Ускладнення механічного характеру

Ці ускладнення виникають в основному за рахунок порушень інструкції і техніки переливання трансфузійних рідин.

Життєво небезпечним ускладненням є повітряна емболія. Повітря, потрапляючи у вену, рухається до правої половини серця, а звідти - в леге­неву артерію і її гілки, закупорюючи їх. При цьому виникає раптова втрата свідомості, зупинка дихання (апное) і серця (синкопе). Шкірні покриви ста­ють блідими, ціанотичними. Пульс не виявляється, артеріальний тиск не вимі­рюється.

Перша допомога полягає у швидкому опусканні головного кінця ліжка, проведенні штучної вентиляції легень, закритого масажу серця. Лікар у ІІ-ІУ міжребер'ї справа від груднини пунктує праву половину серця і відсмоктує пінисту кров у кількості 200-250 мл.

Іноді гемотрансфузія може ускладнюватися емболією згустками крові (тромбемболією). Ці ускладнення можуть бути зумовлені: неправильною консервацією (стабілізацією) крові; неправильною технікою переливання, а також відривом тромбу з вени, який утворився до гемотрансфузії (хронічний тромбофлебіт), через підвищення венозного тиску. Частіше виникає емболія

159

легеневої артерії та її гілок. Закупорення основних гілок легеневої артерії або її дрібних гілок супроводжується вираженим загруднинним болем, гострою дихальною недостатністю (диспное), порушенням серцевої діяльності (колап­сом), напруженням шийних вен. Швидко зупиняється дихання і кровообіг. Такий перебіг ускладнення виникає внаслідок масивної емболії головного стов­бура легеневої артерії. Смерть переважно настає через кілька хвилин. При емболії дрібних гілок через деякий час розвивається інфаркт легені.

При появі перших ознак цього ускладнення слід негайно припинити переливання крові, ввести знеболювальні, спазмолітики, серцеві препарати. Для профілактики інфаркту легені, пневмонії призначають фібринолітичні препарати (фібринолізин, стрептазу, урокіназу), антикоагулянти (гепарин, фраксипарин, кальципарин, фрагмін і ін). Абсолютно протипоказане "проми­вання" тромбованих голок під час гемотрансфузії, оскільки виникає велика небезпека емболії. Категорично забороняють також переливання крові у вену під тиском (нагнітання повітря за допомогою груші у флакон з кро­в'ю). Профілактика емболії згустками або тромбами зводиться до викорис­тання крапельниць з фільтрами, перевірки якості крові.

Поряд з цими ускладненнями можуть виникати флебіти, тромбофлебіти в ділянці вени, в яку здійснюють вливання. У хворих виникає болючість по ходу вени, а при пальпації визначають шнуроподібний тяж. Лікування поля­гає в призначенні зігрівальних компресів, антикоагулянтів (гепарин, фрак­сипарин, пелентан, фенілін та ін.), електрофорезу з гепарином, проведенні іммобілізації кінцівки, пов'язки з маззю (індовазин, троксовазин).

Під час переливання великої кількості крові, компонентів або кровозамін­ників може розвинутись гостре розширення серця. У хворого виникає відчуття стиснення за грудниною, біль у ділянці серця, тахікардія, зниження артеріального тиску.

При появі перших ознак перевантаження кровообігу слід негайно при­пинити переливання, провести кровопускання (200-250 мл), призначити сер­цеві препарати (дигоксин, строфантин, корглікон і ін).

Ускладнення, пов'язані зі зміною реактивності організму

Досить часто виникає післятрансфузійна гарячка. Частіше вона ви­никає внаслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тром­боцитами чи імуноглобулінами. Гарячка, як правило, виникає через 1,5-2 год після вливання гемотрансфузійної рідини. У хворого виникає відчуття жару, підвищення температури тіла до 38-39°С, головний біль, нудота, блювання, інколи утруднене дихання, біль у кістках, попереку. У цих випадках хворого необхідно зігріти (накрити ковдрою, покласти грілку до ніг, напоїти гаря­чим чаєм). У разі тяжкого перебігу реакції необхідно ввести знеболюваль­ні (промедол, омнопон, морфін і ін.), серцево-судинні засоби (кофеїн, корді­амін, строфантин, корглікон), антигістамінні препарати (супрастин, димед-

160

рол, діазолін), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилову кислоту, аскофен, амідопірин), внутрішньовенно вводять 10 % розчин хлористого кальцію (10 мл), 5 % розчин глюкози (500 мл) з 5 % розчином аскорбінової кислоти (5-10 мл).

Алергічні реакції. Розвиваються у реципієнтів, у яких є сенсибілізація організму до різних білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові, плазми, білкових препаратів. Ознаки алергічної реакції з'являються уже під час трансфузії або через 15-20 хв. після її закінчення. Вона проявляється підвищенням температури тіла до 39-40 °С, лихоманкою, пітливістю, головним болем, алергічним набряком різних діля­нок тіла, кропив'янкою, утрудненим диханням, тахікардією, зниженням артер­іального тиску. Лікувальні заходи зводяться до припинення гемотрансфузії. Хворому негайно слід ввести внутрішньовенно 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, 10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти, антигістамінні препарати: димедрол, супрастин, діазолін, у тяжких випадках - кортикостероїди (гідро­кортизон, преднізолон). За показаннями вводять строфантин, корглікон, ко­феїн, кордіамін і ін.

Гемотрансфузійний шок виникає після переливання несумісної крові (помилки при визначенні групи крові і резус фактора). Може спричинятися переливанням інфікованої крові або крові, яка була випадково заморожена і відтанула чи нагрівалась до температури вище за 40 °С. Головними причина­ми цього ускладнення є руйнування еритроцитів донора, їх гемоліз і утво­рення токсичних продуктів розпаду (гістаміну, серотоніну, калікреїну, бради-кінину та ін.), які викликають зниження судинного тонусу і серцевої діяль­ності. Іноді гемоліз еритроцитів виникає у реципієнта під впливом аглютинінів крові донора, особливо при недотриманні правила - переливан­ня тільки одногрупної крові.

Клінічні ознаки. У перебігу гемотрансфузійного шоку розрізняють три періоди: І - власне шоку; II - ниркової недостатності; III - одужання. Перший період гемотрансфузійного шоку (перші кілька годин) проявляєть­ся уже після введення 20-40 мл несумісної крові. У хворого виникає раптове почервоніння шкірних покривів, збудливість, неспокій, відчуття страху смерті, стиснення в грудях, біль у попереку, тахікардія, зниження артеріального тиску, потім - задишка, адинамія, блідість шкірних покривів, акроціаноз, нудо­та, блювання, втрата свідомості з мимовільним відходженям калу і сечі. Од­нією з ранніх і постійних ознак гемотрансфузійного шоку є внутрішньо-судинний гемоліз, який проявляється гемоглобінемією (підвищення рівня вільного гемоглобіну в крові) і гемоглобінурією (наявністю гемоглобіну в сечі - червона сеча). Для визначення внутрішньосудинного гемолізу в суху чисту пробірку з антикоагулянтом (2-3 краплі гепарину, 1-2 мл консервую­чого розчину для заготівлі крові або цитрату натрію) у хворого беруть 3-5 мл крові і центрифугують. Поява рожевого або червоного забарвлення плазми

161

крові свідчить про підвищений рівень вільного гемоглобіну і наявність внут-рішньосудинного гемолізу. Якщо хворому не була надана своєчасна і адек­ватна медична допомога, то у нього розвивається другий період - клінічна картина ниркової недостатності. Ураження нирок зумовлюється закупо-ренням ниркових канальців і капілярів зруйнованими еритроцитами, гемог­лобіном і його похідними. Основною ознакою цього періоду є олігурія (змен­шення кількості сечі). У тяжких випадках розвивається анурія (повна зат­римка сечі). В крові накопичується сечовина, креатинін, азотисті шлаки, калій, магній, фосфор, що спричиняють затримку води в тканинах. Виникають гене-ралізовані набряки тіла, легень, головного мозку. У ряді випадків розвиваєть­ся уремія - отруєння азотистими шлаками, що проявляється головним бо­лем, адинамією, сухістю шкірних покривів, підвищенням артеріального тиску. Поряд з цим виникає токсичний паренхіматозний гепатит. В цьому періоді, тривалість якого становить 1-2 тижні, може наступити смерть внаслідок уремії і серцевої недостатності.

Якщо хворий переживає олігоанурію, то настає третій період - оду­жання, який характеризується поступовим відновленням функції нирок. Виникає стан підвищеного виділення сечі (поліурія). За добу хворий виді­ляє до 3-5 л сечі, що може спричинити зневоднення організму (дегідратація), порушення електролітного обміну - в крові різко знижується кількість калію (гіпокаліємія), тяжкі порушення серцевої діяльності. При сприятли­вому перебізі гемотрансфузійного шоку з крові поступово видаляються ток­сичні продукти (азотисті шлаки), нормалізуються показники водно-електро­літного обміну, відновлюється функція нирок, печінки. Одужання хворого, як правило, триває 3-6 місяців.

Летальність від гемотрансфузійного шоку спостерігають у 20-30 % ви­падків.

Лікування гемотрансфузійного шоку залежить від періоду усклад­нення. Воно повинно розпочинатися негайно після появи його перших оз­нак. Хворого необхідно зігріти, дати випити гарячого чаю, обкласти теплими грілками, накрити теплою ковдрою. Внутрішньовенно вводять 1 % розчин промедолу або омнопону, глюкозу з інсуліном, вітамінами. Для підвищення артеріального тиску внутрішньовенно необхідно ввести кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), 400-450 мл реополіглюкіну, гемодезу, 400-500 мл 4 % розчину натрію гідрокарбонату. Для боротьби з гіперкаліємією вводять препарати кальцію (глюконат кальцію, хлорид кальцію). У другому періоді гемотрансфузійного шоку з метою ліквідації уремії лікування по­трібно проводити у спеціалізованих відділеннях, де в разі потреби є мож­ливість провести гемодіаліз за допомогою "штучної нирки". У цей період слід обмежити введення рідин. її кількість повинна дорівнювати тій, яку хворий втрачає із сечею, випорожненнями, блювотними масами, видихуваним повітрям. Оскільки в організмі хворого здійснюється масивний розпад білка

162

(катаболізм), показано введення сухої і нативної плазми, альбуміну, призна­чають анаболічні препарати (нерабол, ретаболіл, феноболіл). Хворі повинні знаходитись на білковій дієті з обмеженням рідини до 600-700 мл на добу.

У стадії поліурії необхідно проводити профілактику зневоднення і по­рушень електролітного балансу. Поряд із цим, проводять заходи з віднов­лення функції нирок і печінки. Хворому внутрішньовенно вводять 20-40 % розчин глюкози (200-400 мл) з аскорбіновою кислотою та інсуліном (30-40 ОД на 100 г сухої глюкози). З метою дезінтоксикації та покращання реологічних властивостей крові вводять гемодез, неогемодез, реополіглюкін, реоглюман, призначають ентеросорбенти (ентеросгель), очисні, сифонні клізми та ін.

У разі переливання інфікованої крові одночасно з вищенаведеним ліку­ванням призначають внутрішньовенно великі дози антибіотиків з урахуван­ням чутливості до них мікроорганізмів.

Важливе значення має ретельний догляд за хворими з гемотрансфузій-ним шоком. Потрібно проводити дихальну гімнастику як профілактику пнев­монії, інфекційних ускладнень з боку ротової порожнини, своєчасно міняти білизну, розправляти складки простирадла, повертати хворого, проводити масаж спини та ін.

Цитратний шок. Розвивається при переливанні великої кількості крові із значним вмістом цитрату натрію. Токсичною дозою натрію цитрату вва­жають 10 мг/кг/хв, що відповідає введенню 2-3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.

Клінічно цитратний шок проявляється неспокоєм, прискоренням пуль­су, аритмією, зниженням артеріального тиску, утрудненим диханням, судома­ми. Ознаки цитратного шоку з'являються під час переливання крові або наприкінці його. З метою профілактики цитратного шоку рекомендують на кожні 500 мл крові донора вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, оскільки при введенні цитратної крові цитрат натрію з'єднується з кальцієм сироватки крові, викликаючи вищенаведені порушен­ня в організмі.

Трансмісійні ускладнення, пов'язані з інфікуванням хворого