62. Унр і „білий рух”: проблеми стосунків

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими особистими стосунками французького (д’Ансельм, Фрайденберг) та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом. Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення, еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання принципу “не визначення наперед” шляху розв’язання найважливіших державних питань перетворили “білих” на реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою українськими урядами сприймалося населенням як реакція.

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.

63. Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна

21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду.

24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польсько¬му війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.

Варшавський договір викликав величезне незадоволення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і по¬запартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.

Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки ство¬рити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.

Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою конвенцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії.

Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущання, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.