§ 10. Норми про підсудність спорів з "іноземним елементом" у міжнародних договорах

Суттєва різниця у законодавстві окремих країн, яке визна­чає межі компетенції судів, іноді призводить до конфлікту юрисдикцій. Тобто виникають ситуації, коли по конкретній справі суди одночасно кількох країн визнають себе компетент-

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України (на допомогу правникам та суб'єктам господарських правовідносин). — К., 1997. — С.И5.

2

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України (на допомогу правникам та суб'єктам господарських правовідносин). — К, 1997. — С. 165, 260-261.

403

ними або коли жоден із судів не вважає себе компетентним. Однією з форм, яку держави використовують для розмежу­вання компетенції, є міжнародні договори і, зокрема, договори про надання правової допомоги. Як правило, визначення ком­петенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. При цьому у багатьох випадках вибір права зале­жить від того, установа якої держави визнається компетент­ною. Іноді, навпаки, вибір права, що підлягає застосуванню, вимагає вирішення питання про компетенцію. По-друге, у всіх договорах для визначення компетенції використовують, у різ­них варіантах, як основні чи додаткові одні й ті ж критерії: громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна, місце заподіяння шкоди. Цим суттєво полегшується ведення судових процесів для громадян та юридичних осіб, а також забезпечується узгоджена діяльність органів юстиції. Загалом у договорах принцип громадянства має суттєве зна­чення при встановленні компетенції по розгляду справ щодо особистого статусу. При визначенні компетенції щодо інших спорів він все частіше поступається територіальному принци­пу. По-третє, для усіх договорів характерним є передбачення виключної та альтернативної (вибір між установами кількох держав можуть зробити сторони) компетенції.

У міжнародних договорах з питанням про розмежування компетенції тісно пов'язане питання про передання компетен­ції з цивільних справ, яке виражається у переданні розгляду справи установами однієї держави, що є компетентними за нормами договору, судам іншої, якщо обставини справи тісно пов'язані з територією іншої держави. Наприклад, норми двосторонніх договорів про правову допомогу та ст. 36 Мін­ської конвенції 1993 р. передбачають передання компетенції по справах про опіку та піклування установам іншої держави, якщо на її території має місце проживання чи перебування особа, або знаходиться майно, що є під опікою чи піклуван­ням. Установа, що прийняла компетенцію, здійснює її надалі у відповідності з законодавством своєї держави. Норми деяких договорів про правову допомогу не дозволяють цій установі приймати рішення з питань особистого статусу, крім видачі дозволу на укладення шлюбу. Передання компетенції перед­бачене не тільки договорами про надання правової допомоги. Такі норми має, наприклад, Конвенція про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 р, (ст. 6). Проте, якщо певні заходи невідомі внутрішньому законодавству, то компетенція не передається.

404

-Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.) Другий — шля­хом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію (наприклад, розгляд цивільних справ суда­ми тієї договірної держави, де має місце проживання (знахо­дження) відповідач). Кожен із способів має переваги та недо­ліки. При першому повніше враховується специфіка розгляду окремих категорій спорів, Проте текст договору стає досить громіздким. Та й урегулювати окремо компетенцію з усіх ци­вільних справ неможливо. Але у разі застосування єдиного правила стосовно компетенції можливою є ситуація, за якої це правило стане достатньо загальним. У договорах про надання правової допомоги спочатку застосовувався перший спосіб ви­кладу норм. З часом кількість правил про компетенцію зросла, що дозволило детальніше диференціювати підсудність спорів. З'явилися нові правила регулювання відшкодування шкоди, особистих та майнових відносин подружжя, ін. Використання у договорах правил, які дозволяють враховувати специфіку справ, є більш доцільним.

Другий спосіб — створення норм, які визначають компетен­цію на підставі спільного критерію, використовується не так часто (наприклад, у Мінській конвенції 1993 p.). Його перева­га полягає у тому, що, незважаючи на значний ступінь деталі­зації компетенції органів стосовно конкретних видів справ, усувається можливість неповного регулювання компетенції стосовно будь-яких справ. На основі цього способу побудовані й норми згадуваної Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з ци­вільних і торгових справ та про виконання офіційних доку­ментів 1968 p., Луганської конвенції 1988 p., метою яких було знайти однакове вирішення вказаних проблем, незважаючи на різницю у національному законодавстві європейських держав, зокрема щодо міжнародної підсудності. Так, зазначена Брюс­сельська конвенція 1968 p., крім загальних юрисдикційних норм, має спеціальні юрисдикційні норми з питань про дого­вір, у т. ч. купівлі-продажу в кредит, делікт, довірчу власність, морське право, вимоги по страхуванню, стосовно нерухомого майна, а також вимоги, які випливають з відносин, учасника­ми яких є компанії, або щодо інтелектуальної власності.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р. Загалом її норми є

405

близькими до норм про визначення компетенції судів у дво­сторонніх договорах про надання правової допомоги. Поруч з правилами про компетенцію по окремих справах у цій Кон­венції встановлено загальну норму про розгляд позовів до фізичних осіб за місцем проживання відповідача, незалежно від його громадянства, а до юридичних осіб — за місцем зна­ходження його органу управління, представництва або філії {ст. 20). Конвенція враховує вимоги про виключну компетен­цію стосовно позовів про право власності та інші речеві права на нерухомість (розгляд таких спорів відбувається за місцем знаходження майна). Допускається, зокрема, й компетенція судів за місцем здійснення господарської діяльності відповіда­ча, за місцем виконання зобов'язання.

Мінська конвенція 1993 р. має норму про договірну підсуд­ність. Застосування цієї норми є можливим у разі дотримання письмової згоди сторін про таку підсудність (ст. 21). Зазначе­не правило дозволяє враховувати тісні економічні зв'язки та контакти між громадянами держав-членів СНД, що склалися історично. У доктрині питання про можливість зміни угодою сторін встановлену міжнародну підсудність не є безспірниМ. Водночас загальновизнано, що пророгаційною угодою немож­ливо змінити чи відмінити предметну підсудність.

Відповідно до норм Мінської конвенції 1993 р. розгляду у суді, де є основний позов, підлягають і зустрічний позов, і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов.

У деяких договорах про надання правової допомоги знайш­ло своє вирішення питання lis alibi pendes. Так, згідно з Дого­вором між Україною і Республікою Польща про правову до­помогу та правові відносини у цивільних і кримінальних спра­вах 1993 p., у разі якщо один з подружжя має місце прожи­вання на території однієї договірної держави, а другий — на території іншої, компетентними є суди та інші органи обох договірних держав. Вони також компетентні у винесенні рі­шення про батьківські права й аліменти на користь малолітніх дітей (п. 4 і 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена й деякими іншими договорами за участю України. Однак у міжнародних договорах міститься норма, відповідно до якої у визнанні су­дового рішення або у дозволі на його виконання може бути відмовлено, якщо установою договірної держави, на території якої повинне бути визнане і виконане рішення, було раніше порушено провадження по тому ж правовому спору між тими самими сторонами (п. 2 ст. 45 Договору між Україною і Ли­товською Республікою про правову допомогу та правові від-

406

носини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.; п. 2 ст. 43 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримі­нальних справах 1995 p., ін.

У Мінській конвенції 1993 р. проблема lis alibi pendes отри­мала таке вирішення: пріоритет закріплено за тим судовим органом, який швидше від інших порушив справу. У цьому випадку суд іншої держави повинен припинити провадження по справі (ст. 22). Водночас наявність провадження у цивіль­ній справі в іноземному суді та рішення цього суду, що наб­рало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розгля­нути справу, якщо вона належить до його виключної компе­тенції (п. V ст. 55). Проблема lis alibi pendes вирішується і в інших договорах. Наприклад, відповідно до норм Брюссель­ської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, ви­знання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968 р. суд однієї з країн-учасниць ЄС повинен оголосити себе неком­петентним, якщо в провадженні суду другої сторони-учасниці Європейської спільноти є тотожна справа.

Багатосторонніх конвенцій, спрямованих на розмежування компетенції судів, мало. Як правило, вони торкаються тільки окремих категорій цивільних справ. Це, зокрема, Угода "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням госпо­дарської діяльності" від 20 березня 1992 p., укладена держав­ами СНД. За загальним правилом позивач повинен звертатися до суду за місцем знаходження чи місцем проживання відпо­відача. Винятком з цього правила є, наприклад, підпорядку­вання спору про укладення, зміну чи розірвання договору за місцем знаходження постачальника.

До більшості багатосторонніх міжнародних договорів Ук­раїна не приєдналася, як і інші постсоціалістичні держави. Це, зокрема, згадувана Конвенція про компетенцію та застосову­ване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 p., що є мало поширеною серед держав. Тут питання компетенції вирішені у тісному зв'язку з колізійними. При розмежуванні компетенції у цьому договорі береться до уваги, в основному, місце фактичного проживання дитини, оскільки пропоновані заходи, у державі, іншій, ніж та, де має місце проживання дитина, часто важко здійснити.

Конвенція встановлює спеціальну (термінову) компетенцію установ держави, де знаходиться (хоч би й тимчасово) непов­нолітній, чи з територією якої пов'язані майнові інтереси цієї особи (ст. 9). Вжиті такими установами заходи стають непот-

407

гібними, як тільки компетентний відповідно до Конвенції ор-•ан прийме необхідні заходи. Однак правові наслідки таких -ермінових заходів зберігаються.

Шляхом прийняття застереження до договору держави мо-куть визнати так звану "залежну" компетенцію. Вона виявля­ється у тому, що при розгляді спору питання матеріального Ірава часто не можна відмежовувати одне від одного. Наприк-Іад, за законодавством більшості договірних держав у прова-щенні про розірвання шлюбу, визнання його недійсним, роз-[цльне проживання подружжя одночасно може вирішуватися S питання про турботу над дітьми. Тому зазначена Конвенція передбачає можливість використання "залежної" компетенції (ст. 15).

Проект іншої міжнародної угоди, Конвенції про юрисдик­цію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 p., що стала новим етапом у регулюванні питань стосовно інтересів дітей при усиновленні, кількість яких зросла після другої світової війни, було зорієнтовано на контроль за іноземним усиновленням та його міжнародним визнанням. Проте у чинному тексті Конвенції увага зосере­джена на міжнародній компетенції, колізійних нормах та між­народному визнанні усиновлення. Норми про компетенцію є основними у цій Конвенції, оскільки на практиці її визначення ускладнено через різне громадянство усиновителів та усинов-люваних або подружжя-усиновителів; через необхідність вра­хування інтересів кровних батьків, чиї претензії до дитини про утримання неоднаково врегульовано у різних державах. Для найповнішого врахування цих обставин доцільно спочатку встановити компетенцію органів, а потім застосовувати прави­ла Конвенції.

Конвенція визначає критерії, за якими органи держави є компетентними у вирішенні питань про усиновлення. Тут пе­редбачено й випадки незастосування її норм. Це можливо, наприклад, при співпадінні усіх прив'язок колізійних норм, які стосуються усиновителів, усиновлюваних та інші, тобто якщо вони відсилають до однієї й тієї ж держави. Важливим для визначення компетенції є те, що обставини, які її визна­чають, повинні існувати протягом усього цивільного процесу (ст. 3). Хоч Конвенція не зачіпає пигань подвійного громадян­ства, для застосування норм про компетенцію достатньо, щоб особа з подвійним громадянством мала громадянство іншого подружжя.

На регулювання питань, пов'язаних з угодами щодо підсуд­ності, був спрямований проект Конвенції про угоди про під-

408

судиість від 25 листопада 1965 р,, схвалений на Гаазькій кон­ференції 1964 р. Незважаючи на те, що у проекті містилися норми про вимоги до угод про вибір підсудності, про компе­тентність чи некомпетентність певного суду по певній справі, про виключну підсудність та інші, Конвенція все ж не набула чинності.

Питання міжнародної підсудності регулюють й згадувані Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсуд­ність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. та Лу­ганська конвенція 1988 р. Остання не перешкоджає Брюссель­ській конвенції (ст. 54), яка застосовується у разі виникнення спору за участю осіб, що належать до держав — її учасниць. Якщо ж спір торкається осіб з країн Європейської асоціації вільної торгівлі, застосовується Луганська конвенція 1988 р. Якщо одна із сторін постійно проживає у державі-учасниці Брюссельської конвенції, а інша у державі-учасниці Луган­ської конвенції 1988 p., труднощів при визначенні міжнарод­ної підсудності виникати не повинно, оскільки правила засто­сування однакові у обох Конвенціях. Наприклад, якщо англій­ський експортер продає товари імпортеру із Швеції та бажає почати судовий розгляд у місці постійного проживання покуп­ця, юрисдикцією володіє шведський суд на підставі Луган­ської конвенції 1988 р.

Уніфікація правил по цивільну юрисдикцію характерна для вимог про відшкодування шкоди, заподіяної різними видами діяльності. Це ст. XI Віденської конвенції про цивільну відпо­відальність за ядерну шкоду від 13 травня 1963 p., п. 1 ст. 20 Римської конвенції про відшкодування шкоди, заподіяної іно­земними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 p., ст. X Міжнародної конвенції про відповідальність операто­рів атомних суден від 25 травня 1962 p., ст. VIII Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 28 листопада 1968 р.

Звичайно норми про юрисдикцію завершують більшість конвенцій. Винятком є Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил, що стосуються цивільної юрисдикції по спра­вах з питань зіткнення суден, підписана у Брюсселі 10 травня 1952 p., оскільки вона цілком присвячена процесуальним пи­танням. Така особливість Конвенції зумовлена, зокрема, складністю проблеми підсудності у випадку зіткнення суден. Певною мірою доповнюють норми вказаної Конвенції правила Конвенції з уніфікації деяких правил стосовно накладення арешту на морські судна для забезпечення цивільного позову

409

(Брюссель, 1952 p.), Конвенції про відкрите море, Конвенції про територіальне море та прилеглу зону (Женева, 1958 p.).

Таким чином, норми про міжнародну підсудність здебіль­шого мають міжнародні договори про надання правової допо­моги. Інші ж міжнародні угоди присвячені переважно спеці­альним питанням врегулювання міжнародної підсудності (стосовно усиновлення, окремих видів міжнародних переве­зень, заподіяння шкоди деліктом тощо).