§ 7. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах об'єднань держав

Уніфікацією цивільних процесуальних норм можуть займа­тися об'єднання держав. Заслуговує на увагу діяльність Орга­нізації американських держав (далі — ОАД) та Міжамери­канського юридичного комітету, утвореного у 1948 р. для уні­фікації законодавства держав Латинської Америки (ст. 68 Хартії ОАД). Загалом країни Латинської Америки першими підготували та надали чинності міжнародним договорам з уні­фікованими нормами ще до початку роботи Гаазької конфе­ренції у Європі. У 1888—1889 pp. шість латиноамериканських держав на Першому південноамериканському міжнародному конгресі у Монтевідео прийняли дев'ять договорів (інакше: Договори Монтевідео 1889 p.). Крім інших, вони містять і ци­вільні процесуальні норми.

Уніфікація права в країнах Латинської Америки має специ­фіку. Вона полягає у тому, що держави цього регіону не об­межуються підготовкою одноманітних колізійних норм, а про-

¹³* 387

Існують у міжнародних договорах більш загальні критерії ре-улювання колізійних ситуацій. На думку прихильників лати-юамериканського підходу до уніфікації норм права, спільні Іритерії регулювання, запропоновані у міжнародних догово->ах, дозволяють кожній державі-учаснику формулювати кон­кретні колізійні норми. Це допомагає враховувати національ-Іу специфіку вирішення колізії у певній ситуації. Про пошук •аких критеріїв свідчить уніфікаційна діяльність країн Латин­ської Америки протягом багатьох років. Наприклад, саме ко-Іізійні норми про юрисдикцію були предметом уніфікації на І першому етапі у Договорі Монтевідео з питань міжнародною цивільного права від 12 лютою 1889 р. Водночас питання між-іародного процесуального права регулював Договір Монтеві­део про міжнародне процесуальне право від 11 січня 1889 р. Охоплення Договором про міжнародне цивільне право 1889 р, -лави про юрисдикцію було спробою розробити колізійні нор-vm, які регулюють колізію компетенцій держав, що беруть участь в уніфікації, і які б забезпечили гармонію між законо­давчою компетенцією держав та колізійними нормами, що приймалися цими державами.

, Згодом ст. З Кодексу Бустаманте запропонувала такий спо­сіб вирішення "колізії компетенції", який залежав від характе­ристики національних законів. Адже вони поділяються на три групи: ті, що мають екстериторіальну дію; ті, що діють у межах держави, яка їх приймає; ті, що допускають договірну підсуд­ність. Відповідно до цієї класифікації у Кодексі сформульова­ні колізійні норми, і таким чином, визначена компетенція дер­жав, що беруть у ній участь (ст. 318—339). Вказані та інші норми Кодексу Бустаманте були спрямовані на вирішення проблеми юрисдикції держав, як основної.

У 1938—1940 pp. на Другому панамериканському міжна­ родному конгресі приймаються наступні дев'ять конвенцій, які повинні були замінити договори, прийняті на Першому панамериканському конгресі. Проте не всі вони набули чин­ ності. Серед вказаних важливе значення має Договір про між­ народне процесуальне право від 19 березня 1940 р. • >

Універсальність договорів Монтевідео 1889/1940 pp. та Ко­дексу Бустаманте поєднувалася зі складною взаємодією цих трьох уніфікацій. Кожен з договорів створював норми, які паралельно регулювали одні й ті ж відносини. Тому для країн, які приєдналися до Кодексу Бустаманте й Договорів Монте­відео (наприклад, Болівія та Перу), виникли труднощі у регу­люванні правовідносин. Трудноїщ у досягненні універсальних вказаних уніфікацій створює й різниця у практиці застосуван-

388

ня окремих норм договорів. Вказане торкається договорів Монтевідео 1889/1940 pp. про міжнародне процесуальне пра­во у частині, що регулює питання судових доручень. Відповід­но до Договору про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940 р. судді держав Уругваю та Перу повинні вчиня­ти певні процесуальні дії, використовуючи судові доручення. Водночас у судовій практиці Аргентини не вважається обов'язком судді звернення до іноземного суду з використан­ням судового доручення. Більшим недоліком названих уніфі-кацій е обмеженість кількості учасників договорів Монтевідео та Кодексу Бустаманте, а також повільна процедура ратифіка­ції договорів у країнах Латинської Америки. Одночасно лати­ноамериканські юристи визнають, що у сфері уніфікації між­народних процесуальних норм та норм про надання судової допомоги досягнуто певного успіху.

Виявлення недоліків у роботі з уніфікації призвело до не­обхідності вирішення нового завдання, яке постало перед ОАД після другої світової війни. Воно полягало у зближенні уніфікацій, досягнутих у Договорах Монтевідео 1889/1940 pp., Кодексі Бустаманте та міжштатній приватній кодифікації ко­лізійного права США — Restatements 1934 p. Тобто питання полягало у зближенні англо-американського права та права країн Латинської Америки. Тому на спеціалізованій міжаме­риканській конференції з питань міжнародного приватного права у 1975, 1979 та 1984 pp. приймається значна кількість міжамериканських конвенцій. Це, зокрема, Конвенції: про між­народний комерційний арбітраж; про судові доручення (ЗО січ­ня 1975 p., Панама); про отримання показів свідків за кордо­нам; про екстериторіальну дію іноземних судових та арбітражних рішень; про здійснення превентивних заходів; Додатковий протокол до міжнародної конвенції про судові доручення (8 травня 1979 p., Монтевідео); про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які торкаються екстериторіальної дії іноземних судових рішень, Додатковий протокол до міжамери­канської Конвенції про отримання показів свідків за кордоном (24 травня 1984 p., Ла-Пас).

'Уніфікації норм права Латинської Америки сприяли й кон­венції, підготовлені та прийняті на Конференції міністрів юс­тиції іспано-лузітано-американських держав. Так зване гберо-аМериканське правове співробітництво між іспано- та португа-ломовними державами європейського та американського кон­тинентів, виникло у 1889 p., коли на Першому іберо-американ-еькому юридичному конгресі в Лісабоні обговорювалися пи­тання уніфікації міжнародного приватного права країн Латин-

389

ської Америки, Іспанії та Португалії. В 1934 р. у Іспанії актив­но дебатувалося питання про приєднання до Кодексу Буста-манте, а у 1951 р. за ініціативою Іспанії був створений Іспа-но-лузітано-американський інститут міжнародного права у Мадриді та Конференція міністрів юстиції, яка скликається регулярна

Конференцією підготовлені та схвалені у 1972, 1975 та 1978 pp. конвенції з питань падання правової допомоги, а також визнання й виконання іноземних судових та арбітражних рішень. Іберо-американськими конвенціями б Конвенції: про правову допомогу (22 вересня 1972 p., Мадрид); про однакову систему для виконання судових та арбітражних рішень; про спрощення легалізації офіційних документів (13 червня, Буенос-Айрес).

Аналізуючи конвенції, прийняті на зазначених європей­ських та міжамериканських конференціях, можна стверджува­ти про особливості уніфікаційної діяльності країн Латинської Америки. Міжамериканські конвенції сприяють поетапному удосконаленню принципів, адже вони обговорюються неодно­разово і при цьому деталізуються. Вказане спостерігається у Конвенції про судові доручення 1975 р. і Додатковому прото­колі 1979 p.; про екстериторіальну дію іноземних судових і арбітражних рішень 1979 р. та Конвенції про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень 1984 p., про отримання показів свідків за кордоном 1975 р. та Додатковому протоколі 1984 р.

При підготовці проектів конвенцій на Міжамериканській конференції з міжнародного приватного права враховувався й досвід США у прийнятті єдиних типових законів для уніфі­кації законодавства окремих штатів. Наприклад, єдині типові норми США- про виконання судових доручень та сплату витрат на їх виконання стали основою для створення відповідних норм, прийнятих на вказаній міжамериканській конференції.

Для уніфікації національного законодавства держав Латин­ської Америки, зокрема учасниць Картахенської угоди (Болі­вія до 1975 p., Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела), стосовно юрисдикції та компетентності із вирішення інвести­ційних спорів значення мало Рішення 24 "Спільний режим, що застосовується до іноземного капіталу, патентів, ліцензій і роялті", яке у 1987 р. було замінено Рішенням 220. Тому окре­мі норми, пов'язані з провадженням інвестиційних спорів у країнах-членах Андського спільного ринку, є іншими, ніж про­цесуальні норми Кодексу Бустаманте.

390

Серед конвенцій регіонального характеру чинною є Араб­ська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1987 р. її норми мають на меті створення уніфікованого національно­го арбітражного законодавства, яке визначає юрисдикцію ар­бітражу та процедуру розгляду спорів.

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають доку­менти, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді гос­подарських спорів між суб'єктами господарювання різних дер­жав, підписана 24 грудня 1993 р. у Ашгабаті усіма державами СНД, крім України. Арбітражні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад, Угоди про статус Економічного суду СНД від 6 липня 1992 р. Крім доку­ментів, прийнятих у час існування СНД, для її держав поки що чинною є регіональна Конвенція про вирішення шляхом арбітражу цивільно-правових спорів, що виникають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва від 26 травня 1972 p., укладена державами-учасницями РЕВ (далі — Московська конвенція 1972 р.) Вона спрямована на уніфікацію правил про компетенцію зовнішньоторговельних арбітражних судів держав колишнього РЕВ.'Прийняття цієї Конвенції зумовлювалося необхідністю створення єдиного по­рядку вирішення спорів, які виникали із специфічних відно­син — з договорів про промислове та науково-технічне спів­робітництво у зовнішньоекономічній діяльності, адже їх розг­ляд не входив до компетенції арбітражних органів країн-чле-нів РЕВ. Широко застосовувані у час існування РЕВ, сьогодні норми Московської конвенції 1972 р. колізують із загально­прийнятими принципами міжнародного комерційного арбіт­ражу. Окремі держави, а саме Угорщина, Польща та Чехія денонсували її. Проте юридичне вона є чинною.

Історичний екскурс у правотворення, що мало місце за час існування РЕВ, засвідчує таке. Московську конвенцію 1972 р. доповнювали декілька інших документів, наприклад, Єдиний Регламент арбітражних судів при торгових палатах країн-чле-нів РЕВ, схвалений Виконавчим Комітетом РЕВ у 1974 р. Уніфіковані норми цього Регламенту були спрямовані на усу­нення розбіжностей положень і правил, які регулювали про­цедуру зовнішньоторговельних судів країн-членів РЕВ. Збли­женню правових систем сприяло й Положення про арбітражні збори й видатки сторін, схвалене Виконавчим Комітетом РЕВ, правила якого регламентували, зокрема, вид валюти, у якій забезпечувалися арбітражні збори.

391

Достатньо активно та стабільно регулює цивільні процесу-

ьні питання Європейський Союз. Норми угод його поперед-

Іка — ЄЕС, утвореного 25 березня 1957 p., суттєво вшшва-

гь на право держав-учасниць цього товариства. Наприклад,

к звана Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну

дсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і тор-

Івих справ та про виконання офіційних документів від 27

іресня 1968 p., (чинна з 1 лютого 1973 р.) створила для

їаїн-членів вказаного товариства єдине регулювання питань

іжнародно! підсудності та визнання іноземних судових рі-

ень по майнових спорах. Проте Конвенція не поширюється

а спори про особистий статус (крім аліментних справ), а

«сож майнові відносини подружжя й спадкові справи, справи

ро банкрутство, стягнення податків. Водночас у державах, які

еруть у ній участь (Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксем-

ург, Нідерланди та ін.), спостерігаються особливості дії цієї

Конвенції.

Результатом взаємодії держав з питань цивільного процесу, априклад тих, що входять до Європейської асоціації вільної оргівлі (далі — ЄАВТ), стала Конвенція про судову підсуд' ість і виконання судових рішень з щтльних та торгових прав, укладена 17 вересня 1988 р. з державами-членами ЄЕС І Лугано (далі — Луганська конвенція 1988 p.). Вона відома •акож за назвою Паралельної, її метою є забезпечення переваг одємного визнання та виконання судових рішень з цивільних га торгових справ, які мають держави-учасшщі згаданої Брюс-;ельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, шзнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ га про виконання офіційних документів 1968 р. Чимало пра­вил Луганської конвенції 1988 р. ідентичні нормам зазначеної Брюссельської конвенції 1968 р. Але Паралельна конвенція має особливості, серед яких інтерес становить питання юрис­дикції.

Таким чином, співтовариства держав, як і міжнародні орга­нізації, займаються врегулюванням актуальних питань міжна­родного цивільного процесу.