90. Проблеми стосунків України з державами снд

Співдружність Незалежних Держав не схожа на організації європейського співтовариства. В ній переважають дезінтеграційні, а не інтеграційні процеси, оскільки ця сукупність країн пов'язана між собою тільки багатовіковою при­належністю до Російської імперії, яка у XX ст. оформилася в Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Одним з чинників, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосується України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо. Транзит є одним із проблемних аспектів у стосунках між країнами.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин є проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема має два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

1.   Легітимність (законність) перебування Криму в складі України.

2. Особливості сучасного етнічного складу Криму.

Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то раптове загострення, то тривале перебування цього питання в затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним.  

Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес.

 Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Даго-мисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання «кримського вузла». Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту.

91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблеми Криму, Чорноморського флоту та Севастополя

В другій половині 1990-х рр. намітився спад прихованого протистояння між країнами пострадянського простору, насамперед Росією й Україною. Самою хворобливою ділянкою російсько-українських відносин де-факто залишалося питання про приналежність Криму і пунктах базування російського Чорноморського флоту в портах Кримського півострова. Кримська АРСР у 1945 р. була перетворена в Кримську область у складі РСФСР. Але в 1954 р. на настійну вимогу Н.С.Хрущова вона була передана до складу Української РСР. Етнічний склад Кримської області на той час змінився. Більшість її населення стали складати росіяни, українці і білоруси, у тому числі ті, що переселилися туди після 1945 р. У культурних відносинах населення цієї території орієнтувалися на Росію, і російський мова була розмовною мовою півострова. У лютому 1991 р. на території Криму була відтворена Кримська АРСР у складі Української РСР. Більш інтенсивно став протікати процес повернення в Крим кримськотатарського населення. Розпад СРСР, проголошення незалежності України й українізація Криму, що почалася слідом за тим, викликали на півострові сплеск настроїв за передачу Криму назад до складу Росії. У кримських містах виникли організації, що домагалися відділення Криму від України і входження його в РФ. На виборах президента Криму в 1994 р. ці сили домоглися успіхів. Побоюючись відділення Криму, український уряд прийняв ряд твердих заходів для обмеження прав Кримської автономії і посилення повноважень центральної влади в регулюванні ситуації на півострові. Це викликало ріст політичної напруженості. Російська Федерація мала можливості істотно впливати на положення в Криму. Однак уряд Росії не висловлювало офіційних претензій на Крим. Пріоритетним інтересом Москви в зв'язку із ситуацією навколо Криму було забезпечення можливості зберегти військово-морські бази Росії в Севастополі, Балаклаві і деяких інших пунктах. У 1990-х роках по цьому питанню пройшло кілька турів російсько-українських переговорів. Залишаючись на позиції відмови від територіальних претензій до України, російська сторона домагалася згоди Києва на збереження російської військової присутності на півострові.

Зі своєї сторони, український уряд вів торг про умови перебування російського ВМФ у Криму, намагаючись натиснути на Москву заявами про намір при настанні сприятливих обставин вступити в НАТО. "Кримське питання", що формально не існувало для офіційних делегацій України і Росії, на ділі перетворилося у вузол гострих російсько-українських протиріч. Прагнучи покласти кінець негласному протистоянню, керівництво обох країн почало енергійні зусилля для запобігання росту ворожості. 28 травня 1997 р. було підписано три російсько-українських угоди по Чорноморському флоті, в основу яких був покладений принцип спільного використання військово-морських баз збройними силами обох країн. Росія одержала право зберегти військову присутність у Криму. 31 травня 1997 р. після могутньої інформаційної кампанії в підтримку поліпшення російсько-українських відносин президент Росії Б.Н.Єльцин і президент України Л.Д.Кучма підписали в Москві російсько-український договір про дружбу, співробітництво і партнерство, що був ратифікований парламентами обох країн лише наприкінці 1998 р. через бурхливі і тривалі дебати, у які вилилося його обговорення в Державній Думі Росії. У договорі була зафіксована відсутність в обох країн претензій, у тому числі територіальних, одна до одної, що означало остаточне вирішення питання про приналежність Криму до України. Паралельно з підписанням основного договору між Росією й Україною було підписано 18 угод, що конкретизували умови перебування і статус російських військ на території Криму. Процес нормалізації став розвиватися по зростаючій. 28 січня 2003 р. під час перебування президента РФ В.В.Путіна в Києві був підписаний російсько-український договір про державний кордон, який в основному визначив лінію сухопутного кордону між двома країнами на всьому її відтинку від Азовського моря до кордонів з Білорусією.