж дня хліборобський конгрес, скликаний заколотниками, обрав гетьманом всієї України колишнього російського офіцера, полковника Павла Скоропадського.

42. Природа і сутність конфлікту Центральної Ради з РНК: пошук дипломатичних варіантів врегулювання

РНК не хотіла визнати незалежність України, але й не визнати її не могла: вчинити інакше означало б суперечити щойно проголошеним власним деклараціям і гаслам. Тому гарячково шукався привід до конфлікту.

Центральна Рада розглядала РНК як уряд одного з регіонів – Великоросії. Вона пропонувала раднаркому разом з іншими обласними урядами створити центральний російський уряд.

Офіційна позиція Раднаркому протягом листопада 1917 р. була невизначеною. Не вступаючи у прямий конфлікт із Центральною Радою , Раднарком намагався ліквідувати автономію України, використовуючи економічну і політичну залежність від центру. Проте спроби вплинути на Україну за допомогою важелів центральної влади у фінансовій, транспортній, військовій та інших сферах не мали успіху.

Раднарком на поатку листопада дав вказівку своїм місцевим організаціям розгорнути боротьбу проти Центральної Ради. Але намагання усунути її від влади демократичним шляхом на Всеукраїнському з’їзді рад, скликаному за ініціативою більшовиків, виявилися невдалими. Зазнали краху і спроби встановити радянську владу збройним шляхом у Києві, Одесі, на фронті.

На початок грудня Раднарком переконався, що встановлення радянської влади в Україні неможливе без збройного втручання.

Ультиматум від 3 грудня 1917 р. означав, що «нейтралітет» Раднаркому щодо автономної України скінчився.

Генеральний секретаріат відкинув ультиматум, оцінивши його як чергову політичну інтригу більшовиків проти України. Він сподівався, що соціалістична влада Росії не буде воювати проти соціалістичної влади України. Документи Центральної Ради та Секретарфату свідчать, що українці розраховували на мирне рішення конфлікту.

Протягом грудня Генеральний секретаріат та Раднарком обмінювалися дипломатичними переговорами, делегаціями організацій, які намагалися бути посередниками у розв’язанні конфлікту. Але 9 грудня радянські війська прибули до Харкова. З середини грудня вже тривала неоголошена війна між радянською Росією та УНР.

Російські більшовицькі війська почали військові дії із захоплення Харкова, де мали на меті створити промисловий і політичний центр як альтернатива Києву.

11-12 грудня тут відбувся так званий «Всеукраїнський з’їзд рад», делегатами якого були в основному професійні партійні працівники на Україні.

43. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контексті міжнародного життя 1917-1918 рр.

На кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є.Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова.