PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014

281

вказували на її швидку смерть до того, як вона стане вдовою. На грудях у неї було червоне намисто, що означало потік крові з її розірваного серця. На шиї вона мала інше намисто, яке перепліталося з прикрасами у вухах і нагадувало мотузку з білого шовку, що наче здавлювала її горло. Пальці на руках і ногах палали від густої шафранової пасти, і здавалося, вона готова до того, що зараз її поглине полум’я, яке знищує вce на світі; а поки вона вкриє свій одяг білими слізьми й буде як квітка у своєму розквіті. Під час кожного свого кроку вона розкидала браслети як знак подарунків домашнім богам. З її шиї аж до самих п’ят звішувалися гірлянди з квітів, що гойдалися наче від ударів дзвону смерті.

В її вухах були чудові прикраси, вони дзвеніли, як бджоли, і цим підкреслювали красу її лотосоподібних очей. Коштовні браслети рухалися навколо її ніг, нібито робили ритуальний кругообіг. У руці вона тримала портрет свого чоловіка й несла його як символ стійкості свого серця, в якому він жив і яке тепер зупинилося перед його смертю. З любов’ю, як вимпел подружнього кохання, вона стискала в обіймах лезо його списа, обгорнутого гірляндами білих квітів. Перед царською парасолькою, чистою й бездоганною, як її подружнє життя, проливала вона сльози, як перед близьким родичем.

Вона роздавала накази міністрам свого чоловіка, які з великим трудом розуміли їх суть, бо очі їхні зупинили свій погляд від потоку сліз, що хлинули, щойно вони схилилися до ніг цариці. В

їївухах стояв галасливий плач, що лунав у домі, де гурт старих родичів, убитих горем від цієї близької втрати, впав у повний розпач.

Рикання замкнутих у в’язниці левів захопило в полон її серце, нагадуючи про чоловіка. Підтримка її годувальниці й любов до чоловіка – ось що робило її прекрасною навіть тепер: стара жінка та затьмарений стан підтримували її; друг та агонія, товариші в лиху годину, оточували її; вірні слуги та біль, що пронизував усі

їїкінцівки, були навколо неї; славні царевичі й важкі позіхання оточили її, за ними йшли придворні й велика печаль. Навіть на улюблених мисливських собак свого чоловіка юна кинула погляд, повний сліз; юна припадала до ніг царів, які колись були навіть

282

суперниками її чоловіка; виявляла пошану навіть до портретів; юна складала руки навіть перед птахами, що жили в палаці, була милостивою навіть з найжорстокішими людьми; вона обіймала кожне дерево, яке росло біля палацу.

«О мамо! – плакав царевич, стоячи трохи осторонь, і очі його вкривалися сльозами, — невже ти також зробиш мене нещасним? Будь милостивою, повернися», – благаючи так, Харша впав до її ніг, і верхівка його шолома була обласкана промінням, що йшло від коштовних прикрас на її ногах. її наймолодший, найулюбленіший син лежав біля неї, торкаючись головою її ніг, у повному відчаї, а цариця Яшоваті, яку підтримувало лише божевілля від великого горя, була наче гора, що збиралася поринути в темряву пекла, здавалося, що її поглинув потік кохання, який спалахнув у її душі так само, як потік сліз, довго стримуваних, і тепер юна ніяк не могла зупинити свої ридання. її груди дихали із конвульсіями, видаючи подих лиха, в її горлі стояли ридання, крила носа її тремтіли, очі були заплющені, а щоки вкрили бурхливі потоки сліз; потім, трохи піднявши догори обличчя, вона прикрила його краєм своєї шалі, і нігті на її пальцях, що тремтіли весь час, засяяли, наче сльози, які лилися невгамовно через короткі інтервали часу. ...«Мій любий, моє рішення не означає, що ти – не улюблений син, або не заслуговуєш на мою любов, а заслуговуєш на те, щоб тебе покинули. Разом із молоком з моїх грудей ти випив моє серце. І якщо в цей час моє шанування у першу чергу не з тобою, то це лише через те, що воно тепер належить моєму господареві, твоєму батькові. Це єдине, що стоїть поміж нами. Більш того, я не така безстороння, як слава, чи світ, влада не є необхідною для мене, і я ніколи не шукатиму собі іншого господаря, іншого чоловіка. Я – шляхетна жінка з великого дому, походжу з незаплямованого роду, однією з чеснот якого є моє придане. Невже ти забув, що я – справжня левиця з великою силою духу, яка так само, як мій чоловік здобувала насолоду в сотнях баталій? Дочка, дружина, мати героїв, як ще могла вчинити така жінка, яку завжди вирізняла мужність?.. Я повинна померти до того, як стану вдовою. Я не зможу терпіти як

283

Раті1 марні голосіння за померлим чоловіком. А йдучи попереду, наче пил з його ніг, попереджаючи про його прихід на небо, я буду мати належну оцінку від люблячих героїв дружин богів...

Тож не лишай мене своєї поваги, благаю тебе, мій улюблений сину, і не ставай на перешкоді мого рішення, що йде від серця».

Сказавши так, вона впала до його ніг. Та царевич поквапився підняти її, і міцно тримав у руках її безвільне тіло. Збентежений неминучим лихом, розуміючи, що для такої шляхетної жінки загибель буде найкращою долею, (розумівши її твердість щодо прийнятого рішення, він появ мовчки, опустивши додолу очі.

...Обійнявши свого сина та поцілувавши його голову, цариця пішки вирушила геть з жіночої половини палацу, і незважаючи на те, що повітря гуло від плачу людей, які намагалися перешкодити їй і стати їй на дорозі, вона пішла до берега річки Сарасваті. Потім, звернувши молитву до вогню, вона кинула до полум’я букети червоних лотосів під боязкими жіночими поглядами, а після цього сама поринула у вогнище, як місячні форми входять у обожнюване всіма сонце. Харша, вражений смертю своєї матері, разом із родичами повернувся до свого батька, і знайшов його в тяжкому стані: життєві сили ледь-ледь трималися в ньому, очні яблука його закотилися, наче зірки, що впали за наказом місяця...

Прикривши очі, цар спробував повернути спокій, хоч у вухах його лунав невпинний плач сина й тихим голосом звернувся до нього:

«Ти не повинен бути таким, синку. Люди твоєї вдачі не можуть не мати твердості в серці. Головне для людини – це твердість душі, і вже до неї додається царська кров. Що може зробити з тобою слабкість, коли ти – перший з усіх твердих та міцних духом. Ти – світоч нашого роду, чиє випромінювання порівняти

можна лише з богом дня... Тож завжди май успіх у цьому світі...

1 Раті – дружина бога кохання Ками. Коли Шива перетворив його на попіл, вона звернулася до Парваті, дружини Шиви, із проханням за чоловіка, і йому повернули людський вигляд.

284

Зроби ще більшими мої багатства... Роздавай подарунки своїм васалам... Підтримуй тягар царської влади... Захищай свій народ...

Добре охороняй своїх підданих... Тренуй своє володіння зброєю...

Стримуй легковажність... Знищуй своїх ворогів... » – з такими словами на губах великий цар заплющив свої очі, щоб ніколи їх більше не відкрити.

В цю мить сонце теж втратило те сяйво, яким було життя махараджі. Воно опустило своє обличчя від сорому за те, що не могло зробити так, щоб цар залишився живим... Поволі-поволі сонячний диск зійшов з небес, аби сплатити хоч малу частину данини й виявити своє співчуття. Наче для того, щоб піднести царю пожертву з водою, сонце підійшло близько до океану. Тільки-но воно торкнулося води, тисячі його рук-променів стали червоними, як спалахи погребального вогнища.

...І тільки-но на небі з’явилася чверть місяця, цей знак, як парасолька самого бога Індри, було сприйнято як запрошення для царя до його останньої подорожі.

У цей час підлеглі та жителі міста на чолі з брахманами царської родини, взяли похоронні ноші з тілом померлого царя й віднесли їх на берег річки Сарасваті, де на погребальному багатті було спалено все, що залишилося від великого махараджі, крім його слави. Що ж до Харші, то він протягом усієї цієї жахливої ночі просидів без сну просто на землі разом з іншими царевичами та родичами, в сумній мовчазній компанії; з очей його безупинно текли сльози, бо не можна було приховати потік жахливих почуттів, які спричинило моторошне багаття. Про себе Харша думав так: «Тепер, коли мій батько залишив нас, цей реальний світ досяг мети свого існування: людство стоїть перед безоднею; покинуті всі мрії про щасливе життя, вкрилися серпанком ворота весілля та задоволення. Заснула справедливість, розкрадено людський добробут, повергнуто любов до героїзму, знищено всі солодкі промови... Коли ще тепер знов творець знайде необхідні частинки для створення такого ж великого духу?.. І чи зможу я колись хоча б у мріях ще раз побачити його лотосоподібне обличчя з червоними очима? І може хоч в І іншому своєму народженні зможу стиснути його могутні, як сталеві колони, руки? Може в іншому світі почую його голос, глибокий, як рев

286

ПОВЕРНЕННЯ РАДЖ’ЯВАРДХАНИ 1

Брахмани, які приносили пожертви душі покійного царя, потроху повернулися до звичного життя й почали вживати їжу. Страх від жахливих днів проходив. Різні атрибути царських поховальних нош, а також ліжко, стільці, парасольки, возики, мечі й інше царське майно пали більмом в оці, і його було роздано брахманам. Осанки було віднесено до святих місць на річку. З цегли спорудили монумент на місці спалення. Улюблений царський слон, переможець у багатьох великих битвах, покинув царський двір і повернувся до лісу. Поступово втихли ридання, вже не так часто можна було почути трагічні крики, зменшився потік сліз, не таким пристрасним став плач, вираз відчаю заглибився в мармур, поступово зникали всі ознаки засмучення. Вуха знов були здатні прислуховуватися, серця могли служити з повною увагою, і кожен намагався згадати й перелічити всі добрі риси померлого царя. Смуток став темою поетичних творів. Цар з’являвся перед очима лише у снах, він жив тільки в серцях людей, і тільки картини зберегли його зображення, а вірші – його ім’я.

У цей час Харша, відкинувши справи, оточив себе представниками шляхетних родин і своїми родичами похилого віку й проводив з ними час, перебуваючи в цілковитому мовчанні. Одного разу, побачивши людський натовп, він спитав себе: «Що це може означати, як не повернення мого улюбленого господаря, чи не про те сповіщають зараз люди?» Із тремтінням у серці він звернувся до одного з носіїв новини: «Підійди, скажи, чи повернувся мій шляхетний брат?» Той відповів повільно: «Саме так, Ваше Величносте, він зараз біля воріт». Царевич, чий розум потьмарився від нещодавно пережитого горя, а тепер заповнився почуттям великої прихильності до брата, не зміг втримати потік сліз.

В цю мить, випереджений криками придворних, з’явився старший брат, якого оточував натовп блідих та засмучених слуг, котрі протягом багатьох днів упродовж тривалого й стрімкого переходу не мали можливості відпочити та помитися. Тільки

1 Царевич Радж’явардхана – старший син царя Прабхакаравардхани, брат Харші.

287

декого з них, найближчих, можна було впізнати. Носій царської парасольки був відсутній, доглядач царського одягу та оснащення забарився й ішов десь ззаду, носій смоли був до нестями знесилений, хранитель плювальниці впав у прострацію, носій скриньки з бетелем задихався, а носій царського меча шкутильгав. Сам царевич був аж сірий від пилюки шляхів, якими пройшов, адже тільки земля останнім часом давала йому притулок. Довгі білі бинти, якими були перев’язані рани від стріл, здобутих під час битви з гуннами1, доповнювали картину справжньої царської слави...

Піднесений збудженим морем людського хвилювання, Харша піднявся назустріч братові. Та Його Світлість Радж’явардхана, побачивши його здалеку, схилився й більше не міг стримати потік сліз. Простягнувши міцні руки, наче бажав схопити в оберемок усі свої бідування, він з відчаєм обійняв за шию брата і пригас його до своїх грудей, потім до шиї, до плечей, до щік і заридав з такою силою, що від цього плачу ледь не розірвалися їхні серця. Найближчі його друзі слідом за своїм сувереном, ніби луна, почали безпорадно ридати. Давно вже не було такого, аби старший брат проливав сльози, як бог дощу в осінній сезон; і лише поступово він зміг стримати себе...

Пізніше Радж’явардхана звернувся до брата з такими ловами: «Моя непохитність покинула мене, як покинула нас рідна мати, що пішла разом із чоловіком. Сьогодні моя печаль стала ще більшою, моє тіло наче хмара, народжена з диму лихого багаття, і з якого проливається мряка печалі та сліз. Вважається, що після смерті кожна подина розпадається на п’ять різних елементів, однак це неправда, так кажуть лише легковажні люди. Наш батько перетворився тільки на вогонь, і тоді він спалив також і мене. ...Моє серце не може примиритися із падінням такого великого духу, міцного, як гора Сумеру2, і сльози не допомагають мені. Моїм очам байдужа верховна влада, я дивлюсь на неї, як на отруту. Мій розум шукає шлях уникнення слави, такої ж небезпечної, як існування без касти, без шляхетного походження, бо вона несе за собою темно–червоні відтінки покривала смерті.

1Гунни – йдеться про кочові племена ефталітів.

2Гора Сумеру – міфічна гора, вершина світу.

288

Як маленький горобець, я не можу терпіти більше перебування в цьому домі, що перетворився на пекло. Тому я прагну очищення й самоти з використанням прозорої води з джерела, яке збігає з гірських верхівок, щоб запобігти забрудненню моєї душі й розуму. Тож отримай з моїх рук усі турботи про владу, хоч насправді це не такий уже й цінний подарунок, облиш усі задоволення юнацтва і стань розумним, як стара людина. Покинувши всі розваги молодих років, підстав свої груди як Вішну обіймам слави. Я ж зрікаюся влади. Сказавши це, він узяв шаблю з рук свого меченос ця й кинув її на землю.

ЦАРСЬКЕ ВІЙСЬКО ВИРУШАЄ В ПОХІД

...Того дня, що був визначений як найсприятливіший, і тієї миті, яку ціла армія вчених-астрономів вирішила вважати найкращою, військо було готове вирушити в похід для підкорення всіх чотирьох частин світу. Цар викупався за допомогою золотих та срібних човнів, як хмари восени вмиваються водою, що ллється з неба, з глибокою відданістю здійснив молитву великому Шиві, вшанував священне полум’я, роздав брахманам тисячі багатих подарунків – коштовності, срібло, золото, а також подарував коро в, роги й копита яких прикрашали золоті візерунки; потім він піднявся на трон, вкритий тигрячою шкірою, належним чином змастив спочатку свій кубок, а потім і своє тіло аж до ніг сандалом, яскравим, як його масна слава, вдягнув належне для такого випадку шовкове вбрання, яке прикрашали зображення фламінго, на олові в нього був вінок з білих квітів, який вважався символом верховної влади, а на передплеччі, разом з браслетом-печаткою, висів амулет, що благословляв його вирушання в похід. Після того як голову його окропив святою блискучою водою один з найбільш шанованих брахманів на ім’я Пурохіт, цар вислав цінні колісниці, розподілив між царями прикраси, так що небо засяяло від рясного світла коштовностей; він також звільнив в’язнів, як прояв своєї прихильності роздав багаті подарунки паломникам і різним шляхетним людям; нарешті він простягнув із тремтінням свою праву руку й подав знак до вирушання задля підкорення вісімнадцяти континентів.

289

Місце, звідки вирушала армія, знаходилося біля великого храму, збудованого з тростини, неподалік від міста, ближче до берега річки Сарасваті. Тут були розташовані ворота з високими колонами, а за ними – вівтар, на якому стояла золота чаша, оприскана парфумами, прикрашена вінками з диких квітів, гірляндами білих прапорців; її оточували чоловіки, вдягнуті в біле, і брахмани, які постійно шепотіли молитви. Коли тут зупинився цар зі своїм почтом, жителі села прийшли до нього з такими словами: «Нехай Ваша Величність, чиї накази ніколи не бувають нездійсненими, і зараз повідає нам свої повеління», – і подарували цареві нову золоту печатку з емблемою у вигляді бика. Цар прийняв цей дарунок. Однак невдовзі печатка вислизнула з царевої руки й упала на землю, і тієї ж миті на м’якій і вологій землі берега Сарасваті відбилися літери. Вражені цареві придворні визнали це як лиху ознаку, проте цар подумав так: «Розум не дуже розумних людей сліпий до прояву реальності. Насправді ця подія – знак того, що вся земля буде мати клеймо моєї особистої влади, і нехай прості люди тлумачать це інакше». Так, подумки пригорнувши до себе вдачу, він розподілив поміж брахманами сотні селищ, вимірявши їх поля тисячами плугів. Цілий день він провів на тому ж самому місці, а коли настала ніч, запросив усіх царів відпочити...

...Коли настав час вирушати, до царського табору з кожної сторони

почали прибувати різні вожді, у супроводі самок верблюдів, вершники на яких держали чаші із золотим листям, вірні слуги, сидячи на внутрішніх місцях, міцно тримали мечі, браслети дзеленчали на носіях скриньок з бетелем, а позаду сиділи зброєносці із в’язками дротиків, до сідла ж були прикріплені списи, дротики й шаблі. Попруги з обох боків сідла підтримували подушки й місце для сидіння. Брязкіт від погойдування їхніх ніжних браслетів доповнювався потріскуванням коштовного каміння на прикрасах. До самісіньких колін їх вкривали накидки з тонкого фарбованого шовку... На головах воїнів були високі

290

тюрбани, прикрашені коштовностями. Навколо них роїлися величезні хмари бджіл, яких приманювало пір’я павичів, що прикрашало їхнє волосся. Кабінки на спинах їхніх слонів забруднилися під час тривалої подорожі. Усі ніші світу були заповнені гордовитими воїнами, що не знали відпочинку... Небо дзвеніло від брязкоту золотих прикрас на сотнях коней з країни Камбоджі, які весь час ставали на диби й гарцювали. Галас барабанів лунав у людських вухах... Гучно виголошувалися імена славетних воїнів...

Коли зійшло благодатне сонце, було подано команду, і царське військо вишикувалося в бойовому порядку. Після невеличкої затримки цар виїхав уперед, верхи на слоні, вуха якого плескались під час руху, наче на підтримку цього першого великого походу царя Харші задля підкорення всіх частин світу. Чудова парасолька, встановлена на бірюзовому пруті, випромінювала світло, наче сонце під час сходу, і сяйво лилося від рубіна, що прикрашав верхівку парасольки. На цареві був одяг з нового шовку, м’якого, як достиглі фрукти... Його розкіш і велич, здавалося, затьмарили навіть сонце, що тільки–но зійшло...

Цар вирушив, і луна від різних музичних інструментів ширилася далі й далі, на всі чотири чверті неба, наче хропіння небесних слонів, що вчинили метушню... Здавалося, небо було налякане гуркотом срібних і золотих прикрас на колісницях, до яких запрягли коней. Навіть сам цар був вражений силою свого війська, адже куди б не кинув свій погляд, всюди міг бачити армію, що вирушала в похід з табору й заповнювала собою світ.

РОЗПОВІДЬ БУДДІЙСЬКОГО САМІТНИКА ПРО НАМІРИ СЕСТРИ ЦАРЯ

... І коли я перебував у роздумах, одна з жінок шляхетної зовнішності відокремилася від інших жінок і вирушила до мене, а потім упала на землю, схилила свою голову, почасти сиву, до моїх ніг і вшанувала мене, обмиваючи мої ноги своїми слізьми, що відображали сильні страждання її душі, і звернулася шанобливо до мене з такими словами: «Святий отче, монахипустельники за своєю природою повинні надихати спокоєм і