ESW_final_save

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 291 •

1)Громадянські права (право на ім’я та громадянство, право на самобутність, право на життя, право на недискримінацію та ін.).

2)Політичні права (свобода думки, свобода зібрань, свобода переконань і віросповідання, право на вільний доступ до інформації.

3)Економічні права (право розпоряджатися доходами від своєї праці, право займатися підприємницькою діяльністю та ін.).

4)Соціальні права (право на освіту, право на охорону здоров’я, право на соціальне забезпечення).

5)Культурні права (право на відпочинок і дозвілля, залучення до гри та участі

вкультурному й мистецькому житті та ін.).

Весь комплекс міжнародних правових стандартів щодо забезпечення П. д. охоплює Конвенція ООН про права дитини (див. Конвенція ООН про права дитини).

У вітчизняному законодавстві П. д. закріплено Конституцією України, Сімейним кодексом України, законами України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про освіту», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю»; Положенням про прийомну сім’ю, Положенням про дитячий будинок сімейного типу та ін.

П. д., як і права людини, підлягають обмеженню, але тільки такому, що передбачене законом у демократичному суспільстві, з міркувань державної безпеки, охорони порядку, моральності населення чи захисту прав інших осіб. Так, одні з прав застосовуються щодо дитини беззастережно (наприклад, право на захист від тортур), а інші — з певними обмеженнями (політичні права). Водночас дитина має специфічні права: право бути зареєстрованою відразу ж після народження; право на ім’я; право знати своїх батьків і право на їх піклування; право на всиновлення; право дитини, здатної сформулювати власні погляди, вільно висловлювати їх з усіх питань, що її стосуються; право на дозвілля; право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку; право вільно брати участь у культурному житті; право на захист від експлуатації, від виконання будь-якої роботи, що може становити небезпеку для здоров’я, бути перешкодою в одержанні освіти тощо.

Ознаки П. д.: по-перше, це спроможність дитини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення відповідних потреб; по-друге, зміст і діапазон можливостей­ дитини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його соціально-економічного розвитку; по-третє, загальний перелік і обсяг прав дитини, визначених у міжнародних документах, універсальний з позиції онтогенезу (індивідуального розвитку людини він народження до повноліття); каталог прав дитини, деталізований у національному законодавстві, розширюється з віком підростаючої особистості; по-четверте, права визначають ступінь свободи дитини, її обов’язки (ступінь відповідальності). Єдність прав і обов’язків є умовою для самовдосконалення дитини, її творчої самостійності. Водночас права належать кожній дитині і не залежать від обов’язків, які вона виконує. Якщо дитина не виконує обов’язків, її можна покарати, позбавивши привілеїв, винагороди, але не прав.

Проблема П. д. може розглядатися й розв’язуватися в різних контекстах: соціологічному — віддзеркалення формаційних, станових, екологічних умов і стилів

• 292 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

життя дитини; юридичному — закріплення певними законами та політико-правовими деклараціями правил, норм, стандартів і вимог до організації життєдіяльності дитини; культурологічному — відображення результату рівня розвитку суспільства, творчих сил і здібностей дитини в типах і формах організації її життя і діяльності; етнологічному — вивчення контексту поглядів і ставлення представників етносу до дитини; демографічному — дослідження чисельності дитячого населення, народжуваності, чисельності дітей, охоплених освітою, тощо; історичному — аналіз еволюції уявлень і поглядів про права дитини; педагогічному — розгляд умов, шляхів, засобів і методів формування особистості, які відповідають загальному уявленню про права дитини (О. Сухомлинська).

Змістовим ядром і внутрішнім велінням, що обумовлює силу й дієвість права, є потреби. Відтак, з погляду соціальної педагогіки, основа забезпечення П. д.— насамперед виявлення її потреб, без задоволення яких не оптимізується соціалізація підростаючої особистості. Відповідно сукупність актуалізованих П. д. залежить від виявлення фактів порушення її потреб та інтересів, що перешкоджають особистісному розвитку. Водночас незадоволені потреби можуть спонукати людину до порушення норм і відмови від виконання покладеного на неї обов’язку.

Здійснення П. д. є не лише стартом повноцінного життя в суспільстві, а й підґрунтям для подальших новоутворень, надбань особистості в старшому віці. Проблема П. д. полягає насамперед у розумінні обов’язковості їх забезпечення, в усвідомленні, що саме необхідно для розвитку здібностей дитини, її самореалізації й самоствердження в різних соціальних умовах, для успішної соціалізації, гідного людського функціонування в соціумі. Ця проблема мотивує дорослих і дітей як суб’єктів правової соціалізації збагачувати позитивний соціальний досвід, будуючи соціальні взаємодії на моральноправовій основі, на ґрунті поваги до прав іншої людини, держави загалом.

ВУкраїні найбільш вразливими категоріями дітей щодо забезпечення своїх прав

єбезпритульні діти, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, діти з особливими потребами, що виховуються в інтернатних закладах. Основні причини незадоволення П. д. зумовлені недостатнім кадровим забезпеченням інституцій, що працюють з дітьми; відсутністю прийнятних моделей розвитку альтернативних форм опіки в розгалуженої системи інтегративних соціальних послуг сім’ям, що опинилися у складних життєвих обставинах; слабкою роллю громад у вирішенні питань стосовно дітей та ін.

Літ.: Права дитини: сучасний досвід та інновації: зб. інформ. і метод. матеріалів / авт.— упоряд.: Г. Лактіонова, О. Калібаба, Т. Цюмпан та ін.; за заг. ред. Г. Лактіонової.— К.: Либідь, 2005.— 256 с.; Права дитини: від витоків до сьогодення: зб. текстів, метод. та інформ. матер. / авт.— упор. Г. М. Лактіонова, Л. В. Пироженко, О. В. Сухомлинська.— К.: Либідь, 2002.— 280 с.; Петрочко Ж. В. Діти в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав: монографія.— Рівне, 2010.

Петрочко Ж. В.

ПРАВА ЛЮДИНИ — сукупність узаконених норм і правил, які установлюються й охороняються міжнародним правом і конкретною державною владою та регулюють стосунки людей у суспільстві. П. л.— поняття, що характеризує правовий статус людини стосовно держави, її можливості й претензії в економічній, соціальній, політичній і культурній галузях. Виділяють такі категорії прав:

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 293 •

1)Особисті П. л. та політичні права громадян, які зорієнтовані на свободу людини

йпередбачають право на життя, свободу й недоторканість особи, свободу від тортур і рабства, право брати участь у політичному житті, право на свободу переконань, слова, думки, сумління й віросповідання, свободу зібрань та об’єднань.

2)Економічні та соціальні права, що зорієнтовані на безпеку людини й передбачають право на працю, освіту, достатній життєвий рівень, їжу, житло, охорону здоров’я, на приватну власність, відпочинок, право на користування культурними цінностями, право на сім’ю, свободу творчості тощо.

3)Права народів, що передбачають право на власну національну культуру й мову, власну національну державу, вільну від поневолення іншими державами, право на природні багатства, на рівноправну участь у науково-технічному процесі та в міжнародній торгівлі, а також право народу на мир, безпеку, на екологічно чисту планету.

Особливостіправлюдинивтому,щовони:природні (людинамаєїхвіднародження); універсальні (однакові для всіх людей, незалежно від раси, статі, віросповідання, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження; невід’ємні (ніхто не сміє позбавити іншу людину цих прав за будь-яких умов); неподільні (для того, щоб жити з гідністю, усі люди наділені правом на свободу, безпеку та гідні людини норми громадського життя). Права та свободи людини — завоювання людської думки

йпрактики. Їх об’єднує ключове поняття «рівноправність», тобто однакові, гарантовані законом економічні, соціальні, політичні, особисті права громадян, офіційно визнана рівність громадян перед державою, законом, судом.

Права та свободи людини найзагальніше сформульовано в Загальній декларації прав людини, що була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. і стала міжнародним стандартом прав людини. У 1950 р. держави, які входять до Ради Європи, підписали Європейську конвенцію прав людини. На відміну від Загальної декларації прав людини, в основу якої покладено визнання природженої цінності людського життя, вона з 1955 р. забезпечена механізмом, що дає змогу громадянам цих країн подати скаргу у зв’язку з порушенням їхніх прав. Для надання декларації більшої юридичної сили в 1966 р. було прийнято Міжнародний пакт (договір) про цивільні та політичні права й Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права. Україна, вступивши до Ради Європи, підписала Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод.

Відомі ситуації, за яких держава може обмежити права людини. Загальноприйняті причини обмеження прав людини формують такі чинники: національна безпека; економічний добробут країни; суспільне здоров’я й моральність; необхідність поважати права інших людей.

У сучасній Конституції України (прийнято 28 червня 1996 р.) перелічені особисті, політичні, соціально-економічні й культурні права.

Кожна людина має не тільки права, але й обов’язки, які тісно пов’язані з правами та свободами. Права визначають ступінь свободи, обов’язки — ступінь відповідально­ сті. Обов’язками називають такий тип поведінки людини, здійснення якого забезпечує нормальне життя суспільства й держави. До конституційних обов’язків належать: захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65); зобов’язання не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування завданих збитків (ст. 66); сплата податків і зборів (ст. 67); зобов’язання неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не по-

• 294 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

сягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); зобов’язання батьків піклуватися про власних дітей, а дорослих дітей — про недієздатних батьків (ст. 51).

Права людини постійно розвиваються, їх стає дедалі більше й у внутрішньому законодавстві, і в міжнародному. Виникають нові права й свободи, продовжується пошук більш ефективного захисту прав і заходів протидії порушенням владою формально визнаних прав людини.

Літ.: Конституція України.— К., 1999.— 87 с.; Права дитини: сучасний досвід та інновації: зб. інформ. та метод. матеріалів / авт.-упоряд.: Г. Лактіонова, О. Калібаба, Т. Цюман та ін.; за заг. ред. Г. Лактіонової.— К.: Либідь, 2005.— 256 с.; Энциклопедический педагогический словарь.— М.: Юрид. лит., 1999.— 307 с.

Песоцька О. П.

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДІТЕЙ — поняття соціальної педагогіки, яке детермінується в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні — це система скоординованих взаємодій соціальних інституцій, різнорівневе функціонування якої створює сприятливі умови для задоволення потреб дитини, реалізації нею гарантованих державою можливостей скористатися всіма соціально-економічними, культурними та іншими благами у своїх найкращих інтересах й інтересах суспільства. При цьому в соціально-педагогічному сенсі взаємодія — це вищий рівень зв’язку соціальних суб’єктів, характерними ознаками якого є взаємовплив і видозміни на основі дій різних інституцій шляхом взаємного інформування, взаємодопомоги, взаємного навчання тощо.

У процесі С.-п. з. п.  д. відповідні соціальні відносини моделюються і здійснюються на державному (формування державної соціальної політики щодо дітей; розвиток нормативно-правової бази й інфраструктури соціально-педагогічної допомоги дітям відповідно до міжнародних стандартів соціального захисту дитинства; зміцнення міжнароднихконтактівзметоюобмінудосвідутощо);локальному/місцевому(створення мережіслужб,центрів,закладів,щопрацюютьздітьмитаїхсім’ями;реалізаціялокальних соціальнихпрограм,проектів,планів;виробленнямісцевимисоціальнимиінституціями спільних стратегій і переконань тощо); та особистісному / діяльнісно-професійному

(реалізація суб’єкт-суб’єктних стосунків фахівців соціальної сфери й дитини, яка опинилася в складних життєвих обставинах; створення й збереження сприятливого соціально-виховного середовища; спрямування соціально-педагогічного впливу на розвиток самостійності дитини, її здатності до захисту власних прав, участі в житті суспільства та прийнятті рішень тощо) рівнях.

С.-п.  з. п.  д. у вузькому значенні — різновид соціально-педагогічної діяльності, спрямованої на реалізацію, охорону й захист прав дітей, що здійснюється командою фахівців соціальної сфери на засадах суб’єкт-суб’єктної взаємодії з дитиною та її сім’єю. У такому контексті С.-п. з. п.  д. передбачає оволодіння фахівцями соціальної сфери технологіями забезпечення прав дітей, що центруються на сильних сторонах підростаючої особистості, її сім’ї, ресурсах інших інституцій, громади для підвищення рівня життя дитини, подолання складних життєвих обставин.

Основні механізми С.-п.  з. п.  д.: законодавчий й інституційний. Зокрема, дія законодавчого механізму акцентована на закріпленні у нормативно-правових документах України права дитини зростати в сімейному оточенні, а інституційний механізм представлений соціально-педагогічною інфраструктурою обслуговування сім’ї й ди-

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 295 •

тини, яка охоплює як управлінські (органи виконавчої влади та самоврядування), так

іфункціональні елементи (заклади соціального обслуговування, соціального захисту, освіти, охорони здоров’я тощо). Суб’єктами С.-п.  з. п.  д. є представники різних інституцій соціальної сфери: соціальні педагоги, психологи, вчителі, медичні працівники, спеціалісти центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, служб у справах дітей, управлінь у справах сім’ї, молоді та спорту, органів внутрішніх справ, представники неурядових організацій, інші фахівці, а також члени сім’ї дитини, представники її найближчого оточення та інші. Мобілізатором зусиль команди фахівців соціальної сфери, за умов їх єдиної позиції, може виступати соціальний педагог, таким чином реалізуючи роль «менеджера соціальних взаємодій». Його завдання: сприяти формуванню в суб’єктів соціально-педагогічного забезпечення прав дітей правової культури, вмінь

інавичок ухвалювати адекватні потребам й інтересам дитини рішення з позиції педагогічної доцільності; максимально використовувати ресурси громади, у якій відбувається життєдіяльність дитини, її сім’ї тощо.

Принципи  С.-п.  з. п.  д.: гуманізація; верховенство права; соціальне партнерство; суб’єктність дитини; системність; демократичність (державний рівень); міжвідомча взаємодія; модернізація; територіальність; відкритість системи, соціально-виховного середовища; наукова обґрунтованість функціонування інституцій, що входять до системи забезпечення прав дітей (локальний / місцевий); суб’єкт-суб’єктна взаємодія, особистісна орієнтація, життєва смислотворча самодіяльність, превентивність, оперативність і різноманітність допомоги, колегіальність і конфіденційність (діяльніснопрофесійний рівень).

Напрямами  С.-п. з. п.  д. на діяльнісно-професійному рівні визначено: вивчення стану дитини, її сім’ї; захист прав та інтересів дитини; охорона прав від порушення; реалізація прав; дослідно-методична діяльність з питань забезпечення прав дітей. Діяльність за відповідними напрямами набуває певних особливостей залежно від середовища­ розгортання: загальноосвітній навчальний заклад, заклад для дітей-сиріт

ідітей, позбавлених батьківського піклування, заклад соціального обслуговування, заклад соціального захисту, клуб за місцем проживання тощо.

Поле діяльності соціального педагога щодо С.-п.  з. п.  д. на діяльнісно-професійному рівні означує його ключові функції: посередництво між індивідом / групою і сере­ довищем та представлення й відстоювання інтересів дитини та членів її сім’ї, або представництво.

Особливість  С.-п.  з. п.  д. полягає в максимальній ролі соціальних педагогів у здійсненні саме права дитини на участь в житті суспільства та ухваленні рішень. Таким чином упроваджується ефективний підхід до організації соціальнопедагогічної роботи з дітьми, оскільки дорослі не лише отримують можливість почути й зрозуміти запити сучасних дітей, а й побудувати систему партнерської взаємодії з ними. Серед усіх фахівців соціальної сфери саме соціальні педагоги здатні створити найсприятливіші умови для оптимального забезпечення зазначеного права й несуть за це професійну відповідальність. Встановлено, що забезпечення права на участь в ухваленні рішень особливо важливе для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки дає змогу упередити формування у них споживацької, пасивної громадської позиції, конформної поведінки.

Для успішного С.-п. з. п.  д. необхідно створити сприятливі умови на всіх рівнях. Державному: соціально-нормативні (формування та реалізація державної

• 296 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

соціальної політики щодо створення й розвитку системи соціально-педагогічного забезпечення прав дітей; координація зусиль центральних органів виконавчої влади, які формують державну політику щодо охорони дитинства; належне нормативно-правове забезпечення; розроблення і затвердження стандартів надання соціальних послуг дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах, тощо), суспільні (формування громадської думки щодо інтересів і потреб дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, і небайдужого ставлення до долі таких дітей; активізація громади щодо підтримки дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах тощо), науково-дослідні (проведення наукових досліджень з питань соціально-педагогічного забезпечення прав дітей і популяризація отриманих результатів для використання в практичній діяльності; розроблення міжвідомчих технологій соціально-педагогічного забезпечення прав дітей у контексті задоволення їхніх потреб; вивчення та поширення кращого досвіду роботи з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах); місцевому / локальному: інституційно-управлінські (активізація роботи органів виконавчої влади, неурядових організацій щодо соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах; розвиток мережі служб, центрів, комплексів, що працюють з дітьми й в інтересах дітей; контроль за дотриманням стандартів надання соціальних послуг дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах; координація дій між суб’єктами соціально-педагогічної роботи), організаційно-технологічні (підготовка органів місцевої виконавчої влади і місцевого самоврядування до впровадження інноваційних технологій роботи з сім’ями і дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах; планування роботи в громаді, визначення обсягу необхідних послуг і ресурсів на основі оцінки потреб дітей та сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах; впровадження на місцевому рівні міжвідомчих технології соціально-педагогічного забезпечення прав дітей тощо), навчально-методичні (функціонування системи підвищення кваліфікації фахівців, котрі працюють з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах; підвищення компетентності батьків з питань соціально-педагогічного забезпечення прав дітей; супервізія діяльності фахівців соціальної сфери в напрямі соціально-педагогічного забезпечення прав дітей) і діяльнісно-професійному — особистісно-ціннісні (усвідомлення фахівцями соціальної сфери важливості пріоритетної реалізації «захисного» права дитини виховуватися в сімейному оточенні; сформованість соціально-правових знань й умінь; розуміння значущості соціально-виховного середовища для дитини, прагнення до його створення; сформованість і стійкість мотивації залучення дорослих і дітей до соціально значущих правових дій; прагнення до професійного самовдосконалення), педагогічні (реалізація суб’єкт-суб’єктних стосунків фахівців соціальної сфери й дитини, яка опинилися у складних життєвих обставинах; використання особистісно орієнтованого підходу до роботи з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах; створення й збереження сприятливого соціально-виховного середовища для таких дітей; спрямування соціально-педагогічного впливу на розвиток самостійності дитини, її здатності до самозахисту власних прав, участі в житті суспільства та ухваленні рішень тощо), методично-інструментальні умови (володіння методами та організаційними формами соціально-педагогічного забезпечення прав дітей; раціонального використання у роботі з дітьми, які опинилися у складних життєвих

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 297 •

обставинах, різних традиційних й інноваційних форм і методів тощо). Поєднання таких умов дає змогу досягти соціально-педагогічної забезпеченості прав дітей, й зокрема тих, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Критерії  С.-п.  з. п.  д.: сприятливість середовища перебування дитини її розвитку; відчуття дитиною власної захищеності; дієвість законодавчого й інституційного механізмів забезпечення прав дітей; професійна готовність фахівців соціальної сфери, зокрема соціальних педагогів, до соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Літ.: Петрочко Ж. В. Діти у складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав: монографія.— Рівне: видавець О. Зень, 2010.— 368 с.; Петрочко Ж. В. Теорія і практика соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, як опинилися у складних життєвих обставинах: дис. … д-ра пед. Наук.— К.: Інститут проблем виховання НАПН України, 2011.— 582 с.

Петрочко Ж. В.

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ — система соціальних, правових та економічних заходів і гарантій, які реалізуються державними й недержавними організаціями, спрямованих на виявлення, попередження та нейтралізацію впливу на життєдіяльність людини негативних чинників (соціальних ризиків) з метою дотримання прав людини, забезпечення гідних умов і рівня життя кожного члена суспільства.

У загальному смислі соціально-правовий захист охоплює такі гарантовані державною дії, що дають змогу кожному членові суспільства, будь-то дитина-інвалід, літня людина чи одинока мати, отримати можливість реалізації своїх прав завдяки створенню належних соціально прийнятних умов для життя при наявності правового підґрунтя для існування справедливих суспільних відносин. Це може бути освітня, культурна діяльність як державних так і недержавних інституцій, програми соціальної адаптації, соціального захисту чи соціального обслуговування населення, діяльність з перекваліфікації та працевлаштування безробітних тощо.

ВідповіднодоположеньчинногозаконодавстваУкраїнисоціально-правовийзахист можна класифікувати за різними обставинами, а саме: на підставі об`єкта захисту (виду правовідносин) — соціально-правовий захист у сферах: праці, соціального забезпечення, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, освіти, культури тощо; за суб’єктами, які здійснюють соціально-правовий захист: державний соціально-правовий захист, недержавний соціально-правовий захист;

за суб’єктами, які отримують соціально-правовий захист: соціально-правовий захист літніх людей, інвалідів, робітників найманої праці, окремих видів службовців державної служби, дiтей-сирiт та дітей, позбавлених батьківського піклування, сімей з дітьми, одиноких матерів, багатодітних матерів, безробітних, ветеранів війни, потерпілих від техногенно-екологічних катастроф тощо.

Нормативним базисом соціально-правового захисту громадян в Україні є міжнародні документи: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, а також факультативний протокол (1966) до нього, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Конвенція ООН про права дитини (1989), Європейська конвенція про здійснення прав дітей (1996) та ін.

Соціально-правовий захист дітей — це спільна системна діяльність державних і неурядових організацій щодо законодавчого і соціального закріплення прав дітей,

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 299 •

ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ — здійснювані з метою експлуатації вербування, перевезення, передача, приховування або отримання людей шляхом загрози силою або її застосування чи інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою чи вразливістю становища, або шляхом підкупу у вигляді грошей чи іншого зиску, для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу. Вирізняють внутрішню Т. л., що відбувається в межах однієї країни, та зовнішню — з переміщенням через державний кордон. Зовнішня Т. л. включає в себе країни походження (ті, з яких вивозять осіб), країни транзиту (ті, через яких здійснюється переміщення осіб) і країни призначення (ті, де відбувається експлуатація особи). Т. л. найчастіше відбувається в наступних цілях: експлуатація праці в сільському господарстві, домашньому господарстві, будівництві, на підприємствах, у сфері послуг, розваг; експлуатація в секс-індустрії (втягнення в заняття проституцією, використання в порнографічному бізнесі); втягнення в злочинну діяльність; використання­ у збройних конфліктах; нелегальна трансплантація органів

ітканин; примусове виконання репродуктивних функцій; використання та / чи примушування до жебрацтва; нелегальне усиновлення / удочеріння. Аналіз міжнародноправових актів і наукових публікацій дозволяє виділити кілька підходів до з’ясування сутності Т. л.: торгівля людьми — грубе порушення прав людини; торгівля людьми і нелегальна міграція; торгівля людьми і проституція; торгівля людьми і примусова праця; торгівля людьми — злочин; торгівля людьми — зло. Найбільш повним і прогресивним прийнято вважати підхід, де Т. л., перш за все, розглядається як порушення прав людини. Серед зовнішніх причин існування та поширення явища Т. л. відзначають падіння «залізної завіси» і спрощення механізму виїзду за кордон, формування міжнародних кримінальних угруповань, криміналізацію процесів міграції, корумпованість працівників державних органів, інтернаціоналізацію тіньової економіки; зростання різниці між багатими та бідними державами. Внутрішні причини виділяють такі: неефективність політичних й економічних перетворень у державі, декларативність соціальної політики, корумпованість чиновників, зростання різниці між класами суспільства, гендерна дискримінація, низький рівень обізнаності громадян, недостатня соціальна

іправова захищеність, насильство, зокрема домашнє, наявність соціальної мережі заробітчан за кордоном, психологічні фактори (кризовий стан громадян, зневіра в позитивні зміни в країні).

Т.л. як асоціальне, кримінальне явище має особливість пристосову­ватися до нових умов життя залежно від економічної й соціальної ситуації в кожній конкретній країні й у світі взагалі. Тому з часом з’являються нові тенденції в Т. л. Змінюються методи та підходи злочинних угруповань, способи вербування, групи ризику. Загалом зміни мають такі вияви: потерпілими від Т. л. стають і чоловіки; усе менше жінок у віці за 35 років, а більше молодих (15–19 років) вивозяться для ро­боти в секс-індустрії, що свідчить про тенденції до омолодження бізнесу і дитячого рабства; з’являється інформація про факти Т. л.; торгівці висувають більше вимог до «якості товару»; усе більше з’являється потерпілих від Т. л., які використовувалися не в секс-бізнесі, а експлуатувалися в домашньому господарстві, на напівлегальних і нелегальних­ мануфактурах

іфабриках (їх вік 30–50 років); нові місця пошуку товару (торгівці переходять до вербування в сільську місцевість); більш завуальованим і законспірованим стало вербування. Вербувальники беруть на себе більше роботи: вони знаходять людей, самостійно оформляють їм документи, самі перево­зять їх через кордон і передають у руки покупцю за рубежем, одержуючи відразу гроші. Раніш вербувальники займалися лише

• 300 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

вербуванням і оформленням документів, інші функції брали на себе інші злочинці. У такій ситуації вербувальники часто не одержували обіцяні їм гроші. Поширюється внутрішня торгівля — з метою втягнення до порнобізнесу та проституції дітей, у тому числі на замовлення іноземців; змінюються форми Т. л., шляхи вивезення, зростають масштаби проблеми.

Основними шляхами потрапляння осіб у тенета зовнішньої Т. л. є працевлаштування, навчання, система au-pair, туристичні поїздки, шлюб, знайомство через Інтернет, запрошення випадкових знайомих, усиновлення / удочеріння, оздоровлення, запрошення за гостьовою візою.

Т. л.— комплексна проблема, яка вимагає відповідних комплексних підходів до її вирішення. Таким є підхід, де поєднуються профілактичні заходи, заходи для захисту та підтримки потерпілих, а також з переслідування та покарання злочинців.

Літ.: Інформаційний вісник. Вища освіта.— К., 2004.— № 15.— 72 с.; Запобігання торгівлі людьми та експлуатації дітей: навч.-метод. посібник / за заг. ред. К. Б. Левченко та О. А. Удалової.— К.: Версо-04, 2005.— 210 с.; Проблеми освіти: науково-методичний збірник.— Вип. 40.— К., 2004.— 164 с.; Протидія торгівлі дітьми та комерційній сексуальній експлуатації дітей: основні положення міжнародного та національного законодавства / заг. ред. К. Б. Левченко.— К., 2006.— 48 с.; Соціальна профілактика торгівлі людьми: навч.-метод. посібник / за ред.: К. Б. Левченко, І. М. Трубавіної.— К.: Держсоцслужба, 2005.— 344 с.

Ковальчук Л. Г.

УЧАСТЬ ДІТЕЙ — залучення осіб до 18 років відповідно до їхньої зрілості до прийняття рішень з питань, що стосуються підростаючого покоління.

Положення про те, що дорослі повинні враховувати думку та погляди дітей, якщо приймаються будь-які рішення в їхніх інтересах, уперше з’явилося в Конвенції ООН про права дитини. Відповідно до зазначеного міжнародного документа, участь — це моральне та юридичне право для всіх дітей; вона свідома, добровільна та не може бути примусовою. Положення Конвенції стали основою для розвитку участі дітей у різних країнах світу: «Держави-учасники забезпечують дитині, здатній сформувати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, до того ж її поглядам приділяється належна увага відповідно до віку та зрілості» (ст. 12); «Дитина має право вільно висловлювати свою думку; це право включає свободу шукати, отримувати та передавати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій або друкованих формах, у формі витворів мистецтва або за допомогою засобів на вибір дитини» (ст. 13).

Участь — показник активної позиції дитини, молодої людини, розвитку особистості. Це основа для кожної демократичної системи, невід’ємна ознака принципів демократії. Суспільство може вважатися розвиненим настільки, наскільки воно забезпечує можливості людей, у т. ч. дітей, брати участь у житті соціуму. Оскільки діти та молодь можуть зробити значущий внесок у життя суспільства, участь сприяє ефективності соціальних проектів і стабілізації соціальних процесів.

Уже сама участь — це розвиток, мета якого бути вільним і здатним зробити вибір. Водночас участь є засобом розвитку. У процесі співпраці, діалогу з дорослими розвивається комунікабельність дітей, молодих людей, уміння орієнтуватися в інформаційному просторі, планувати свої дії, прогнозувати результати, брати на себе відповідальність за прийняте рішення. Це фундамент набуття життєвого досвіду.