69. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя

Утворення УНРади та проголошення ЗУНР загострили українсько-польські відносини. Війна, яка розпочалася з львівських боїв, невдовзі поширилася по всьому краї. Загроза втратити військову перевагу підштовхнула українців до створення Української Галицької Армії, яка б змогла протистояти польській навалі. Проте численні затяжні бої та поступова втрата військових позицій змусили шукати галичан підтримки у міжнародної громадськості. Вирішенням питання повоєнного поділу Європи, а зокрема “східних кордонів Польщі”, займалася Паризька Мирна конференція. Галицькі політики розуміли, що збройним шляхом вибороти незалежність для східногалицьких земель неможливо, так як світова громадськість, налякана більшовизмом, підтримувала польські домагання. Польща, на їх думку, могла стати єдиною державою, яка б зупинила просування більшовизму у Європу. Окрім цього, польські політики всіляко поширювали чутки про “безладдя” та “хаос”, які панують в Україні, а отже, і у Східній Галичині.

Події Паризької конференції безпосередньо впливали на хід українсько-польської війни. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію, щоб замкнути кільце навколо Львова. Цей наступ був припинений мирною конференцією, яка вислала до Львова для переговорів з урядом ЗОУНР комісію на чолі з генералом Бартелемі. На основі демаркаційної лінії, запропонованої комісією, Львів та Дрогобицький нафтовий район залишалися за Польщею. Такі мирні пропозиції уряд ЗОУНР відкинув. Наступна спроба порозуміння була зроблена за посередництвом Л.Боти, який очолив за ініціативою Найвищої Ради держав Антанти міжсоюзну комісію для укладення перемир’я. За новим проектом Дрогобицький басейн мав залишатися на українському боці. Проте такі мирні ініціативи відкинули поляки, які за допомогою дивізії Галлєра почали військову операцію проти УГА.

Рішення Паризької конференції від 25 червня 1919 р. про захоплення польськими військами української території аж по річку Збруч заставило галицьких політиків шукати військової підтримки. Так з’явилася угода з Добровольчою армією генерала Денікіна. Такі рішення військового командування не сприяли зближенню політичних позицій галичан та наддніпрянців. Підписання Варшавського договору остаточно розмежувало інтереси урядів УНР та ЗУНР.

Характерною для історії галицьких земель було утворення у липні 1920 р. Галревкому. Скориставшись невдоволенням польськими порядками більшовики спробували насадити свою ідеологію на галицьких землях. Деякі селяни, змучені непевністю, підтримували новий режим, проте лише для того, щоб позбутися польського панування. Утворення та існування штучно створеного Галревкому - яскравий приклад хаосу та безладдя, які охопили галицькі землі.

Особливе місце у подальшій долі східногалицьких земель відіграв Ризький договір, у якому питання Галичини трактувалося як внутрішнє питання Польщі. 27 вересня 1920 р. після приїзду у Ригу делегація вислала ноту, в якій говорилося, що вирішувати долю Галичини проти виявленої уже волі населення було б яскравим прикладом нехтування загального права самовизначення народів. Цю делегацію до участі у конференції не допустили.

Таким чином міжнародна громадськість своєю бездіяльністю остаточно закріпила східногалицькі землі за Польщею. Офіційно Східна Галичина була визнана за Польщею “з кордонами, встановленими Ризьким договором”, 15 березня 1923 р. Радою послів держав Антанти.