75. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності оун-упа

22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Події склалися так, що до кінця того ж року ворогові вдалося захопити майже всю Україну. Загарбавши Україну, нацисти встановили в ній окупаційний режим, так званий «новий порядок». Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 липня 1941 року Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший з них передавав адміністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному «імперському міністерству у справах окупованих східних областей». Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням.

1 вересня 1941 року почали діяти два райхскомісаріати — «Остланд» і «Україна». Цей останній охоплював переважну частину України. До нього були включені деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою «дистрикт (округ) Галичина» були приєднані до створеного на території Польщі «генерал-губернаторства».

Власністю «великонімецького райху» оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське господарство, надра, все створене руками працьовитого українського народу. Фашистські «економісти» планували одержувати з окупованих територій 7 мільйонів тонн зерна щороку, але Гітлер підвищив цю цифру до 10—12 мільйонів тонн.

Активну зовнішньополітичну діяльність вела ОУН — УПА. Влітку 1943 року вона уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір був підписаний у листопаді-грудні 1943 року, коли делегація УПА під керівництвом М. Луцького на запрошення угорської сторони побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й з Румунією. Але коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повнова¬жень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

Доки політики змагалися між собою, солдати йшли на захід. Визволення української землі наближалося до свого логічного завершення. В жовтні 1944 року визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі.

76. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої вітчизняної війни

22 жовтня 1939 р. - проведення під контролем нової влади виборів до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до склади СРСР і об'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. В грудні 1939 р. на території Західної України було створено і офіційно включено до складу УРСР шість областей - Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР територій Північної Буковини та придунайських земель (Південні Бессарабія). За рішенням 2 серпня 1940 р. VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область й передано її до УРСР. До складу УРСР були також включені Аккерманський та Ізмаїльський райони, із яких у грудні 1940 р. було утворено Ізраїльську область. В листопаді 1940 р. відбулося установлення між Українською РСР і Молдавською РСР нових кордонів. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, була передана Молдавській РСР. У результаті цих дій від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб, а її територія зросла до 565 тис. км².

Рузвельт, Черчілль і Сталін зібрались на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945), коли молох війни вже докочувався до Німеччини. Йшлося не тільки про координацію та нарощування воєнного тиску на агресора, а й про майбутнє Німеччини, Європи, світу загалом. СРСР, зрештою, пішов назустріч побажан­ням союзників і взяв таємне зобов'язання оголосити війну Японії через 2-3 мі­сяці після завершення воєнних операцій в Європі.

Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовив­ся від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою. Ялтинська й Потсдамська конференції відкривали перспективу остаточного узгодження лінії радянське-польського кордону з самими поляками після утворення тимчасового уряду Польщі. Радянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. встановив держав­ний кордон між СРСР і Польщею уздовж "лінії Керзона", передавши Польщі додатково "територію, розташовану на схід від "лінії Керзона" до р.Західного Бугу та р.Солокії, на південь від м.Крилов з відхиленням на користь Польщі максимально на ЗО кілометрів".