Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
fedinyak.MPrP.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
17.12.2018
Размер:
2.8 Mб
Скачать

§ 2. Органи, що займаються захистом суб'єктивних цивільних прав, та принцип lex fori

З'ясування змісту міжнародного цивільного процесу зале­жить, зокрема, від визначення кола органів, уповноважених захищати суб'єктивні цивільні права шляхом розгляду та ви­рішення цивільних справ. Захистом суб'єктивних цивільних прав, крім суду, займаються й інші юрисдикційні органи: ар­бітраж, нотаріат, третейські суди, профспілкові та інші дер­жавні органи, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному по­рядку (ст. 6 Цивільного кодексу України). Сьогодні відповід­но до ст. 124 Конституції України судочинство в Україні здійснюють Конституційний суд та суди загальної юрисдикції. Це не усуває можливості захисту прав та інтересів суб'єктів права іншими органами. Свого часу для вирішення спорів, що виникали при укладанні договорів на ярмарках оптового про­дажу товарів, ярмаркоми створювали арбітраж по вирішенню таких спорів. У зв'язку з відсутністю законів України про віднесення до компетенції ярмаркомів вирішення вказаних спорів, створення арбітражів ярмаркому Вищим арбітражним судом України було обгрунтовано визнано протиправним, а їх рішення з господарського спору —> неправосудними. Вищий арбітражний суд України у Інформаційному листі від 8 травня 1992 р. № 01-8/552 "Про підвідомчість спорів, що виникають при укладенні договорів на ярмарках оптового продажу това­рів" вказав, що, незважаючи на відсутність законодавства про компетенцію ярмаркому стосовно вирішення господарських спорів, у арбітражного суду немає правових підстав відмовля­ти у прийнятті позовної заяви на підставі п. 2 ст. 62 АПК України з посиланням на те, що господарський спір був вирі-

12* 355

шений арбітражем ярмаркому. Відповідно до цього Листа вка­зані спори може розглядати й третейський суд1.

Згідно з ст. 67 Закону України "Про охорону навколишньо­го природного середовища" від 25 червня 1991 р. не підляга­ють розгляду судами та арбітражними судами України спори підприємств, установ і організацій України у галузі охорони навколишнього природного середовища з підприємствами, установами та організаціями інших держав. У Законі вказано, що такі спори розглядають комісії, утворені на паритетних засадах з представників України й заінтересованих держав або третейським судом2. Якщо спір, відповідно до законодавства України, підвідомчий за Предметною чи іншою ознакою суду, то зрозуміло, що він не може сьогодні розглядатися комісією.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 25 червня 1996 р. № 01-8/234 "Про Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні" вирі­шення питань, пов'язаних із створенням (реєстрацією), реор­ганізацією та ліквідацією промислово-фінансової групи, Зако­ном віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України3. Тому пов'язані з цим спори арбітражні суди не розглядають.

Якщо справу, порушену в суді України, необхідно передати до органу, який вирішує господарські справи в іншій державі, таке передання позовних матеріалів або справи з арбітражного суду до органу іноземної держави здійснюється у порядку, передбаченому законодавчими актами України, міждержавни­ми договорами або угодами.

Вирішуючи питання про те, якому органові підпорядкувати вирішення спору, звертаються до окремих нормативно-право­вих актів (наприклад, до Закону України "Про зовнішньоеко­номічну діяльність"), а також до міждержавних договорів.

У вітчизняній доктрині традиційною вважалася точка зору, відповідно до якої цивільне процесуальне законодавство скла­дає система норм, що регулюють порядок провадження в суді цивільних справ, і, відповідно, до джерел цієї галузі права належать акти, які мають норми про цивільне судочинство. Поширеною стала також точка зору про процесуальний харак-

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України (на допомогу правникам та суб'єктам господарських правовідносин). — К., 1997. — С. 212-213.

2 Відомості Верховної Ради України. - 1991, - № 41. - Ст. 546.

о

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України (на допомогу правникам та суб'єктам господарських правовідносин). — К., 1997. — С.334.

356

тер форм діяльності усіх юрисдикційних органів, які здійсню­ють захист цивільних прав (В. Волжанін, А. Добровольський). її підтримували представники галузевих наук, наприклад, І. Побірченко щодо провадження в арбітражі. Сьогодні деба-тується питання про можливість зближення судової влади, уніфікацію судової системи, а також створення єдиного про­цесуального порядку для розгляду цивільних, трудових, сі­мейних, земельних та інших спорів. Цікавим є приклад уніфі­кованої практики та законодавства стосовно розгляду справ у Естонській Республіці. Тут Державний арбітраж ліквідовано Законом від 15 грудня 1992 р. Починаючи з 1 лютого 1993 p., усі спори, незалежно від складу сторін (юридичні чи фізичні особи), розглядають суди загальної компетенції. Для вирішен­ня спорів з договірних та інших цивільно-правових підстав, у т. ч, з міжнародних господарських відносин, залишено тільки постійний Арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті (далі — ТПП), який є недержавною інституцією.

Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збе­реження можливості у виборі особами процесуальної форми захисту прав, оскільки існує переважно єдиний підхід до та­кого захисту. Тому поряд з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — так званих спеціалізованих юрисдикцій: арбітражу (третейського суду) тощо. У цьому контексті проекти Закону України "Про госпо­дарські суди" та Господарського процесуального кодексу Ук­раїни свідчать про можливе збереження у майбутньому регу­лювання питань, пов'язаних із спеціалізованою юрисдикцією в Україні.

Суди різних держав застосовують власне національне ци­вільне процесуальне право розглядаючи цивільні справи з "іноземним елементом". При цьому не мають значення причи­ни його застосування. До цього може зобов'язувати, наприк­лад, закон суду (lex fori). Стверджують, що власний національ­ний закон застосовують тому, що у цивільних процесуальних питаннях немає місця для колізійних проблем та прив'язок до іноземного права.

В судах України з питань, які є процесуальними, іноземний закон, як правило, не застосовують. У виняткових випадках все ж виникає потреба у такому застосуванні. Це викликає об'єктивні труднощі, адже суди та заінтересовані особи не завжди можуть досконало оволодіти тонкощами іноземної процесуальної процедури. Наприклад, порядок встановлення фактів, які мають значення для справи, складає предмет знач­ної за обсягом процесуальної процедури.

357

Ще донедавна питання про застосування іноземного права не мали такого поширення, як сьогодні. Тому висловлювалися різні думки стосовно колізійних прив'язок до іноземного за­конодавства. Відповідно до однієї з них всі норми іноземного процесуального права слід розглядати як питання права, що застосовуються так, як вони були б застосовані у іноземному суді (Д. Аверін). Проте більшість правників вважають, що іноземні процесуальні правила навряд чи можуть застосовува­тися вітчизняними судами. Адже міжнародне приватне право не поширює на норми міжнародного цивільного процесу свої принципи та базові поняття.

Іноді виникає питання про вибір процесуальних норм орга­нами, які вирішують приватно-правові спори, в той час, як вони створювалися для вирішення публічно-правових спорів. Юридичну природу та компетенцію цих судів визначають ак­ти, на підставі яких вони виникли.

Наприклад, у правничій літературі неоднозначне вирішується питання про юридичну природу та компетенцію Міжнародного арбітражного суду (Трибуналу), утвореного для вирішення спорів, що виникли з ірано-американського конфлікту, який мав місце 4 листопада 1979 р. Одні вчені та практики вважають, що цей Арбітражний суд призначений для вирішення приватно-правових позовів. Інші — для вирішення публічно-правових конфліктів між СІЛА та Іраном. Третя група правників вважає, що юридична природа Арбітражного суду випливає з його гібридного станови­ща, тобто суд володіє юрисдикцією по вирішенню публічно-пра­вових та приватно-правових спорів. Проте акти, на підставі яких створено цей суд та які визначають його діяльність, вказують, що Арбітражний суд вирішує як публічно-правові, так і приватно­правові спори. У разі виникнення проблем при здійсненні право­суддя, Арбітражний суд згідно з арбітражною угодою повинен сам вирішувати питання про свою компетенцію та застосовуване пра­во за заявою однієї із сторін.

Суди та інші органи, створені відповідно до національного законодавства чи міжнародних угод, все ж можуть застосову­вати іноземні процесуальні закони й правила про порядок вирішення спорів. Наприклад, Європейська конвенція про зов­нішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ст. IV, п. 1, в, ііі) та регламенти міжнародних арбітражних судів дозволяють сто­ронам обирати внутрішній регламент, яким повинні керувати­ся судді, вирішуючи спори.

Міждержавний арбітраж має право застосовувати уніфіко­вані процесуальні правила міжнародного арбітражу, у т. ч. ар­бітражних регламентів, ЮНСГГРАЛ та Міжнародного арбіт­ражу з вирішення інвестиційних спорів. Загальні правила про

358

такий арбітраж, а також процедуру провадження ним конкрет­них спорів закріплено у Багатосторонній угоді про інвестиції, розробленій у рамках Організації економічного співробітницт­ва та розвитку, до якої може приєднатися будь-яка держава, навіть не член цієї організації.

Застосування чи врахування іноземних процесуальних за­конів і правил про порядок вирішення спорів посилиться, вра­ховуючи, по-перше, вступ України до Ради Європи та зобов'я­зання у зв'язку з цим реформувати цивільне процесуальне законодавство й систему судів відповідно до стандартів цієї спільноти; по-друге, ратифікацію Україною Угоди про партне­рство й співробітництво з Європейським Союзом (чинна для України з 1 березня 1998 p.), яка зумовлює також відповідні реформи. Указ Президента України "Про затвердження Стра­теги інтеграції України до Європейського Союзу" від 11 червня 1998 р. передбачив основні напрями адаптації законодавства України до законодавства ЄС та правове забезпечення цього процесу. Отже, Україна прийняла рішення про уніфікацію права. Але це зовсім не означає обов'язкової відмови від влас­ної правової системи з певними усталеними традиціями. Адже навіть у Європейському Союзі з його високим рівнем гармо­нізації права національні правові системи держав-учасниць зберігають самостійність. Зазначені зобов'язання України свідчать про можливість співпраці з іншими державами. З боку України ці зобов'язання є підтвердженням тенденції до співпраці держав стосовно узгодженого розвитку правових норм.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]