§ 4. Регулювання деліктних зобов'язань з "іноземним елементом" у внутрішньому законодавстві України

У першому Цивільному кодексі України 1923 р. деліктним зобов'язанням було присвячено розділ XII ("Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди")¹. Із змісту постанови ЦВК України "Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР", самого кодексу, а також із чинних на той час пунктів 4 та 5 розділу III ("Права, пільги, обмежен­ня й обов'язки чужоземців") Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства від 28 березня 1922 р.² випливало, що на інозем­ців у питаннях відповідальності за вчинений делікт поши­рювався національний режим.

Внутрішнє законодавство України того часу не містило ко­лізійної норми щодо вирішення деліктних спорів з "іноземним елементом", хоча стосовно врегулювання міжреспублікан­ських розходжень вже тоді пропонувалося застосувати відси­лання до закону місця вчинення делікту. На це вказувала ст. 9 Ввідного закону до Цивільного кодексу України 1922 p. A саме: "Чинність Цивільного кодексу поширюється на всю територію УСРР". Роз'яснюючи цю статтю та аналогічні поло­ження цивільних кодексів інших союзних республік, Пленум

¹ ЗУ України. - 1923. - № 55. - Ст. 780.

² Там само. - 1922. - № 14. - Ст. 237.

339

Верховного суду Союзу РСР у постанові № 32 від 10 лютого 1931 р. "Про порядок застосування різних за змістом окремих законів союзних республік, що регулюють майнові відносини" вказав, що оскільки в законодавстві союзних республік є част­кові розходження в нормах права, то для усунення розходжень у судовій практиці й створення єдиного правила про порядок застосування різних за змістом законів окремих союзних рес­публік, на вимогу сторони спору, суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту¹. Проте вказана прив'язка не була складовою колізійної норми міжнародного характеру. Лише 1977 р. нині чинний Цивільний кодекс України було доповнено ст. 569⁴ ("Закон, застосовуваний до зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди")², відповідно до якої до визначення прав та обов'язків сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, застосовується закон країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. В разі запод­іяння шкоди за кордоном, якщо сторони є громадянами України або вітчизняними організаціями, права та обов'язки таких сторін визначаються за законом України. Водночас ак­центується на недопустимості застосування іноземного зако­ну, якщо дія чи інша обставина, котра є підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

Крім колізійних, Цивільний кодекс України містить і мате­ріально-правові норми, які регламентують зобов'язання з де­лікту. Вони зосереджені у главі 40 ("Зобов'язання, що вини­кають внаслідок заподіяння шкоди") вказаного кодексу та побудовані за системою генерального делікту. З часу прийнят­тя Цивільного кодексу сфера застосування цієї глави збіль­шується. Так, Законом України "Про внесення змін і допов­нень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і органі­зацій" від 6 травня 1993 р. змінено й доповнено статті 6 й 7 Цивільного кодексу, а також доповнено Кодекс ст. 440^і сто­совно відшкодування моральної шкоди³. У декількох норма­тивних актах визначено поняття моральної шкоди (в Законах України: "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p., "Про

Цивільний кодекс УРСР. — К,: ДержпаМтвидав України, 1955. — С. 80—81.

² Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1977. - № 35. - Ст. 422.

³ Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 24. - Ст. 259.

340

зовнішньоекономічну діяльність"; у постанові №5 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 бе­резня 1995 р.¹).

Загалом моральна шкода відшкодовується тільки у спеці­альних випадках, передбачених законодавством, зокрема стат­тями 7, 440^і Цивільного кодексу України, Законами України: "Про інформацію" (ст. 49), "Про захист прав споживачів" у редакції від 15 грудня 1993 р. (ч. 2 ст. 24), "Про авторське право і суміжні права" від 24 грудня 1993 р. (п. З ст. 44), "Про режим іноземного інвестування" (ст. 10), "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. (ст. 17)², "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 січ­ня 1994 р. (п. 5 ст. З)³, ст. 173^і Кодексу законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Особливістю законодавства України щодо відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди є те, що близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли цим же деліктом безпосередньо були порушені і їхні права.

Через необхідність відшкодувати шкоду неодноразово звер­талася увага на встановлення розміру такого відшкодування. У постанові Пленуму Верховного Суду України № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1993 р. зазначено, що збитки відшкодовуються відповідно до реальної вартості втра­ченого майна на час розгляду справи (абзац 2 п. 9) . Аналогіч­не положення міститься і в абзаці 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріаль­ної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (у редакції постанови Пленуму № Із від 25 грудня 1992 р.) . У постанові Пленуму

Юридичний вісник України. — 1995. — 18 липня.

² Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 15. - Ст. 190.

³ Там само. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та ци­вільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. - № 1. - С. 314.

³ Там само. - С. 306.

341

Верховного Суду України №6 також зауважено, що коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди збільши­лися ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких її було присуджено, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду (абзац 5 п. 9)¹.

У судовій практиці розрахунок заподіяної шкоди прово­дився на базі встановленого Державним банком СРСР офіцій­ного курсу карбованця до вільно конвертованої валюти. Нині він має проводитися за класифікатором Національного банку України. Проте практика свідчить, що вираховувати суму збитків іноді доцільно, орієнтуючись на комерційний курс (курс купівлі валюти, що надходить у вільний продаж).

За вказаним курсом було відшкодовано шкоду, заподіяну вна­слідок дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце на терито­рії м. Львова за позовом громадянина Німеччини П. до вагонного депо ст. Львів. У позові заявлялася вимога про відшкодування матеріальних збитків (пошкодження автомашини) — 15 601,66 ні­мецьких марок та відшкодування моральної шкоди — по 5 тис. німецьких марок кожному з подружжя П.

Залізничний суд м. Львова, розглянувши справу (1994 p.), від­шкодував завдану шкоду, перевівши німецькі марки в українські карбованці за комерційним курсом. На його переконання, таке рішення узгоджено з вимогами ст. 440 Цивільного кодексу Украї­ни про повне відшкодування шкоди. Наглядова інстанція Львівсь­кого обласного суду залишила рішення районного суду в силі, вказавши, що в разі переведення німецької валюти за курсом На­ціонального банку України вимоги закону про повне відшкодуван­ня шкоди не було б дотримано.

У вітчизняному законодавстві знайшли закріплення й нові тенденції прояву деліктів та відповідальності за них. Зокрема, тенденцію до розширення кола осіб, зобов'язаних відшкоду­вати шкоду, заподіяну деліктом, відображено в Законі Украї­ни "Про трубопровідний транспорт" від 15 травня 1996 р.² Згідно з його нормами за шкоду, заподіяну внаслідок експлу­атації трубопровідного транспорту, відповідальними є й під­приємства, установи та організації, які виготовляють і поста­чають для об'єктів трубопровідного транспорту обладнання, труби тощо. Вони відповідають за їхні якість і технічний рівень згідно з діючими стандартами, а також за всі приховані дефекти, виявлені в процесі експлуатації об'єкта, і відшкодо­вують у зв'язку з цим підприємствам трубопровідного транс-

Постанови... — С. 315. 2

Голос України. — 1996. — 15 червня.

342

порту заподіяну шкоду за нормами законодавства України (ч. 4 ст. 20). Місцеві органи виконавчої влади, представницькі та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, а також громадяни зобов'язані відшкодовувати завдану підприємствам трубопровідного транспорту шкоду в порядку та розмірах, визначених законодавством України (ч. 1 ст. 21).

Спостерігаються й інші тенденції, зокрема обумовлені використанням ядерного устаткування. Так, Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 р.¹ регулює зобов'язання з деліктів, заподіяних у сфері використання ядерного устаткування та джерел іоні­зуючого випромінювання. Він установлює обмежену відпові­дальність експлуатуючої організації (ч. 2 ст. 73, ст. 75), вказує на застосування інституту страхування (статті 77, 78); перед­бачає делікт створення небезпеки (ст. 82). Цей Закон є кроком у розвитку екологічного законодавства, Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні². Він встановлює також і правові засади міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Відповідальність за "делікт створення небезпеки" відобра­жається і в екологічному та іншому законодавстві України. Наприклад, у Законах України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. (ч. 2 ст. 64),³ "Про охорону атмо­сферного повітря" від 16 жовтня 1992 р. (ч. 1 ст. 44, ст. 45)⁴, "Про виключну (морську) економічну зону України" від 16 травня 1995 р. (ст. 21) (хоча морські кордони з Румунією та Росією й досі не демарковажг, так само як і не розмежовано територіальні води континентального шельфу та економічних зон у Чорному та Азов­ському морях, Керченській протоці).

Оскільки розвиток інституту відповідальності без вини привів до ширшого застосування інституту страхування ци­вільної відповідальності, це знайшло своє відображення, зо­крема, у ст. 66 Закону України "Про страхування" від 7 берез­ня 1996 р. Проте Положенням про порядок та умови обов'яз­кового страхування майна державних підприємств і організа-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 12. - Ст. 81.

² Там само. - 1994. - № 18. - Ст. 106.

³ Там само. - 1992. - № 34. - Ст. 502.

⁴ Там само. - 1992. - № 50. - Ст. 678.

Вербиченхо Н. Межа, що не розділяє нас // Голос України. — 1996. — З серпня.

343

цій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1995 р.¹, страховик має право відмовити страху­вальникові у виплаті страхового відшкодування, якщо пошкод­жено або знищено майно, яке перебувало за межами України. Водночас постановою Кабінету Міністрів України "Про над­ання Кабінетом Міністрів України гарантій щодо звільнення іноземних юридичних осіб від цивільної відповідальності за ядерну шкоду" від 26 квітня 1995 р.² встановлено таке: Уряд України може гарантувати іноземним юридичним особам, які надають послуги і виконують роботи, пов'язані з постачанням обладнання, його встановленням, будівництвом, введенням в експлуатацію, виведенням з експлуатації та іншою діяльністю стосовно ядерних установок, а також об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, звільнення від цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок ядер­ного інциденту, що може статися на згаданому устаткуванні чи об'єктах, які знаходяться під юрисдикцією України. Порядок надання цих гарантій визначається Кабінетом Міністрів.

Відомо, що в багатьох національних правових системах передбачається відповідальність за дифамацію. За вітчизня­ним цивільним законодавством дифамація не вважається де­ліктом. Стаття 7 Цивільного кодексу України передбачає від­повідальність тільки за поширення таких, що не відповідають дійсності чи викладених неправдиво відомостей, які прини­жують честь, гідність чи ділову репутацію або заподіюють шкоду їхнім інтересам, якщо особа, котра розповсюдила, не доведе, що вони відповідають дійсності. Водночас ч. 2 ст. 32 Конституції України вказує на недопустимість збирання, збе­рігання, використання та поширення конфіденційної інформа­ції про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Відповідальність за делікти встановлюється й іншими національними актами України, наприклад, Кодексом торго­вельного мореплавства України.

Нині, трактуючи буквально ч. З ст. 2 Цивільного кодексу, можна зробити висновок, що до деяких відносин, зокрема податкових, його норми не застосовні. Проте ст. 10 Закону України "Про режим іноземного інвестування" і ст. 34 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачено право підприємства з іноземними інвестиціями, іноземного інвестора вимагати повернення помилково стягнених із них

¹ Державний вісник України... - № 5-6. - С. 467-468. 2

Голос України. — 1995. — 18 травня.

344

податків і фінансових санкцій (без індексації), у формі повно­го матеріального відшкодування та відшкодування морально! шкоди, а також майнових санкцій, застосованих до них. Ма­буть, в окремих випадках така вимога про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, може бути заявлена у позовному порядку як до держави, так і до її органів, у т. ч. до державної податкової адміністрації.