2.2. Патологічна анатомія хвороб тварин

2.2.1. Поняття про хворобу

Живий організм – це відкрита цілісна біологічна система, що зберігає стабільність своєї структури та функції (гомеостаз) у певних межах (фізіологічні межі). Структура (морфологія) та функція організму тісно пов’язані один з одним. Функція являє собою зміну структури в просторі та часі. Таким чином, у живому організмі немає структури без функції й функції без відповідної структури (м’язи – скорочення й розслаблення, рибосоми – синтез білкових молекул і т.д.). Тому сучасна патологічна анатомія базується на морфо-функціональному принципі.

Відносна морфо-функціональна стабільність живого організму в умовах існування, що постійно змінюються, підтримується компенсаторно-пристосувальними механізмами. Виникнення хвороби не зводиться тільки до дії певного патогенного чинника. Наприклад відомо, що різні бактерії, гриби, віруси тощо, які „в нормі” населяють тіло тварини, не завжди виступають як етіологічний фактор хвороби. Хвороба – це відповідь організму на дію патогенних чинників, яка виходить за фізіологічні границі (підвищене утворення тепла (температура), підвищена моторика кишечнику з посиленим виділенням в його просвіт води (діарея), тощо).

Хвороба – це вихід компенсаторно-пристосувальних реакцій організму за рамки фізіологічних меж під дією зовнішніх і внутрішніх (генетичні хвороби) чинників.

Тобто в живому організмі немає спеціальних структур і функцій, відповідальних за якусь хворобу. Будь-яка хвороба – це вихід “нормальних” структур і функцій за рамки їх звичайних фізіологічних коливань. Зміни структури при хворобі проявляються на різних рівнях – субклітинному, клітинному, тканинному, органному, систем органів і всього організму як єдиного цілого. Всі симптоми, що виникають при хворобі, зумовлені посиленням або послабленням (аж до повного припинення) різних функцій клітин, тканин, органів й організму в цілому внаслідок порушення їх будови на різних рівнях, починаючи з будови атомів і молекул.

При вивченні хвороби клітина, тканина, орган і система органів на різних рівнях можуть розглядатися як система і як складова частина (елемент) іншої більш складно організованої системи (клітина – як система клітинних органелл та утворень і як складовий елемент тканини; тканина – як система клітин і позаклітинних утворень і як складовий елемент органу і т.д.).

Кожна хвороба має свою причину (етіологію). В сучасному розумінні етіологія – це вчення про причини та умови виникнення хвороби. Під етіологією в широкому смислі розуміють всі умови виникнення хвороби, тобто як дію певного патогенного чинника (з урахуванням умов, що сприяють такій дії), так і відповідь на неї організму з урахуванням його резистентності та реактивності. У вузькому смислі терміном „етіологія” позначається причина хвороби, без якої вона не могла виникнути, тобто саме дія патогенного чинника.

Кожна хвороба має свій патогенез – механізми виникнення, розвитку, перебігу й наслідки (завершення) хвороби. Розрізняють загальний і спеціальний патогенез, які тісно між собою пов’язані. Загальний патогенез розглядає найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку й перебігу хвороб та їх типових варіантів. Спеціальний патогенез вивчає механізми розвитку конкретних нозологічних форм і синдромів.

Окремі хвороби (нозологічні форми або нозологічні одиниці) вивчає наука нозологія (nosologia: гр. nosos – хвороба + logos – слово, вчення). Нозологічна форма (нозологічна одиниця) – це певна окрема хвороба, виділена на підставі етіології, патогенезу та клініко-морфологічної картини. Вона є одиницею номенклатури й класифікації.

Кожна хвороба характеризується певним комплексом симптомів, синдромів та ураженням певних органів і тканин (певною органопатологією).

Симптом – це прояв будь-якої ознаки хвороби, що відрізняє хворий організм від здорового. Симптоми можуть бути постійними й непостійними; обов’язковими для даної хвороби чи групи хвороб, і не обов’язковими; характерними (специфічними для даної хвороби, що дає підставу для постановки діагнозу, тобто патогномічними) та нехарактерними (випадковими), які спостерігаються при багатьох захворюваннях.

Синдром або симптомокомплекс – це сукупність симптомів, об’єднаних одним патогенезом, який характеризує певний патологічний стан організму. Таким чином синдром – поняття патогенетичне, а не нозологічне. Синдроми вивчає наука синдромологія.

Органопатологія вивчає морфо-функціональні зміни в певних органах (які розглядаються як сукупність клітин і тканин) та їх системах. Існує класифікація хвороб на основі переважного ураження певних органів (хвороби шлунка, легень, серця, нирок і т.д.), проте такий органний принцип класифікації хвороб нівелює бачення хвороби як патології всього організму.

Свою назву (номенклатуру) хвороби отримують за декількома принципами:

1. За родовою або видовою назвою збудника і суфікса – оз (osis): пастерельоз (pasteurellosis), лістеріоз (listeriosis), бруцельоз (brucellosis) тощо.

2. За клініко-морфологічним проявом: везикулярний стоматит, інфекційна анемія коней, контагіозна плевропневмонія коней тощо.

3. За місцем, де хвороба була вперше описана (виявлена): хвороба Найробі, лихоманка долини Рифт, плямиста лихоманка Скелястих гір тощо.

4. За автором, який вперше описав хворобу: хвороба Ауєскі, хвороба Тешена, хвороба Марека тощо.

5. За транскрипцією з іноземних мов: блутанг – від англ. blue tongue (синій язик) тощо.

6. За масовістю ураження і високою смертністю: чума великої рогатої худоби, чума м’ясоїдних, чума качок, холера птахів, тиф птахів тощо.

Треба пам’ятати, що в україно- та російськомовній літературі в багатьох випадках одна й та ж хвороба описується під різними назвами-синонімами: контагіозний пустульозний дерматит овець і кіз (контагіозна ектима овець і кіз, контагіозний пустульозний стоматит, паравакцина, „вузлики дольників”, червона вакцина, несправжня вакцина), хвороба Ауєскі (псевдосказ, інфекційний бульбарний параліч) тощо. В той же час в західних виданнях частина хвороб має назви, що зовсім відмінні від україно- і російськомовних. Це створює певні труднощі в інформаційному полі фахівця та вимагає додаткових довідників.

Загальні принципи класифікації хвороб. У ветеринарній медицині хвороби класифікують на підставі багатьох критеріїв:

1. За походженням всі хвороби поділяють на дві великі групи – ендогенні та екзогенні. Ендогенні (спадкові, генетичні, природжені, хромосомні) – це хвороби, що виникають внаслідок дефектів генетичного апарату. Такі хвороби характеризуються генетично зумовленою відсутністю в організмі певних речовин і можуть передаватись з покоління в покоління. При відсутності генів, що кодують певні ферменти, говорять про ферметопатії (природжені ферметопатії). Екзогенні (набуті) хвороби не пов’язані з дефектами генетичного апарату і виникають внаслідок дії на організм різних чинників зовнішнього середовища.

2. За етіологією всі хвороби поділяють на три великі групи – незаразні, інфекційні та паразитарні з подальшим їх розділенням на ряд підгруп. Незаразні хвороби поділяють на хвороби обміну речовин, отруєння та хвороби, спричинені дією іонізуючого опромінення (променева хвороба)..

Окремо, на основі етіології, патогенезу і специфічної стратегії лікування, виділяють хірургічні хвороби.

Слід враховувати, що поділ хвороб на заразні і незаразні не зовсім коректний, оскільки в залежності від конкретних умов виникнення одна й та сама хвороба може розглядатись як заразна і як незаразна. Прикладом є звичайний колібактеріоз. В одних випадках він виникає внаслідок зараження високовірулентними штамами кишкової палички і є заразною хворобою. В інших випадках колібактеріоз є незаразною хворобою, оскільки виникає не внаслідок зараження збудником, а в результаті трансформації апатогенної кишкової палички, що знаходиться в кишечнику здорової тварини, в патогенну з наступним розвитком інфекції.

3. За локалізацією основного вогнища ураження (анатомо-топографічно) виділяють хвороби серця, судин, легень, шлунка, кишечнику, печінки, нирок, ока, сполучної тканини тощо. Такий органно-системний принцип покладено в основу Міжнародної класифікації хвороб, травм і причин смерті (МКХ). Проте, на думку медичних патологів, в ньому не враховуються причини та механізми розвитку хвороби.

4. За перебігом всі хвороби поділяють на надгострі (блискавичні), гострі, підгострі, хронічні та повільні.

5. За спільністю патогенетичних механізмів (особливостями загального патогенезу) виділяють алергічні, аутоімунні, гранульоматозні хвороби, тощо.

6. За переважанням патологічного процесу (в залежності від особливостей спеціального патогенезу) розрізняють хвороби дистрофічні, запальні, ішемічні, склеротичні та ін.

7. За статтю та віком сприйнятливих до хвороб тварин виділяють хвороби самців, самиць, новонароджених, молодняку тощо.

8. За епізоотичними характеристиками хвороби поділяють на панзоотії, епізоотії, ензоотії та спорадичні.

9. За переважанням структурних чи функціональних змін хвороби поділяють на органічні та функціональні. Зараз такий поділ, як правило, не застосовують, оскільки глибоке розуміння структури та функції не дозволяє протиставляти їх розлади одне одному.

Поширеність хвороб на певних географічних територіях, які мають свої екологічні особливості, вивчає географічна патологія. При цьому окремо виділяють ендемічні хвороби (біогеохімічні ензоотії), які виникають в певних біогеоценозах, що сформувалися на певних місцевостях.

Також іноді окремо виділяють хвороби адаптації – хвороби, що виникають внаслідок дії неспецифічних факторів (частіше стресу), які призводять до недостатності компенсаторно-пристосувних реакцій організму в певних умовах (наприклад, при комплектуванні поголів’я в промислових комплексах) з наступним розвитком тієї чи іншої патології.

Діагностику хвороб у сучасних умовах утруднює те, що все більше з них має не типові клінічні ознаки та патолого-анатомічні зміни. Зміни клініко-морфологічної картини хвороби під дією різноманітних чинників називають патоморфозом. Він може бути природнім (спонтанним) – пов’язаним із змінами навколишнього середовища, не зумовленими впливом людини, й індукованим – пов’язаним із безпосереднім впливом людини. Індукований патоморфоз поділяють на терапевтичний і технологічний. Терапевтичний патоморфоз виникає в результаті застосування лікувальних і профілактичних препаратів. Лікарські засоби (особливо при неправильному їх застосуванні) можуть бути причиною побічних явищ (підвищення артеріального тиску, сверблячка тощо), різноманітних ускладнень і навіть створювати небезпеку для життя хворої тварини. В цьому випадку говорять про патологію терапії. Патологія терапії розглядає окремі ятрогенії (лікарські хвороби) – захворювання й ускладнення хвороб, пов’язані з лікувальними та профілактичними маніпуляціями (лікування, інвазивні методи діагностики, хірургічні операції тощо). Технологічний патоморфоз зумовлений певними умовами годівлі, утримання й експлуатації тварин. Його вивчення дозволяє покращувати відповідні технології. Проте розмежувати окремі види патоморфоза буває важко.

Діагноз – це сформульований лікарем короткий висновок про хворобу, виражений у термінах, які передбачені чинними класифікаціями та номенклатурами хвороб. Діагноз ставиться на підставі анамнезу, спостережень та результатів об’єктивних методів досліджень. Як форма пізнання і професійної діяльності він є категорією динамічною, тобто може змінюватись залежно від кваліфікації лікаря ветеринарної медицини, етапу розвитку хвороби, стану діагностичного процесу та застосованих методів діагностики.

Залежно від мети діагностики, характеру досліджуваних об’єктів і застосовуваних методів діагностики розрізняють епізоотичний, клінічний і патолого-анатомічний діагноз та судово-ветеринарний висновок.

Епізоотичний діагноз включає назву хвороби та її основні епізоотологічні характеристики (панзоотія ящуру, епізоотія сальмонельозу поросят тощо).

Клінічний діагноз – це назва хвороби або патологічного стану (нозологічної одиниці згідно існуючої класифікації), що реєструється в конкретного пацієнта.

Патолого-анатомічний діагноз, на відміну від клінічного, не називає певну хворобу чи патологічний стан (нозологічну одиницю), від якої загинула тварина. Він являє собою назву всіх знайдених при розтині патолого-анатомічних змін, сформульованих термінами ветеринарної медицини (наприклад: 1) геморагічний гастроентерит; 2) серозно-геморагічне запалення мезентеріальних лімфовузлів; 3) зерниста дистрофія печінки та нирок; 4) розширення правого шлуночка серця; 5) венозний застій і набряк легень).

Структура діагнозу. Як патолого-анатомічний, так і клінічний діагнози, побудовані за нозологічним принципом, включають в себе три категорії: основне захворювання (або конкуруючі захворювання, або поєднане (сполучене) захворювання, а також фонове захворювання), ускладнення основного захворювання і супутнє захворювання. Ці категорії є обов’язковими складовими діагнозу.

Основне захворювання – це хвороба, яка безпосередньо або через свої ускладнення призвела до загибелі тварини. Основна причина смерті й основне захворювання – поняття ідентичні. Аналіз даних розтину свідчить, що основне захворювання може бути представлене однією нозологічною формою (монокаузальний генез хвороби), двома (бікаузальний варіант генезу), чи трьома та більше нозологічними формами – поліпатії (мультикаузальний варіант генезу). Це призвело до розширення поняття основного захворювання та введення понять конкуруючих, поєднаних і фонових хвороб.

Конкуруючі захворювання – це дві та більше різних за етіологією й патогенезом хвороби, кожна з яких сама по собі або через свої ускладнення могла призвести до смерті, а при розтині неможливо встановити, яка з них викликала загибель тварини. Поєднання двох або більше самостійних хвороб, кожна з яких окремо може бути причиною смерті, робить перебіг кожної з них більш важким і пришвидшує настання смерті (наприклад: колібактеріоз і мікоплазмоз, аспергільоз і отруєння нітритами тощо).

Поєднані (сполучені) захворювання – це дві та більше різних за етіологією й патогенезом хвороби, кожна з яких окремо не була небезпечною для життя, але спільний вплив цих хвороб на організм посилював перебіг кожної або однієї з них, що й призвело до смерті (наприклад: атеросклероз і гіпертонічна хвороба, атеросклероз і відносно незначна механічна травма голови тощо).

Фонові захворювання – це хвороби або патологічні процеси, що не мають етіологічного зв’язку з основним захворюванням, але створюють умови для його виникнення чи посилюють його перебіг. Такі хвороби мають прямий патогенетичний зв’язок з основним захворюванням і відіграють важливу роль в його патогенезі (наприклад: колібактеріоз на фоні гіповітамінозу А, пастерельоз на фоні аліментарної дистрофії тощо).

Ускладнення основного захворювання – це хвороби або патологічні процеси, що виникають у результаті основного захворювання безпосередньо або через інші наявні ускладнення. Вони патогенетично пов’язані з основним захворюванням і виникають під час його перебігу чи після згасання основних симптомів хвороби, ставши безпосередньо причиною смерті (наприклад: розрив печінки в курей при туберкульозі, альтеративний міокардит при ящурі тощо).

Супутні захворювання (син.: побічні знахідки) – це хвороби або патологічні процеси, які етіологічно та патогенетично не пов’язані з основним захворюванням або його ускладненнями, суттєво не впливають на його розвиток та ускладнення й не створювали загрози для життя тварини (наприклад: доброякісні папіломи шкіри, інкапсульовані гнійники в легенях тощо). Супутні хвороби переважно виявляються на розтині випадково.

При побудові патолого-анатомічного діагнозу спочатку записують зміни, характерні для основного захворювання (або ж конкуруючих чи поєднаних хвороб) потім – зміни, характерні для фонової хвороби, потім – для ускладнень основної хвороби, а потім – для супутньої хвороби. В кінці вказують зміни, характерні для безпосередньої (кінцевої) причини смерті.

Нозологічна одиниця (хвороба), від якої загинула конкретна тварина, називається в патолого-анатомічному висновку в тому ж порядку, в якому формулюється патолого-анатомічний діагноз (тобто спочатку вказують основне захворювання (або ж конкуруючі чи поєднані хвороби) потім – фонову хворобу, потім – ускладнення основної хвороби, потім – супутні хвороби, а в кінці – безпосередню (кінцеву) причину смерті (зупинка серця, зупинка дихання тощо).

Патолого-анатомічний висновок є підсумком заключного етапу діагностичного процесу, який після смерті уточнює прижиттєвий діагноз. За своєю суттю патолого-анатомічний висновок є клініко-морфологічним. Він формулюється на підставі всебічного аналізу всіх доступних даних: результатів розтину трупу (патолого-анатомічного діагнозу) та проведених додаткових лабораторних досліджень (бактеріологічних, вірусологічних, гістопатологічних, паразитологічних, хіміко-токсикологічних тощо) з обов’язковим урахуванням анамнезу. При наявності історії хвороби проводиться повний клініко-морфологічний аналіз, який в багатьох випадках дає можливість з’ясувати динаміку функціональних і морфологічних змін, їх зв’язок і взаємозалежність. На підставі аналізу прижиттєвих спостережень і виявлених морфологічних змін розраховується роль і значення процесів, які призвели до смерті. Патолого-анатомічний висновок певною мірою є контролем стану діагностичної та лікувальної справи.

Судово-ветеринарний висновок повинен містити не тільки висновок про причину смерті тварини, але, по можливості, й про причетність до неї певних осіб чи обставин. Кожен висновок має бути докладно обґрунтований дослідженнями, проведеними експертом, або сукупністю фактів, виявлених поза експертизою.