91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблема Криму, Чорноморського флоту та Севастополя

Україна і Росія є давніми стратегічними партнерами в багатьох галузях економіки, політики, науки та культури.

Завдяки географічному положенню інтереси двох країн перетинатимуться навіть при яких-небудь віддалених проектах, оскільки це зачіпатиме інтереси іншої сторони. Наприклад, рішення України вступати в НАТО і ЄС або створення ГУУАМа.

Уряду України слід створити такі сприятливі умови для інвестування і гарантії недоторканності власності і особи, щоб крупні фінансові потоки попрямували в економіку України, тим самим ще більш сать незалежними від російського капіталу, що працює на користь антіукраїнські настроєних урядових кругах РФ.

Відносно політичної співпраці, можна зробити сміливий висновок, що поки в Росії не буде кардинально переглянута концепція щодо України, як рівноправного партнера або поки спаде авторитарний режим певних осіб.

Звичайно ж, лакмусовим папірцем дійсного ставлення РФ до України стали президентські вибори 2004 роки і «Помаранчева революція», що послідувала за ними.

Україна і Росія знаходяться на етапі здійснення загальних планів і проектів, націлених в майбутнє, перш за все, на довгострокову перспективу розвитку двох країн. Разом з тим зроблене є лише початковий етап процесу, подальшої економізації двосторонніх відносин у всіх областях міждержавної співпраці. Як у Росії, так і в Україні відчувають гостру необхідність в збереженні тих, що існують і примноженні нових торговельно-економічних зв'язків, виході на нові ринки збуту. Разом з цим, чи не найважливішим стає питання співіснування паливно-енергетичних комплексів України і РФ, подальшої взаємодії, взаємопроникнення паливно-енергетичних систем двох країн. Великі високоенергоємні промислові потужності України вимагають імпортування значних об'ємів паливно-енергетичних ресурсів. Наявність сформованої інфраструктури їх доставки з Російської Федерації (нафто- і газопроводи, залізничні колії), великі ресурсні запаси об'єктивно роблять на сьогодні російський паливний комплекс головним партнером української економіки. Загальний об'єм імпорту з РФ в країни СНД складає 62-87%, понад 60% українського імпорту складають російські енергоносії. Так, більше 30% всього російського експорту природного газу і близько 10% експорту нафти споживає Україна [3]. Через територію України, по її магістральних трубопроводах, здійснюється експорт більшої частини тих об'ємів нафти і газу, які Росія продає країнам Європи. Шляхи поглиблення співпраці в паливно-енергетичному комплексі передбачені Програмі економічного співробітництва між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 рр., в рамках Договору про економічне співробітництво між Україною і РФ на 1998-2007 рр. А також «Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про стратегічну співпрацю в газовій галузі» від 07.10.2002, по якому керівництво країн сприятиме розробці загальних інвестиційних проектів, забезпечення безпеки транзиту газу, створення нових шляхів його перекидання до Європи і модернізація існуючих газопроводів.

Присутність російських компаній на українському ринку сприяє посиленню українсько-російської співпраці. Брак власних енергоресурсів сприяє, з одного боку, виходу України на тісніший рівень співпраці з РФ як на міждержавному, міжурядовому рівні, так і на рівні компаній, таких як "ЛУКОЙЛ", РАО"Газпром", ТНК. З іншою підсилює залежність нашої країни від російських енергоносіїв, роблячи тим самим залежною внутрішню і зовнішню політику незалежної держави. Російські нафтові компанії в Україні є співвласниками найбільших нафтопереробних заводів (НПЗ) в Одесі ("ЛУКОЙЛ") і Лісичанське (ТНК), беруть участь в капіталі Херсонського ("Альянс") і Кременчуцького ("Татнефть") НПЗ. Українсько-російська співпраця у області паливно-енергетичного комплексу дозволяє спільно володіти 75% ринку нафтопродуктів вартістю 2 млрд. доларів США в рік.

В цілому загальні економічні інтереси дозволяють Україні і Росії створити умови для розвитку довгострокових економічних зв'язків - сприянні завантаженні українських виробничих потужностей, повнішому використанні науково-технічного потенціалу, відновленні і розвитку коопераційних зв'язків між підприємствами і областями обох країн, активізації інвестиційної і інноваційної співпраці, розширенні співпраці в паливно-енергетичному і машинобудівному комплексах Росії, залученні російських інвестицій в машинобудівний, металургійний і будівельний комплекси України, в хімічну промисловість і ТЕК.

Найбільшою ж проблемою для збереження цілісності української держави стало кримське питання. Проголошення самостійності України лише активізувало проросійський рух у Криму. Уже 4 вересня 1991 р. місцева Верховна Рада проголосила суверенітет Криму у складі України. Але це не могло вдовольнити найрадикальнішої частини місцевого російського руху, що виступала взагалі за скасування рішення 1954 р. і за приєднання Криму до Росії. Позицію місцевих росіян підважувала та обставина, що вони були не єдиними, хто прагнув до самовизначення на території півострову. Історичні права були на стороні корінного населення, кримських татар, які з кінця 1980-х рр. почали масово повертатися на свою батьківщину. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією, вважаючи власне Москву безпосередньою винуватицею національної недолі кримсько-татарського народу. Утворений у червні 1991 р. Курултай кримських татар та проросійська Верховна Рада Криму діяли як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 р. на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади. Новий період загострення кримського питання почалося у січні 1994, коли президентом Республіки Криму став лідер екстремістського Республіканського руху Криму Юрій Мєшков. 20 травня 1994 р. Верховна Рада Криму прийняла закон про відновлення державності Республіки Криму.

Реґіоналістські і сепаратистичні тенденції російськомовного населення Сходу, Півдня і Криму підігрівалися позицією Росії. Росія була у числі перших держав, які визнали самостійність України після першогрудневого референдуму. Але вже через декілька днів після проголошення української незалежності російський президент Борис Єльцин та представники його найближчого оточення заявили, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. У першу чергу їм йшлося про Донбас і Крим. У січні 1992 р. Верховна Рада Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні, а у липні 1993 р. проголосила Севастополь російським містом і головною базою російського Чорноморського флоту.

Власне справа розподілу Чорноморського флоту між Україною і Росією надавала особливої пікантності кримському питанню. У січні 1992 р. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Пізніші його заяви вже не були такими категоричними. За Україною визнавалося право мати свою частку флоту, однак розмір цієї частки постійно дебатувався у зустрічах Єльцина і Кравчука у 1992-1994 р. Незважаючи на те, що Україні і Росії вдалосязнаходити компромісні рішення, стосунки між цими двома сусідніми державами рішуче не ладилися. Головна причина неґативного ставлення Росії до України визначається не стільки прагматичними розрахунками, скільки історичною свідомістю росіян. Від’єднання України вони відчувають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Україна (“Малоросія”), згідно їхніх уявлень,становила первісне ядро російської держави, а Київ був “матір’ю руських міст”. Без України (як і без Білорусії) позбавлена сенсу головна визначальна риса російської нації – її “общерусскость”. Абсолютній більшості російських політиків, інтелектуалів й громадських діячів (винятки можна порахувати на пальцях обидвох рук) властива думка, що Україна повинна повернутися у праматірне лоно. Їхні заяви стосовно України різняться за тоном, але не зазагальною тональністю: що в устах російських демократів звучить як усовістнення “впертих українців”, в заявах російських націоналістів й комуністів набирає характеру прямих погроз.