ESW_final_save

Соціальна політика • 241 •

6) Стабільність і гарантованість соціального забезпечення. Соціальне забезпечення має бути стабільним, гнучким щодо економічних чи соціально-політичних негараздів.

До спеціальних принципів належать принципи окремих підгалузей та інститутів права соціального забезпечення: соціального страхування, соціальних допомог, пенсійного права. Наприклад, для соціального страхування характерні принципи солідарності й субсидіювання; обов’язковості державного соціального страхування для найманих працівників; надання права участі в соціальному страхуванні для осіб, які зайняті підприємницькою, творчою діяльністю тощо; державна гарантованість реалізації застрахованими громадянами своїх прав, економічне та цільове використання коштів страхових фондів. Праву соціальних допомог притаманні принцип адресності та принцип соціального захисту найменш захищених верств населення. Спеціальними принципами пенсійного права є гарантованість пенсійного забезпечення в разі втрати працездатності у зв’язку із інвалідністю, старістю, втратою годувальника, диференційованість пенсійного забезпечення в залежності від умов праці, трудового (страхового) стажу.

Уся система соціального забезпечення створюється й функціонує в державі для захисту населення від соціальних ризиків. Соціальний ризик — це закріплена законодавством та визнана суспільством як суспільно значуща обставина об’єктивного характеру, з настанням якої громадяни (члени їх сімей) можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування чи потребують додаткового матеріального забезпечення та не можуть самостійно її уникнути.

Класифікація соціальних ризиків може проводитись за різним критеріями. Зокрема, за змістом виокремлюють такі основні соціальні ризики: непрацездатність, безробіття, малозабезпеченість, втрата годувальника.

Розрізняють три організаційно-правові форми соціального забезпечення: загальнообов’язкове державне соціальне страхування; фінансування з державного бюджету; недержавне соціальне забезпечення.

Літ.: Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу : www / URL: http: // zakon1.rada.gov.ua / laws / show / 2017-14 — 07.04.2012 — Загол. з екрану; Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу : www / URL: http: // zakon2.rada.gov.ua / laws / show / 1058-15 — 17.06.2012 — Загол. з екрану; Закон України «Про загальнообов’язкове державне страхування на випадок безробіття» [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу : www / URLhttp: // zakon1.rada.gov.ua / laws / show / 1533-14 — 13.06.2012 — Загол. з екрану; Петрочко Ж. В. Основи соціально-правового захисту особистості: навч. посіб.— К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2009.— 320 с.

Петрочко Ж. В.

СОЦІАЛЬНЕ ЗАМОВЛЕННЯ — комплекс заходів організаційно-правового характеру, спрямований на закупівлю за бюджетні кошти соціальних послуг для осіб, що перебувають у складних життєвих обставинах, який здійснюється на конкурсній основі. С. з. також визначають як економіко-правову форму реалізації пріоритетних цільових соціальних програм, спрямованих на вирішення соціально значущих проблем регіонального та місцевого рівнів, шляхом контрактування неурядових організацій на конкурсній основі. У зарубіжній літературі на позначення С. з. частіше використовують термін «контрактування послуг».

• 242 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Питання С. з. розкриті в працях О. Безпалько, С. Горбунової-Рубан, Р. Крамченко, А. Крупника, Л. Усаченко та ін.

Цілі С. з.: задоволення соціальних потреб та інтересів соціальної групи шляхом вирішення соціальної проблеми або комплексу соціальних проблем; підвищення ефективності використання бюджетних і позабюджетних коштів, спрямованих на вирішення соціальних проблем, і залучення додаткових ресурсів у соціальну сферу. С. з. також сприяє досягненню наступних позитивних соціально-політичних результатів: підвищення адресності, доступності та масовості надання соціальних послуг; розширення опори на суспільні ресурси, підтримки громадянських ініціатив; підвищення громадської активності населення; зростання рівня соціальної захищеності всіх категорій населення, які відчувають на собі реальну підтримку суспільства; розширення громадського контролю за діяльністю влади; адекватному перерозподілові соціальної відповідальності між державою та суспільством; зменшенню можливостей для корупції та протекціонізму державних службовців завдяки звуженню їхніх повноважень у процесі вибору як найефективніших виконавців , так і варіантів розв’язання соціальних проблем.

Складові С. з.: а) фінансова (для існування системи замовлення послуг необхідні належні фінансові передумови, зокрема щодо використання бюджетних коштів); б) організаційна (включає в себе систему управління використанням бюджетних коштів, а також моніторинг діяльності виконавця; в) соціально-технологічна (наявність моделей економічного планування діяльності організацій, що надають соціальні послуги, також сюди входять і стандарти послуг).

Процес підготування, формування та розміщення С. з., його реалізації й оцінювання результатів можна поділити на такі основні стадії: а) аналіз потреб громади в соціальних послугах (оцінка фахівцями стану соціальної сфери; оцінка населенням ступеня задоволеності своїх соціальних потреб; експертна оцінка даних, отриманих на попередніх двох етапах, з уточненням складу й параметрів пріоритетних соціальних проблем, причин їх виникнення та можливих шляхів вирішення); стратегічне планування, спрямоване на стабільне задоволення потреб; б) організація тендерів: органи місцевого самоврядування, які відповідно до своїх повноважень відповідальні за розв’язання тих чи інших соціальних проблем і наділені для цього відповідними ресурсами, формують конкретні завдання для конкурсу з пошуку замовників задля подолання кожної з проблем, оприлюднюють інформацію про конкурс, формують конкурсну комісію; в) проведення конкурсу серед організацій на розроблення найкращих варіантів соціальних програм і проектів, спрямованих на подолання оголошених проблем, визначення виконавців і співвиконавців С. з.; г) укладання контрактів: замовник і виконавець зазначеного замовлення укладають письмовий договір; замовник виділяє виконавцеві попереднє фінансування, надає йому в користування майно, об’єкти нерухомості, необхідні задля реалізації цільової соціальної програми (проекту); виконавець сам, або залучаючи спонсорів, забезпечує обумовлений обсяг додаткових ресурсів для виконання замовлення; ґ) виконання контракту: виконавець за відповідного контролю замовника здійснює всі належні процедури щодо втілення проектів і заходів, передбачених умовами соціального контракту; цей етап завершується оформленням акта здачі-приймання виконаних робіт, на основі якого замовник здійснює остаточні виплати; д) післяконтрактний етап: замовник і виконавець соціального замовлення протягом визначеного контрактом терміну здійснюють моніторинг стану цільової соці-

Соціальна політика • 243 •

альної групи, на задоволення інтересів якої було спрямовано виконання відповідного замовлення; дані моніторингу можуть стати підставою для формування нового завдання до розв’язання соціальної проблеми та початку нового життєвого циклу С. з.

Існує два способи розподілу функцій С. з. та укладання контрактів на надання послуг: а) державні органи замовляють послуги безпосередньо, у цьому разі можливе централізоване управління процесом С. з.; б) державні органи замовляють соціальні послуги через посередництво створених ними та вповноважених структур шляхом поетапного переказування відповідних коштів.

Принципи С. з.: а) пріоритетність соціальних проблем, які вирішуються із застосуванням соціального замовлення; б) комплексність у підходах до вирішення соціальних проблем; в) наявність визначених потреб цільової соціальної групи в певних соціальних послугах; г) поєднання бюджетного, позабюджетного та інших видів фінансування; ґ) конкурсність у виборі соціальних проектів; д) гласність, прозорість і відкритість усіх процедур; е) використання різних видів ресурсів; є) поєднання ініціативи виконавців з їх відповідальністю за виконання умов соціального контракту; ж) дотримання стандартів соціальних послуг у наданні соціальних послуг; з) адресність соціальних послуг; и) професійність; і) забезпечення якості надання соціальних послуг.

Упрактику соціальної роботи та соціальної політики за кордоном С. з. увійшло

у1970-х рр. Так, ЄС на початку 1970-х рр. видав директиви стосовно координації процедур замовлення робіт 71 / 305 / EEC та щодо координації процедур замовлення товарів 77 / 62 / EEC. Ці нормативні акти регулювали питання замовлення товарів і робіт, а також координацію цих процедур. У 1990-х рр. ухвалюються нові директиви: 92 / 50 / EEC стосовно координації процедур замовлення послуг, 93 / 36 / ЕЕС стосовно координації процедур замовлення товарів, 93 / 37 / ЕЕС стосовно координації процедур замовлення робіт. Ці нормативні документи покращували систему замовлення товарів, робіт, а також уводили в обіг нове поняття — замовлення послуг. У 2000-х рр. на заміну трьох директив було ухвалено єдиний документ — Директиву 2004 / 18 / EC стосовно координації процедур замовлення робіт, товарів і послуг. Метою нового документа стало покращення гнучкості, модернізація та спрощення системи замовлення. Обов’язковою умовою стало оголошення про замовлення в Офіційному журналі, що дає змогу всім підприємствам ЄС мати рівні можливості для участі в тендерах. Замовників зобов’язали однаково ставитися до всіх виробників / постачальників товарів і послуг. Були встановлені об’єктивні критерії, визначені в процедурах замовлення. Сучасне С. з. в ЄС базується на принципах відкритості процедур, рівності всіх надавачів, їх недискримінації.

Одним із кращих вважається досвід С. з. Великобританії. Інтенсивний розвиток державного замовлення у Великобританії почався у 1997 р., коли уряд вдався до заходів задля підвищення інвестицій у соціальний сектор. У 2000 р. почав діяти незалежний цен-

тральний орган, що займається державним замовленням — The Office of Government Commerce (OGC). Британська національна стратегія впровадження С. з. полягала в тому, що місцеві органи влади застосували кращі світові практики замовлення, суть яких була в отриманні економічних, соціальних вигод для своїх громад завдяки процесу замовлення, використання системи змішаного замовлення для надавачів, стимулювання ринків і використання купівельної спроможності уряду для впровадження інновацій. У британській сфері С. з. використовується процедура дебрифінгу, яка передбачає надання позитивного, конструктивного зворотного зв’язку виконавцям щодо реалізації будь-якої ста-

• 244 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

дії С. з. В Україні поняття С. з. почали вживати в 1990-х рр. Першим містом, яке ухвалило положення про С. з. та провело конкурс соціальних проектів, була Одеса.

Чинне законодавство України містить ряд можливостей для впровадження С. з. на державному рівні, можливостей для використання як бюджетних, так і позабюджетних коштів. Особливістю нинішнього С. з. на місцевому рівні в Україні є: втілення С. з. як системи підтримки проектів громадських організацій, а не механізму замовлення послуг для вирішення соціальних проблем громади; фінансування на основі муніципальних грантів, а не прямої оплати послуг.

Літ.: Горбунова-Рубан С. А. Социальный заказ: методическое пособие (по опыту работы г. Харькова в сфере социальной защиты населения 1997–2007 гг.).— Харьков, 2007.— 82 с.; Гладченко Т. Соціальне замовлення — механізм розв’язання місцевих проблем // Аспекти самоврядування.— 2006.— № 4.— С. 20–25; Семигіна Т. В. Робота в громаді: практика й політика.— К.: КМ Академія, 2004.— 180 с.; Соціальне планування у місцевих громадах: теорія і практика: Методичні рекомендації / За заг. ред. О. В. Безпалько.— К.: Калита, 2008.— 134 с.; Michael L. Towards Better Management of Public Sector Assets.— London: HM Treasury, 2004.— 44 р.

Семигіна Т. В.

СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ — одна з провідних форм соціальної підтримки й соціального захисту населення. Основна мета С. с. полягає в тому, щоб забезпечити компенсацію доходу трудящих у разі втрати працездатності або роботи, а також відповідні реабілітаційні заходи. Право кожної людини на соціальний захист за допомогою С. с. у ситуації соціального ризику, а також при втраті засобів до існування з причин, що не залежать від людини, визначено в Декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р.

Проблеми С. с. широко представлені в науковій літературі. У роботах М. Александрової, В. Базилевича, О. Заруби та ін. висвітлюється сутність страхування, аналізуються його суб’єкти та об’єкти, визначається правове поле діяльності всіх учасників страхового ринку. Фінансові аспекти С. с. розробляли О. Василик, В. Опарін та ін.

Направленість сучасної державної соціальної політики на С. с. населення зумовлена кардинальними соціально-економічними й політичними трансформаціями в країні. Перехід до ринкової економіки змінює соціальне середовище й затверджує в соціальній свідомості поняття «соціальний ризик» — імовірність матеріальної незабезпеченості трудящих унаслідок втрати можливості приймати участь в економічному процесі. Причини й чинники соціального ризику, як правило, носять об’єктивний характер (втрата заробітку у випадку тимчасової непрацездатності, професійних захворювань, втрата працездатності через нещасний випадок, ризик безробіття) і не залежать від можливостей значної кількості людей.

Об’єктивною основою С. с. є рівень економічного розвитку держави, а суб’єктивною — рівень соціальної свідомості в цілому і, перш за все, основних соціальних суб’єктів. До суб’єктивних чинників, що впливають на розвиток системи С. с., слід віднести також навчання основам С. с. майбутніх соціальних працівників у системі професійної підготовки.

Система С. с. в Україні має відновлювально-компенсаційний та охороннопопереджувальний характер. Це означає, що воно виходить за межі соціального забезпечення й розв’язує також завдання, пов’язані зі збереженням і відновленням здоров’я,

Соціальна політика • 245 •

профілактикою професійної захворюваності та виробничого травматизму, запобіганням безробіттю. Через систему С. с. здійснюються наступні виплати: у зв’язку із загальним захворюванням; у зв’язку з трудовим каліцтвом і професійним захворюванням; по вагітності й пологах; по догляду за хворою дитиною; пенсії; допомоги на поховання; компенсація вартості путівок на лікування й відпочинок та ін.

В економічному аспекті С. с. становить систему економічних відносин із приводу створення централізованих і децентралізованих резервів грошових і матеріальних коштів, необхідних для покриття непередбачених потреб суспільства та його членів. Матеріальний аспект С. с. передбачає створення грошових фондів, які використовують для компенсації шкоди, зумовленої нещасними випадками.

За формою розрізняють обов’язкове та добровільне страхування. Обов’язкове страхування як у галузі державного С. с., так і в індивідуальному

страхуванні зумовлене ризиками, пов’язаними з життям, втратою працездатності або із виникненням таких збитків, які не можуть бути відшкодовані окремою особою. За таких умов держава значною мірою покриття збитків бере на себе. Обов’язкове страхування встановлюється законом, згідно з яким страховик зобов’язується страхувати відповідні об’єкти, а страхувальники — вносити належні страхові платежі.

Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Ним, як правило, охоплюються ті юридичні та фізичні особи, котрі не підпадають під обов’язкове страхування і бажають застрахуватись. Загальні умови та порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами, які встановлюються страховиком самостійно. Конкретні умови добровільного страхування визначаються під час укладання договору страхування.

Організація чинної системи обов’язкового С. с. в Україні регламентується «Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р., які відповідно до Конституції України визначають принципи та правові, фінансові й організаційні засади загальнообов’язкового державного С. с. громадян в Україні.

Право на забезпечення за загальнообов’язковим державним страхуванням мають: громадяни України; іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їхніх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України.

Залежно від страхового випадку розрізняють декілька видів загальнообов’язкового державного С. с.: пенсійне страхування; страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття; інші види страхування, передбачені законами України.

Загальнообов’язкове державне С. с. громадян України ґрунтується на таких принципах: законодавче визначення умов і порядку його здійснення; обов’язковість страхування осіб, що працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадян — суб’єктів підприємницької діяльності; надання права отримання виплат із загальнообов’язкового державного С. с. особам, зайнятим підприємницькою, твор-

• 246 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

чою діяльністю тощо; обов’язковість фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов’язаних із наданням матеріального забезпечення й соціальних послуг, в обсягах, передбачених законами з окремих видів загальнообов’язкового державного С. с.; солідарність і субсидування; державне гарантування реалізації застрахованими громадянами своїх прав; забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат і допомоги, які є основним джерелом існування; цільове використання коштів загальнообов’язкового державного страхування; паритетність представників усіх суб’єктів загальнообов’язкового державного С. с. в управлінні загальнообов’язковим державним С. с.

С. с. покликане виконувати певні функції, а саме: формування грошових фондів, з яких покриваються затрати, пов’язані з утриманням непрацездатних та осіб, що, з огляду на обставини, не беруть участі в трудовому процесі; забезпечення певною мірою чисельності та структури трудових ресурсів; скорочення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих і непрацюючих громадян; сприяння вирівнюванню життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу.

Літ.: Александрова М. М. Страхування: Навчально-методичний посібник.— К.: ЦУЛ, 2002.— 208 с.; Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа.— К.: Знання, 2005.— 351 с.; Василик О. Д. Державні фінанси України: Навчальний посібник.— К.: Вища школа, 1997.— 383 с.; Заруба О. Д. Страхова справа.— К.: Знання, 1998.— 321 с.; Основи законодавства України про обов’язкове державне страхування: Закон України від 14 січня 1998 року // Відомості Верховної Ради України.— 1998.— № 23.— Ст. 121; Страхування: Підручник / Кер. авт. кол. і наук. ред. С. С. Осадець.— К.: КЕНУ, 2002.— 599 с.

Гужва Т. М.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ СОЦІАЛЬНА — основний принцип рівноправного та недискримінаційного ставлення, який передбачає однакове ставлення до всіх членів суспільства, окрім випадків, коли є підстави для застосування диференційованого підходу. Сутність С. с. полягає у встановленні співрозмірності між намірами, можливостями й результатами дій людей, зіставленні дій і результатів одних з діями та результатами інших, що можливе на основі існуючої в цьому суспільстві ієрархії цінностей.

Основою С. с. є визнання гідності людської особистості, рівних прав усіх людей. Зміст і сутність С. с. розкривається на чуттєвому й раціональному рівнях — через почуття, поняття, принципи, цінності, суспільні ідеали.

Явище С. с. має давнє історичне підґрунтя, розуміння якого в часі змінювалось, тому що воно залежить від конкретних економічних, соціальних умов. Зміст та спрямування діяльності становить відповідність між положенням окремих прошарків населення та їх соціальним становищем, їх правами й обов’язками. Міра справедливості кожного історичного періоду (починаючи з античності) визначається рівнем розвитку культури, соціальним ладом, політичним устроєм. Адже С. с. забезпечує мир та об’єднує людей навколо держави.

Питання С. с. вивчали ще давньогрецькі та давньоримські філософи, його ідеї закладені в усіх релігійних вченнях. Першими, чиї міркування щодо С. с. дійшли до наших днів, були давні філософи: Платон та Аристотель.

За Платоном справедливість це — найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість і мудрість у повній рівновазі і гармонії («кожному своє»), справедливість

Соціальна політика • 247 •

державного устрою породжує у нього «однодушність» і дружбу співгромадян, жінок і чоловіків. Як необхідний критерій С. с. Платон представляє рівність, але в цій рівності має бути міра, яка встановлюється та забезпечується державою. У роботі «Держава» він розвив ідею ідеальної держави, побудованої на засадах справедливості. Порушення ж цієї справедливості негативно відбивається на психологічному та моральному стані людей.

Справедливість як соціальна категорія була виділена Аристотелем та розглядалась

утісному зв’язку із вчинками та діяльністю людей. Аристотель виділяв два види справедливості:

1)Справедливість, яка зрівнює (зрівняльна справедливість) — стосується відносин рівних людей і їх дій, потребує рівності праці та оплати, цінності речі та її ціни, шкоду та її відшкодування; за цього типу протиставляються протилежні явища: діянню — відплата, злочину — кара, правам — обов’язки, заслугам — почесті, раю — пекло; стосунки зрівнюваної справедливості потребують участі, як мінімум, двох осіб.

2)Справедливість, яка розподіляє (розподільча справедливість) — потребує пропорційності у ставленні до людей згідно з певними критеріями; сповідує принцип «усім порівну»; відносини розподільної справедливості потребують участі трьох або більше людей, кожен з яких діє для досягнення однієї мети в межах організованого суспільства.

З плином часу уявлення про С. с. розвивались. У часи Відродження в Європі проводились дослідження людини, її особистості, що відстоює право на щастя, свободу. У цей період виникло поняття «гуманізму» — любові до людей. Як світосприйняття, гуманізм доводив самоцінність людської особистості, її право на свободу, щастя, розвиток здібностей, самоусвідомлення та самоповаги незалежно від національних, расових, релігійних статусів і тим самим сприяв утвердженню ідей С. с.

Уявлення про С. с. формувалось століттями, застосування принципів С. с. на практиці означає обов’язки держави та суспільства забезпечити кожному індивіду максимально рівні можливості для успіху та добробуту. Підтримка С. с. підвищує стійкість, життє­ здатність соціальної системи, тому держави мають проводити відповідну політику.

С. с. розглядають у різних аспектах: а) політичному (категорія морально-правової та політичної свідомості, що визначає природне право людини); б) соціальному (сприйняття принципів і форм організації суспільства, що відповідає інтересам людей і соціальних груп, тобто узагальнена оцінка соціальних відносин з боку моралі); в) психологічному (самоусвідомлення індивіда як гідного жити в добробуті); г) економічної оцінки

(справедливий поділ доходів та оплата праці).

Сучасний філософ К. Попер до атрибутів С. с. відносить: а) рівний розподіл тягаря громадянства, тобто тих обмежень свободи, які є необхідними до мирного суспільного життя; б) рівність громадян перед законом, коли закони не підтримують і не засуджують окремих громадян, груп чи класів; в) рівне користування перевагами, які держава може запропонувати громадянам. За А. Гриненко реалізація принципу С. с.

усуспільстві означає, що при цьому здійснюється справедливий розподіл: діяльності, доходів, праці, соціальних благ (прав, можливостей, влади), винагород і визнань, рівня та якості життя, інформації й культурних цінностей.

Виділяються такі основні підходи до С. с.:

1)Егалітарний (фр. еgalite — рівність) вважає справедливим зрівняльний розподіл доходів, тобто коли всі члени суспільства отримують рівні блага.

•248 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

2)Утилітарний (англ. utility — користь) — максимізується загальна корисність усіх членів суспільства (дається більше благ тому, хто потребує їх найбільше, тому оцінить найкраще.

3)Роулзіанський — максимізується корисність найменш забезпечених членів су­ спільства, шляхом підвищення продуктивності праці високооплачувальних робітників, унаслідок чого створюються умови для більшого перерозподілу коштів на користь нужденних (отримав назву від імені американського філософа Д. Роулза).

4)Ринковий — справедливість встановлюється ринком: ринкова конкуренція винагороджує того, хто більш здібний і працьовитий, тому справедливим є такий дохід, який відповідає вкладеній праці і капіталу.

С. с. має конкретно-історичний характер і може бути зорієнтована на загальнолюдські, класові, групові, кастові та інші цінності. Цінності визначають і характер, і зміст С. с, але й сама вона є цінністю, що обслуговує інтереси певних груп людей і навіть виконує ідеологічні функції. С. с. правомірно тлумачити як один із основних суспільних ідеалів, що функціонує в масовій свідомості як еталон, з яким люди звіряють свої вчинки,

думки, бажання й навіть життя. Цей ідеал являє собою стихійно сформовану або науково обґрунтовану вимогу, надію, мрію, уявлення про правильний соціальний порядок у суспільстві, у взаєминах між людьми, у відносинах між людиною і державою, націями і народностями.

С. с. можлива лише у співвідношенні й порівнянні зі соціальною несправедливістю. Для розуміння сутності С. с., механізму її здійснення і функціонування важливе значення має дослідження відносин обміну, розподілу матеріальних благ і духовних цінно­ стей. Тут визначальним є еквівалентність або ж нееквівалентність внеску (досягнення) і винагороди, адекватність або ж неадекватність оцінок, що характеризують справедливість чи несправедливість.

Соціальну роботу часто розглядають як діяльність, спрямовану на досягнення С. с. Вважається, що С. с. є метацінністю соціальної роботи, ідеалом існування суспільства, у якому всі щасливі, усі рівні, усі впевнені в завтрашньому дні, у якому панує мир, злагода та взаєморозуміння. У діяльності соціальних працівників, що спрямована на С. с., можна виділити такі напрями: а) запобігання соціальному виключенню — реальному або уявному, цілковитому або частковому відстороненню індивіда, групи від су­ спільного життя, унеможливлення доступу до суспільних благ; б) протидія дискримінації — упередженому, негативному ставленню до людини, навмисному обмеженню або позбавленню її прав на основі расової або національної належності, політичних або релігійних переконань, статі тощо.

С. с. є загальновизнаною сучасниками цінністю демократичного суспільства. Вона закріплена в міжнародних документах і деклараціях ООН. У Загальній Декларації прав людини, ухваленій ООН у 1948 р., зазначено, що кожна людина має право на життя, свободу тощо. ООН та інші міжнародні структури активно борються проти дискримінації, як складової соціальної несправедливості, з сексизмом, расизмом тощо. З 2009 р., за рішенням ООН, 20 лютого відзначається Всесвітній день соціальної справедливості.

Літ.: Вступ до соціальної роботи: Навч. посібник / За ред. Семигіної Т. В., Миговича І. І.— К.: Академвидав, 2004.— 304 с.; Гриненко А. М. Соціальна справедливість як ключовий принцип у реалізації соціальної політики держави // Наукові праці Чорноморського держ. ун-ту ім. Петра Могили. Серія «Педагогіка».— 2009.— Вип. 99.— Т. 112.— С. 104–107; Давидович В. Е. Социальная

справедливость: идеал и принцип деятельности.— М.: Политиздат, 1989.—255 с.; Поппер К. Від-

Соціальна політика • 249 •

крите суспільство та його вороги. Т. 1. В полоні платонових чарів.— К.: Основи, 1994.— 444 с.; Ролз Д. Теорія справедливості.— К.: Основи, 2001.— 822 с.

Семигіна Т. В.

СТРАТИФІКАЦІЯ СОЦІАЛЬНА (лат. stratum — верства, пласт; facere — робити) — процес і результат соціального розшарування елементів соціальної структури, визнання існування в суспільстві нерівності, вертикального розшарування, вищих і нижчих прошарків — страт. С. с. може розумітися двояко, тобто як: а) процес (підтримування інституційними зразками, нормами, а також легітимними і нелегітимними моделями реальної поведінки відтворення нерівного доступу індивідів та їх спільнот до дефіцитних благ і ресурсів); 2) результат (ієрархічне, вертикальне розташування членів суспільства відповідно до міри володіння й розпорядження певними благами, так звана «соціальна драбина» або «соціальна піраміда»). Множина індивідів, для яких така міра є спільною чи близькою за значенням, утворює соціальну страту або соціальний прошарок (соціальну верству). С. с. якісно та кількісно різниться в усіх су­ спільствах і за всіх часів.

Питання С. с., соціальної нерівності та соціальної структури суспільства вивчали соціологи, економісти, філософи та інші науковці, витлумачуючи в різний спосіб причини та наслідки С. с., виокремлюючи різні соціальні страти (групи).

Термін «стратифікація» запозичений з геології, де він означає вертикальне розшарування ґрунтових пластів. У соціології цей термін був використаний американським науковцем П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі.

Теорія С. с. доводить, що основою утворення страт є: а) природна нерівність (зумовлена різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження: етнічна належність, статевовікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо; цей тип є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин, а в людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин); б) соціальна нерівність (пов’язана з відмінностями, які зумовлені соціальними чинниками: поділом праці на розумову й фізичну, укладом життя, соціальною роллю тощо).

Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному тлумачать визначальні чинники і критерії ієрархії С. с.

Марксистська соціологія першопричиною нерівності вважає відносини власно­ сті, первинний розподіл матеріальних благ, тобто економічний чинник. Марксизм виходить із того, що позиція в економіці, володіння власністю чи тільки робочою силою зумовлює й позицію в розподілі влади і престижу. Саме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до C. c. суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) і класів, які не володіють власністю (раби, пролетарі), або мають обмежене право на власність (селяни). Інтелігенція за марксистською концепцією — проміжний прошарок.

Уконфліктологічній теорії Р. Дарендорфа вирішальним чинником С. с. визначається розподіл влади в суспільстві, яким забезпечується доступність матеріальних благ

ісимволічних ресурсів у вигляді шани, честі й слави.

Уфункціональній теорії С. с. і нерівність інтерпретують як наслідок нерівності позицій (функцій, робочих місць) з огляду на їх роль у функціонуванні й розвитку суспіль-

• 250 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ства. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нормальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але якісь із них є більш, а якісь — менш важливими. На підставі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебувають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покликана об’єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.

Представник функціоналізму Т. Парсонс стверджував, що міра лояльності до домінуючих цінностей суспільства, міра втілення їх у реальній поведінці визначає й міру участі в розподілі багатства (міра винагороди), й міру участі в прийнятті рішень. Т. Парсонс — у межах теорії соціальної дії — наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак об’єднав у такі критерії С. с.: а) якісні характеристики людей (відповідальність, компетентність та ін.); б) виконувані ролі (численні різновиди професійно-трудової діяльності); в) володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.

М. Вебер, крім економічних стратифікаційних критеріїв (відносини власності, рівень доходів), користується такими критеріями, як соціальний престиж і належність до певних політичних партій. Соціальний престиж — це надбання індивідом (від народження чи завдяки особистим якостям) такого соціального статусу, який дає йому змогу виконувати ту чи іншу соціальну роль і посісти певне місце в соціальній ієрархії (наприклад мати відповідні знання й уміння, щоб бути викладачем). Місце соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства визначається регулятивною нормативно-ціннісною системою. На верхніх поверхах ієрархії перебувають ті, чий статус відповідає чинним у суспільстві нормам і законам, а також сформованим у свідомості людей уявленням про значущість їхнього титулу, фаху.

Критерії стратифікації виразно визначив П. Сорокін, який виокремлював три основні форми С. с.: економічну, професійну, політичну. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

З огляду на загадані підходи в сучасній науці С. с. типологізують на: а) економічну стратифікацію (за рівнем багатства й доходів); б) політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади); в) освітню (за рівнем освіти); г) професійну (за престижністю професії). При цьому можлива: а) одномірна стратифікація — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію; б) багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла тощо.

У соціальній ієрархії суспільства часто виділяють три рівні:

1)Вищий клас — частина соціальної структури суспільства у країнах із розвинутою ринковою економікою, яку утворюють підприємці, бізнесмени та інші елітні групи, що мають високий рівень статків і вагомий вплив на суспільне життя.

2)Середній клас — основна частина соціальної структури суспільства у країнах із розвинутою ринковою економікою; цей клас утворюють дрібні та середні власники, фермери, менеджери, державні службовці, вчені, лікарі, адвокати, високооплачувана частина інженерно-технічних працівників та високооплачуваних робітників, люди так званих вільних професій; вони мають суттєву різницю в прибутках і відіграють різ-