64. Ризький мирний договір 1921 р.

Угода між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, укладена у березні 1921 у Ризі після завершення польсько-радянської війни 1920. Мирні переговори між воюючими сторонами розпочалися у серед, серпня 1920 у Мінську, а на поч. вересня були перенесені до Риги, де тривали з перервами аж до весни 1921. Дипломатичні представники УСРР (Д. Мануїльський) і ГСРР (В. Баран, Н. Хомин) під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Иоффе. 26.9. до Риги прибула делегація Західно-Української Народної Республіки на чолі з К. Левицьким. Однак польська і радянська сторони виступили проти її офіційної участі у переговорах, хоча представники УСРР і ГСРР на цьому не наполягали і навіть намагались встановити особисті контакти із співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та іноземних журналістів, в яких різко засудила польську окупацію Галичини і відстоювала право українського населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати радянської України, однак вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані при підписанні основних документів. 11.10.1920 радянські та польські повпреди уклали перемир'я і підписали попередній мир між державами. 18.3.1921 між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами сторони зобов'язались припинити військові дії; анульовувався Варшавський договір 1920 між Польщею та УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західно-білоруські землі визнавались за Польщею. 15.3.1923 новий кордон по р. Збруч затвердила Рада амбасадорів у Парижі. У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалась надати “особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів”, крім того, “особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки”. Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

До Польщі відходили західні зе млі України та Білорусії. Обидві сторони взаємно відмовлялися від вимо ги відшкодування витрат і збитків, пов’язаних з веденням війни. Радянська сторона, визнаючи роль польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії, зобов’язалася сплатити Польщі в річний термін 30 млн золотих рублів. Польща звільнялася від відповідальності за борги й інші зобов’язання колишньої Російської імперії. Договір на бирав сили після його ратифікації.

65. Проблема статусу урср як суб’єкта міжнародного життя в 1917-1920 рр.

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.