Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 151 •

зі своїми культурними якостями та функціями, як об’єкта та суб’єкта процесу спадкоємності та зміни поколінь, де на перший план виходить її соціальна функція. Ця спільнота, з одного боку, характеризується притаманними їй психофізіологічними особливостями, діяльністю, що переважно пов’язана з підготовкою та включенням у суспільне життя, з іншого — ця спільнота має власну субкультуру, внутрішню диференціацію, яка відповідає соціальному поділу суспільства.

Проблеми, що виникають у процесі соціалізації молоді, поділяються вітчизняними науковцями на дві групи: соціальні молодіжні проблеми — визначення ролі та місця молоді в сучасному суспільстві; формування ціннісних орієнтацій молодих людей і їх моральних пріоритетів; становище на ринку праці; забезпечення молоді певного освітнього рівня; політичні орієнтації та електоральна поведінка молоді; особистісні проблеми молоді — пошук сенсу життя; професійне самовизначення; кохання; створення власної сім’ї; взаємостосунки з дорослими та однолітками; здоров’я молодих людей.

Проте сучасними європейськими дослідниками запропоновано інший підхід до класифікації молодіжних проблем: молодіжні проблеми — безробіття, зростаюча економічна залежність, поляризація, нестабільність ринку праці, вживання алкоголю, наркотиків, психічні та психосоматичні симптоми; так звана «проблемна молодь» — молоді люди, які довготерміново залишаються безробітними, молоді алкоголіки та наркозалежні, безпритульні, «діти вулиць», молоді люди, які намагаються покінчити з собою, біженці та молоді люди з тяжкими психічними розладами; проблеми молоді — створені мас-медіа моральна паніка, яка пов’язана з молодіжними проблемами, зазначеними вище, а також відео паніка, паніка віртуального світу, насильства на вулицях і характерна для останнього часу паніка силових маніфестацій, які влаштовує молодь.

Аналіз літератури з проблем молоді дозволяє виокремити кілька напрямків вивчення ролі та місця молоді в соціальному розвитку суспільства: аналіз «соціального портрету» різних груп молодого покоління; вивчення запитів, інтересів, потреб, ціннісних орієнтацій, соціальних очікувань молоді у всіх сферах життєдіяльності; формування активної життєвої позиції, способу життя і поведінки; вивчення особливостей адаптації молодіжної категорії в різних соціальних сферах; вивчення соціальної активності молоді, її включення в соціальне управління і самоуправління на різних рівнях; вивчення моральної, соціально-політичної, соціально-психологічної культури молоді.

Літ.: Гордієнко Л. О. Соціалізація молоді Великої Британії у діяльності молодіжних організацій: Дис. канд. пед. наук: 13.00.05 / Національний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова.— К., 2005.; Педагогический энциклопедический словарь / Гл. ред. Б. М. Бим-Бад.— М.: Большая российская энциклопедия, 2002; Плотніков П. В. Соціально-педагогічні основи соціалізації молоді промислового регіону: Дис. д-ра пед. наук: 13.00.05 / Харківський національний педагогічний ун-т ім. Г. С. Сковороди.— Х., 2005; Словарь по социальной педагогике: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Издательский центр «Академия», 2002.

Гулевська-Черниш А. В.

НАРКОМАНІЯ (англ. narcomanie, що запозичене з поєднання слів narke — сон, заціпеніння, mani — потяг, пристрасть, божевілля) — хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи Комітетом з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України, і який характеризується психічною або фізичною залежністю від них (Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотич-

• 152 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

них засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними»). Відповідно, хворий на наркоманію (наркоман) — особа, якій у встановленому порядку медичним закладом встановлено діагноз «наркоманія». При встановленні діагнозу розрізняють: вживання наркотичних засобів або психотропних речовин без призначення лікаря — незаконне вживання наркотичних засобів або психотропних речовин та зловживання наркотичними засобами або психотропними речовинами — умисне систематичне незаконне вживання наркотичних засобів або психотропних речовин. У залежності від ступеня проблеми людину беруть на профілактичний чи наркологічний облік.

Наркоманія означає проблемний стан організму, викликаний вживанням речовин, що ідентифікуються як наркотики. За визначенням ВООЗ: «Наркотики «narcotic» — це така речовина або суміш речовин, що докорінно відрізняються від усіх речовин, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Прийом наркотиків спричиняє зміну функціонування організму в цілому, серйозно ускладнює діяльність внутрішніх органів, центральної та вегетативної нервової системи».

Термінологічна нестійкість визначення понять «наркоманія» і «наркотик» існує у всіх країнах. Наприклад, в англійській мові поняття «наркотик» переважно використовується у медичній літературі з фармакології та у юридичних працях. У соціологічній, медичній, науково-популярній літературі США вживається поняття, що охоплює власне ліки та всі наркотичні речовини — «drug» (ліки, засіб), а поняття «narcotic» стосується передусім опіатів, інколи інших снодійних препаратів. У педагогічній, психологічній літературі та у всіх галузях знань для всіх випадків цієї проблеми застосовують терміни «addiction». Розмаїття форм наркоманії згідно класифікації ВООЗ визначається двома поняттями «habituation» — звикання та «addiction» — хибна пристрасть. Перша форма розглядалася як погана звичка, коли ознаки хвороби не проявлялись, тобто вживання, а друга — власне «наркоманія» — зловживання. Разом із тим, «addiction» розглядають і як загальну назву девіацій, які пов’язані із ефектом залежності. Адиктивну поведінку, яка супроводжує схильність до вживання наркотичних речовин, визначають поняттям «хімічні адикції» — схильність до вживання наркогенних засобів, нехімічної адикції — інтернет-залежність, ігроманія (гемблінг) тощо. У французькій мові у значенні поняття «наркоманія» вживають термін «токсикоманія» — «toxicomanie».

Поряд із термінами «addiction» використовують поняття «narcotism», «morphinism» тощо. Поняття «наркотизм», «морфінізм» вказує на соціальність явища, його причиннонаслідковий характер і відповідні методи превенції. Зокрема визначається антисоціальний характер поведінки наркоманів, який зумовлено трьома чинниками. Перший — зміни психіки особи, якій притаманне вживання наркотиків, призводять до спотворення психічної сфери, огрубіння почуттів, появи аморальних потреб, самогубства тощо. Н. Максимова визначає єдність психологічних механізмів, які знаходяться в основі наркоманії, алкоголізму та інших видів залежностей, суттєвих порушень психіки та поведінки. Другий чинник розглядає наркоманію, як явище пов’язане з обігом наркотичних речовин, її злочинним характером у сфері майнових, насильницьких та інших злочинів. Третій чинник пов’язаний із субкультурою, а саме явищем прозелітизму — залучення до вживання інших із різними корисливими та безкорисливими мотивами. За різними оцінками факти втягування одним наркоманом інших людей налічує від одиниць до десятків. З точки зору медико-біологічних пояснень явище наркоманії науковці вживають у двох значеннях. Перше значення відділяє наркоманію від алкоголю, тютюну та токсичних речовин як самостійну проблему. Друге, більш широке,

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 153 •

розглядає наркоманію, як «наркоманії», з наголосом на останній склад. Відповідно до такого погляду, «наркоманія» — це сукупність залежностей, які набули ознак (симптомів і синдромів) чи самої хвороби (І. П’ятницька). У такому випадку наркоманії мають різне понятійне визначення: «алкоманія», «тютюноманія», «барбітуроманія», «опіоманія», «гашишоманія», «токсикоманія» тощо. Для людей, які стали залежними від наркотиків, у різній мірі використовують означення «addict» — «наркоман», «токсикоман», «алкоголік» без розмежування.

Згідно з класифікацією ВООЗ, наркотичними визнаються хімічні речовини, які мають безперечно негативний вплив на біохімічні процеси в організмі та викликають поведінкові розлади. До них відносять різні групи наркотиків і психотропних речовин. Поділ на «наркотики» чи «токсичні речовини», а відповідно і використання назви хвороб

істатусу хворих є достатньо умовним, оскільки список наркотичних речовин постійно змінюється: одні речовини визнаються наркотичними, інші вилучаються зі списку таких або переходять у різні списки. Наркоманію відрізняють від токсикоманії лише одним критерієм — юридичним: натуральні або синтетичні речовини чи медикаменти включають до переліку наркотиків тільки за рішенням Постійного комітету з контролю наркотиків. З моменту офіційного визнання хімічної речовини наркотиком, її немедичне виготовлення, збереження, збут, пересилання, споживання переслідують за законом. Потенційно список речовин, здатних викликати зміни свідомості, дуже великий і розширюється по мірі синтезу речовин у нові нарковмісні препарати.

Серед вчених, які досліджують цю проблему, існують різні погляди щодо класифікації, використовуються різні означення на основі критерію подібності впливу: «наркогенні речовини» (Д. Колесов, 1988); «наркогенні засоби» (О. Пилипенко, 1991); «психоделіки» (І. Пятницька, 1994); «адиктивні речовини» (О. Сердюк, 2002). Сьогодні набули поширення так звані «смарт-наркотики», «дизайн-наркотики», «наркотики-аналоги», які внаслідок трансформації кристалічної решітки складно ідентифікувати.

Офіційний об’єм понятійного апарату та змісту визначень формується відповідними Законами, Указами, Постановами. Перелік наркотиків, психотропних речовин і прекурсорів визначався Державним комітетом України з питань контролю за наркотиками та Державною службою України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками. 13 квітня 2011 р. вступив в силу Указ Президента України № 457/2011 про створення Державної служби України з контролю за наркотиками, яка стала їх правонаступницею. В Україні прийнято класифікацію залежностей згідно Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду, згідно якої наркоманії класифікуються як розлади психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин: алкоголю, опіатів, каннабіноїдів, седативних або снодійних середників, кокаїну, стимуляторів, галюциногенів, тютюну, легких розчинників тощо. Спільними для всіх наркотичних речовин критеріями є вживання зі шкідливими наслідками, зокрема появи синдрому залежності та інтоксикації, яка буває неускладненою; з медичними ускладненнями; гострою; з травмою або іншими тілесними ушкодженнями; делірієм; розладами сприйняття; судомами; патологічним сп’янінням; комою. Наркоманія має біопсихосоціальні корені. Соціальний, психічний

іклінічний стан наркомана завжди складний і драматичний зі слабо прогнозованими тенденціями до ремісії — утримання від наркотику у медико-соціально-психологічні терміни утримання від вживання наркотиків.

Наркоманія охоплює діапазоном усі вікові та соціальні групи. У наркології визначають підліткову, молодіжну наркоманію, наркоманію серед чоловіків, наркоманію серед

• 154 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

жінок, що є вагомим показником зростання наркотизації суспільства. Серед осіб, що вживають наркотики, збільшилася кількість людей старшого віку, жінок і дітей. Вживання наркотиків є провокуючим чинником до інфікування ВІЛ / СНІДом; інфекціями, що передаються статевим шляхом; гепатитами, туберкульозом та іншими соціально небезпечними хворобами. Найбільше число випадків інфікування ВІЛ спостерігається саме серед споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН).

Порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини, регламентується Наказом по відповідних міністерствах на підставі Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» 1995 р. і відповідними редакціями 2006 р. і 2007 р. У ньому визначено умови та терміни проходження необхідного курсу наркологічної допомоги та диспансерного наркологічного нагляду.

Суттєвими ознаками наркоманії є: наявність непереборної потреби до вживання наркотиків, що супроводжується особливостями способу життя та смерті. Численні дослідження підтверджують особливо руйнівний вплив наркоманії на моральні цінності, психіку, організм і соціальну взаємодію, провокуючий характер до правопорушень і самогубств.

Хронічна інтоксикація психоактивними речовинами проявляється синдромами зміненої реактивності, психічної та фізичної залежності, а також своєрідним симптомокомплексом наслідків і ускладнень від їх вживання.

Наркоманія як хвороба визначена рядом загальних симптомів і синдромів, які є загальними для всіх її форм і характерні окремими специфічними проявами в залежності від виду наркотиків. Визначають такі основні синдроми, які поступово переходять один в інший: великий наркоманічний синдром і синдром зміненої реактивності. Великий наркоманічний синдром — основна діагностична ознака хвороби. Він відрізняє здорову людину від хворої. Структурно цей синдром складається з синдрому зміненої реактивності та синдрому психічної і фізичної залежності. Синдром зміненої реактивності визначає ставлення організму до дії певного наркотику. Синдром включає комплекс захисних реакцій організму на введення наркотику; звикання до певної дози та виду наркотику, тобто толерантності. Толерантність — ефект звикання до наркотику, що потребує для отримання сп’яніння постійного збільшення дози. Синдром вказує на найбільш ранні патологічні зміни в організмі, що виникають у відповідь на тривале вживання наркогенних речовин. Структурно цей синдром складається з таких симптомів:

Дія захисних бар’єрів організму. Відповідно виду наркотику такі бар’єри визначають як специфічні та неспецифічні. Наприклад, специфічні реакції організму при вживанні тютюну — запаморочення, при вживанні алкоголю — нудота, при вживанні опію — свербіння шкіри верхньої третини тіла, барбітуратів — слинотеча, різь в очах, запаморочення тощо. Неспецифічні захисні бар’єри виявляються вегетативними та психосоматичними симптомами. У загальному випадку, незалежно від виду наркотику, вони демонструють реакцію організму на зміни його гомеостазу (гармонії та рівноваги). Зникнення захисних бар’єрів у відповідь на інтоксикацію та поява толерантності свідчить про динаміку наркотизаційної адаптації організму до наростання доз наркотичних речовин. Ці динамічні особливості супроводжують зміни толерантності. Толерантність на кожній зі стадій має свою специфіку. Для І стадії характерне зростання толерантності. Для ІІ стадії стає характерним так зване «плато толерантності» — період

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 155 •

максимальної стерпності доз наркотичної речовини. Стадія включає наступні ознаки: розвиток стану сп’яніння лише від великих доз; вживання максимальних доз наркотику одномоментно (разова толерантність); толерантність протягом доби (добова толерантність). У всіх випадках толерантність є стабільною і істотно не змінюється впродовж певного відрізку часу. Визначають, що для снодійних препаратів плато толерантності перевищує вихідну фізіологічну стерпніть у 5–10 разів, для алкоголю — у 8–12 разів,

адля опіатів — у 100 разів. Для III стадії характерним є різке падінням толерантності: людина п’яніє від малої дози, наступає швидка деградація.

Синдроми залежності визначають за показниками психічних і фізіологічних розладів.

Синдром психічної залежності включає в себе нав’язливий (обсесивний) потяг до приймання вживаної речовини, а також потребу досягти очікуваного стану при інтоксикації. Психічний комфорт у стані інтоксикації характеризується двома ознаками: налаштування на позбавлення від дискомфорту замість отримання задоволення, а при перерві вживання з’являється психічний дискомфорт — первинний абстинентний синдром. Вживаний наркотик дає можливість відновлювати порушені психічні функції, саме тому психічна залежність супроводжується нестримним потягом повторити стани інтоксикації або уникнути психічних страждань та інших розладів, що виникають при неможливості утримання від них. Нестримний потяг має універсальне визначення, яке скеровує стиль життя і характеризується втратою контролю над дозою наркотику — «здвигом мотиву на ціль» (за Б. Братусем).

Наступним етапом драматизації життя наркохворого є синдром фізичної залежності. Він зазначає стан фізіологічної адаптації організму до вживаної речовини та виявляється у втраті самоконтролю, через непереборний (компульсивний) потяг до інтоксикації,

ау разі її відсутності наростанням синдрому відміни — вторинною абстиненцією.

За міжнародними оцінками, Україна входить до складу країн, де процеси наркотизації мають тенденцію до постійного збільшення як за абсолютними показниками, так і відносними (опосередкованими збитками в репродуктивній, економічній, соціальній та інших сферах). Зокрема ВООЗ визначає наркогенну ситуацію в Україні станом «епідемія», тобто більше 1 % населення визначаються як наркозалежні. В оцінці процесів наркотизації використовують поняття стану, структура, динаміка цього негативного соціального явища. Стан характеризує чисельну кількість наркозалежних і проблеми з цим пов’язані; рівень частку від загальної кількості на 10.000 чи 100.000 населення (це дає можливість порівнювати питому вагу наркозалежних по регіонах); структура визначає розмаїття наркогенних речовин і їх затребуваність, зокрема, в дослідженнях цей список складає 20–30 найменувань, відповідно пріоритетів наш більш представлено алкоголь, тютюн, каннабіс (конопля) і так далі. Якщо брати в цілому, то соціологічні дослідження, данні медичної та кримінологічної статистики свідчать про наростання негативних тенденцій. Зокрема, за даними МВС, у 2010 р. в Україні налічувалося 152 800 наркозалежних (із них 6 тисяч — учні шкіл і студенти), передусім це особи, які скоїли злочини в стані наркотичного сп’яніння (за середніми показниками 60 % від усіх скоєних злочинів) або ті, що були затримані в ході профілактичних заходів; з іншого боку, за даними Інтерполу, в Україні зареєстровано 65 тисяч дилерів — розповсюджувачів наркотиків. Втім, середня статистична величина осіб, які страждають на наркоманію та включені в наркообіг, є орієнтовною, тому для «латентних» (прихованих) явищ, до яких відносять наркоманію, ВООЗ пропонує перераховувати визначені дані на коефіцієнт латентності, тобто множити у 6–8 разів. Проблему визначення реальної карти-

• 156 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ни наркоманії пов’язано з постійним збільшенням моделей вживання наркотиків, змін способів наркотизації різних соціальних груп.

Подолання залежності пов’язане з лікуванням і реабілітацією наркоманів. У сфері наркології існують різноманітні фармакологічні стратегії припинення вживання наркотиків і визначених реабілітаційних програм. Найбільш прогресивні поєднують медичні та психологічні моделі. У соціальній роботі значно ширший діапазон підходів, оскільки поєднує лікувальні, реабілітаційні, профілактичні заходи державних, недержавних, зокрема, релігійних організацій, груп взаємопідтримки. Соціальна робота в сфері наркологічних проблем безумовно має свої відмінності від загальної соціальної роботи, наприклад, застосуванням «стратегії зменшення шкоди». Соціальна та соціально-педагогічна робота з наркологічних проблем тісно пов’язана з перебігом складності наркоманії та проблемами, які її супроводжують. Така робота містить диференціацію її рівнів на різних етапах, відповідно різних психовікових, соціальних і статусних груп клієнтів. У сутності її ефективності соціально-терапевтичний ефект, оскільки вона спрямована на зміни як особистості наркозалежного, так і його стосунків з оточенням, розвиток позитивних потреб і соціальної компетентності соціальної реабілітації та налагодження взаємодії. При цьому особлива роль належить превентивним підходам, які мають бути послідовними та цілісними, зорієнтованими на сім’ю, соціум у цілому.

Літ: Колесов Д. В. Эволюция психики и природа наркотизма: Монография Изд. 3-е, испр. Издательство: МОДЭК 2006.— 400 с.; Личко А. Е., Битенский В. С. Подростковая наркология.— СПб.: «Медицина», 1991.— 304 с.; Молодёжь и наркотики (социология наркотизма) / Под ред. В. А. Соболева, И. П. Рущенко.— Харьков: Торсинг, 2000.— 432 с.; Профилактика наркомании: организационные и методические аспекты. Итоговые материалы международного проекта / Сост. И. П. Рущенко.— Харьков: Финарт, 2002.— 240 с.; Профілактика наркотизації / За ред. О. І. Пилипенко.— К.: Академпрес, 1994.— 127 с.; Профілактика поширення наркозалежності серед молоді: Навчально-методичний посібник / Під ред. В. В. Бурлаки.— Київ: Герб, 2008.— 224 с.; Пятницкая І. Н. Общая и частная наркология: Руководство для врачей.— М.: ОАО «Издательство «Медицина», 2008.— 640 с.; Сердюк О. О. Перша проба наркотичних речовин як закономірність адиктивної поведінки // Право і безпека.— 2004.— № 3.— С. 232–235.; Сердюк О. О. Проблема легітимації наркотизму: досвід соціологічного вивчення // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць.— Харків: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна.— 2004.— С. 325–328; Сидоров П. Н. Наркологическая превентология: Руководство.— Изд. 2-е, перераб. И доп.— М.: МЕДпрев-інформ, 2006.— 720 с. Пилипенко О. І. Соціально-педагогічні та медико-психологічні заходи протидії вживанню наркогенних засобів неповнолітніми та молоддю. Науково-методичний посібник / Упорядник О. І. Пилипенко.— К.: А.Л.Д., 2000.— 100 с.

Пилипенко О. І.

ОБ’ЄКТИ СОЦІАЛЬНОЇ / СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ — окремі особи (дитина, підліток, молода людина, доросла людина) чи соціальні групи (сім’я, дитяча та молодіжна група чи колектив, неформальне об’єднання), які потребують допомоги та підтримки в процесі їхнього соціального становлення і розвитку, інтеграції в суспільство та яким адресовано цілеспрямовані чи стихійні соціально-педагогічні впливи.

Об’єктом соціально-педагогічної роботи загалом можуть бути всі люди, але у першу чергу — діти та молодь. Це пояснюється тим, що життєдіяльність усіх груп населення залежить від тих умов, що значною мірою визначені рівнем розвитку суспільства, ста-

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 157 •

ном соціальної сфери, змістом соціальної політики, можливостями її реалізації. Треба також зауважити, що кожна людина в будь-який час, у будь-який період свого життя потребує більш повного задоволення своїх потреб і інтересів або зіштовхується з певними соціальними дефіцитами умов життя чи взаємодії, труднощами та проблемами, які не завжди може подолати самостійно та потребує тою чи іншою мірою підтримки, допомоги, захисту. Масштаби об’єктів соціально-педагогічної діяльності не варто невиправдано розширювати, оскільки потреба в ній для певних прошарків населення, груп та індивідів є потенційною, а для інших — актуальною. Потенційну потребу в допомозі чи підтримці навряд чи слід розуміти як ознаку об’єкта соціально-педагогічної роботи, оскільки скрутної життєвої ситуації, яка, власне кажучи, спричиняє виникнення стосунків між об’єктом і суб’єктом соціально-педагогічної роботи, у цьому разі не виникає.

Разом із поняттям «об’єкт» у теорії та практиці соціально-педагогічної діяльності вживають термін «клієнт». Це досить близькі за змістом, але не тотожні поняття. Клієнт — особа, яка звернулася з проханням про допомогу до відповідної соціальної служби чи спеціаліста. Клієнтами також зазвичай називають окремих осіб, групи людей, їхніх родичів, сім’ї, громади, які є адресатами соціальної роботи. Вони не можуть самостійно подолати свої проблеми, вийти з життєвої кризи, функціонувати самостійно і тому потребують сторонньої допомоги. Основна відмінність між ними полягає в тому, що соціально-педагогічна робота з клієнтом не може здійснюватися без його згоди, на відміну від об’єкта, який не завжди ініціює спеціальну роботу фахівця чи соціальної служби з ним. Об’єкти соціально-педагогічної діяльності — це потенційні клієнти фахівців соціальної сфери.

Об’єкти соціально-педагогічної діяльності класифікують з урахуванням «універсальних» і «специфічних» ознак. До «універсальних» ознак належать такі, що притаманні всім клієнтам: стать, вік, соціальний статус тощо. За статтю клієнтів поділяють на чоловіків і жінок, за віком — на дітей, молодь, осіб зрілого віку, людей похилого віку. За ступенем добровільності є клієнти, які приходять за власною ініціативою, а є такі, яких приводять рідні чи направляють працівники соціальних служб. Більш узагальнену класифікацію здійснено за критерієм масштабності об’єкта. У цьому розумінні об’єкти соціально-педагогічної роботи — це індивіди, сім’ї, групи та спільноти, які потребують створення відповідних соціокультурних умов для соціалізації чи перебувають у складній життєвій ситуації.

Як «специфічні» ознаки об’єкта / клієнта можна розглядати типові проблеми, які стають причиною психологічного та соціального дискомфорту особистості.

Проблеми зі здоров’ям, що ускладнюють або не дозволяють самостійно вирішувати життєві ситуації. Це такі групи населення: люди з обмеженими функціональними можливостями (як дорослі, так і діти); люди, що мають соматичні чи психічні захворювання або інвалідність; сім’ї, які мають дітей-інвалідів; дорослі та діти, що відчувають психологічні стреси; ВІЛ-інфіковані люди та їхні родини; особи, які зазнали радіаційного впливу тощо.

Девіантна поведінка в її різних формах і видах. До цієї категорії належать: діти, що мають проблеми, пов’язані з навчанням у школі, і їхні родини; педагогічно занедбані діти та такі, що поводять себе зухвало, агресивно; діти та підлітки, схильні до правопорушень; діти, що відчувають жорстоке ставлення і насильство, які опинилися в умовах, що загрожують здоров’ю та розвитку; неповнолітні засуджені та особи, що повернулися з місць позбавлення волі, спеціальних виправно-виховних установ; люди, які залежні від

• 158 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

психоактивних речовин; родини, у яких є особи, що зловживають алкоголем і наркотиками; особи, схильні до суїцидальних спроб тощо.

Важке, неблагополучне становище різних категорій сімей. Представниками цієї групи населення можна вважати: прийомні сім’ї, батьків-вихователів та дітей у дитячих будинках сімейного типу; сім’ї, що мають на піклуванні дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків; родини з низьким рівнем доходів і які перебувають у важкому матеріальному становищі; багатодітні родини; неповні родини; родини, у яких батьки не досягли повноліття; родини, у яких дитину виховує лише один із батьків; молоді родини; родини, що розлучаються; подружні пари, що мають серйозні сімейні конфлікти; родини з несприятливим психологічним мікрокліматом, конфліктними стосунками та агресією, педагогічною неспроможністю батьків.

Особливе становище дітей (діти, які з різних причин опинилися у складних, критичних ситуаціях чи відчувають відсутність батьківської турботи). Тут доцільно виділити такі групи: випускники дитячих будинків і шкіл-інтернатів (до досягнення ними матеріальної незалежності та соціальної зрілості), які проживають самостійно; осиротілі діти чи діти, що залишилися без піклування батьків; безпритульні діти та підлітки; діти, які дезінтегровані та дезадаптовані до норм соціального життя в колективі і, як наслідок, відчувають самітність і дефіцит спілкування тощо.

Насильство. До цієї категорії належать: діти та молодь, які стали жертвами фізичного, психологічного та сексуального насильства; особи, яких змусили займатися проституцією; жертви торгівлі людьми.

Працевлаштування. До цієї групи належать безробітні, молоді люди — випускники навчальних закладів різних рівнів акредитації, які не в змозі знайти роботу за фахом; молоді люди, які повернулися з місць позбавлення волі.

Ці групи не є вичерпними і сталими, їхній склад може змінюватись як під впливом соціально-економічних умов, так і під впливом змісту соціальної політики в державі, посилення соціально-профілактичної чи соціально-правової роботи з різними групами населення. Окрім того, якісні та кількісні зміни в названих групах залежать від того, наскільки продуктивно працюють соціальні педагоги та працівники, щоб залучити якнайбільшу кількість клієнтів до груп самодопомоги, включити їх у реальну діяльність з метою поліпшення власного життя і більш самостійного вирішення власних проблем або проблем своєї сім’ї.

Об’єктом соціально-педагогічної діяльності можуть бути не лише клієнти, які становлять об’єкт соціально-педагогічної роботи, а й люди, які є її суб’єктами, а також інші люди, які можуть впливати на соціальну проблему, заради якої, наприклад, створені та чи інша соціальна служба чи соціально-виховний інститут, діє той чи інший проект або програма (наприклад, керівники та політики, що приймають рішення). Це означає, що в межах одного соціального проекту / програми можуть існувати кілька рівнозначних або нерівнозначних об’єктів: одна або кілька цільових груп клієнтів, які отримують допомогу; цільові групи соціальних педагогів або працівників, волонтерів, фахівців, яких потрібно навчити методиці надання допомоги; цільові групи людей, яких потрібно переконати сприяти наданню допомоги доступними їм засобами (відповідними рішеннями, якщо це керівники та політики, формуванням громадської думки, якщо це представники ЗМІ, фінансовою чи гуманітарною допомогою, якщо це спонсори чи благодійники тощо).

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 159 •

У практиці соціально-педагогічної роботи типологія клієнтів — це базис для визначення типу соціальної агенції чи громадської організації, змісту та напрямів їхньої діяльності, залучення фахівців певного профілю, переліку різновидів соціальної допомоги та соціальних послуг.

Літ.: Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях: Навч. посіб.— К.: Логос, 2003.— 134 с.; Лукашевич М. П., Мигович І. І. Теорія і методи соціальної роботи: Навч. посіб.— 2-ге вид.— К.: МАУП,2003.— С.12–20.; Сластенин В. А. Социальный педагог и социальный работник: Личность и профессия // Теория и практика социальной работы: Отечественный и зарубежный опыт.— М., Тула, 1993.— Т. 2.— С. 265.; Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Харченко та ін. За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової.— К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 256 с.; Шакурова М. В. Методика и технология работы социального педагога: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб, заведений.— М.: Издательский центр «Академия», 2002.— 272 с.

Петрович В. С.

ОЦІНЮВАННЯ в соціальній роботі / соціальній педагогіці — це фундаментальна технологія, орієнтована на визначення потреб дітей і молоді (клієнтів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, закладів соціального спрямування), системний моніторинг процесу надання послуг / проведення заходів і досягнутих результатів, аналіз фінансових витрат і рівня економічного ефекту соціально-педагогічної діяльності; це процес, що постійно знаходиться в русі та є чутливим до змін потреб клієнта, інновацій соціальної педагогіки та соціальної роботи, формування державної соціальної політики у сфері захисту прав дітей. Оцінювання — важливий компонент стандартів надання соціальних послуг, які розвиваються в Україні, тому його здійснення має бути систематичним і базуватися на індивідуальному та комплексному підходах.

Оцінювання базується на принципах і цінностях соціальної роботи, основні з яких: доступність; добровільність; гуманність; конфіденційність; профілактична спрямованість; безоплатність; партнерство; системність; гарантований захист прав людини / дитини, сім’ї; пріоритетність інтересів клієнтів, врахування їхньої думки.

Компоненти оцінювання — це різні види оцінки, які одночасно виконують роль його інструмента (тобто як сукупність методів, за допомогою яких визначають нагальні потреби індивіда, групи, громади, суспільства), а також є частиною циклу оцінювання. Оцінка — обов’язкова складова соціально-педагогічного супроводу / супроводження, ведення випадку тощо.

Розрізняють типи оцінки: оцінку потреб, оцінку процесу, оцінку результатів (впливу), економічну оцінку. Оцінку потреб проводять для того, щоб мати вичерпну картину життєвих обставин дитини та сім’ї і скерувати процес відбору необхідного типу втручання. Виділяють два рівні оцінки потреб: первинний рівень — початкова оцінка; вторинний рівень — комплексна. Оцінку потреб дитини та сім’ї розглядають як дії зі збору, обробки, систематизації, аналізу, узагальнення та порівняння даних за певними стандартами, моделями (див. Оцінка потреб дитини). Оцінка процесу — досліджується відповідність заходів, що проводяться з клієнтом, індивідуальному плану дій, відстежується послідовність їх виконання. Фактично оцінка процесу — це моніторинг (систематичний перегляд) роботи соціальних педагогів. Основні питання оцінки процесу, наприклад: чи було втручання прийнятним для клієнта, групи тощо. Оцінка результатів роботи (впливу) визначає наслідки втручання, вплив заходів, що проводились, на якість життя клієнта, його

• 160 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

безпосередні здобутки, з’ясовує чи відбулись позитивні зміни в поведінці клієнта, чи вдалося подолати складні життєві обставини тощо. Такі здобутки можна класифікувати як поведінкові (зміна рівня поінформованості, позицій, знань, умінь і поведінки) і ті, що не пов’язані з поведінкою (рівень організаційних, екологічних і політичних змін). Економічна оцінка дає аналіз ефективності витрат, щоб переконатися у виправданні виділення фінансових, матеріальних та інших ресурсів на допомогу клієнту.

Процес оцінювання має циклічний характер, оскільки різні типи оцінок взаємообумовлюють одна одну. Ігнорування чи відсутність будь-якого типу оцінки порушує процес оцінювання

Під час здійснення усіх видів оцінки (потреб, процесу, результатів / впливу, економічної) використовують групи методів, для яких характерні як об’єктивні та кількісні, так і суб’єктивні та якісні методи. Як правило, усі методи мають корелювати між собою. За об’єктивними та кількісними методами, наприклад, можна оцінити розмір сімейного прибутку, врахувавши зарплату, соціальну допомогу та витрати на проживання. За суб’єктивними та якісними визначають, наприклад, стан задоволеності клієнта після надання допомоги. Якість отриманих результатів може різнитися в залежності від методів, що використовувалися при здійсненні оцінювання.

Процедури збору інформації / даних можуть включати: опитування (інтерв’ю, анкетування), фокус-групи, бесіду / структуровані та цілеспрямовані дискусії, спостереження, тестування тощо.

Існують певні стандарти проведення якісного оцінювання й оцінки, а саме: кожний клієнт, який звертається до соціальної служби, має право на негайну початкову оцінку; на перебіг оцінки та її результати не повинна впливати дискримінація щодо віку, неспроможності особи, її статі, культури чи раси; людина, яка проходить оцінку, має право на власний погляд стосовно ситуації, складних життєвих обставин, у яких вона опинилась, що потрібно враховувати в роботі з нею; клієнти мають право на доступ до інформації про себе, бути вільними від примушення, а також припинити участь у процесі оцінювання; усі організації, служби (як урядові, так і неурядові), що надають соціальні послуги, повинні мати єдині переконання щодо мети, завдань, методів оцінки та використовувати стандартні форми для її здійснення; усі соціальні працівники, які проводять оцінку, мають пройти відповідну підготовку та регулярно підвищувати професійну кваліфікацію; оцінювання та саму оцінку проводить міждисциплінарна команда, до складу якої входять фахівці зацікавлених організацій, установ, закладів.

Літ.: Інновації у соціальних службах / За ред. Семигіної Т. В.— К.: Пульсари, 2002.— 94 с.; Кепвелл Є., Баттерфос Ф., Фраціско В. Відбір ефективних методів оцінки. Практика сприяння здоров’ю.— 2000.— № 1 (4).— С. 307–313; Науковий супровід, моніторинг та оцінка ефективності соціальних проектів / О. О. Яременко, О. Р. Артюх, О. М. Балакірева та інш.— К.: Державний центр соціальних служб для молоді; Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2002.— 123 с.

Звєрєва І. Д.

ПАТРОНАЖ СОЦІАЛЬНИЙ (лат. patronus — покровитель, оборонець) — особлива форма захисту прав особистості, майна недієздатних та інших громадян у випадках, передбачених законом. Патронаж передбачає проведення в домашніх умовах профілактичних, оздоровчих, санітарно-просвітницьких заходів, надання соціальних послуг.

Соціальний патронаж проводять залежно від ситуації, що обумовлена певними складними обставинами, у вигляді: соціально-медичного патронажу сімей, які мають дітей, а та-

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]