- •1. Предмет, завдання і значення курсу «Історія України (Дипломатична історія України)»
- •2. Формування уявлень про дипломатію додержавної України
- •3. Міжнародні обставини формування державного об’єднання «Русь» та дипломатичні складові його зміцнення
- •4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів
- •5. Договори давньоруських князів із Візантією
- •7. Розквіт дипломатичної активності України-Русі за часів Володимира Великого
- •8. Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі
- •9. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки
- •10. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги у світі
- •11. Галицько-Волинське князівство та його дипломатія
- •12. Різновекторна дипломатія Данила Галицького
- •13. Династичні зв’язки України-Русі із суміжними державами та країнами Західної Європи
- •14. Дипломатія Володимира Мономаха
- •15. Феномен Литовсько-Руської держави
- •16. Литовсько-волинське зближення і доля українських земель
- •17. Становище українців в Речі Посполитій
- •18. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі
- •19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію
- •20. Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини хvіі ст.
- •21. Формування козацько-гетьманської дипломатії б.Хмельницького
- •23. Березневі статті б.Хмельницького
- •25. Дипломатична практика українських гетьманів доби «Руїни» 1657-1687 рр.
- •27. Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини хvіі ст.
- •1668 Р. Проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється
- •1672 Року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків
- •28. Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709 рр. І.Мазепа
- •1715 Р. Петро і ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р.
- •1715 Р. Петро і ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р.
- •31. Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперіями
- •32. Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання
- •33. Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель
- •34. Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі хіх і хх ст.
- •35. Національні проблеми у програмах українських партій – пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі
- •36. «Українська карта» у планах і дипломатії Троїстого союзу та Антанти
- •37. Перша світова війна і доля українства
- •38. Дипломатична діяльність «Союзу визволення України»
- •39. Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій
- •41. Створення унр і початки її дипломатичної діяльності
- •44. Унр і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.
- •46. Україна і Брестська мирна конференція
- •47. Брестський мирний договір і його наслідки для України
- •49. Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української Держави (1918 р.)
- •50. Проблема ратифікації Брестського мирного договору з Австро-Угорщиною.
- •52. Україна у взаєминах з Доном і Кубанню у 1918 р.
- •58. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919 р.
- •59. Війна за незалежність унр у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників
- •60. Україна і Паризька мирна конференція 1919 р. Діяльність соборної української делегації
- •61. Воєнно-політичний союз радянських республік, місце і роль в ньому урср
- •63. Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна
- •65. Проблема статусу урср як суб’єкта міжнародного життя в 1917-1920 рр.
- •III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. Прийняв першу радянську Конституцію
- •66. Дипломатична діяльність урср в 1920-1922 рр.
- •69. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя
- •69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи
- •70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни
- •73. Входження Північної Буковини і Бессарабії до складу срср – важливий крок на шляху реалізації ідеї українського соборництва
- •74. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.
- •76. Радянсько-польські суперечності щодо західноукраїнських земель в ході Великої вітчизняної війни
- •77. Питання про Україну на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.)
- •78. Україна – спів засновниця оон
- •79. Україна і розв’язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі
- •80. Досвід розв’язання проблеми Закарпаття між урср та Чехословаччиною
- •81. Україна і Паризька мирна конференція 1946 р.
- •82. Українське питання в період «холодної війни» і дипломатія урср
- •83. Урср в міжнародних організаціях (50-ті – 80-ті рр.)
- •84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х – 80-х рр. І його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки
- •85. Назрівання суперечностей всередині срср і формування передумов здобуття Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб’єкта міжнародних відносин
- •25 Квітня 1990 р. Колегія міністерства розглянула питання «Про участь мзс
- •87. Проголошення незалежності України та його міжнародне значення
- •15 Міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка
- •88. Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.
- •89. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України
- •90. Проблеми стосунків України з державами снд
- •91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблема Криму, Чорноморського флоту та Севастополя
- •92. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти
- •93. Україна і проблема ядерної зброї
- •94. Екологічні проблеми України у дипломатичному контексті
- •95. Проблеми і перспективи стосунків України і нато
- •96. Європейські вектори зовнішньої політики сучасної України
- •99. Стосунки України із сша в ретроспективі й нині.
- •100. Двосторонні відносини незалежної України з державами континентів і регіонів
- •101. Підготовка дипломатичних кадрів у сучасній Україні
- •102. Міжнародні чинники новітніх політичних процесів в Україні
78. Україна – спів засновниця оон
Організація Об’єднаних Націй (ООН) – найуніверсальніша міжнародна організація, яка об’єднує майже всі країни сучасного світу. На початку ХХІ ст. членами ООН стало 190 країн.
Україна в числі перших підписала Статут i увійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН. Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту Організації, робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо.
Після проголошення незалежності України участь у діяльності Організації Об’єднаних Націй було визначено одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики нашої держави.
Але співпраця України з ООН почалася ще у 1945 р. Як одна із засновниць ООН Україна зробила свій внесок у розробку Статуту, окремих документів, що мали практичне значення у розв’язанні міжнародних питань. Заснована на принципах суверенної рівності всіх держав-членів, ООН визначила свої основні завдання: підтримувати мир і безпеку між народами, вживати колективних заходів, спрямованих на відвернення й усунення загрози миру, ліквідації актів агресії, сприяти міжнародній співпраці у вирішенні економічних, соціальних і культурних проблем, розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх народів незалежно від раси, статі, релігії і мови.
Генеральнi секретарi ООН чотири рази вiдвiдали Україну. З офiцiйними вiзитами у Києвi перебували У. Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.). [19]
Протягом 1994-2001 рр. вiдбулося сiм зустрiчей Президента України Л.Д.Кучми з Генеральним секретарем ООН: в 1994 р. у Нью-Йорку, в 1995 р. у Вiднi, в 1996 р. в Москвi, в 1997 р. у Давосi, у ходi 52-ї сесiї ГА ООН у вереснi та листопадi 1997 р., пiд час Вашингтонського Саммiту країн-членiв НАТО (квiтень, 1999 р.), а також пiд час Самiту тисячолiття ООН (вересень 2000 р.). [19]
Візити високоповажних посадовців ООН в Київ підтверджують значимість співпраці ООН – Україна. А саме, до Представництва ООН в Україні завітали Генеральні Секретарі ООН Бутрос-Бутрос Гали (1993) і Кофі Аннан (2002), заступники Генеральних Секретарів Пітер Хансен (1994), Сержіо Віейра де Мелло (1998), Нафас Садко (1999) та Кендзо Ошіма (2002), Президент Світового Банку Джеймс Волфенсон (1995, 2000), Генеральний Директор Організації Об'єднаних Націй по Розвитку Промисловості Карлос Магарінос (2002), Верховний Комісар ООН у справах біженців Салако Огата (1997), Генеральний Директор ЮНЕСКО Федеріко Мейор (1997), Виконавчий Директор ЮНІСЕФ Керол Белламі (1998, 2004), заступник Генерального Директора ЮНЕСКО Мунір Бученакі (2005), Виконавчий Директором ЮНЕЙДС Пітер Піот, та інші.
79. Україна і розв’язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі
Розпад імперій найчастіше спричинявся військовою поразкою. Сталіну не лише вдалося втримати основні територіальні надбання Російської імперії, але й здійснити найбільш далекосяжні наміри Романових щодо приєднання нових територій – Східної Прусії, Галичини, Закарпаття та ін. Тактика принесення революцій “на кінчику багнета”, вперше випробувана щодо України у 1917 р. й вдало здійснена у 1945-1949 рр. у Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Східній Німеччині, дозволила Радянському Союзові підвести свої війська під самі ворота Західної Європи. Ніколи раніше російська імперія не знала такої величі і могутності.
Але за фасадом позірної міцності СРСР крилися нові проблеми, які складали потенційну загрозу для внутрішньої стабільності радянської системи. Ситуація провокувала питання, на які кремлівському керівництву тяжко було знайти відповідь. До того часу централізаторський характер СРСР пояснювався необхідністю вистояти у ворожому капіталістичному оточенні. Після утворення міжнародної соціалістичної системи таке оточення зникло: Українська РСР внаслідок післявоєнного врегулювання межувала лише з державами т.зв. народної демократії. Оскільки безпосередня зовнішня загроза зникала, виникало питання: чому Українська РСР повинна зберігати свій статус союзної республіки, коли її західні і південні сусіди – Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія – самостійними державами? Українські патріоти одержували готову формулу для своїх політичних вимог, і дисидентський рух пізніших років не проминав нагоди, щоб користуватися нею.
Війна і післявоєнне врегулювання державних кордонів привели до змін у національному складі населення України. У результаті німецької політики винищення євреїв їхня частка зменшилася до 2% населення 1959 р. Зменшення питомої ваги інших національних меншостей викликали воєнні депортації та післявоєнний обмін населення між Україною та країнами “народної демократії”. Відповідно до договорів з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.) на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; одночасно з України в Польщу й Чехо-Словаччину репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис.євреїв і 33 тис.чехів. Були переселені з України також частина румунів, угорців та представників інших національних меншостей.
Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання “Малоросії” з “Малопольщею” дало Велику Україну. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.