Частина 1. Загальна патологічна анатомія

1.1. Пошкодження

В патології під пошкодженням або альтерацією (від лат. аlteratio – зміна) розуміють зміни структури клітин, міжклітинної речовини, тканин і органів, що супроводжуються порушенням їх функції.

Морфологічно пошкодження на клітинному та тканинному (або органному) рівнях проявляється по-різному. На клітинному рівні воно представлене різними ультраструктурними змінами клітин, які розглядаються у великому розділі загальної патології – патології клітини. На рівні тканин і органів пошкодження представлено двома загальнопатологічними процесами – дистрофією та некрозом.

1.1.2. Патологія клітини

Основою будови й життєдіяльності переважної більшості живих організмів є клітина. Клітина – це елементарна відкрита біологічна система, здатна до обміну з навколишнім середовищем речовинами, енергією та інформацією.

У багатоклітинному організмі клітина є не тільки морфо-функціональною одиницею, але й одиницею патології. Структуру й функції клітин в умовах патології вивчає патологія клітини (патологічна цитологія, клітинна патологія). Пошкодження клітин виникає при дії різних факторів: 1) фізичних (термічні, радіаційні, ультрафіолетове опромінення, гравітаційні, зміна вологості та газового складу повітря тощо); 2) хімічних (кислоти, луги, солі, лікарські препарати, мінеральні токсичні речовини тощо); 3) біологічних (гормони, ферменти, гельмінти, бактерії, ауто- та гетероантитіла тощо).

При різних хворобах і патологічних станах зміни будь-яких клітин при дії різних пошкоджуючи чинників як правило неспецифічні. Вони проявляються у вигляді однотипних змін різних структурних компонентів клітин у різній їх комбінації. Проте на рівні тканин і органів пошкодження різних популяцій клітин (популяція клітин – це сукупність однакових за будовою клітин, які виконують спільну функцію) призводить до виникнення морфологічних і функціональних порушень, які в багатьох випадках проявляються специфічними патолого-анатомічними й клінічними ознаками.

ПАТОЛОГІЯ ЯДРА морфологічно проявляється змінами форми, розмірів і кількості ядер, порушенням структури ядра та ядерець, появою ядерних включень і змінами ядерної оболонки.

ЗМІНА ФОРМИ ЯДРА – важлива діагностична ознака. В патології зустрічається поліморфізм (різна форма) ядер, характерний для процесів запалення (гранульоматоз) і клітин пухлин, а також деформація ядер цитоплазматичними включеннями (жирова дистрофія та ін.). Форма ядра також може змінюватись при його набряку та випинаннях ядерної оболонки в цитоплазму (свідчення синтетичної активності ядра відносно нуклеїнових кислот і білків).

РОЗМІРИ ЯДРА й окремих його структур значною мірою визначаються функціональним станом клітини. В патології вони змінюються при поліплоїдії й анеуплоїдії. Поліплоїдія – це кратне збільшення числа наборів хромосом в ядрі (від тетраплоїдії й вище), яке виникає при порушеннях мітозу. В умовах патології вона виникає при: 1) репаративній регенерації (печінка); 2) компенсаторній і регенераційній гіпертрофії (міокард); 3) у пухлинах, причому зі зниженням диференціювання пухлини плоїдність зростає. Анеуплоїдія – це наявність у клітині неповного набору хромосом. Вона пов’язана з хромосомними (син.: геном ними) мутаціями й виникає в результаті нерозходження, відставання чи елімінації хромосом в процесі поділу клітини. Виділяють збільшення (гіперплоїдія) і зменшення (гіпоплоїдія) кількості хромосом в наборі. Найчастіше реєструється трисомія (збільшення кількості хромосом на одну) та моносомія (відсутність однієї хромосоми). Анеуплоїдія характерна для пухлин, і кількість таких клітин зростає зі зростанням злоякісності пухлини. Розміри ядра при поліплоїдії збільшуються, а при анеуплоїдії – збільшуються або зменшуються (в мітотичній клітині відповідно зростає чи зменшується кількість хромосом).

В нормі поліплоїдні клітини виявляються в печінці, нирках, міокарді, епідермісі. Ними є мегакаріоцити та гігантські клітини трофобласту. Кількість поліплоїдних клітин зростає при старінні організму.

ЗМІНА КІЛЬКОСТІ ЯДЕР У КЛІТИНІ представлена багатоядерністю, наявністю „супутника ядра” та без’ядерністю. Багатоядерні клітини виникають при злитті клітин (багатоядерні клітини чужорідних тіл Пирогова-Лангханса тощо) та при порушеннях мітозу, коли поділ ядра не супроводжується поділом цитоплазми (дія іонізуючого опромінення, цитостатики, злоякісні пухлини). Супутники ядра (син.: каріомери, маленькі ядра) – це дрібні, схожі на ядро (з відповідною структурою й оболонкою) утворення, розташовані в цитоплазмі біля не зміненого ядра. Їх утворення пов’язують з хромосомними мутаціями й реєструють в злоякісних пухлинах та при великій кількості патологічних мітозів. Без’ядерність може бути справжньою й несправжньою. Справжня (при руйнуванні й лізисі ядра) є ознакою некрозу, а несправжня (коли клітина містить ядро, але воно не виявляється) – зернистої дистрофії.

СТРУКТУРА ЯДРА залежить від функціонального стану клітини. Збільшення кількості еухроматинових структур (конденсація хроматину) відображає інактивацію активних ділянок транскрипції, що в одних випадках розглядається як зниження функціональної активності клітини, а в інших – як патологічне явище. Конденсація еухроматину біля ядерної оболонки (гіперхроматоз ядерної стінки) є передвісником загибелі клітини (часто реєструється при гіпоксії). Дисфункціональний (син.: токсичний) набряк ядра морфологічно характеризується повною або майже повною відсутністю зафарбовування ядра. Він зумовлений змінами його колоїдно-осмотичного стану при порушенні транспорту речовин через цитоплазматичну й ядерну оболонки (гіпоксія, іонізуюче випромінювання, вроджені вади серця тощо).

ПАТОЛОГІЯ ЯДЕРЦЯ. Кількість, розміри і форма ядерець залежать від виду клітини та її функціональної активності. В клітинах з низьким рівнем білкового синтезу ядерця невеликі або не виявляються. Збільшення кількості й розмірів ядерець свідчить про підвищення їх функціональної активності при інтенсивному синтезі білків (процеси транскрипції та трансформації р-РНК). При цьому збільшуються розміри ядер, з’являються їх випинання в цитоплазму, змінюється розподіл хроматину, внаслідок збільшення кількості рибосом, особливо зв’язаних з ЕС, з’являється базофілія цитоплазми. Збільшення кількості гранул в ядерці з переважанням їх над фібрилярною субстанцією (гіпергранульовані ядерця) разом з базофілією цитоплазми свідчить про підвищення синтезу р-РНК та про трансмісію (транспортування гранул). Гіперсинтетичні ядерця без випинання ядра в цитоплазму при незначній базофилії останньої реєструється в клітинах деяких пухлин і при дії на клітини канцерогенів. Розрихлення (дисоціація) ядерець, що відображає їх гіпогрануляцію, може бути наслідком „виверження” р-РНК в цитоплазму чи гальмування ядерцевої транскрипції. Порушення структури (син.: сегрегація, дезорганізація) ядерець відображає повне й швидке припинення ядерцевої транскрипції. При цьому ядро зменшується, відбувається виражена конденсація ядерцевого хроматину та скупчення його біля гетерохроматинової зони. Одночасно відбувається розділення гранул і протеїнових ниток. Такі зміни характерні для енергетичного дефіциту клітини, дії на неї антибіотиків і токсинів.

ЯДЕРНІ ВКЛЮЧЕННЯ поділяють на справжні, цитоплазматичні та вірусіндуковані. Справжні ядерні включення – це включення, які розташовані в каріоплазмі й складаються з речовин, що містяться в цитоплазмі (білки, ліпіди, глікоген тощо). Включення глікогену в ядрах гепатоцитів спостерігається при цукровому діабеті та кетозах. При отруєнні солями важких металів (особливо свинцю) з’являються включення, що складаються з цих металів і нерозчинних кислих білків. Цитоплазматичні ядерні включення – це оточені оболонкою частини цитоплазми в ядрі. Можуть містити всі складові цитоплазми й виникають при порушенні телофази мітозу (постмітотичне розплавлення каріомерів). Вірусіндуковані ядерні включення з’являються при ураженні клітин вірусами. При внутрішньоядерному розмноженні

Таблиця 2. Зміни ядерної оболонки при патологічних станах і хворобах

Зміни ядерної оболонки	Патологія
1	2
Порушення зв’язку з ендоплазматичною сіткою	Білкова недостатність, пухлини, інтоксикація
Утворення глибоких інвагінацій ядерної оболонки	Гіперфункція, дія токсичних речовин, декомпенсовані пороки серця, хронічні серцево-судинні захворювання
Хроматинові згортки, пікноз	Зміна мембранної проникності
Потовщення внутрішньої мембрани	Вірусні інфекції, старіння, низька метаболічна активність
Випинання й викривлення обох мембран	Вірусні інфекції, спадкова м’язова дистрофія, тезаурісмози, інтоксикації, холестаз, пухлини
Випинання й викривлення внутрішньої мембрани	Пухлини
Випинання й викривлення зовнішньої мембрани	Гіпоксія, іонізуюче випромінювання, вірусні інфекції, пухлини
„Здуття” внутрішньої та зовнішньої мембран	Висока метаболічна активність, посилення транспорту РНП, пошкодження цитоплазми, голодування, лімфопроліферативні процеси, іонізуюче опромінення
Редуплікація	ДНК–вірусні інфекції
Розширення перинуклеарного простору	Гіпоксія, ішемія, іонізуюче випромінювання, вади серця, голодування
Тільця-включення в перинуклеарному просторі	Віруси, інтоксикація, надлишок ліпідів, дія антитілами
Зміни розміру ядерних пор	Іонізуюче випромінювання, вірусні інфекції
Зменшення кількості ядерних пор	Іонізуюче випромінювання, старіння
Збільшення кількості ядерних пор	Регенерація, пухлини, інтоксикація
Зміни центральної гранули ядерної пори	Блок синтезу РНП
Анулярні структури	Фрагменти ядерної оболонки в мітозі, пухлини, гіперестрогенія, низька температура

вірусу вони являють собою віропласт, а при внутрішньоцитоплазматичному – скупчення білків як реакцію на ураження вірусом цитоплазми („реактивні ядерні включення”).

ЗМІНИ ЯДЕРНОЇ ОБОЛОНКИ представлені в таблиці 2.

ПАТОЛОГІЯ ЦИТОПАЛАЗМИ.

ЗМІНИ ГЕС ТА РИБОСОМ. Функції цих двох утворень тісно пов’язані, тому морфологічні прояви їх порушень стосуються їх обох. Зміни ГЕС і рибосом представлені гіпертрофією, атрофією, спрощенням структури, дезагрегацією (дисоціацією) рибосом і полісом та утворенням аномальних рибосомально-пластинчатих комплексів. Гіпертрофія ГЕС на світлооптичному рівні представлена збільшенням базофілії цитоплазми, а електронно-мікроскопічно проявляється збільшенням кількості канальців і цистерн (гіперплазія ГЕС), та їх розширенням. В інтенсивно секретуючих і екскретуючих білок клітинах ЕС містить мало електронно-щільного матеріалу. Також спостерігають гіперплазію зв’язаних з мембранами та вільних полісомоутворюючих рибосом і добре розвинутий комплекс Гольджі. В інтенсивно секретуючих клітинах з порушеною екскрецією білку в розширених канальцях і цистернах ЕС накопичується подібний до пластівців електронно-щільний матеріал, іноді відбувається його кристалізація. Комплекс Гольджі розвинений погано. Атрофія ГЕС на світлооптичному рівні представлена зменшенням чи зникненням базофілії цитоплазми, а електронно-мікроскопічно – зменшенням розмірів канальців і об’єму сітки, кількості й розмірів рибосом. Вона відображає зниження білок-синтезуючої функції клітини при білковому дефіциті (голодування, хвороби печінки тощо) та старінні клітини. Спрощення структури ГЕС свідчить про недостатню ступінь диференціації клітини (часто виявляється в клітинах злоякісних пухлин). Дезагрегація (син.: дисоціація) рибосом і полісом виражається в порушеннях рибосомально-мембранних зв’язків і „неорганізованій” асоціації рибосом у полісоми. Реєструється при кисневому голодуванні, дефіциті білку та в клітинах пухлин. Утворення аномальних рибосомально-пластинчастих комплексів є проявом субклітинної атипії. Виявляється при гемобластозах.

ЗМІНИ АЕС представлені її гіпертрофією й атрофією (див. зміни ГЕС). Гіпертрофія може бути проявом різних процесів: 1) посилення метаболічної активності ряду речовин (білків, ліпідів, лікарських препаратів тощо); 2) порушення внутрішньоклітинного транспорту продуктів метаболізму, які накопичуються в розширених канальцях і цистернах (комплекс Гольджі при цьому редукований); 3) недостатності специфічних функцій цього органоїду (ферментопатії тощо). В двох останніх випадках в АЕС накопичуються білок і вода (гідропічна дистрофія) або ліпіди й ліпопротеїди (жирова дистрофія). Атрофія, а потім і редукція АЕС, виникає при білковому голодуванні, гострій чи хронічній дії на клітину різних отрут і токсичних речовин.

ПАТОЛОГІЯ АПАРАТУ ГОЛЬДЖІ включає його гіпертрофію та атрофію й відображає порушення секреції (утворення включень – гранул і вакуолей). Гіпертрофія комплексу Гольджі проявляється гіперплазією його мембран і збільшенням кількості секреторних гранул, везікул і вакуолей. Вона реєструється при: 1) підвищеному синтезі й секреції білків, гліколіпідів чи полісахаридів (при цьому спостерігають гіперплазію ЕС і збільшення кількості й розмірів секреторних гранул і везікул у цитоплазмі за межами комплексу Гольджі); 2) випереджанні синтезу тих чи інших речовин їх секреції та виведення, що призводить до їх накопичення в комплексі Гольджі з наступним пошкодженням його структурних компонентів (наприклад, накопичення жовчі в комплексі Гольджі гепатоцитів при холестазі). Атрофія (син.: редукція) комплексу Гольджі проявляється зменшенням його розмірів з редукцією компонентів, втратою секреторних гранул і вакуолей. Вона свідчить про зниження його функціональної активності й виникає при: 1) білковому голодуванні (при цьому спостерігають атрофію ЕС і зменшення кількості секреторних гранул в цитоплазмі); 2) порушенні взаємодії комплексу Гольджі з ендоплазматичною сіткою (пошкодження клітинного конвеєра); в цьому випадку ЕС перебуває в активному стані, а цитоплазма заповнена великою кількістю секреторних гранул і вакуолей.

МІТОХОНДРІЇ – найбільш лабільні внутрішньоклітинні структури. Вони змінюються першими при гіперфункції та різних пошкодженнях клітини. Зміни мітохондрій в умовах патології представлені в таблиці 3.

Таблиця 3. Зміни мітохондрій при патологічних станах і хворобах

Зміни мітохондрій	Патологія
1	2
Конденсація й набухання	Функціональне напруження, кисневе голодування
Поява гігантських мітохондрій	Неспецифічна реакція на різні пошкодження
Збільшення кількості	Гіпертрофія, проліферація, трансформація, репарація клітин після пошкодження, пухлини
Зменшення кількості	Регресивні процеси клітин (старіння й атрофія)
Зміна форми (утворення фістончастих мітохондрій)	Порушення водно-сольовий обміну, серцева недостатність, хронічні хвороби легень
Набухання, вакуолізація, просвітлення матриксу	Зменшення утворення АТФ, іонізуюче випромінювання, хімічні агенти
Ущільнення матриксу	Інтоксикація
Збільшення розмірів, кількості й щільності гранул матриксу	Посилення транспорту Са, коронарна хвороба серця, хронічна ниркова недостатність, отруєння тіоацетатамідом, папаїном, йодоформом
Деструкція і фрагментація крист	Гіпоксія, пухлини
Локальне або повне пошкодження зовнішньої мембрани	Серцева недостатність, іонізуюче випромінювання, хімічні речовини, хронічні хвороби легень
Мітохондріальні включення (ліпіди, вогнища звапнення, мієлінові фігури, білкові кристали, філаментоподібні та пластинчасті структури)	Неспецифічна реакція на різні пошкодження

Конденсація та набрякання мітохондрій оборотні, але, прогресуючи, ведуть до тяжкої деструкції мітохондрій і загибелі клітини. В таких випадках до набухання приєднується ущільнення внутрішнього простору мітохондрій, деформація крист, втрата мітохондріальних гранул, гомогенізація матриксу, поява в ньому подібного до пластівців матеріалу та вогнищ звапнення, що призводить до розриву зовнішньої мембрани. Кальцифікація частини мітохондрій часто оборотна, але нерідко передує некрозу клітини.

ПАТОЛОГІЯ ЛІЗОСОМ. До патології лізосом відносять дестабілізацію їх мембран при надмірній дії лабілізаторів та порушення складу й структури ферментів. При дестабілізації лізосомальних мембран підвищується їх проникливість, що призводить до виходу гідролаз в цитоплазму (через зовні неушкоджені або розірвані мембрани) з наступним розщепленням і загибеллю частини чи всієї клітини. При порушенні складу та структури лізосомальних ферментів порушується функція фаголізосом і цитолізосом (незаверщене перетравлювання (розщеплення), в тому числі й фагоцитоз) та, відповідно, утворення телолізосом. Це в більшості випадків призводить до накопичення в клітині речовин, які в нормі розщеплюються ферментами лізосом. В таких випадках говорять про лізосомні ензимопатії, які включені в групу хвороб накопичення (тезаурісмозів). Ряд таких спадкових хвороб вивчено в людини. При лізосомних ензимопатіях також відбувається неповне окислення НЖК, що накопичуються в телолізосомах, злиття яких призводить до утворення великих гранул. З часом НЖК полімеризуються, до них приєднуються білки. Гранули стають нерозчинними, кислотостійкими, втрачають суданофільність і перетворюються на ліпофусцин.

ПАТОЛОГІЯ ПЕРОКСИСОМ проявляються змінами їх кількості й будови. Збільшення кількості пероксисом відображає підвищення оксидазно-каталазної активності клітини (в патології реєструється при вірусному гепатиті в гепатоцитах, при вживанні алкоголю – в міокардіоцитах). Зменшення кількості чи зміна будови (збільшення розмірів, зникнення нуклеоїдів чи їх перетворення в аморфну або схожу пластівці речовину, руйнування матриксу та поява в ньому трубчастих і пластинчастих структур) пероксисом відображає зниження оксидазно-каталазної активності клітини (в патології реєструється при дистрофіях, некрозі, запаленні, холестазі, пухлинах, ліпідемії, гіперхолестеринемії в гепатоцитах, при вживанні алкоголю – в міокардіоцитах). При цьому порушуються окислення вуглеводів і жирних кислот, утворення глікогену, захист клітини від перекису водню, аеробний метаболізм, руйнування D-амінокислот стінки бактерій. У людини встановлено три спадкові хвороби, пов’язані з патологією пероксисом – пероксисомні хвороби.

ПАТОЛОГІЯ МІКРОТРУБОЧОК призводить до порушення орієнтації та руху ультраструктур клітини (хромосоми, мітохондрії, рибосоми, мікроворсинки, війки тощо), та транспортування деяких речовин (гранули, секреторні вакуолі тощо). Вона включає зміну їх кількості, розмірів, форми та складу. Збільшення розмірів і скупчення мікротрубочок, зв’язаних з рибосомами, свідчить про порушення синтезу білків, що призводить до утворення паракристалічних скупчень останніх. Зменшення кількості мікротрубочок призводить до округлення клітини. Патологія мікротрубочок є причиною патології мітозу (асиметричний мітоз), припинення руху війок (синдром нерухомих війок), що призводить до хронічного запалення дихальних шляхів і середнього вуха та сперматозоїдів (хвіст сперматозоїдів еквівалентний війкам).

ПАТОЛОГІЯ МІКРОФІЛАМЕНТІВ призводить до порушень мітозу, руху клітини, її здатності змінювати форму, процесів секреції й фагоцитозу. З цими змінами пов’язують деякі види холестазу та первинний біліарний цироз печінки. Мікрофіламентозна активність характерна для багатьох процесів, що супроводжуються пересуванням клітин (імунітет, репаративні процеси (особливо загоєння ран), проліферація клітин тощо)

ПАТОЛОГІЯ ПРОМІЖНИХ ФІЛАМЕНТІВ призводить до зміни форми й розмірів клітини.

ПАТОЛОГІЯ МІОФІБРИЛ проявляється змінами їх кількості й розмірів, розпадом на окремі протофібрили чи їх групки (розволокнення), розривами й гомогенізацією протофібрил. Це призводить до порушення впорядкованої організації м’язових клітин і тканин. Зменшення кількості й діаметру міофібрил спостерігається при білкових дистрофіях і атрофії м’язової тканини. Збільшення кількості й діаметру (внаслідок збільшення числа протофібрил) міофібрил реєструється при гіпертрофії, гіперплазії та регенерації. Ці та інші зміни міофібрил відмічаються при гіпоксії, інфаркті міокарду, дії різних отрут тощо. Вони супроводжуються зниженням АТФ-азної активності міофібрил.

ПАТОЛОГІЯ НЕЙРОФІБРИЛ проявляється утворенням сенільних бляшок, нейрофібрилярних сплетінь (у людини характерно для спадкових нейропатій аксонів периферичних нервів і клітин нервових сплетінь), їх розпадом на певних ділянках (нейрофібрилоліз) тощо.

ЦИТОПЛАЗМАТИЧНІ ВКЛЮЧЕННЯ. В умовах патології спостерігається збільшення, зменшення чи відсутність різних трофічних (надмірне відкладання жиру з утворенням перстнеподібних клітин, ліпофусцину при ліпофусцинозах, зникнення глікогену з цитоплазми гепатоцитів і м’язових клітин при глікогеновій дистрофії тощо), секреторних (залози та залозисті клітини) й специфічних (гранули меланоцитів, базофільних лейкоцитів тощо) цитоплазматичних включень.

ПАТОЛОГІЯ ПЛАЗМАЛЕМИ включає зміни рецепторів, поверхневих антигенів, її проникливості, рухливості та клітинних контактів. Зміни рецепторів представлені зменшенням кількості, повним зникненням або зміною будови окремих з них та блокадою рецепторів. Зменшення кількості або повне зникнення рецепторів до тих чи інших речовин призводить до порушення їх надходження в клітину з наступним розвитком різних порушень клітинного метаболізму. При повному чи частковому зникненні рецепторів поверхні Т- і В-лімфоцитів виникає імунна недостатність організму. Зміна будови рецепторів призводить не тільки до порушення надходження в клітину тих чи інших речовин, але й до зміни їх антигенності (поява чужорідних для організму антигенів), в результаті чого така клітина руйнується гуморальними та (або) клітинними цитотоксичними механізмами. При блокаді рецепторів клітини аутоантитілами виникає одна з цитотоксичних реакцій (реакція інактивації чи нейтралізації). Це характерно для групи „ хвороб антитільних рецепторів”, до якої відносять й інсуліннезалежний цукровий діабет, що виникає внаслідок блокування інсулінових рецепторів клітини уатоантитілами до них. Зміни поверхневих антигенів проявляються порушенням їх структури та „доступності”. Це характерно для багатьох патологічних процесах (запалення, регенерація, пухлини, вірусні інфекції тощо). Якщо такі антигени сприймаються імунною системою як чужорідні (особливо вірусіндуковані антигени, що з’являються на поверхні клітини при вірусному ураженні), клітини знищуються за допомогою гуморальних чи клітинних цитотоксичних реакцій.

Зміни проникності плазмолеми морфологічно проявляються: 1) посиленим утворенням везікул (посилений ендоцитоз), що відображає підвищення проникності плазмолеми й призводить до зменшення (дефіциту) її поверхні – мінус-мембрана; при злитті везікул в плазмалемі можуть утворюватись пухирі й порожнини; 2) збільшенням поверхні плазмолеми за рахунок мембран мікропіноцитозних міхурців, що є ознакою різкого набухання клітини та призводить до збільшення її поверхні – плюс-мембрана; при наростаючому набряку можливі розриви плазмолеми з наступною загибеллю клітини; 3) утворенням цитоплазматичних відростків і інвагінацій плазмолеми, що є свідченням її підвищеної активності; 4) посиленим мікроклазмацитозом і клазмацитозом (відділення частини цитоплазми від клітини), що виникає при гіпоксії, дії на клітину антигенів та імунних комплексів і веде до утворення мінус-мембрани; 5) потовщенням плазмолеми, що виникає при зменшенні вмісту Са в позаклітинній рідині та видаленні з мембрани фосфоліпідів внаслідок дії фосфоліпаз чи в зв’язку з перекисним окисленням; 6) утворенням великих (діаметром до 9 нм) мікропор, що призводить до порушення обмінної дифузії в клітині з наступним її ізоосмотичним набряком і розривом плазмолеми; 7) мікророзривами плазмолеми (їх розміри можуть досягати 1 мкм), що можуть бути наскрізними (руйнуються всі її шари) чи поверхневими (руйнуються тільки один чи два поверхневих шари плазмолеми); виникають під дією різних факторів (імунних комплексів, антитіл, Т-кілерів, ферментів, лікарських препаратів, змін осмотичного тиску тощо) та призводять до проникнення в клітину різних речовин і мікроорганізмів та (або) її набряку, а в кінці кінців – до загибелі клітини; в ділянках мікророзривів плазмолема відновлюється за рахунок мембран дрібних везікул („штопка плазмолеми”); 8) утворенням мієліноподібних структур, що виникають при скручуванні довгих цитоплазматичних відростків та при перекисному окисленні мембран (в останньому випадку ці структури утворюють вивільнені з мембран фосфоліпіди); 9) злиттям різнорідних мембран клітин.

Зміни проникливості плазмолеми можуть призводити до: 1) порушення трансмембранного транспорту води й електролітів, що викликає набряк клітини; 2) вибіркового надходження й накопичення в клітині певних речовин (білків, жирів, вуглеводів, пігментів тощо), в результаті чого виникають інфільтраційні клітинні дистрофії; 3) надходження в клітину токсичних і біологічно активних речовин, що призводить до деструкції складних комплексних хімічних речовин і морфологічних складових частин цитоплазми з наступним розвитком декомпозиційних клітинних дистрофій (слід пам’ятати, що декомпозиційний і інфільтраційний механізми виникнення дистрофій можуть змінювати один одного); 4) проникнення в клітину речовин, що змінюють синтез того чи іншого продукту й призводить до розвитку клітинних дистрофій спотвореного синтезу. Фіналом патологічної зміни проникності плазмолеми є фокальний чи тотальний некроз клітини (в більшості випадків – колікваційний).

Речовини, що порушують структуру й, відповідно, проникливість клітинних мембран, називають мембранними отрутами. До них належать важкі метали (особливо ртуть та уран). Вони взаємодіють з сульфгідрильними групами білків клітинних мембран, різко збільшуючи їх проникність для Na, K, Cl, Ca та Mg. Це призводить до швидкого набухання клітини, зміни її форми з утворенням пустот у мембранах і значних випинань плазмолеми, що пов’язано з розчиненням мікротрубочок і скороченням мікрофіламентів. Мембранна проникливість різко зростає при реакціях гіперчутливості, зумовлених дією комплементу.

Зміни рухливості плазмолеми морфологічно представлені екзотропією (випинання назовні) та езотропією (випинання всередину цитоплазми). Екзотропія може бути першою стадією посиленого утворення везікул, утворення цитоплазматичних відростків, мікроклазмацитозу й клазмацитозу та проявом спрощення поверхні клітини (втрата мікроворсинок тощо). Езотропія може бути першою стадією фагоцитозу та піноцитозу.

ПАТОЛОГІЯ КЛІТИННИХ КОНТАКТІВ проявляється різноманітними порушеннями їх будови (аж до повного зникнення) або порушенням їх топографії (поява на тих поверхнях клітин, на яких вони в нормі відсутні). Вона зумовлена змінами складу й властивостей та руйнуванням плазмолеми, цитоскелету а також гіалоплазми під дією багатьох чинників (бактеріальні агенти, метаплазія, пухлини, порушення обміну речовин в клітині тощо). Десмосоми перетворюються на псевдодесмосоми (син.: недосконалі десмосоми, неповні десмосоми), в яких: 1) пластинка прикріплення розвинута тільки в однієї клітини; 2) шар електронно-щільної речовини та (або) тонофібрили, які в ній закінчуються, відсутні чи дезорганізовані. Зміни клітинних контактів призводять до порушень прикріплення клітин одна до одної (дискомплексації клітин), прямого обміну речовинами між клітинами, а зміни десмосом і замикаючих (щільних) контактів епітелію, гемато-енцефалічного та гемато-пульмональний бар’єрів – до підвищення їх проникливості. Велику роль в порушенні міжклітинних контактів відіграють зміни МКА.