12.Теорії соціальної стратифікації та мобільності п. Сорокіна.

Пітирим Сорокін (1889-1968 pp.) - російсько-американський учений, внесок якого в соціологію ототожнюють із внеском М. Коперніка у природознавство. П. Сорокін у 20-ті pp. XX ст. був висланий із Росії разом з іншими інтелектуалами (ученими, суп. діячами, що становили небезпеку для ленінського курсу).

У соціології термін стратифікація був використаний П. Сорокіним. Стратифікація – це визнання існування в суспі­льстві вищих та нижчих прошарків – страт.

Пітирим Сорокін подав власне тлумачення предмета соціології як генералізуючої науки, увага якої фокусується на вивченні соціально-типових, повторюваних, родових явищ, властивостей, притаманних людській взаємодії. За Сорокіним соц. знання поділяється на 4 розділи:

• соц. аналітика, чи соц. анатомія, що вивчає власне суспільну взаємодію, закони та методи соціології;

• соціальна механіка, котра вивчає перебіг соціальних процесів, їхні закономірності й тенденції;

• соціальна генетика, увага якої сконцентрована на вивченні еволюційних процесів у суспільстві;

• соціальна політика як суто прикладне знання сфокусоване на вирішенні практичних завдань. До соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя.

Сорокін є автором теорії соціокультурної динаміки, що пояснює процес історичних змін, історичного розвитку та прогресу. Він також запропонував поняття соціальної мобільності в соціології ("Соціальна мобільність", 1927 p.).

Під соціальною мобільністю він розумів:

1.перехід індивідів з однієї соціальної групи в іншу,

2.виникнення тих чи інших соціальних груп і появу інших,

3.зникнення і заміну сукупностей певних соціальних груп елементарного та кумулятивного характеру.

Отже, на думку П. Сорокіна, соц. мобільність — це перехід індивіда чи соц. об'єкта або цінності, створеної чи модифікованої завдяки діяльності, з однієї соціальної позиції в іншу.

Сорокін виокремив два основних типи соціальної мобільності :

1.Горизонтальна мобільність - перехід індивіда з одного соціального статусу (соціальної позиції) в інший, що розміщені на одному рівні, коли перший статус еквівалентний другому. 2.Вертикальна мобільність пов'язана з рухом як угору, так і вниз, тобто буває висхідна і спадна

11. Психологічні школи в соціології.

Чиказька школа

Школа в соціології - угрупування вчених, члени якого об'єднані навколо одного чи декількох лідерів, розробляють спільні наукові проблеми, мають відповідну інституційну форму та перебувають у стосунках міжособистісного спілкування.

Одна з найвідоміших шкіл у соціології - Чиказька школа, сформована на початку XX ст. при Чиказькому університеті. Університет був створений на кошти Дж. Рокфеллера, котрий завбачливо та системно вкладав власні кошти в розвиток освіти. Одним із засновників цієї школи був перший декан факультету соціології - А. Смол. Ця школа фактично обслуговувала інтереси правлячих структур міста Чикаго з метою прийняття ефективних управлінських рішень.

Представники: У. Томас, Ф. Знанецъкий, Дж. Мід, Т. Веблен, Е. Бер-джес, Г. Ласуел, Р. Парк та ін.

Наукова проблематика Чиказької школи досить розгалужена.

Предметом вивчення стали:

1.пенітенціарна система,

2.форми прояву девіантної поведінки,

3.маргіналізація суспільства,

4.дослідження проблеми міста (інвайроментальна соціологія),

5.форми соціального й особистісного контролю,

6.процеси соціалізації індивіда,

7.вплив ЗМІ на індивідуальну та суспільну свідомість,

8.методика й техніка емпіричних соціологічних досліджень.

На базі Чиказького університету сформувалися і набули значного авторитету серед наукової спільноти: Чиказька школа права, Чиказька школа економіки, Чиказька школа психології та Чиказька школа політичних наук

Франкфуртська школа

Склалася на базі Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні в 20-30-ті pp. XX ст. Представники: Е. Фромм, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас.

Основна проблематика досліджень цієї школи:

1.теоретичне обґрунтування концепції авторитарної особистості;

2.розробка проблем гуманізму, теорії соціального характеру, соціального здоров'я, дерепресії (засобів соціального лікування суспільства);

3.соціологічна критика марксизму;

4.критичне осмислення "масової культури" й культурної індустрії та становища індивіда в суспільстві;

5.вивчення проблем комунікативних дій у суспільстві;

6.виявлення та розв'язання суперечностей, що виникають між соціальною системою з одного боку та "життєвим світом" окремої людини - з другого.