§ 6. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних організацій

У співпраці по удосконаленню цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких на­лічують сьогодні понад двадцять п'ять. Найактивнішими з них є: Гаазька конференція з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут уніфікації приватного права (далі — УНІДРУА), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (да­лі - ЮНСІТРАЛ), Конференція ООН по торгівлі та роз­витку (далі — ЮНКТАД), Міжнародна морська організація (далі — ЇМО), Міжнародна організація цивільної авіації (далі — ІКАО). Основна мета їх діяльності — уніфікація норм права. Цей процес може відбуватися або у межах міжнародної організації, або під й егідою. У цих випадках уніфікація має багатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації, вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави — члена організації є норма, причиною чи передумовою прийняття якої став акт міжнародної організації. Уніфікація гад егідою міжнародної організації означає, що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.

Серед організацій, які займаються уніфікацією цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з "іноземним елементом", чільне місце займає Гаазька конферешця з між­народного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 p., конференція об'єднала зусилля майже усіх централь­но-європейських та багатьох неєвропейських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямах, уніфікуючи нор­ми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що за післявоєнний час на сесіях Гаазької конференції прий­нято майже ЗО міжнародних конвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права. Наприклад, підсумком роботи перших двох конференцій 1893 та 1984 pp. стала Кон­венція про цивільний процес, підписана 14 листопада 1896 р. Після четвертої конференції 1904 р. вона була замінена новою конвенцією, підписаною 24 квітня 1909 р. Конвенція про вре­гулювання колізій законів та про юрисдикцію стосовно розлу-

378

чень й судове розлучення подружжя була підписана 12 червня 1902 р. Але поступово почався процес денонсації цих догово­рів. До 1917 р. чинною залишилася тільки Конвенція про ци­вільний процес 1896 р. На п'ятій та шостій сесіях Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що відбулися у 1925 р. та 1928 p., пропонувалися до прийняття проекти конвенцій: про визнання та виконання судових рішень (1925 p.), про вирішення колізій законів і про судову юрис­дикцію у сфері спадкування, про звільнення від сплати судо­вих мит та про безоплатну видачу актів громадянського стану (1928 р.) Проте вони не отримали широкого визнання. Після другої світової війни на сесіях Гаазької конференції паралель­но з конвенціями про право схвалювалися конвенції з проце­суальних питань. Зокрема, 2 жовтня 1973 р. багато європей­ських держав підписали Конвенцію про визнання і виконання рішень, які стосуються аліментних зобов'язань. Водночас з питань міжнародного цивільного процесу було підготовлено ще сім договорів, але не всі вони набули чинності. Наприклад, не вступила в силу Конвенція про угоди про підсудність, прийнята 25 листопада 1965 p., а в Конвенції про визнання та виконання шоземних рішень у цивільних та торгових справах й Додатковому протоколі до неї, що були прийняті 1 лютого 1971 p., беруть участь тільки дві держави.

Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивільного процесу займає Конвенція з питань цивільного процесу, схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 pp. Значна за обсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення су­дових та позасудових документів, виконання судових дору­чень шоземних держав, внесення завдатку та стягнення пла­тежів у випадку винесення й виконання рішень стосовно іно­земців, надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами. СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповідно до одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконання здійснювалося переважно диплома­тичним шляхом через Міністерство іноземних справ СРСР¹. Для України ця Конвенція була чинною з 26 липня 1967 p., але вона не є чинною для України сьогодні.

¹ СП СССР. - 1967. - № 20. - Ст. 145.

379

Норми Конвенції 1954 p. прагнули замінити детальніше: Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і торгових справах, схвалена 1964 р. та підписана 15 листопада 1965 p.; Конвенція про збирання за кордоном доказів у цивільних та торгових справах, схвалена

1968 р. та підписана 18 березня 1979 p.; Конвенція про полег­ шення доступу до правосуддя за кордоном, схвалена 1980 р. та підписана 25 жовтня 1980 р. Чимало держав-учасниць Кон­ венції 1954 р. приєдналися до цих багатосторонніх договорів.

З конвенціями, які регулюють процесуальні питання, тісно пов'язана Конвенція про скасування вимоги легалізації інозем­них офіційних документів, підписана 5 жовтня 1961 р. Відпо­відно до її умов учасники Конвенції звільняють від легалізації видані в інших державах-учасницях документи: а) судових органів чи службових осіб; б) адміністративні; в) нотаріальні; г) офіційні посвідчення, що підтверджують факти та автентич­ність підписів. Легалізацію цих документів заміняє сертифікат певної форми, який складає компетентний орган тієї держави, де видано документ. Форма сертифіката визначена Конвен­цією. Сертифікатом засвідчують правильність підпису статус особи, яка підписала документ; ідентичність печатки чи гербо­вої марки. До зазначеної Конвенції приєдналося більше 50 держав, третину від вказаної кількості яких становлять євро­пейські. СРСР був учасником Гаазької конвенції 1961 р. від­повідно до постанови Верховної Ради СРСР від 17 квітня 1991 р.¹. Україна не є учасницею цієї Конвенції, але норми про регулювання легалізації передбачені нею у окремих двосто­ронніх договорах.

Цивільні процесуальні норми містяться у деяких багатосто­ронніх договорах з питань сімейного права. Наприклад, норми Конвенції про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 р. (чинна з 4 лютого

1969 р.) визначають органи держави, випадки й межі прийнят­ тя заходів для захисту неповнолітніх осіб та їх майна. Це Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. (чинна з 23 жовтня 1978 p.), Конвенція про право, застосовуване до алі­ ментних зобов'язань від 2 жовтня 1973 p., яка майже повністю замінила попередню Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей від 24 жовтня 1956 р. Це також Конвенція про визнання розлучень і рішень про роз-

¹ Відомості Верховної Ради СРСР. - 1991. - № 15. - Ст. 113.

380

діяьне проживання подружжя від 1 червня 1970 p., Конвенція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р. Процесуальні норми містять також декілька Гаазьких конвенцій, спрямованих вирішення питань міжна­родного приватного права для окремих видів зобов'язань. Од­нією з таких пропонувалася Конвенція про компетенцію суду, обраного сторонами, при міжнародній купівлі-продажу рухо­мих матеріальних речей від 15 квітня 1958 р. Проте жодна держава так і не бере в ній участі.

Загалом, як зауважувалося, в Гаазьких конвенціях беруть участь центральноєвропейські держави та чимало неєвропей-ських. Східноєвропейські держави участі в конвенціях, зазви­чай, не брали. Так, у Конвенції про визнання та виконання рішень про аліментні зобов'язання стосовно дітей 1958 р. бра­ли участь Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Ні­дерланди, Португалія, Туреччина, ФРН, Франція, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, а з колишніх соціалістич­них держав — Угорщина та Чехословаччина. До Конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних докумен­тів 1961 р. із східноєвропейських держав свого часу приєдна­лися Югославія та Угорщина.

Іншою міжнародною організацією, яка займається удоско­наленням цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з "іноземним елементом", є Міжнародний інсти­тут уніфікації приватного права (УНІДРУА). Створена рі­шенням ради Ліги Націй 3 жовтня 1924 р. та офіційно відкри­та у Римі ЗО травня 1928 p., реорганізована й відокремлена від Ліги Націй у 1940 p., ця міжнародна організація налічує біль­ше п'ятидесяти держав. З семидесятих років колишній СРСР брав участь у роботі над деякими проектами конвенцій ціє! організації, хоч ні СРСР, ні Україна, ні Білорусія не були членами УНІДРУА. Тільки у 1990 р. СРСР став її членом.

Вказана міжнародна організація укладає договори про спів­робітництво з іншими державами та організаційними структу­рами, наприклад, з ООН, ЄС, Європейською Радою. Тому чимало нормативних проектів ця організація розробляє не тільки за власною ініціативою, але й на прохання інших між­народних організацій. У разі, якщо проект готувався на про­хання іншої організації, він передається цій організації для прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою між­народної організації. Наприклад, на основі проекту, підготов­леного у 1929—1938 pp. Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, під егідою Європейської Економічної Комі­сії ООН 21 квітня 1961 р. у Женеві прийнято Європейську

381

онвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж (чинна з 7 січ-я 1964 p.). її учасницями є 28 держав, у т. ч. й Україна, яка ідписала Конвенцію 21 квітня 1961 р. та ратифікувала 18 бе­взня 1963 р.¹. Цей же проект було використано Європей-ькою Радою під час підготовки Конвекції стосовно єдиного окопу про арбітраж, яка була прийнята 1966 р.

Основу для уніфікації національного законодавства створи-ш норми Європейської конвенції від 24 квітня 1961 р. про ювнішньоторговельний арбітраж, які регулюють сферу її дії; можливість юридичних осіб публічного права звертатися до арбітражу, право іноземних громадян бути арбітрами, окремі питання здійснення арбітражного процесу, відвід арбітражно­го суду з причини непідсудності, підсудність внутрішньодер­жавним (національним) судам, оголошення арбітражного рі­шення недійсним та інші. Європейська Конвенція 1961 р. ви­рішила проблему формування арбітражу в разі, якщо сторони не домовилися в арбітражній угоді про остаточний склад ар­бітражу. Конвенція спростила й процедуру застосування ар­бітражу. Загалом прийняття цієї Конвенції сприяло ефектив­ності зовнішньоторговельного арбітражу. З метою з'ясування питання компетентності органів арбітражу, передбачених вка­заною Конвенцією, деякими країнами Ради Європи 17 грудня 1965 р. було укладено Паризьку угоду щодо застосування cm. IV Європейської конвекції 1961 р.

За участю УНІДРУА на прохання Комітету по внутрішньо­му транспорту Європейської Економічної Комісії ООН та при співробітництві з ним готувалися проекти Конвенції про дого­вір міжнародного дорожнього перевезення вантажів та^Конвен­ції про договір міжнародного автомобільного перевезення паса­жирів та багажу, які серед інших мали й норми цивільного процесу (підписані відповідно 19 травня 1956 р.та.1 березня 1973 р.) Перша стала чинною 2 липня 1961 р. У ній беруть участь понад двадцять держав. Глава V кожної з цих Конвен­цій регулює претензійно-позовний порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, які підпадають під їх дію. Конвен­ція 1973 р. відкрита для підписання.

Міжнародним інститутом уніфікації приватного права було підготовлено Протокол про арешт та примусове виконання стосовно суден внутрішнього плавання, що став основою Про­токолу № 2 — про арешт та примусове виконання стосовно суден внутрішнього плавання. Цей Протокол є додатком до

¹ Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1963. - № 8. - Ст. 171.

382

Конвенції про реєстрацію суден внутрішнього плавання, прийнятої 25 січня 1965 р. Проте ця Конвенція не набула чинності.

У діяльності УНІДРУА, яка спрямована на уніфікацію норм права, часто використовувався термін "кодифікація'' сто­совно уніфікації права. Проте тут кодифікація досягається не прийняттям конвенції, а створенням документа, який виконує функцію єдиної правової моделі для сприйняття різними державами.

Важливе місце в уніфікації цивільних процесуальних норм займає Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСГГРАЛ) — спеціальний орган Генеральної Асамблеї ООН, утворений 17 грудня 1966 р. Комісія займається уніфі­кацією права міжнародної торгівлі шляхом координації робо­ти інших організацій. Широко застосовуючи типові та єдині закони, сприяє стабільності у використанні звичаїв та практи­ки. Комісія забезпечує єдине тлумачення й застосування між­народних конвенцій та єдиних законів й поширює інформацію про національне законодавство. Працюючи у багатьох напря­мах, наприклад, щодо легалізації документів, вона зосереджує увагу також на питаннях комерційного арбітражу. Тому ета­пом у діяльності Комісії вважається створення Арбітражною регламенту ЮНСГГРАЛ, який розроблявся протягом трьох ро­ків та був прийнятий 28 квітня 1976р. Регламент рекомендо­ваний для використання у зовнішньоторговельних контрактах та для вирішення торговельних спорів шляхом арбітражу ad hoc. Його правила факультативні, тобто застосовуються тіль­ки тоді, коли щодо цього є згода сторін, висловлена в одній з умов контракту (п. 1 ст. 1).

Чотири розділи Регламенту, зміст яких відповідає основ­ним стадіям арбітражного розгляду, детально регулюють по­рядок порушення провадження, утворення складу арбітражу, власне арбітражного процесу, порядок винесення рішень. Тут передбачене типове арбітражне застереження. Врегульовані питання про форми арбітражних угод, самостійність арбітраж­них застережень, порядок заявлений заперечень, непідсудність спору арбітражу, інші. Результатом уніфікації правил зовніш­ньоторговельного арбітражу є створення ефективного право­вого режиму для вирішення спорів у арбітражі ad hoc, адже він регулює, наскільки це можливо, усі види випадків, які можуть виникнути у міжнародному торговельному арбітражі Цей документ, як і інші акти про арбітраж, сприяє зближенню арбітражу ad hoc з інституційним арбітражем та асиміляції арбітражних процедур. Проте інституційний арбітраж має пе-

383

реваги порівняно з арбітражем ad hoc. Водночас тенденція до зближення вказаних арбітражів не зменшує значення Ар­бітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, з прийняттям якого зроблено вагомий внесок в уніфікацію правил арбітражної процедури.

Важливим актом у діяльності вказаної Комісії став Ярими-рювальний регламент ЮНСІТРАЛ, схвалений та рекомендова­ний до застосування 4 грудня 1980 р. Цей акт призначений для широкого використання зовнішньоторговельними органі­заціями різних держав, які домагаються вирішення спорів шляхом примирення, не звертаючись до суду чи арбітражу. Правила Регламенту є факультативними, тобто застосовува­ними тільки у випадку згоди на це сторін. Свою домовленість сторони можуть змінити в будь-який час (ст. 1). Загалом При-мирювальний регламент закріплює принцип свободи сторін при зверненні до примирювального провадження та пропонує швидке й гнучке врегулювання спорів, що не вимагає великих витрат. Його 20 статей регулюють порядок порушення та за­кінчення примирювального провадження, призначення посе­редників, визначають принципи обчислення витрат, передба­чають типове застереження про примирення. На відміну від Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ Примирювальний рег­ламент не передбачає усіх випадків, які можуть виникнути під час примирювального провадження.

Для уніфікації правового режиму важливе значення має Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний ар­бітраж 1985 р. Він утверджує, зокрема, принципи автоном­ності у виборі арбітражу в тих країнах, де його визнання є проблематичним.

Під егідою ООН були створені Арбітражний регламент Економічної комісії ООН для Європи 1966 p., Правила міжна­родного комерційного арбітраж» Економічної комісії ООН для Азії та Далекого Сходу 1966 р. їх норми, як і правила Арбіт­ражного регламенту ЮНСІТРАЛ 1976 p., є факультативними й застосовуються тільки у випадку, якщо сторони домовилися про це в угоді. Сторонам дозволено домовлятися і про внесен­ня будь-яких змін до правил вказаних Регламентів.

Конференція ООН по торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) створена як орган Генеральної Асамблеї ООН ЗО грудня 1964 р. Сьогодні вона налічує понад 160 членів. Україна опо­середковано була представлена в ЮНКТАД, оскільки колиш­ній СРСР, як учасник цієї організації, брав активну участь у розробці усіх її правових документів. Організація сприяє еко­номічному розвитку, зокрема, торгівлі між державами з різ-

384

ним економічним рівнем та різними соціально-економічними системами. Для виконання цього завдання було підготовлено юридичні рішення, пов'язані з комерційними та економічними аспектами міжнародних морських перевезень. Ще у 1956 p., при підписанні Конвенції про договір міжнародного дорож­нього перевезення вантажів, у спеціальному протоколі відзна­чалася необхідність розробити особливу міжнародну угоду про договір змішаного перевезення. Проект такої конвенції готувався тривалий час. З метою завершення цієї роботи у 1978 р. Генеральною Асамблеєю ООН було скликано міжна­родну конференцію, яка 24 травня 19SO р. прийняла Конвен-цао ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів. У кон­ференції брали участь 69 держав, у т. ч. й колишній СРСР. Вказана Конвенція регулює порядок і строки заявлення пре­тензій та позовів (ст. 24, 25); питання юрисдикції (ст. 26); можливість арбітражного розгляду за бажанням сторін (ст. 27).

Зазначейа організація взаємодіє з іншими. Наприклад, у 1969 р. на основі її рішень та рекомендації Генеральної Асамб­леї ООН Комісією ООН з права міжнародної торгівлі була створена Робоча група з міжнародного законодавства у сфері морських перевезень. У березні 1978 р. відбулася міжнародна конференція з морського перевезення вантажів. Результатом її роботи стала Конвенція ООН про морські перевезення ванта­жів від ЗО березня 1978 р. (так звані "Гамбурзькі правила"). Вона повинна була замінити Міжнародну конвенфо про уніфі­кацію деяких правші про коносамент 1924 р. та доповнюючий п Брюссельський протокол 1968 р. (так звані "Гаазькі правила" та "Правила Вісбі"). У Конвенції 1978 р. детально визначено строк заявлення вимог до перевізника, встановлено нові стро­ки для заявлення перевізнику заперечень з приводу недоліків поставленого вантажу та прострочення його доставки (ст. 19). Строк позовної давності у зв'язку з морським перевезенням збільшено до 2-х років (ст. 20). Передбачено правила судової юрисдикції, у т. ч, альтернативної підсудності. Допускається передання спору на вирішення арбітражу за згодою сторін (ст. 21, 22).

Міжурядова Морська організація (ЇМО), була утворена у 1958 р. для сприяння розвитку співробітництва між держа­вами, у т. ч. з усіх питань судноплавства. Водночас вона є однією із спеціалізованих установ ООН і нараховує більше 120 держав-учасниць. Протягом перших десяти років свого існування вона майже не займалася міжнародною уніфікацією правових норм. Проте з кінця 60-х років нею приймаються так

ІЗ Г.Федлняс 385

звані Брюссельські конвенції, які повинні регулювати й ци­вільні процесуальні відносини, пов'язані з міжнародним море­плавством. Наприклад, Юридичний комітет ЇМО підготував проект Конвенції про перевезення пасажирів та їх багажу, яка була прийнята 13 грудня 1974 р. і отримала назву Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. (чинна з 26 липня 1983 p.). Для регулювання проце­суальних питань Конвенція має Правила про- підсудність по­зовів щодо пасажирських перевезень та про строки позовної давності.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКЛО) заснова­на у 1944 р. як міждержавна, водночас є,спеціалізованою уста­новою ООН. Членами ІКЛО є майже 150 держав. Одним з напрямів її діяльності є координація співробітництва держав з питань міжнародного приватного повітряного права. Резуль­татом роботи ІКЛО стала чинна й сьогодні Варшавська Кон­венція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнарод­них повітряних перевезень від 12 жовтня 1929 p., учасниками якої є понад 100 держав. Колишній СРСР брав участь у під­готовці цієї Конвенції та ратифікував її 1934 р.¹, а згодом і Гаазький Протокол 1955 р. щодо зміни Конвенції для уніфі­кації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, підписаної у Варшаві 1929 р.². Вказана Конвенція регулює, зокрема, питання про порядок пред'явлення претен­зій та позовів.

Під егідою іншої організації — Міжнародного банку ре­конструкції та розвитку була підготовлена й прийнята 18 бе­резня 1965 р. Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та особами інших держав, чинна з 14 жовтня 1966 р. У цій Конвенції, яку інакше називають Вашингтон­ською, беруть участь понад 100 держав. На її основі створено Міжнародний центр по вирішенню інвестиційних спорів. Кон­венція встановлює два самостійні механізми вирішення інвес­тиційних спорів: примирювальну процедуру та арбітражну. Відмінною рисою Конвенції є те, що вона забезпечує створен­ня відносно завершеної системи арбітражного процесу, її нор­ми регулюють, зокрема, порядок формування арбітражного суду для розгляду конкретного спору; його компетенцію, а також співвідношення цієї компетенції з компетенцією націо­нальних судів; питання вибору застосовуваного права; поря-

¹ СЗ СССР. - 1934. - Отд. II - № 20. - Ст. 176.

² Відомості Верховної Ради СРСР. - 1957. - № 8. - Ст. 217.

386

док визнання та виконання арбітражних рішень, прийнятих відповідно до Конвенції.

Регіональна організація — Міжамериканський інститут міжнародного права — розпочала свою діяльність jia початку XX ст. її учасниками стали латиноамериканські держави. Ор­ганізація мала на меті кодифікувати норми міжнародного при­ватного права. У результаті було прийнято у 1928 р. вже зга­дуваний Кодекс Бустаманте. Без сумніву, він прискорив ко­дифікацію цивільних процесуальних норм. Кодекс встановив однакові гарантії для усіх осіб, незалежно від їх громадянства. Підписаний двадцятьма державами, ратифікований п'ятнад­цятьма, сім з яких зробили загальні та спеціальні застережен­ня, у т. ч. й з питань процесуального права, цей акт є чинним у кількох латиноамериканських державах. Його норми регу­люють загальні правила компетенції з цивільних і торгових справ (ст. 318—322), судові вимоги й доручення (ст. 388—389), вимогу про призупинення провадження по справі у разі наяв­ності судового рішення, прийнятого у іншій державі, що всту­пило в силу (ст. 394), докази (ст. 398—410), порядок подачі апеляційної скарги (ст. 412), процесуальні питання щодо застосування інституту банкрутства або неспроможності (ст. 414—417), виконання рішень іноземних судів (ст. 423— 424), встановлення добровільної юрисдикції (ст. 434—434).