6.3 Лісовідновні рубки

У стиглих насадженнях експлуатаційного цільового призначення основним способом рубки залишається суцільний вузьколісосічний. Ширина лісосіки у вербових та вільхових насадженнях у всіх природних зонах не повинна перевищувати 50 м; у насадженнях інших порід (заплавних ландшафтів) – Степу – 50 м, Лісостепу і Поліссі – 100 м. Напрямок лісосіки – під прямим кутом до русла, сезон рубки – зимовий.

Важливим елементом головних рубок є їх вік, який доцільно диференціювати за класами бонітету або за групами типів лісу і узгоджувати зі створенням госпсекцій. Для заплавних насаджень оптимальні віки рубок наведені в таблиці 6.1.

Таблиця 6.1

Оптимальні віки рубок заплавних насаджень (за даними В.П. Ткача, 1999)

Деревна порода	Клас бонітету	Полісся, Лісостеп	Степ
Дуб насіннєвий	ІІІ і вище	131-140	101-110
	IV і нижче	71-80	71-80
Дуб паростковий	ІІ і вище	101-110	91-100
	ІІІ і нижче	71-80	71-80
Вільха чорна	Всі бонітети	51-60	51-60
Верба біла	Всі бонітети	31-35	26-30
Тополя чорна	Всі бонітети	26-30	26-30
Тополя біла	Всі бонітети	36-40	36-40

У мішаних природних різновікових насіннєво-порослевих насадженнях (дубових) необхідно проводити вибіркові, поступові та комбіновані рубки лісу

ЛЕКЦІЯ 7. КОНЦЕПЦІЯ СТЕПОВОГО ЛІСІВНИЦТВА ТА ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ЛІСОКОРИСТУВАННЯ У СТЕПУ, ЗАВДАННЯ, ПРИНЦИПИ ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ

7.1 Степове лісівництво та проблеми природокористування у Степу

Степове лісівництво охоплює всі категорії масивних і смугових насаджень степової зони України і є складовою лісового господарства.

Степове лісорозведення в Україні має давню історію, проте державне степове лісорозведення зародилося у другій половині XIX століття з початку організації Великоанадольського (1843р.) та Бердянського (1846р.) степових лісництв. Метою степового лісорозведення є виконання низки природоохоронних та соціально-економічних функцій.

У теперішній час степове лісорозведення та степове лісівництво є вирішальним фактором у гарантуванні екологічної безпеки посушливих регіонів України, розвитку народного господарства на засадах збалансованого та невиснажливого природокористування.

Степові ліси, будучи азональними елементами степових ландшафтів, ростуть у порівняно жорстких природних умовах. Це зумовлює їхню нижчу продуктивність та біологічну стійкість порівняно з умовами Полісся та Лісостепу України. Внаслідок господарської діяльності та антропогенного впливу ліси Степу зазнали істотних змін, внаслідок яких знизилася їх продуктивність, збіднилося їхнє біорізноманіття, істотно здеградували екологічні функції багатьох лісових насаджень. Стан лісів періодично погіршується через вплив екстремальних природних (посухи, льодолами лісів 2000р.), біотичних та антропогенних екологічних факторів.

Запобігти подальшому розвитку негативних антропогенних і природних явищ та процесів, що відбуваються у більшості степових ландшафтів, повинна розробка концепції степового лісівництва. Така концепція враховує стратегію ведення лісового господарства, передбачену програмою „Ліси України”, особливості стану та функціонування лісів в екологічно кризових районах.

Головним принципом сучасного лісівництва є раціональне, комплексне , невиснажливе лісокористування. Цей принцип є близьким до критеріїв концепції сталого лісокористування, проте все ж таки має ресурсну спрямованість і не враховує належним чином проблеми збереження природних екосистем та біорізноманіття. Загалом можна виділити такі проблеми, що характеризують стан лісового фонду Степу:

1. Низька лісистість території (4%).

2. Певна невідповідність лісостанів умовам місцевиростання.

3. Незадовільний стан великої частини лісових насаджень, особливо в агропромислових лісах.

4. Всихання дубових лісів.

5. Всихання сосняків на Нижньодніпровських пісках.

6. Ослаблення лісів внаслідок обледеніння та льодоламу дерев 2000р.

7. Надмірна вибірка деревини у процесі проміжного лісокористування.

8. Недостатнє фінансування лісогосподарських робіт, наукових та сучасних інформаційних технологій.

Наведені проблеми вирішуються переважно за галузевим принципом з орієнтацією на соціально-економічні цінності, що призводить до деградації довкілля, зниження продуктивності та стійкості природних екосистем. Цих проблем не вдасться розв’язати застосовуючи комплексний підхід, який залишається за своєю суттю сумативним і антропоцентричним і не може адекватно враховувати змін стану природних систем. Концепція сталого розвитку базується на екосистемних принципах управління природними ресурсами з використанням сучасних геоінформаційних технологій. Вона передбачає збалансоване та безперервне використання всіх ресурсів, а також екологічних та соціальних цінностей природних систем без надмірного зниження їх продуктивності, стійкості та біорізноманіття. Тобто передбачає переорієнтацію природокористування на біосферний напрям розвитку.

Стратегію сталого природокористування слід базувати на системному підході, в основі якого закладено суть організації та функціонування біосфери. Структурно-функціональна єдність певних істот і довкілля потребує від природокористувачів врахування стану всіх суміжних природних об’єктів та потенційно можливих впливів на них антропогенних та природних факторів.

Екосистемний підхід дає змогу виявити специфіку змін:

• структурно-функціональної організації екосистем різних ієрархічних рівнів;

• навколишнього природного середовища;

• відношень екосистеми-середовище;

• структури ієрархії екосистем певних класифікаційних таксонів.