33. Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель

Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.

Підросійські землі складали близько 80% української ентічної території; тут проживало бл. 85% всього її населення. Найвищою частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95%), Правобережжя (88%) і Слобожанщині (85,9%), дещо меншою – у Степовій (Південній) Україні (71,5%). В австрійській частині українці становили бл. двох третіх усього населення у Галичині і Закарпаття та трьох четвертих – на Буковині. По обидва боки австрійсько-російського кордону українці становили одну із найчисельніших національних груп, поступаючись тільки росіянам у Російській, та німцям, мадярам, чехам та полякам – в Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) імперіях.

Галичина була найбільшою провінцією Австрійської імперії. Але, як здається, Австрія ніколи так і не змогла ефективно “проковтнути” цей кусок. Для австрійських чиновників й інтелектуалів (навіть серед тих, які мали галицьке походження) Галичина на протязі всього XIX ст. уявлялася як бідна, відстала провінція, “напів-Азія”, куди висилали їхніх колег-невдах, що провинилися в адміністративній або військовій службі.

З трьох держав, які наприкінці XVIII ст. ділили між собою спадщину Речі Посполитої, Австрійська імперія під багатьма оглядами була найсильнішою. Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до моменту вибуху першої світової війни у 1914 р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією й Австрією.

34. Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі хіх і хх ст.

У кінці ХІХ ст. вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій — Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5млн, а в Буковині — 300 тис.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

Зокрема проводилися масові заходи за участю широких верств країнської інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І.Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка та І.Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови. Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв, зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських земель.