ESW_final_save

Соціальна політика • 251 •

ну роль у суспільному житті, в один клас їх об’єднує проміжне становище між вищим та нижчим класами.

3)Нижчий клас — частина соціальної структури суспільства у країнах із розвинутою ринковою економікою, яку утворюють люди, які мають достаток на межі малозабезпеченості.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною С. с.:

1)Вищий клас професіоналів, адміністраторів.

2)Технічні спеціалісти середнього рівня.

3)Комерсанти.

4)Дрібна буржуазія.

5)Техніки і робітники, що виконують управлінські функції.

6)Кваліфіковані робітники.

7)Некваліфіковані робітники. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначатиметься поширеними в суспільстві цінностями, нормами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою.

На думку російського соціолога О. Ефендієва, люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому ж рівні і за іншими критеріями. Багаті, як правило, займають найпрестижніші посади, мають високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають «елітою суспільства». Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв. Водночас представники бідних прошарків населення, зазвичай, мають обмежені політичні та інші ресурси, низький соціальний статус тощо.

За визначенням німецького вченого Л. Ергарда, середній клас — це та верства населення, що об’єднує або прагне об’єднати людей, які власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість і бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі. Тобто належність до середнього класу — це не тільки вихід за межі протистояння багатства і бідності, а й особливий тип

особи, якому притаманна відповідна трудова етика й система цінностей і норм. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу, його впливу на ситуацію в державі, політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

Деякі соціологи також виділяють «андерклас» (англ. underclass), що перебуває за межею прийнятного в суспільстві існування, або «декласовані елементи», а також маргінальні групи, які не належать до жодної страти, перебувають між стратами.

Дослідження С. с., за визначенням російського соціолога Р. Ривкіної, повинні передбачати: а) вивчення всіх без винятку соціальних прошарків (страт) суспільства; б) вимірювання за допомогою однієї мірки, одних критеріїв; в) обрання стількох критеріїв, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й достатньо вичерпно.

Ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. Її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшуватися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Рух індивіда чи групи людей ієрархічними сходами, від страти до страти, дістав назву соціальної мобільно­ сті. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища пересування індивіда в соціальному просторі. Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями й у межах одного покоління. Гори-

• 252 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

зонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, без зміни або зі зміною статусу на інший, еквівалентний попередньому.

Упродовж соціогенезу людство вдавалося до різних способів розподілу та перерозподілу суспільних благ, впливу на соціальний добробут населення, створення умов для висхідної соціальної мобільності, яка сприяє просуванню «соціальною драбиною» угору й убезпечує від низхідної соціальної мобільності та маргіналізації. Із утвердженням індустріального суспільства сформувався державницьких підхід до перерозподілу су­ спільного добробуту, який передбачає участь уповноважених органів влади в стабілізації соціальних відносин і в процесах певного соціального вирівнювання. Вагому роль у цих процесах відведено соціальній роботі, покликаній протидіяти маргіналізації, соціальному виключенню та низхідній соціальній мобільності.

Літ.: Дворецька Г. В. Соціологія: Навч. посібник.— Вид. 2-ге, перероб. і доп.— К.: КНЕУ, 2002.— 472 с.; Курило І. О. Соціально-економічна структура населення: еволюція, сучасність, трансформації.— К.: ДУ «Інститут економіки та прогнозування» НАН України, 2006.— 472 с.; Макеев С. А. Социальная мобильность и идентичность в структурной перспективе // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. праць.— Харків: вид. центр ХНУ ім. В. Н. Каразіна.— 1999.— C. 9–14; Соціологія: Підручник / За ред. В. Г. Городяненка.— Вид. 2-ге, перероб. і доп.— К.: Академія, 2005.— 560 с.

Семигіна Т. В.

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 253 •

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи

• 254 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 255 •

БЕЗДОГЛЯДНІСТЬ — стан, що відображає неуспішність соціалізації підростаючої особистості й характеризується відсутністю її пристосованості до вимог, які висуваються суспільством до поведінки дитини, через розірвання чи погіршення взаємин з батьками чи особами, які їх замінюють.

Бездоглядні діти — діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд і дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Дитяча бездоглядність — це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

Бездоглядними дітей можна назвати за наявності двох ознак:

якщо дитина певний час живе на вулиці, незалежно від того, благополучна її сім’я чи ні, має вона сім’ю чи є вихованцем інтернатного закладу;

якщо сім’я дитини асоціальна (соціально неблагополучна), незалежно від того, чи живе дитина вдома чи на вулиці.

Зміст поняття «бездоглядна дитина» може виходити поза межі змісту поняття «діти вулиці», коли йдеться про дитину, яка позбавлена уваги та догляду батьків, але не віддає перевагу вуличному середовищу.

Б.— один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності дітей. Водночас усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії — «бездоглядна» чи «безпритульна» — належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці (досвід «вуличного життя»), бажання повернутися в рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків. Тому ці два поняття потрібно розглядати паралельно, не намагаючись у всіх випадках розмежовувати їх.

На сучасному етапі передумовами і причинами Б. дітей є: соціальні й економічні аспекти становища сучасного українського суспільства; функціональна неадекватність сім’ї; відчуження частки дітей від шкільного середовища; вади та обмеженість можливостей соціалізації дитини в інтернатних закладах; проблеми в організації дозвілля дітей; вплив засобів масової інформації на прояви негативної поведінки дітей.

Залежно від зв’язків з родиною чи інституціями, що її замінюють, сьогодні серед бездоглядних дітей в Україні, життєдіяльність яких переважно відбувається в умовах вулиці, виділяють такі категорії: не мають батьків і живуть на вулиці, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, покинуті діти, діти-втікачі з державних установ; мають батьків, пішли з дому (чи їх звідти вигнали), постійно живуть на вулиці, їхні зв’язки з сім’єю повністю розірвані; мають батьків, але періодично живуть то вдома, то на вулиці; мають батьків, на вулиці проводять увесь день чи ніч (зв’язки з сім’єю напружені). Контингент «бездоглядних» сьогодні поповнили діти українських сімей

• 256 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

трудових мігрантів, діти батьків, що не мають певного місця проживання (бомжів, біженців), діти жінок, що займаються проституцією.

Наслідками бездоглядності дітей є: відчуття самотності, комплекс меншовартості, незадоволеність власним життям, адиктивність і залежність поведінки, дитяча злочинність, експлуатація дітей і торгівля ними.

Соціально-педагогічна допомога бездоглядним дітям насамперед має бути спрямована на забезпечення їхніх прав на відновлення стосунків з біологічними батьками чи виховання в іншому сімейному оточенні. За таких обставин необхідністю є розгортання реабілітаційної та корекційно-виховної роботи у напрямі як допомоги дитині, так і її батькам. Основні правила такої роботи: визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів можливе лише на підставі оцінки потреб дитини та особистісно орієнтованого підходу до неї; реабілітаційні програми мають бути комплексними; наступність і тривалість ефекту соціально-педагогічного впливу гарантується подальшим соціальним супроводом дитини та її сім’ї за місцем їх проживання.

Літ.: Проблеми бездоглядності та безпритульності дітей : Тематична державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 2003 р.) / ред. Ж.В. Петрочко, О.О. Яременко.— Київ, 2004; Социологическая энциклопедия в 2 томах.— М., 2003.— Т. 1.; Петрочко Ж. В. Діти в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав.— Рівне, 2010.

Петрочко Ж. В.

БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ — відсутність у індивідів або сімей постійного житла, що робить неможливим як ведення осілого способу життя, так і повноцінне функціонування у су­ спільстві. Це стійкий, тривалий у часі стан побутової невлаштованості, що не дає змоги людині задовольнити власні потреби.

Явище Б. існувало завжди, але найбільшого поширення воно набуває в періоди соціальних потрясінь і лих, тому є індикатором цивілізованості та рівня моралі в су­ спільстві. Точна статистика про кількість безпритульних (бездомних) в Україні відсутня. Основні місця перебування безпритульних — вокзали великих міст, підвальні приміщення. Соціолог і політолог Е. Гідденс відзначає, що категорія безпритульних людей досить змішана. Більшість з них не є душевнохворими, алкоголіками чи споживачами наркотиків. Це люди, котрі опинилися на вулиці тому, що пережили особисті катастрофи / кризи.

Б.має індивідуальний (покидання дому через конфлікт, втрата житла через житлові махінації), груповий (кочівні цигани, групи сімей мігрантів з інших країн) і масовий (біженці) прояви. Носить відкритий і прихований характер залежно від реєстрації бездомних; латентний — коли люди, які не мають постійного житла, проживають

узакинутих, опустілих будинках, що будуть зносити, знаходять тимчасовий притулок

удрузів, проживають у недобудованих приміщеннях тощо.

Б.як соціально-економічне й соціально-правове явище характеризується довготривалою відсутністю в людей житла через різні причини. Серед них: спад виробництва й поширення безробіття; нестача дешевого житла, малозабезпеченість значної кількості громадян; стан соціального здоров’я суспільства (наявність душевнохворих, осіб з девіантною поведінкою, функціональна неспроможність сімей тощо); слабкі можливості реалізації соціальних програм з надання допомоги малозабезпеченим, представникам груп ризику; війни, локальні конфлікти, стихійні лиха тощо. Бездомні живуть в екстремальних умовах, не мають можливості одержати освіту, духовно

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 257 •

та культурно розвиватися, їм невідомі відчуття захищеності та потрібності. Вони частіше за все беззахисні перед моральним, соціальним і фізичним насильством.

Ця категорія населення становить потенційну загрозу для суспільства, оскільки відсутність змоги отримати й утримувати житло, знайти роботу штовхає їх на злочини. Наслідки бездомності закономірні: венеричні захворювання, участь у конфліктах, загроза поширення ВІЛ-інфекції, зловживання алкоголем і наркотиками, психічні відхилення через брак уваги, дискримінація і насильство.

Безпритульність існує практично в усіх країнах. Найбільш поширена безпритульність у країнах, що розвиваються: Азії, Африки, Латинської Америки. Помітно менше бездомних у країнах Скандинавії, Франції, Німеччині. Масова безпритульність хара­ ктерна для великих міст, особливо для мегаполісів.

Проблема безпритульності (бездомності) потребує швидкого втручання й реальних змін. У більшості країн вирішення цієї проблеми залежить від самої людини, її можливості купити чи найняти житло, і гарантій держави (житлове будівництво, охорона власності, комунальне обслуговування). Проте надання житла — це лише часткове розв’язання проблем безпритульних. Багатоаспектність Б. вимагає розв’язання комплексних­ завдань. Зокрема, в Україні допомога безпритульним полягає у відкритті як державних, так і недержавних притулків, центрів соціальної та соціальнопсихологічної реабілітації, телефонів довіри.

Особливо важким є становище безпритульних дітей. Це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання (відповідно до Закону України «Про охорону дитинства»).

Проблема дитячої Б. не нова для України. Виокремлюють чотири хвилі масової Б. дітей: перша хвиля зародилася за царської Росії (1910 р.— до 2,5 млн. безпритульних дітей) й істотно посилилася в складних історичних умовах наступного десятиліття: Перша світова війна, революція, громадянська війна, біженство, евакуація, голод, безробіття тощо (1921 р.— до 4,5 млн. безпритульних дітей). У 1931–1933 рр. ХХ ст. виникла нова хвиля безпритульності, породжена колективізацією, голодомором, репресіями. Третю хвилю масової безпритульності спричинила друга світова війна, яка зробила сиротами та безпритульними мільйони дітей. Зростання масштабів безпритульності в пострадянських­ країнах, у тому числі й в Україні, відмічається в 90-і рр. ХХ ст. як наслідок соціально-економічних потрясінь перехідного періоду. На жаль, це негативне явище не подолано й сьогодні.

У перші роки існування радянської влади органи соціально-правового захисту вели боротьбу виключно з фізичною занедбаністю дітей, у яких не було жодних засобів для існування. Цей тип безпритульності був здебільшого наслідком імперіалістичної та громадянської воєн, голоду. У 1919 — середині 1920 рр. у середовищі безпритульних відбулися якісні зміни: діти, які мали батьків, становили 37 % від загалу, напівсироти — 33 %, круглі сироти — 30 %. Загальна маса безпритульних із тих, які мали батьків,— це діти найбіднішого прошарку населення робітників і селян. Збільшення в роки Другої світової війни числа безпритульних дітей зумовлено передусім масовою загибеллю їхніх батьків — як на фронтах від бойових дій, так і в тилу від хвороб, різних насильств і злигоднів. Сьогодні явище безпритульності дітей безпосередньо пов’язане із соціальним сирітством, обумовленим значною мірою кризою сімейних взаємин, збільшенням числа­ неблагополучних сімей, послабленням виховної функції сім’ї. Ситуацію ускладнює й те, що на вулицю потрапляють передусім діти, чиї

• 258 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

батьки ведуть асоціальний спосіб життя, алкоголіки, наркомани. Такі діти складніше піддаються реабілітаційним заходам, часто не прагнуть позбутися шкідливих звичок, змінити вироблений стиль життя.

Явище дитячої безпритульності — складне й неоднозначне. Воно узагальнено визначається поняттям «діти вулиці» та існує в багатьох країнах світу, у тому числі й з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Його специфіка також залежить від соціально-політичних умов та національно-культурних традицій конкретного соціуму. Так, у Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових і не призначених для проживання приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими». В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику». У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають: «юні втікачі» — діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; «молоді бездомні» — особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; «ті, що сплять на вулиці» — підлітки й молодь, які не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних вуличних спорудах. У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії «дітьми вулиці» називають переважно циганчат і дітей біженців.

Ще в 1919–20-і рр. фахівцями було зроблено висновок, що наявність численного контингенту безпритульних дітей породжує споріднені або похідні проблеми не лише в їх середовищі, але й має небезпечну тенденцію до «соціального інфікування» дітей з більш-менш благополучного середовища. Сучасна суспільна практика цілком підтверджує це спостереження.

Головне завдання соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми з метою забезпечення їхніх прав — безповоротне вилучення дітей з вуличного середовища. Для мінімізації проявів соціально-психологічних деформацій підростаючої особистості важливо гарантувати їй фізичну, психологічну й соціальну безпеку, а також надати інформацію та ресурси для самостійного опору негативним впливам.

Літ.: Джери Д., Джери Дж. Большой толковый социологический словарь: В 2-х томах / пер. с англ. Н. Н. Марчук.— М.: Вече, АСТ, 1999; Словарь-справочник по социальной работе / под ред. Е. И. Холостовой.— М., 1997; Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. – К.:

ДЦССМ, 2002; Проблеми бездоглядності та безпритульності дітей: Тематична державна допо-

відь про становище дітей в Україні (за підсумками 2003 р.) / ред. Ж.В. Петрочко, О.О. Яременко.— Київ, 2004; Петрочко Ж. В. Діти в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав.— Рівне, 2010.

Петрочко Ж. В.

ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ — юридичний і соціально-педагогічний підхід до розв’язання ситуацій, пов’язаних із порушенням закону, що передбачає взаємодію правопорушників і потерпілих, спрямовану на визначення та безпосереднє подолання (компенсацію) самими правопорушниками всіх наслідків правопорушення. На відміну від традиційного карного правосуддя В. п. спрямоване не на формальне покарання винного за порушення правопорядку, а на відновлення прав та відшкодування збитків (як матеріальних, фізичних, так і моральних) усіх сторін злочину. Ключовими елементами В. п. є компенсація внаслідок правосуддя реальних наслідків правопорушення для всіх, хто їх зазнав; безпосередня добровільна участь правопорушників і постраждалих у прийнятті й виконанні рішення щодо компенсації завданих збитків; незалежне посередництво у взаємодії між сторонами правопорушення; застосування

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 259 •

заходів щодо реабілітації та реінтеграції потерпілих і правопорушників і відновлення суспільного миру в громаді, де стався злочин. В. п. впроваджується державними установами та громадськими організаціями у формі програм, спрямованих на примирення правопорушників і потерпілих, надання допомоги постраждалим унаслідок правопорушень, на залучення громад до подолання конфліктів, усунення наслідків злочинів і попередження їх повторення.

Програми В. п. почали застосовуватись з кін. 70-х рр. XX ст. і набули широкого поширення в Австралії, Новій Зеландії, країнах Північної Америки, Західної, Центральної та Східної Європи. Сутність, умови та шляхи застосування В. п. розкриті в працях Г. Зера, М. Райта, Р. Максудова, М. Флямера, А. Горової, Р. Коваля, В. Землянської та ін.

Упровадження В. п. передбачає зміну традиційного ставлення суспільства до суті злочину, відповідальності та покарання. Відповідно до відновного підходу злочин трактується не як формальне порушення закону, а як конфлікт між індивідами, унаслідок якого страждають конкретні люди — потерпілі, винуватці та безпосереднє оточення обох сторін. Відповідно правосуддя має полягати у встановленні осіб, постраждалих внаслідок злочину, визначення характеру завданої їм шкоди і спрямування зусиль винних у злочині на усунення цієї шкоди. Метою В. п. є відновлення (нормалізація) стану потерпілих, правопорушників і громадського порядку, порушених унаслідок злочину. В. п. передбачає визнання правопорушником своєї відповідальності за скоєне та прийняття на себе обов’язків щодо виправлення наслідків злочину для всіх, хто від нього постраждав, усунення чинників та обставин, що призвели його до скоєння злочину, і уникнення подібних дій у майбутньому. Способи компенсації наслідків злочину визначаються в процесі зустрічі постраждалої сторони з правопорушником, при чому остаточне рішення приймають саме постраждалі. Результатом зустрічі сторін злочину повинно бути визнання несправедливості того, що відбулося, розуміння правопорушником наслідків скоєного, нормалізація стану потерпілих, домовленість про способи виправлення ситуації та про участь у цьому правопорушника, визначення заходів щодо попередження повторних правопорушень. Виконання правопорушником взятих у ході зустрічі зобов’язань відбувається під контролем і за допомогою самих потерпілих, соціального оточення правопорушника та місцевої громади.

Процес В. п. може розпочинатися до збудження кримінальної справи, на етапі розслідування або розгляду справи у суді. Він передбачає підготовку й проведення за допомогою незалежного посередника (координатора, медіатора) зустрічі потерпілих, винуватців та інших осіб, присутність яких є необхідною для сторін злочину (відновної процедури). У ході зустрічі обговорюються почуття учасників, причини й наслідки скоєного злочину та шукаються шляхи їх подолання. Посередник слідкує за дотриманням цілей зустрічі та встановлених правил, допомагає сторонам знайти спільну мову, висловити свої думки й почуття, досягнути порозуміння, проте сам не бере участі в прийнятті рішення. Остаточне рішення щодо шляхів виправлення ситуації та обов’язків правопорушника приймається за згодою обох сторін і закріплюється в угоді про примирення. Угода може включати як дії, спрямовані на подолання наслідків правопорушення (у тому числі моральних), компенсацію втрат, так і дії, спрямовані на усунення причин правопорушення й попередження нових асоціальних дій правопорушника. Зокрема, угода може передбачати офіційне принесення правопорушником вибачення потерпілому, надання винуватцем побутової допомоги потерпілим, виступ правопорушника на публічних зібраннях з розповіддю про те, що сталося, працевлашту-

• 260 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

вання правопорушника або його участь у добровільних роботах на користь громади, проходження ним курсу лікування або психотерапії тощо. Підписана сторонами угода долучається до кримінальної справи й може бути підставою для її призупинення, припинення або враховуватись судом при винесенні вироку.

Основними методами відновного правосуддя є медіація жертв і правопорушників та відновні конференції. Медіація передбачає обговорення наслідків злочину й прийняття рішення щодо їх подолання безпосередніми учасниками події. У ролі медіаторів (посередників) виступають, як правило, незалежні фахівці, що представляють громадські організації або працюють на основі угод з державними службами. Метод відновної конференції (сімейної групової наради) базується на традиційних для більшості народів способах вирішення конфліктних ситуацій у громаді. Він передбачає обов’язкове залучення до обговорення правопорушення, його наслідків і до прийняття рішення членів розширеної сім’ї правопорушника та представників громади. Це підвищує авторитет конференції й посилює її виховний вплив на правопорушників. Роль координатора відновних конференцій у різних країнах виконують працівники установ у справах дітей, соціальних служб, фахівці громадських організацій або авторитетні представники громади.

Дослідження вказують на значні реабілітаційні можливості програм В. п.: їх застосування дозволяє правопорушнику усвідомити реальні наслідки своїх дій, відчути власну провину та відповідальність перед постраждалим і своєю сім’єю, а постраждалим — отримати реальну допомогу (Г. Зер; В. Землянська); усунути стигматизацію правопорушника, сформувати у нього внутрішньоособистісні механізми стримування протиправних дій, посилити його інтегрованість до позитивних соціальних груп та прагнення до позитивних змін (Д. Брейтуейт); відновити соціальні відносити, порушені внаслідок злочину (Р. Максудов). Обговорення під час відновних процедур причин скоєння злочинів дозволить представникам сімей і громад зрозуміти, що в житті їх спільнот підштовхує неповнолітніх до скоєння правопорушень, і усунути ці чинники,

аотже сприяти профілактиці злочинності неповнолітніх.

Увітчизняній практиці В. п. застосовується щодо підлітків і молодих людей, які здійснили делінквентні вчинки та злочини різного ступеня тяжкості. Як правило, відновні процедури проводяться напередодні або під час судового розгляду кримінальних справ. Відповідно до чинного законодавства України, угоди, що укладаються внаслідок відновних процедур, і результати їх виконання можуть стати підставою для звільнення правопорушника від кримінальної відповідальності (ст. 45–47 КК України), звільнення правопорушника від покарання з випробуванням (ст. 75, 104) або застосування щодо нього примусових заходів виховного характеру (ст. 105), призначення правопорушнику більш м’якого покарання (ст. 69). Проте можливе проведення відновних процедур й у процесі виконання покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або при звільненні від відбування покарання з випробуванням, якщо це передбачено умовами звільнення. Поширеною є також практика застосування різних методів В. п. для вирішення конфліктів і подолання наслідків інцидентів, що не носять кримінального характеру, у навчальних закладах, трудових колективах, територіальних спільнотах.

Літ.: Брейтуэйт Д. Преступление, стыд и воссоединение / под общ. ред. М. Г. Флямера; пер. с англ. Н. Д. Хариковой.— М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2002.— 310 с.; Восстановительный подход в работе с несовершеннолетними правонарушителями (зарубежный опыт) / сост. Р. Максудов.— М.: Полинраф сервис, 2005.— 208 с.; Зер Г. Зміна

об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя.— К.: Пульсари, 2004.— 224 с.; Мороз Л. І. Су-