16.2. Участь медичної сестри в диспансерному нагляді та реабілітації хірургічних хворих

Проведення медсестринського планового патронажу, виявлення диспансерних груп хірургічних хворих

На сучасному етапі розвитку вітчизняної системи охорони здоров'я відбувається значне поширення різних альтернативних форм медичної допо­моги, зокрема відкриття стаціонару на дому, денних стаціонарів. На сьогодні

473

в денних та домашніх стаціонарах здійснюють спостереження та догляд за пацієнтами з низкою хірургічних хвороб. Важлива роль у наданні тривалої медичної допомоги, спрямованої на реабілітацію хворого, а також надання в разі необхідності медико-соціальної допомоги хворому, належить патронажній медичній сестрі. Медична сестра, здійснюючи плановий патронаж, зобов'яза­на налагодити тісний контакт з хворим, давати оцінку його стану здоров'я, проводити спостереження за перебігом хвороби, виконувати лікарські при­значення.

Важливим у діяльності хірургічної медичної сестри є профілактика хірур­гічних захворювань, в основі якої лежить диспансеризація населення. Ос­новною метою її є активне виявлення, планове оздоровлення та реабілітація хірургічних хворих.

Диспансеризацію і реабілітацію хірургічних хворих здійснюють за до­помогою лікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних та соціально-еко­номічних заходів. Головними з них є: 1) огляд і обстеження хворих та здорових; 2) взяття на диспансерний облік та систематичне спостереження; 3) лікування та реабілітація хворих; 4) рекомендації з працевлаштування; 5) виявлення шкідливих факторів розвитку захворювань; 6) активна поста­новка питань перед адміністрацією про створення нормальних умов праці і життя; 7) проведення лікувально-оздоровчих заходів з використанням сана­торіїв, баз відпочинку, лікувальної фізкультури, раціонального способу життя.

На основі всебічного обстеження виділяють три групи населення: Д-І - здорові; Д-ІІ - практично здорові (особи, у яких захворювання не загост­рювалося протягом декількох років); Д-ІП - хворі.

Диспансерному спостереженню підлягають хворі Д-ІП з такими хірур­гічними захворюваннями: 1) грижами; 2) хронічним апендицитом; 3) уск­ладненою виразковою хворобою шлунка і дванадцятипалої кишки (кальозні, пенетруючі виразки, пілоростеноз і ін.); 4) гемороєм; 5) випаданням прямої кишки; 6) облітеруючими захворюваннями артерій; 7) варикозним розши­ренням вен; 8) тромбофлебітом; 9) трофічними виразками; 10) хронічним тромбофлебітом; 11) хворі після перенесених операцій на грудній, черевній порожнинах тощо.

Диспансерному спостереженню підлягають допризовники з хірургічни­ми захворюваннями, з приводу яких необхідно провести оздоровлення в короткі терміни, до призову у військо.

Усі хворі з "пограничними" захворюваннями знаходяться на диспансер­ному обліку у терапевтів (хронічний холецистит, панкреатит, захворювання легень нетуберкульозної етіології та ін.). Інваліди Великої Вітчизняної війни, особи, які потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС, онкологічні хворі (включаючи осіб з передпухлинними захворюваннями), а також хворі на кістково-суглобовий туберкульоз підлягають диспансерному спостережен-

474

ню в спеціальних лікувально-профілактичних закладах (шпиталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни, радіаційний, онкологічний, туберкульозний дис­пансер й ін.), куди вони повинні направлятись для активного лікування і реабілітації. При відсутності таких спеціалізованих лікувально-профілактич­них закладів усі хворі з хірургічною патологією знаходяться під диспансер­ним наглядом у хірурга амбулаторії, поліклініки за участю медичної сестри.

Відбір на диспансерне спостереження хворих проводять лікарі за актив­ною участю медичних сестер. При проведенні диспансеризації медичні сест­ри повинні приділяти велику увагу проведенню санітарно-освітньої роботи, виконанню лікарських призначень, своєчасному направленню хворих своєї ділянки обслуговування на активне (оперативне) лікування тощо.

Тривалість диспансерного спостереження за хірургічними хворими за­лежить від ефективності проведення лікувально-профілактичних заходів, ха­рактеру перебігу та прогнозу захворювання.

Для оцінки результатів диспансеризації та стану кожного хворого за­повнюється індивідуальна карта амбулаторного хворого (форма № 25), яка позначається літерою "Д" (диспансеризація). Крім того, на кожного диспан­серного хворого заповнюється контрольна карта диспансерного спостере­ження, куди періодично (не менше 2 разів на рік) вносять дані, на основі яких готують етапний епікриз або заключення. Головними показниками ефективності диспансеризації є: 1) дані про оздоровлення вперше виявле­них хворих і тих, які знаходяться тривалий час на диспансерному обліку; 2) дані про перебіг захворювання (одужання, покращання, погіршення, без змін, летальність); 3) кількість випадків і днів непрацездатності, виходу на інвалідність. У випадках повного одужання хворого знімають з диспансерно­го нагляду. Слід зазначити, що своєчасна, якісна, раціональна і планомірна диспансеризація має важливе значення: зменшуються затрати на оздоров­лення, зменшується кількість випадків тривалої непрацездатності та виходу на групу інвалідності, знижується летальність від хірургічних захворювань.

Мета і завдання медичної сестри в реабілітаційний період

Основною метою роботи медичної сестри в реабілітаційний період є допомога лікарю в оздоровленні хірургічного хворого і проведенні заходів з профілактики різних ускладнень.

Основними завданнями є: а) інформація лікарів про стан здоров'я диспансерної групи хворих; б) виконання призначень (проведення маніпу­ляцій, своєчасне направлення на обстеження, контроль за відвідуванням спец­іалістів й ін.); в) ведення облікової документації; г) проведення санітарно-освітньої роботи.

Під час видужання (реабілітації) в організмі людини проходять складні процеси, спрямовані на відновлення нормальних функцій ушкоджених хво­робою органів і систем. Видужання може бути повним і неповним. Повне

475

видужання настає тоді, коли зникають усі ознаки хвороби і організм по­вністю відновлює свої функціональні можливості. Однак слід пам'ятати, що видужання не завжди означає повернення організму до початкового стану. Та і практично такого не буває, оскільки внаслідок хвороби виникають і залишаються морфо-функціональні зміни з боку різних органів і систем, які в загальному компенсуються організмом.

При неповному видужанні залишаються наслідки хвороби, які не сприя­ють нормальному відновленню функції органів чи систем в цілому. Слід пам'я­тати, що часто різниця між повним і неповним видужанням досить відносна. Так, видужання може бути практично повним, незважаючи на наявність стійкого анатомічного дефекту (наприклад, відсутність однієї нирки, якщо друга цілком компенсує її функцію). Видужання і реабілітація організму настає тоді, коли комплекс пристосувальних реакцій і механізмів виявляється достатньо силь­ним і нормалізує та компенсує основні функції організму.

До механізмів реабілітації і одужання належать такі рефлекторні та захисні реакції, як зміни дихання і кровообігу, стан обмінних процесів в організмі, виділення гормонів при стресових реакціях, а також механізми, спрямовані на збереження сталості внутрішнього середовища (рН, кислот­но-лужна рівновага, біохімічні показники, рівень глюкози в крові, артеріаль­ний тиск та ін.). Крім того, під час реабілітації в організмі хворого відбува­ються і тривалі реакції, спрямовані на збільшення резервних можливостей

функціональних систем окремих органів. Таке збільшення резервних можливостей органів і систем відбувається не лише за рахунок введення в дію нових структурно-функціональних одиниць (нервових клітин, (3-клітин підшлункової зало­зи та ін.), але й за рахунок збільшен­ня інтенсивності їх роботи, що, в свою чергу, зумовлює активізацію пластичних процесів, наростання маси органа {гіпертрофія) до рівня, коли навантаження на кожну фун­кціональну одиницю (нефрон - нир­ки, часточка - печінка, ацинус -легені та ін.) не перевищує норму. Слід зазначити, що введення ком­пенсаторних механізмів так само, як і припинення їх діяльності, знач­ною мірою залежить від стану не-

476

рвової системи. Тому уважне ставлення, правильно проведене лікування і адекватні заходи з реабілітації дають можливість своєчасно відновити здо­ров'я і працездатність хірургічного хворого.

Поняття про проведення масажу хірургічним хворим

Масаж — це сукупність дозованих механічних прийомів у вигляді тер­тя, тиснення, вібрації, що здійснюються на поверхні тіла людини як руками, так і спеціальними апаратами через повітряне, водне або інше середовище.

Масаж (від тазза^е- місити, м'яти, погладжувати) як метод лікування застосовують практично у всіх лікувальних і оздоровчих закладах. Методи­ка масажу, побудована з урахуванням клініко-фізіологічних принципів, є ефек­тивним методом лікування, відновлення працездатності, зняття втоми, профі­лактики захворювань.

Залежно від поставлених завдань, розрізняють: лікувальний масаж (за­стосовують для лікування різних захворювань і травм); гігієнічний масаж (використовують як засіб профілактики захворювань, підвищення працез­датності); спортивний масаж (застосовують після різних фізичних та ро­зумових навантажень, при втомі для відновлення функції організму спорт­смена); самомасаж.

Для реабілітації хірургічних хворих, покращення або відновлення функцій органів або систем у хірургії широко використовують лікувальний масаж. Розрізняють такі його різновиди: 1) класичний - застосовують без ураху­вання рефлекторного впливу і проводять поблизу пошкодженої ділянки тіла або безпосередньо на ній; 2) рефлекторний - його проводять з метою рефлекторного впливу на функціональний стан внутрішніх органів або сис­тем, використовуючи спеціальні прийоми і діючи на певні ділянки шкіри і тіла; 3) сполучнотканинний, спрямований на сполучну тканину, підшкірну клітковину (основні прийоми сполучнотканинного масажу проводять з ура­хуванням ліній Беннінгофа (рис. 299).; 4) періостальний - проводять на відповідних точках, що рефлекторно впливають на надкісницю; 5) точковий - діючи на відповідну біологічно активну точку (зону) тіла, можна послабля­ти або стимулювати функцію органа або системи, зменшувати біль й ін.

Показання для проведення лікувального масажу досить широкі; в хірургічній практиці його використовують у хворих, які перенесли операції з приводу захворювань органів дихання, шлунково-кишкового тракту, сечо­видільної, серцево-судинної систем, захворювань і пошкоджень опорно-рухо­вого апарату (кісток і суглобів) й ін.

Протипоказаннями до масажу є: гнійні процеси будь-якої локалізації, тромбофлебіти, значне розширення вен нижніх кінцівок, трофічні виразки, гангрени, хронічний остеомієліт, доброякісні і злоякісні пухлини різних ло­калізацій, нестерпний біль (каузалгічний синдром) .

При проведенні масажу виділяють 9 основних прийомів (погладжуван-

477

ня, розминання, розтирання, витискання, потряхування,активні і пасивні рухи, рух з опором, ударні прийоми, струшування).

Масажні прийоми поділяють за їх фізіологічною дією на шкіру, сполуч­ну тканину, підшкірну клітковину, на м'язи, суглоби, зв'язки і сухожилки. Головна роль у визначенні механізму фізіологічної дії масажу належить нервовій системі. Через систему нервових рецепторів шкіри, м'язів та інших тканин можна впливати та покращувати функцію органів і систем.

Важливе значення має і гуморальний фактор. Під впливом масажу виді­ляються тканинні гормони, що теж позитивно впливають на перенесення нервових імпульсів і функцію органів й систем. Масаж діє і як механічний фактор, підсилюючи переміщення тканинних рідин (лімфи, крові), покращує мікроциркуляцію в органах і тканинах, викликає зміщення і розтягнення тканин (при рубцях, спайках), підвищує еластичність і скоротливість м'язів. Масаж суттєво впливає на стан суглобів, покращує їх кровопостачання, при­скорює розсмоктування суглобового випоту, а також патологічних періар-тикулярних відкладень, сприяє його руховій діяльності. Масаж позитивно впливає і на стан окисно-відновних процесів в організмі, сприяє підсиленому виділенню і очищенню тканин від токсичних азотистих речовин.

Поняття про проведення лікувальної фізкультури хворим