61.Система захисту прав людини в єс.

Ані ДЄС, ані ДФЄС не містять юридично закріпленого переліку основних прав людини. У цих документах наведено певні заборони та принципи, які гарантують пов'язані із економікою свободи, спрямовані на захист спільного ринку від обмежень з боку держав-членів. Після рішення у справі Stauder сформувалися три групи прав:

1. Функціональні права, які випливають з установчих договорів і є необхідними для функціонування внутрішнього ринку.(охорона комерційної і професійної таємниці)

2. Спеціальні права — це друга група прав, пов'язана з правовими нормами, внесеними до правопорядку Маастрихтським договором. Ідеть­ся про інститут європейського громадянства та передбачені ним основі і і права та свободи громадян Союзу. (право на вільне пересування і вибір місця про­живання)

3. Загальні або основні права людини — це третя група прав людини, які розуміють у тому сенсі, що надається цьому поняттю у міжнарод­ному, так і внутрішньодержавному праві. (право власності, право на свободу думки)

У ДЄС закріплено принцип поваги прав людини та основних свобод. Усі держави-кандидати на вступ до ЄС зобов'язані відповідно до ДЄС поважати права людини. ДФСЄ є джерелом повноважень інститутів Союзу з регулювання та захисту фундаментальних прав і свобод та демократичних принципів правового статусу особистості. До ДФЄС включено важливі гарантії захисту прав і свобод люди­ни і громадянина, особливо від посягань з боку наднаціональних інсти­тутів: скарги до Омбудсмана, позови до Суду ЄС, в тому числі про ком­пенсації збитків, завданих індивіду Союзом та його посадовими особа­ми тощо.

62.Роль рішень Суду ЄС у становленні системи захисту прав людини в ЄС.

Перші справи, які розглядалися Судом ЄС, засвідчили про небажан­ня суддів надавати перевагу правам людини щодо права Співтовариства. Цей підхід не відповідав позиціями тодішніх 6 держав-членів щодо прав людини. До 1955 р. всі перші держави-члени ЄЕС, крім Франції, ратифікували Євро­пейську конвенцію з прав людини. Співтовариство та Суд були мораль­но, якщо не юридично, зобов'язані захищати фундаментальні права лю­дини. Таким чином, Суд не міг уже дотримуватися негативної позиції в цій сфері і з середини 1960-х pp. змінив її. Важливе значення у цьому відношенні має справа Stauder v City of Ulm. Вона стосувалася програми Співтовариства, що пе­редбачала поставки в рамках соціальної допомоги масла за низькою ці­ною. У цій справі було визнано, що дотримання основних прав людини є загальним принципом права Співтовариства. Крім того, рішення у справі Stauder заклало підвалини для класифікації прав, що мають захищатися в межах ЄС, відповідно до юридичної природи та характеру цих прав.

Новий підхід до захисту прав людини в ЄС було закріплено у спра­ві Internationale Handelsgesellschaft, яка стосувалося спіль­ної сільськогосподарської політики. Для контролю за ринком певних сільськогосподарських продуктів було введено систему, відповідно до якої експорт дозволявся тільки в разі отримання експортером експорт­ної ліцензії. У момент подання заяви про видачу ліцензії експортер по­винен був депонувати грошову суму, яка підлягала конфіскації, якщо вії і не проводив експортну операцію в період чинності ліцензії. В цій справі Суд постановив, що навіть порушення положень конституції якої-небудь держави-члена в частині основних прав не можуть впливати на чинність положень права Співтовариства, однак концепція прав людини, яка засто­совується Судом і чинність якої базується тільки на праві Співтовари­ства, тим не менш, «передбачена» національними конституційними тра­диціями.

Наступний крок було зроблено під час розгляду справи Nold v. Commission. Справа стосувалася рішення Комісії відповідно до Договору про Європейське об'єднання вугілля та сталі, яке передбачало, що оптові продавці вугілля не можуть купувати вугілля з Руру безпосе­редньо в агентства-продавця, якщо обсяг закупівлі менше за встановле­ний мінімум. Нолд стверджував, що порушується його право власності та право на вільне ведення еконо­мічної діяльності. Суд визнав наявність цих двох прав дорозумілими принципам права Співтовариства, однак стверджував, що вони не повинні вважатися абсолютними та безумовними: стосовно них можуть встановлюватися обмеження, «виправдані спільними цілями Співтовариства», і «виключ но комерційні інтереси та можливості» ними не враховуються. Таким чином, порушення не мало місця.

Цікавою є позиція Суду ЄС щодо місця основних прав людини у праві ЄС. Її можна знайти у справі Hauer v. Land Rheinland Pfalz, яка стосувалася Регламенту Співтовариства, що встановлю вав тимчасову заборону на розширення посівів винограду. Суд визнав як принцип права право на власність і на свободу економічної діяльності, але після зазначення того, що ці права не мають абсолютного характеру, якщо постанови та акти Співтовариства є виправданим як такі, що прийняті в загальних інтересах, і таким чином підпадає під виключення стосовно цих прав. Рішення становить особливий інтерес, оскільки Суд, констатуючи, що право власності може бути обмежене, не тільки посилався на окремі по­ложення конституцій трьох держав-членів (Німеччини, Італії та Ірлан­дії), а й звернув увагу на низку деталей після аналізу відповідних поло­жень.