- •1. Предмет, завдання і значення курсу «Історія України (Дипломатична історія України)»
- •2. Формування уявлень про дипломатію додержавної України
- •3. Міжнародні обставини формування державного об’єднання «Русь» та дипломатичні складові його зміцнення
- •4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів
- •5. Договори давньоруських князів із Візантією
- •7. Розквіт дипломатичної активності України-Русі за часів Володимира Великого
- •8. Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі
- •9. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки
- •10. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги у світі
- •11. Галицько-Волинське князівство та його дипломатія
- •12. Різновекторна дипломатія Данила Галицького
- •13. Династичні зв’язки України-Русі із суміжними державами та країнами Західної Європи
- •14. Дипломатія Володимира Мономаха
- •15. Феномен Литовсько-Руської держави
- •16. Литовсько-волинське зближення і доля українських земель
- •17. Становище українців в Речі Посполитій
- •18. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі
- •19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію
- •20. Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини хvіі ст.
- •21. Формування козацько-гетьманської дипломатії б.Хмельницького
- •23. Березневі статті б.Хмельницького
- •25. Дипломатична практика українських гетьманів доби «Руїни» 1657-1687 рр.
- •27. Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини хvіі ст.
- •1668 Р. Проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється
- •1672 Року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків
- •28. Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709 рр. І.Мазепа
- •1715 Р. Петро і ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р.
- •1715 Р. Петро і ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р.
- •31. Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперіями
- •32. Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання
- •33. Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель
- •34. Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі хіх і хх ст.
- •35. Національні проблеми у програмах українських партій – пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі
- •36. «Українська карта» у планах і дипломатії Троїстого союзу та Антанти
- •37. Перша світова війна і доля українства
- •38. Дипломатична діяльність «Союзу визволення України»
- •39. Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій
- •41. Створення унр і початки її дипломатичної діяльності
- •44. Унр і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.
- •46. Україна і Брестська мирна конференція
- •47. Брестський мирний договір і його наслідки для України
- •49. Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української Держави (1918 р.)
- •50. Проблема ратифікації Брестського мирного договору з Австро-Угорщиною.
- •52. Україна у взаєминах з Доном і Кубанню у 1918 р.
- •58. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919 р.
- •59. Війна за незалежність унр у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників
- •60. Україна і Паризька мирна конференція 1919 р. Діяльність соборної української делегації
- •61. Воєнно-політичний союз радянських республік, місце і роль в ньому урср
- •63. Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна
- •65. Проблема статусу урср як суб’єкта міжнародного життя в 1917-1920 рр.
- •III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. Прийняв першу радянську Конституцію
- •66. Дипломатична діяльність урср в 1920-1922 рр.
- •69. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя
- •69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи
- •70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни
- •73. Входження Північної Буковини і Бессарабії до складу срср – важливий крок на шляху реалізації ідеї українського соборництва
- •74. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.
- •76. Радянсько-польські суперечності щодо західноукраїнських земель в ході Великої вітчизняної війни
- •77. Питання про Україну на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.)
- •78. Україна – спів засновниця оон
- •79. Україна і розв’язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі
- •80. Досвід розв’язання проблеми Закарпаття між урср та Чехословаччиною
- •81. Україна і Паризька мирна конференція 1946 р.
- •82. Українське питання в період «холодної війни» і дипломатія урср
- •83. Урср в міжнародних організаціях (50-ті – 80-ті рр.)
- •84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х – 80-х рр. І його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки
- •85. Назрівання суперечностей всередині срср і формування передумов здобуття Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб’єкта міжнародних відносин
- •25 Квітня 1990 р. Колегія міністерства розглянула питання «Про участь мзс
- •87. Проголошення незалежності України та його міжнародне значення
- •15 Міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка
- •88. Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.
- •89. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України
- •90. Проблеми стосунків України з державами снд
- •91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблема Криму, Чорноморського флоту та Севастополя
- •92. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти
- •93. Україна і проблема ядерної зброї
- •94. Екологічні проблеми України у дипломатичному контексті
- •95. Проблеми і перспективи стосунків України і нато
- •96. Європейські вектори зовнішньої політики сучасної України
- •99. Стосунки України із сша в ретроспективі й нині.
- •100. Двосторонні відносини незалежної України з державами континентів і регіонів
- •101. Підготовка дипломатичних кадрів у сучасній Україні
- •102. Міжнародні чинники новітніх політичних процесів в Україні
69. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя
Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).
За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В.Панейко, М. Лозинський.
69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи
Західна Україна (західноукраїнські землі) не є сталим історично-географічним поняттям. Найкраще означити цей реґіон можна як українські землі, які до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу. Після завершення першої світової війни територія Західної України стало дещо більшою, аніж вона була за часів габсбурзької влади. У результаті післявоєнного врегулювання кордонів до неї відійшла частина земель колишньої Російської імперії: Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави, а Бессарабія підпала під владу Румунії.
Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість. 5 млн. чол. були найбільшою національною меншістю у Речі Посполитій (бл. 14-16% усього населення) і заселяли майже третину території міжвоєнної Польщі. У Румунії і Чехословаччині чисельність українців у кожній з цих держав коливалося між 500 і 600 тис. чол. (хоча українскі демографи твердять, що це число у Румунії наближалося до 1 млн. чол.), а їхня частка серед населення становила 3-4%. У цілому, у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало бл. 6-7 млн українців, тобто у 3-4 рази менше від числа українців, які проживали в Українській РСР наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.
80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період була одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на “східних кресах” Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сойм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами. Щобільше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи і т.д.
Становлячи більшість сільського населення, українці перебували у меншості серед населення великих і середніх міст. Як і в “старі добрі австрійські часи”, соціальні відмінності співпадали з національними. Український селянин чув себе покривдженим польським, мадярським чи румунським поміщиком і нерідко ворогував з євреєм – власником сільського магазину, який небагато платив за сільські продукти й дорого брав за промислові товари.
У межах кожної держави західні українці демонстрували різний рівень національної свідомості й політичної активності. Конституційний лад австрійської частини габсбурзької монархії дав змогу викристалізуватися українській національній свідомості й розвинутися організованим формам громадського життя. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненості національного самовизначення закарпатських русинів. Міжвоєнні Закарпаття і Пряшівщина були тереном взаємного поборювання трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Найтяжча ж політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка перед першою світовою війною належала до Російської імперії. Українці Волині, Полісся, Холмщини і Бессарабії за рівнем освіченості та національної свідомості значно поступалися навіть населенню Закарпаття.
Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін. Єдиний виняток становили євреї. Щодо них польський і румунський уряди надавали перевагу політиці прямих переслідувань, не ставлячи питання про їхню асиміляцію.
В обох – польському й румунському – випадках кордони нових адміністративних одиниць на українських етнічних територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців. Українців усували з адміністративних посад або посилали виконувати службові обов’язки поза українські етнічні землі.
Головними жертвами полонізації і румунізації стали освітні заклади. Українська шкільна система у Галичині поступово заміщалася двомовною (утраквістичною). За двадцять років польського панування кількість українських шкіл зменшилася з 3,662 до 144. Але якщо польська влада ще залишала хоча б найскромніші можливості для функціонування української мови в шкільництві, то румунський уряд взагалі виключав їх. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. трактував українців як “румунів, що забули свою рідну мову”. Схожість прослідковувалась і у політиці Варшави і Бухаресту щодо української вищої освіти: українські кафедри закрили і в Львівському, і в Чернівецькому університетах.
Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. Тому церква теж стала об’єктом асиміляції. У Румунії правлячу церкву перейменували у “православно-румунську”, а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій. У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної “ревіндикації” (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишилося лише 51. Становище греко-католицької церкви дещо різнилось: її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. Однак засобом поборювання національної свідомості українців у Польщі була підтримка русофільських тенденцій у середовищі греко-католицької церкви на Лемківщині.
Аби розбити єдність українського руху польський уряд підтримував реґіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення “український”, замінюючи його старими термінами “русинський” або “руський”. При цьому “русини” трактувалися не як окрема нація, а як “етнографічний матеріал” для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася “винаходом більшовиків”, якої ніхто не знав перед революцією.
Кричущим порушенням прав національної меншості була “пацифікація” українського населення у Польщі восени 1930 р. Ця акція набрала характеру організованих державою антиукраїнських погромів. У відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, польський уряд відправив військові загони і поліцію у Галичину, в райони заворушень, для розправ з місцевими жителями. Розправи включали побиття й арешти, руйнування кооперативів і відділень "Просвіти", закриття шкіл та ін. Найвідразливішою стороною пацифікації було застосування принципу колективної відповідальності всієї української спільноти за дії окремих її представників. Відповідно до цієї логіки, бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом.
З боку польського суспільства не бракувало закликів до нормалізації польсько-українських стосунків. Польські селянські та ліві партії декларували право українців і білорусів на територіальну автономію. Нелеґальна комуністична партія настоювала навіть на праві обох народів до самоврядування, аж до відокремлення від Польщі і приєднання до УРСР та БРСР. Крім цього, існувало декілька позапартійних груп, які проявляли щиру симпатію до українських національних прагнень.
Але всі ці партії і групи відігравали другорядну роль у політичному житті Польщі. До 1926 р. його тональність визначалася перемогою лінії Романа Дмовського над федеральними планами Юзефа Пілсудського. Ще на початку 1920-х років останній запевняв, що ні за що на світі не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже наставленими національними меншостями – на довшу мету це мало б фатальні наслідки для польської держави. У травні 1926 р., коли Пілсудський здійснив державний переворот і прийшов до влади, він дістав усі необхідні важелі для проведення своєї політичної програми. Але його ставлення до національних меншостей у цей час визначалося не федеративними планами, а інтересами національної безпеки.
Щоправда, Пілсудський зберігав прихильність ставлення до своїх колишніх союзників, петлюрівців. У 1930 р. завдяки ініціативі екзильного (еміграційного) уряду УНР та фінансовій підтримці міністерства віросповідань і визнань у Варшаві був заснований Український науковий інститут. За дев’ять років свого існування Інститут надрукував більше праць, ніж будь-яка інша наукова установа у Західній Україні чи в еміграції. Найвідчутнішим кроком до позитивної української політики у часи правління Пілсудського було призначення у 1928 р. воєводою Волині колишнього заступника міністра внутрішніх справ у петлюрівському уряді Генрика Юзевського. За час свого перебування на цій посаді (до 1938 р., з невеликою перервою) він прагнув зреалізувати програму польсько-української угоди 1920 р. Українці Волині, за його задумом, мали стати лояльними громадянами Речі Посполитої. За це польська адміністрація зобов’язувалася сприяти їм у задоволенні їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Експеримент протривав лише 10 років. Після зміщення Юзевського гору в місцевій адміністрації взяли антиукраїнські сили, а програма широко закроєних змін була згорнута. Восени прокотилась друга хвиля антиукраїнських погромів вздовж польсько-радянського кордону. Її лозунгом стало “зміцнення польськості на кресах”.
Результатом такої політики було тотальне відчуження українців від польської держави. Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд постійно застосовував репресії. Іван Лисяк-Рудницький характеризував політику міжвоєнної Речі Посполитої щодо українців словами: “Це гірше, ніж злочин, це – дурість”1[7].
Взаємна ворожість польської влади і національних меншостей означала щось більше, аніж просто невдачу національної політики уряду. Зазнала краху сама ідея демократії. Бо демократія – це не стільки правління більшості, скільки захист меншості. У повсякденному житті постійно виникають ситуації, коли ті, хто перебуває сьогодні у більшості, завтра можуть опинитися в меншості. Головне ж, з погляду демократії полягає в тому, щоб права громадянина не залежали від того, чи він належить до більшості, чи до меншості. Політика міжвоєнної Речі Посполитої витворювала такий клімат, коли від обмеження прав українців, євреїв та ін. національних меншостей легко було перейти до переслідувань своїх земляків-поляків, або будь-яких інших соціальних чи політичних груп, які в даний момент не згоджувалися з офіційною лінією Варшави2[8].
Політика стосовно національних меншостей стала пробним каменем для демократичного устрою усіх тих держав, які виникли у Центральній та Східній Європі після першої світової війни. Єдиною, хто більш-менш задовільно склав цей екзамен на демократію, була Чехо-Словаччина.
За двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п’ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі). Празька влада визнавала “руський” характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Найбільш помітними були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття і Пряшівщини у склад Чехо-Словаччини тут майже не було шкіл з рідною мовою навчання. У 1930-х рр. їх число доходило до 500. Чехо-Словаччина дала притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921), Високому педагогічному інститутові ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).