69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

У березні 1923 року Рада послів ухвалила рішення про поши¬рення суверенітету Польщі на територію Східної Галичини, Цим актом було санкціоновано загарбання західноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ятнадцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. Провадився обмін планами діяльності, взаємною інформацією. При цьому уряди й посли про¬відних європейських держав ставилися до представників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність емігрантів.

Англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а і як міст на Кавказ.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до відродження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пресловута «Польска от можа і до можа»), тобто до заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (30 січня 1933 p.). Відразу ж після приходу до влади гітлерівці безапеляційно включили Україну до сфери своїх життєвих інтересів. У планах загарбань гітлерівців Україна з її величезними природними багатствами посідала чільне місце.

Дещо пізніше, вже 1936 року, Гітлер на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі заявив, що якби вдалося завоювати Україну, Урал і Кавказ, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Але навіть при всій стратегічній безцеремонності нацистам доводилося все ж таки маскувати окремі тактичні кроки або з метою дезінформації громадської думки твердити зовсім інше порівняно з конкретними діями. Й у ті часи, коли гітлерівці ще відшліфовували свою ідеологічну програму та практичну доктрину, на чільне місце висувалася теза про можливість створення «самостійної Великої України».

У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберг'а. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині із цинічним обгрунтуванням — «для більш раціонального використання цієї родючої території». І нічого, проковтнули цей непідходящий шматок європейські акули, хоча для годиться й побурчали. Англійські правлячі кола вже давно штовхали Німеччину на Схід. Ще 1933 року один з німецьких дипломатів вважав, що фашистські пропозиції про перетворення України на німецьку колонію були прихильно зустрінуті у впливових англійських колах. Англійська преса прямо писала про можливість вторгнення гітлерівців в Україну, хоча, передбачаючи це, газети застерігали уряд від втручання в цей конфлікт.

Загальний настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Полі¬тика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії... Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію на¬призволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Правда ж, як у підручнику елементарної дипломатії? Зате дуже показово для ха¬рактеристики настроїв державців того періоду.