92. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти

Коли у квітні 1985 р. Михайло Горбачов прийшов до влади, він не міг знати, що через шість з половиною років змушений буде покинути її через причину, на яку він найменше звертав уваги— через національне питання. Тяжко сказати, чи це був просто вияв традиційного для марксистів недогляду щодо цього питання, а чи просто прагматичне небажання ворушити раніше часу приспаного привида міжнаціональних конфліктів. Швидше всього, у Горбачова переважав прагматичний підхід.

Це особливо чітко виявилося у відношенні до України. Якщо у Москві появлялися статті-викриття про сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР, зміщалися перестарілі і скомпроментовані члени ЦК, то нічого такого довгий час не відбувалося у Києві. Найбільш промовистим було збереження аж до вересня 1989 р. на посаді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який із членів старшого, “брєжнівського” складу ЦК КПРС втримався при владі найдовше. Очевидно, що Горбачов радо жертвував “перебудовою” і “гласністю” в Україні ради збереження політичної стабільності у найбільшій неросійській республіці СРСР.

Лицемірність офіційної лінії щодо поглиблення “демократизації” і “гласності” сповна проявилася після Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення місцеве населення почуло лише 5 травня, на дев’ятий день після катастрофи. До цього мас-медія переконувала, що аварія на Чорнобильській АЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров’я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації, хоча якраз напередодні, 30 квітня, була зафіксовано підвищенння радіоактивного фону у Києві.

Катастрофічні екологічні й економічні трезультати Чорнобиля не піддаються точним оцінкам. Але не менш важливими були політичні наслідки Чорнобиля. Чорнобильська катастрофа відкрила очі мільйонам українських громадян на колоніальне становище України. Рішення про замовчування справжніх наслідків аварії приймались у Москві; на Москву (й особисто на Горбачова) падала й основна відповідальність за зволікання з прийняттям контрзаходів.

Поняття Чорнобиля – руйнівної катастрофи – все частіше поширювалася і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні (тема “духовного Чорнобиля”, “мовного Чорнобиля” і т.п.).

93. Україна і проблема ядерної зброї

Серед особливостей становлення зовнішньої політики України того періоду слід виділити процес набуття статусу без'ядерної держави і проведення послідовної політики у цьому напрямі. До 1 червня 1996 р. процес ядерного роззброєння завершився остаточно: Україна добровільно позбулася третього за обсягом потенціалу ядерної зброї (176 міжконтинентальних балістич­них ракет з майже 1500 ядерних боєголовок), що стало безпрецедентною подією в історії людства.

Україна має значний потенціал стати суб'єктом міжнародної політики. Один з аспектів цього полягає у тому, що зі створенням ООН Україна, яка зробила видатний внесок у перемогу в Другій світовій війні, була обрана членом Ради Безпеки ООН (згодом вона чомусь втратила цей статус). У період так званої "демократизації" наша держава відмовилася від третього в світі арсеналу ядерної зброї, чим зробила усьому людству неабияку послугу. Тому відновлення статусу постійного члена РБ ООН із правом вето повинне бути завданням нашої влади і дипломатії (і прагненням країн-членів ООН). Такі дії були б першим конкретним кроком, що свідчив би про нову парадигму розвитку держави, про появу виразних цілей, про те, що летаргічний стан, у якому Україна перебуває останні 15 років, минає.