§ 5. Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за участю України

Міжнародні договори є формою права, яка може містити цивільні процесуальні норми. Сьогодні питання про значення таких міжнародних договорів та їх зміст є особливо актуаль­ним. Ця актуальність зумовлюється, по-перше, інтеграцією держав у правовій, економічній та інших сферах відносин. Другою причиною є трансформація СРСР, Чехословаччини, Югославії та утворення незалежних держав, внаслідок чого приватно-правові відносини суб'єктів цих утворень втратили внутрішньонаціональний характер і стали міжнародними. То­му збільшилася кількість судових спорів з "іноземним елемен­том". Для цих правовідносин характерним є особливе регулю­вання. Воно виявляється у тому, що право, яке необхідно за­стосувати до правовідносин, визначається колізійною нормою; підсудність спорів залежить від застосування правил міжна­родної підсудності; визнання та виконання іноземних судових рішень пов'язують з певними умовами, наприклад із застере­женням національного законодавства про дотримання публіч­ного порядку та наявністю міждержавного договору про вза­ємне визнання та виконання судових рішень.

Специфіка судочинства по справах з "іноземним елемен­том" полягає у необхідності подолати обмеження діяльності суду щодо території однієї держави, і "вийти" за її межі Це дозволяють зробити уніфіковані правила міжнародних дого­ворів, спрямовані на усунення розбіжностей між матеріально-правовими нормами та колізійними прив'язками, що є у зако­нодавстві різних держав.

Організаційний механізм договірно-правового співробіт­ництва держав виявляється у прямій міждержавній уніфікації норм права. Тобто у міжнародних угодах зацікавленими дер­жавами або за їх ініціативою встановлюються завершені пра­вові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права.

Міжнародні договори, які мають цивільні процесуальні норми, в залежності від предмета їх правового регулювання, можна поділити на такі групи. По-перше, це договори, що

371

містять певні принципові положення, наприклад Угода про принципи зближення господарського законодавства держав-учасниць Співдружності від 9 жовтня 1992 р. (Бішкек), яка передбачає порядок розгляду господарських спорів. По-друге, це договори, що охоплюють значний комплекс питань, пов'яза­них з правовою допомогою з усіх категорій справ (цивільних, сімейних, кримінальних). Мова йде про двосторонні чи бага­тосторонні договори про надання правової допомоги. По-тре­тє, договори, присвячені окремим видам правової допомоги. На­приклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 p.; Угода держав СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 p.; угоди, пов'язані з виконанням судових доручень з Францією (1936), Австрією (1970). По-четверте, договори, основним предметом регулювання яких є питання, не пов'язані з цивіль­ним процесом, проте вони містять окремі процесуальні норми. Такі норми є у консульських угодах, торгових договорах тощо. Наприклад, в Угоді про співробітництво у сфері інвестиційної діяльності від 24 грудня 1993 p., укладеній державами-учасни-цями СНД, вказано правила визначення компетенції установ держав по розгляду інвестиційних спорів (ст. 7).

Оскільки норми міжнародних договорів є уніфікованими, це полегшує процесуальне провадження. Наприклад, міжна­родні двосторонні договори про правову допомогу регулюють отримання доказів з-за кордону; проведення експертизи за кордоном; встановлення місця проживання особи, місця її ро­боти, розмір отриманого нею за кордоном прибутку, визнання іноземних судових рішень та інше. Укладення таких договорів притаманне для держав Східної Європи. У 50—60-ті та 70—80-ті pp. Радянський Союз уклав майже два десятки таких договорів (наприклад, з Албанією, Болгарією, Грецією, Кубою, Тунісом), їх вважають договорами першого та другого поко­лінь. Україна стала правонаступницею цих договорів відповід­но до ст. 12 Угоди про створення СНД, ст. 34 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 p., а також статей 3,7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.

Ставши суверенною державою, Україна утворює власну до­говірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок їх дії на території України визначає, зокрема, Закон "Про між­народні договори України". Як уже вказувалося, це договори, підписані з: Китаєм 1992 p., Польщею 1993 p., Литвою 1993 p._k Молдовою 1993 p., Грузією 1995 p., Латвією 1995 p., Естонією

372

1995 p., Монголією 1995 p., Узбекистаном 1998 p. Мінська конвенція 1993 p. стала результатом багатосторонньої регіо­нальної уніфікації.

Договори так званих першого та другого поколінь оновлю­ються систематично. Наприклад, опрацьовується проект Дого­вору між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах (1998 p.), уз­годжується текст Договору між Україною та Чеською Респуб­лікою про правову допомогу у цивільних справах (1998 p.).

Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступ-ницею яких стала Україна, регулюють правовий захист грома­дян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих до­ручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про ви­знання і виконання судових рішень і прирівняних до них ак­тів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.

У всіх договорах про правову допомогу передбачено прин­цип надання громадянам договірних держав національного ре­жиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип по­ширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадяна­ми договірної держави (наприклад, ст. 16, 21 Договору між СРСР та Корейською НДР про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 p.; ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про пра­вову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах 1995 p., ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР та Болгарією про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1967 p.; ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР і Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних і криміналь­них справах 1982 p., ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Ли­товською Республікою про правову допомогу та правовідно­сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.; ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про

373

правову допомогу та правовідносини у цивільних і криміналь­них справах 1993 p.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).

Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: надання безоплатної правової допомо­ги; звільнення від сплати мита; поширення пільг із сплати мита на всі процесуальні дії по певній справі, охоплюючи виконання рішення (наприклад, ст. 17 Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1982 p.); витрати із складання довідок, перекладів, засвідчення документів, сплати завдатків (ч. 2 ст. 17, ст. 21 Договору між СРСР і Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 p.); судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

З іншого боку, слід зважати на те, що забезпечення інозем­цями судових витрат передбачене законодавством деяких дер­жав, наприклад ст. 1119 ЩІК Польщі. Відповідно до неї по-зивач-іноземець зобов'язаний внести на вимогу відповідача заставу для забезпечення сплати судових витрат. Однак гро­мадяни держав, які проживають або перебувають на території будь-якої з договірних держав, звільнені від цього обов'язку нормами договору про правову допомогу, як, наприклад, від­повідно до ст. 43 Договору між Україною і Республікою Поль­ща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим спо­собом: у них може бути встановлено норму про взаємне вико­нання рішень у частині стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної уго­ди або за умови взаємності (наприклад, § 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 § 1 ЦПК Поль­щі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосо­вують вимоги відповідного національного законодавства.

Вказане підтверджує приклад з практики Міжнародного комер­ційного арбітражного суду при ТПП України. Відповідно до рі­шення цього суду від 9 грудня 1993 р. відповідач — польське приватне підприємство "База продовольчих і промислових това-

374

рів. Експорт-Імпорт* (Республіка Польща) — мав протягом місяця з дня отримання рішення сплатити птахофабриці "Рогатинська" (Україна) 9 тис. доларів США — вартість недопоставленого това­ру за бартерним договором та 360 доларів США — відшкодування витрат по сплаті арбітражного збору. Рішення суду визнав компе­тентний орган Польщі. Проте, на думку цього органу, рішення могло бути виконане тільки у випадку сплати витрат по виконан­ню рішення, що передбачено нормами ЦПК Республіки Польща.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України при винесенні рішення не обговорював процесуальні питання за законодавством іноземної держави. Міжнародні договори за учас­тю України та Польщі не звільняють іноземця від вказаних ви­трат. Таким чином, сторона у справі — позивач (підприємство, зареєстроване в Україні), позов якого задоволений, для його ви­конання на території іноземної держави (за місцем знаходження відповідача чи його майна), повинен сплатити майже третину від задоволеної рішенням суду позовної вимога 3 точки зору міжна­родних угод, у тому числі й ст. III Нью-Йоркської конвенції про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень 1958 р. (учасниками якої є Україна та Польща), для виконання арбітраж­них рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтяжливі умови або більш високі мита чи збори, ніж ті, які передбачені для виконання внутрішніх арбітражних рішень¹. Водночас вимоги по сплаті витрат для виконання рішення не є протиправними. Але інтереси сторони, позов якої задоволене, навряд чи можна вважа­ти захищеними в повній мірі.

Оскільки у договорах про надання правової допомоги, укладених за участю України, чимало питань цивільного про­цесу врегульовані майже однаково, можна стверджувати, що Мінська конвенція 1993 р. стала результатом уніфікації уже уніфікованих норм двосторонніх договорів. Звичайно, цей ба­гатосторонній договір не усуває можливості укладення дво­сторонніх договорів про правову допомогу з державами, які беруть у ньому участь. Міжнародна практика знає приклади, коли одні й ті ж держави були учасниками багатосторонньої конвенції та двосторонніх договорів з одних і тих же питань. Наприклад, чимало учасників Гаазької конвенції з питань ци­вільного процесу 1954 p., про яку мова йтиме далі, уклали між собою й двосторонні договори про правову допомогу. Так, свого часу СРСР, учасник цієї Конвенції, уклав двосторонні договори з Італією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Фін­ляндією, колишніми Чехословаччиною та Югославією, які та­кож брали участь у Гаазькій конвенції. Чимало з цих договорів

¹ Международньш коммєрческий арбитраж / Под общ. ред. Й. Г. Побир-ченко. - К.: ТПП України, 1995. - С. 23.

375

чинними сьогодні. Щодо Мінської конвенції 1993 p., то серед Іржав, які її підписали та ратифікували, є, зокрема, Узбекис-Ін. За участю цієї ж держави та України, як зазначалося, оіадено Договір про правову допомогу і правові відносини у ивільних та сімейних справах.

Оскільки з багатьма державами Центральної Європи, Азії,

;ім1 загального права" договорів про надання правової допо-

оги не укладено, цю прогалину іноді заповнюють договори з

итань цивільного процесу, укладені колишнім Радянським

/оюзом. Це, наприклад, угоди з питань цивільного процесу,

кладені з Австрією (11 березня 1970 p.), Бельгією (шляхом

Ібміну нотами 27 листопада 1945 p., 18 квітня, 3 і 5 травня

946 р.) та США (шляхом обміну нотами у 1935 p.); про

Іередачу судових і нотаріальних документів й виконання су-

Іових доручень у цивільних і торговельних справах з Фран-

цєю (11 серпня 1936 p.); про взаємне виконання судових до-

зучень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами

1 грудня 1956^і р. і 5 серпня 1957 p.).

Сьогодні Україна співпрацює з Францією по підготовці Угоди про взаємну правову допомогу у цивільних та кримі­нальних справах, з Бразилією — Договору про правову до­помогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, Республікою Македонія — Договору про правову до­помогу у цивільних та кримінальних справах. Вивчаються перспективи укладення договору між Україною та США про правову взаємодопомогу у цивільних, сімейних і комерційних справах.

Укладення договорів про надання правової допомоги із вка­заними та іншими державами зумовлюється потребами практики. Ілюструє ці потреби судова справа за позовом Ф. (громадянки США) до Управління комунального майна м. Львова про вико­нання договору оренди і передачу їй у користування комплексу споруд Транд-Готель" у м. Львові. Порушена у квітні 1994 р. у Галицькому районному суді м. Львова, справа тричі розглядалася цим судом. Причиною неодноразового розгляду стала неявка по­зивачки, яка проживає у США. Нез'явлення до суду Ф. зумовлю­валося неможливістю її офіційного повідомлення. У квітні 1996 р. матеріали справи було передано на розгляд Чернівецького облас­ного суду, який прийняв рішення по суті спору. У 1998 р. після опротестування рішення у порядку нагляду справа скерована на новий розгляд у Київський обласний суд. Підставою опротесту­вання стала відсутність у матеріалах справи документів про під­твердження факту одержання позивачкою повідомлення про день і час розгляду справи. Застосування гл. 8 ЩІК України, яка чітко регламентує порядок повідомлення осіб, що беруть участь у спра­ві, й призначення судових засідань, є можливим тільки у межах

376

України або у державах, з якими Україна має договори, норми яких регулюють правову допомогу. Відсутність договору між Ук­раїною та США унеможливило підтвердження факту отримання стороною по справі повідомлення про судові засідання.

У зв'язку з тим, що набула чинності Декларація про наміри щодо співробітництва в рамках реформи юстиції України та у сфері надання правової допомоги у цивільних та криміналь­них справах між Міністерством юстиції України й Департа­ментом юстиції та поліції Швейцарської Конфедерації (від 4 серпня 1995 p.), посольством України у Швейцарії вже по­рушене питання щодо укладення двостороннього договору про правову допомогу. Проте Швейцарська конфедерація є прихильником укладення багатосторонніх угод. Та якщо наявних конвенцій, до яких вона приєдналася, у т. ч. європей­ських, буде недостатньо, Швейцарська Конфедерація може прийняти рішення про укладення двостороннього договору, зокрема з Україною.

Цивільні процесуальні норми містяться в угодах про спів­робітництво органів прокуратури. Наприклад, надання право­вої допомоги передбачене Угодою між прокуратурами Украї­ни та Російської Федерації 1993 р. Інша група договорів — консульські угоди (конвенції) регламентують, зокрема, повнова­ження консула щодо правового статусу громадян України; майна, яке знаходиться на території консульського округу. Пе­реважно у цих угодах передбачено процесуальні права інозем­ців, правові наслідки легалізації та засвідчення документів консульською посадовою особою, компетенцію консульської посадової особи щодо допомоги громадянам акредитуючої держави, випадки застосування імунітету від юрисдикції іно­земної держави. Мова йде про консульські конвенції, укладені Україною з Угорщиною 1991 p., Румунією 1992 p., Росією 1993 p., В'єтнамом 1994 p., Корейською НДР 1994 p., Молдо­вою 1997 p., Азербайджаном 1993 p., Болгарією 1998 p., Гру­зією 1998 р. та іншими державами. Чинними сьогодні є кон­сульські угоди, укладеш раніше, зокрема, у 60—70-ті pp. з Кубою, Монголією, іншими державами.

Ефективною є співпраця у сфері арбітражу. Наприклад, Угода між Швейцарською арбітражною асоціацією та Міжна­родним комерційним арбітражним судом при ТПП України передбачає, що ці арбітражні центри докладатимуть зусиль для розвитку у своїх країнах міжнародного комерційного ар­бітражу та інших альтернативних засобів вирішення міжна­родних комерційних спорів, періодично обмінюватимуться ін-

377

формацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допо­моги у веденні арбітражного процесу.