85. Назрівання суперечностей всередині срср і формування передумов здобуття Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб’єкта міжнародних відносин

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінчення так званого

"великого десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л.Брежнєва. Вона

почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового

керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно

виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень

населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом

комуністичного будівництва.

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р.

децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана —

централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського

господарства. Був затверджений новий порядок заготівель

сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі.

Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з

урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих

сільськогосподарських районах. Корінних змін, як бачимо, тут не

планувалося. У промисловості передбачалися посилення економічного

стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин,

створення ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих

зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим

керівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були

досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві

третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності

праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів.

Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в

сільському господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму

п'ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній

експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні

щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти

традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала

чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав.

Якщо за 1966— 1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. —

лише 19%. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965

по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон

гектарів. Найбагатші землі нерідко передавалися під капітальне будівництво

або ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя

на селі, внаслідок чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських

жителів України зменшилась на 4,6 млн осіб. Серйозні нарікання викликав

життєвий рівень народу, який до того ж підтримувався головним чином за

рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних

багатств, обсяг яких катастрофічне зменшувався. Це безпосередньо торкалося

і України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах

освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше, величезні

ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних

законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до

належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища і процеси в

СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до

своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та

селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів

різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало

посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала

репресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па посту

першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти.

Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І.

Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.

Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в

1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О.

Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката,

М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними

членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску

на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття

націй і штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського

народу". Посилювалася русифікаторська політика.

86. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені

Із 150 законодавчих актів,

прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала

затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України,

незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність

України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти

перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність.

Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну

партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова,

тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання

«суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення

незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема,

запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати

на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-

новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку

України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій,

надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення

незалежності України та завдання створення самостійної Української держави

закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів.