Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 321 •

Отже, В. є універсальною формою людської діяльності, яка ґрунтується на самостійному виборі цілей і способів поведінки і в якій виявляються сутнісні характеристики особистості, здійснюється формування її світогляду, утверджуються певні моральні цінності. Характер вчинків визначається не лише намірами і цілями людини, а й соціокультурним контекстом її існування в світі на тому чи іншому історичному етапі. Разом з тим вчинкова діяльність характеризується конструктивністю і спроможна змінювати не тільки людину, а й суспільство та культуру.

Літ.:. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность.— М.: Политиздат, 1975.— 304 с.;. Роменець В. А. Психологія творчості.— К.: Либідь, 2001.— 288 с.;. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии.— СПб.: Питер, 2000.— 720 с.; Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова.— 4-е изд.— М.: Политиздат, 1981.— 445 с.

Ваховський Л. Ц.

ВЧИНОК У ВИХОВАННІ ОСОБИСТОСТІ — визначальний показник і ступінь моральнодуховного­ розвитку особистості. Він задає нову теоретико-методичну траєкторію пошуку в цій сфері, оскільки­ однозначно репрезентує цілісність людської свідомості, самосвідомості і практичної дії. Річ у тім, що будь-яка морально-духовна цінність і фор­ мується у процесі здійснення суб’єктом відповід­ного вчинку, і проявляється та закріплюється в ньому. Отже, йдеться про такі вчинки людини, спонукою яких виступає те чи інше морально-духовне­ утворення. Вчинки ж, що мотивуються різного роду зовнішніми підкріпленнями (заохоченнями та покараннями), не є сутнісними характеристиками­ морально розвиненої особистості.

Вчинки за своєю компонентною структурою досить різноманітні, і цю обставину слід враховувати,­ організовуючи виховний процес. Незважаючи­ на ступінь наук, розуміння сутності й внутріш­ньої структури людських вчинків, кожен педагог прагне, щоб з боку вихованця вони були добродійними,­ тобто такими, що приносять користь іншим. Таке уявлення про світ вчинків визначає характер зусиль педагога, спрямованих на залучення вихованців­ до прояву ними певних моральних дій. При їх плануванні вихователь здебільшого прагне до того, щоб дитина здійснювала вчинки у межах відносин «Я-Тобі».

Визначальною ознакою даних відносин виявляється­ одночасна просторова представленість двох суб’єктів, що наочно сприймають один одного. У такій ситуації створюються реальні умови для взаємного пізнання їхніх емоційних станів, реакцій і переживань для виникнення процесу спілкування, що супроводжує даний В. За різної­ змістовної спрямованості такого роду вчинки прийнято кваліфікувати безпосередніми, оскільки вони виникають і відчуваються віч-на-віч. Вони є й генетично первинними, і в результаті цього складають важливу частину морально-духовного досвіду особистості.

Все ж слід прагнути, щоб цей досвід своєчас­но збагачувався вчинками, які об’єктивують людські­ відносини «Я-Вам». Характерною ознакою цих відносин є те, що вихованець створює такий виховний результат, який поширюється на певну групу людей. Таким чином, вчинкове поле вихованця­ стає більш широким.

В. у системі «Я-Вам» виявляється суттєвим­ показником морального розвитку особис­ тості, оскільки за їх функціонування відбувається поступове відпочкування самої моральної цінності­ від суб’єкта, на якого вона спрямовується, і на­дання їй безпосередньої суб’єктивної значущості як спонуки до відповідної моральної дії.

Незважаючи на виховну важливість мораль­ного досвіду особистості, який виник на основі її безпосередніх вчинків, все ж він має певні обмеження, що зрештою відбива-

• 322 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ється на її загальній морально-духовній вихованості. Йдеться про суттєве­ доповнення цього досвіду психологічно іншими поведінковими ситуаціями, коли моральна дія ви­ хованця розгортається поза безпосереднім сприйманням­ особистості, яка її очікує для задоволення­ власних потреб.

Такі ситуації, на відміну від вищеописаних, безпосередньо розгортаються і відбуваються у рамках­ відносин «Я-заради Тебе». Вчинки такої при­роди кваліфікуються як опосередковані. У вихов­ній практиці вони спонтанно виникають, але ви­хователь звертає на них меншу увагу, і якщо разом­ з вихованцями аналізує їх, то робить це досить поверхово. Змістом опосередкованих вчинків вихованців можуть виступати ситуації, коли вихованець­ приводить у порядок речі, якими він користується­ разом з товаришем.

До опосередкованих належать також і вчинки, що реалізують відносини «Я-заради Вас». Тепер­ вихованець здійснює суспільно важливий В. заради інших людей, які на час прояву такого В. відсутні. Тож вихованець лише в уяві може вступити у спілкування з тим, хто буде об’єктом його зусиль. Прикладом таких вчинків може бути прибирання вихованцем рекреацій­ного куточку, яким користуватимуться учні всього­ класу.

Психологічно складнішими виявляються опосередковані­ вчинки, коли вихованець заради ровесника,­ який у даний час відсутній, клопочеться чи заступається за нього. Такі вчинки є дійсним показником моральної зрілості особистості.

Педагог у цьому зв’язку повинен спеціально створювати ситуації для вихованців не тільки безпосередніх, а й опосередкованих вчинків.

Філософсько-етичною думкою та народним виховним­ досвідом встановлений головний критерій моральності — безкорисливість В. людини. Згідно з ним особистість діє морально, якщо вона­ не орієнтується на власні інтереси чи потреби. Порушення цієї вимоги перетворює В. на суспільно­ несхвальний, який не повинен закріплюватись­

увнутрішньому досвіді суб’єкта. Зазначимо­ у цьому зв’язку такий принциповий момент: коли говорять про користь людини, то розуміють або певне її матеріальне вираження, або бажане­ для неї положення у широкій системі соціальних­ відносин (престиж, статус, визнання тощо). Говорячи про безкорисливий В., слід зважати­ на те, що ця його якість стосується лише його суб’єкта, людини, яка його здійснює. Щодо людини,­ тобто об’єкта, на який він спрямований, то вона неодмінно одержує користь від такого вчинку.

Уширокій палітрі міжлюдських взаємодій доцільно­ виділити В. з обопільною користю (як щодо його об’єкта, так і щодо його суб’єкта). Здебільшого обопільна користь стосується внутрішнього­ благополуччя людини, її психологічного стану, переживань, стабільності її образу «Я».

В. з обопільною користю частіше за все розгортаються між людьми, які перебувають

уприятельських, дружніх, щиросердних взаєминах.

Усі суспільно схвальні вчинки мають своїм підґрунтям узагальнене відношення «Я-до Світу»­. Усе ж В., суб’єктом якого виступає ли­ше окремий індивід, містить і певні вади, оскільки­ покладання тільки на себе не завжди призводить­ до очікуваного результату.

Так, часто-густо з об’єктивних причин (зайнятість­ важливою справою, погане фізичне самопочуття,­ відсутність певних здібностей тощо) вихованець­ не в змозі проявити піклування про товариша­. Це означає, що моральний В. не відбувся­. При цьому такий вихованець не переживає муки совісті: адже, на його думку, прагнення у нього було благородним, та обставини зашкодили його здійсненню. Відтак можливості його вичер­ пані. Подібні моральні колізії виникають тоді, коли дорослі культивують у вихованця лише В. з простою суб’єкт-об’єктною структурою.

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 323 •

Отже, виникає необхідність вводити у мораль­ний досвід вихованця і В. ускладненої психологічної­ побудови, коли суб’єкт для досягнення результату­ застосовує побічну моральну дію, підпорядковану­ прямій меті. У наведеному прикладі це може розгортатися так: хоч я не в змозі виявити піклування щодо ровесника, але на цьому не слід зупинятися. Я маю звернутися до того вихованця, на якого можна покластися, щоб за його допомогою­ зробити добру справу моєму товаришеві. Як бачимо, це В. з кількома психологічними ходами, і він може виявитися високоефективним.

Вчинки ускладненої психологічної структури значно розширюють моральну сферу вихованця, призводять­ до інтенсивної особистісної самоактуалізацїї і самоутвердження суб’єкта.

Літ.: Анисимов С. Ф. Мораль и поведение.— М.: Мысль, 1985.— 165 с.; Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание / Пер. с англ.— М.: «Прогресс», 1986.— 420 с.; Бех І. Д. Вихован­ ня особистості.— К.: Либідь, 2003; Психология воспитания / Под ред. В. А. Петровского.— М.: Аспект Пресс, 1995.—152с.

Бех І. Д.

ГЕРОНТОПСИХОЛОГІЯ (грец. geron (gerontos) — старий і психологія) — розділ вікової психології, що вивчає явища, особливості психічних процесів, поведінку і динаміку особистісних змін, пов`язаних зі старінням організму людини, виявляє в ньому інволюційні тенденції (притуплення окремих психічних функцій, затухання певних процесів, спад активності особистості). Предметом Г. є вивчення аспектів старості і психологічної підготовки до неї особистості. Основоположником Г. вважається американський учений Стенлі Холл (1846–1924), який опублікував у 1922 р. першу спеціальну працю, присвячену психологічному аналізу процесу старіння («Старість»). В литературі останнього десятиліття як синоніми Г. вживають також терміни «психогеронтологія» і «психологія пізнього періоду життя». Г. тісно пов`язана із загальною та соціальною психологією, а також з геронтологією, що вивчає медико-біологічні та соціологічні аспекти старіння людини. Як окремий розділ вікової психології Г. оформилась у середині ХХ ст. В цей час у західній психології значно збільшилась кількість публікацій з психологічних аспектів старіння та старості. Зростання значення Г. було тісно пов`язано з помітним збільшенням кількості осіб похилого віку в загальній структурі населення багатьох країн — так званим «феноменом старіння населення», при якому доля пенсіонерів серед жителів окремих країн досягала 15 %. Інший важливий фактор, що викликав в індустріально розвинутих країнах значне загострення проблем життєвого устрою людей похилого та старечого віку, був пов`язаний з різким скороченням чисельності сімей багатопоколінного типу і, як наслідок цього, з проживанням батьків похилого віку окремо від своїх дітей та онуків. Це призвело до росту числа самотніх людей похилого віку, які потребують соціально-психологічної допомоги з боку держави. Актуальною задачею Г. є розробка засобів і методів психологічної допомоги людям похилого та старечого віку у зв`язку з такими змінами в їхньому житті як вихід на пенсію і поява надлишку вільного часу, вимушена відмова від усталених інтересів та звичок, необхідна перебудова взаємин з близькими людьми (в т.  ч. з власними дітьми), смерть одного з подружжя та інших членів сім`ї, зростання залежності від оточуючих внаслідок послаблення фізичних сил, самотність, перебування в закладах соціального забезпечення (геріатричних домах) та ін. Стратегічними задачами Г. є пошук умов та засобів продовження повноцінного активного життя людини, запобігання раннього старіння, встановлення психологічних факторів довголіття. Вивчення особливос-

• 324 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

тей життєдіяльності людського організму в старості здійснюються багатьма науковцями. Зокрема, різні аспекти методологічної та теоретичної Г., особливостей життя людей похилого віку розглядали: О. Краснова, А. Лідерс (особливості розвитку особистості в період похилого віку), М. Єрмолаєва (структура емоційних переживань), Н. Чепелєва, М. Смульсон (наративна психологія людей похилого віку). Дослідження адаптації людей похилого віку в будинках-інтернатах проводили В. Галкін, В. Болтенко, Н. Дементєва, Є. Шаталова, М. Шахматов. Російський психолог Л. Анциферова розробила психологічну концепцію старості, в якій вона особистісний розвиток розглядає не як «одноколійний», односпрямований рух духовного життя, а як двоколійний процес, який включає переміщення суб`єкта в площині свідомості і навіть поведінки назад, до свого минулого, з наступним відновленням поступального руху. Період пізньої дорослості і старості вона розглядає в контексті цілісного життєвого шляху індивіда. Обгрунтовуючи свою концепцію розвитку, Л. Анциферова стверджує, що соціально-психічний розвиток людини не обмежується якимись певними періодами її буття, а здійснюється протягом усього життя; психічний розвиток людини настільки багатомірний, що практично неможливо виявити всі його прояви, якості і можливості. Інволюційні зміни поєднуються з новоутвореннями прогресивного характеру, спрямованими на подолання деструктивних явищ в геронтогенезі. Вона відзначає, що нові лінії розвитку породжує не вік сам по собі, а багатство життєвого досвіду, глибина і повнота його осмислення людиною у поєднанні з масштабністю пережитих соціально-історичних подій. Л. Анциферова виділила також типи старіння та умови, що їх викликають: по-перше, це змістовність, творчий характер способу життя особистості. В основі продуктивного способу життя лежить здатність особистості розглядати життя та його події в різних системах координат; виявляти латентні можливості життєвих ситуацій, сприймати невизначеність, багатозначність обставин життя як стимул для свого розвитку; по-друге, експериментування особистості з життєвими ролями. Роль на деякий час визначає особистісний спосіб існування. Навіть набуті протягом життя «ескізи» нових ролей в пізні роки допомагають суб`єкту знайти себе в новій якості і продуктивно змінити своє життя; по-третє, диференціація суб`єктом всіх стадій, що він пройшов, свого минулого, сучасного та майбутнього. Дистанційована позиція по відношенню до прожитого життєвого шляху оберігає людину похилого віку від «поглинання» своїм минулим.

В психологічній науці сформувалось декілька основних теорій старіння та старості. Перша теорія: з позицій біолого-медичного підходу психологічна деградація людей у пізні роки, погіршення їх розумових можливостей безпосередньо визначається функціональними і органічними ураженнями мозку, — однак проти цієї концепції виступає багато психогеронтологів, підтверджуючи багатьма фактами некоректність прямого співвідношення стану мозку та психічного статусу особистості (N. Feil, M. Halpern). Друга теорія старіння ґрунтується на діяльнісному підході до розвитку особистості. Його представники — Р. Хейвигхерст (К. Havighurst), Г. Кремпен (G. Krempen), Ф. Дейл (F. Heil) та ін. вважають, що люди своїми діями змінюють власне оточення, розвивають здатність долати складні ситуації, прокладати свій життєвий шлях. Діяльне життя виступає умовою поступального розвитку особистості в пізні роки. Прогресивний розвиток особистості залежить від того, наскільки змістовними і продуктивними будуть дії людини, наскільки особистісно значущою буде її діяльність. Представники третьої теорії старіння погоджуються з положенням про значущість активності особистості в пізніх стадіях життя і вважають важливим фактором актуалізації потенцій суб`єкта його здатність протистояти поширеним у суспільстві негативним стереотипам старості (типу

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 325 •

«занурення в думки про вічне»; прожите старою людиною «маленьке життя»; рефлексії, орієнтовані на пасивні позиції тощо).

Виділення специфічних психологічних особливостей старості утруднено наявністю певних неминуче супутніх їм факторів: загальним послабленням здоров`я, впливом хвороб, змінами фізичного та соціального статусу тощо.

Однією із найскладніших проблем Г. є визначення віку старості, оскільки це явище не лише біологічне, а й соціальне та психологічне, і початок соціального і психологічного старіння у часі може не збігатися з початком біологічного старіння. Однак умовно виділяють три періоди геронтогенезу: (для чоловіків — 60–74 р., для жінок — 55–74 р); старечий (75–90 р.); довгожителі — (90 р. і більше). Науковці визначають процес старіння як внутрішньо суперечливий, за якого відбувається зниження рівня активності організму внаслідок дії закону гетерохронії (різної спрямованості змін в окремих функціональних системах організму). Особливе значення мають еволюційно-інволюційні зміни в ЦНС, зокрема ослаблення процесів збудження і гальмування. Встановлено, що в першу чергу старіють процес гальмування і рухливість нервових процесів. Водночас у період геронтогенезу відбувається пристосування до нових умов життєдіяльності і підвищення різними способами біологічної активності структур організму, що забезпечують його працездатність. У свідомій регуляції поведінки, спрямованої на збереження індивідуальної організації та її подальший розвиток, велику роль відіграє емоційна сфера, психомоторика і мовна діяльність як інтегральна характеристика психіки людини. Найкраще зберігає свої функції словесно-логічна пам`ять. Основою її стійкості в похилому віці є смислові зв`язки. У період геронтогенезу посилюються суперечливість, нерівномірність і гетерохронність не лише в соматичній організації, а й на рівні психологічних функцій (наприклад, з віком вибіркового характеру набувають погіршення роботи слухового апарату, зниження рівня сприймання різних кольорів; сенсорного поля зору). Суттєвою проблемою в період геронтогенезу є зниження рівня соціальнопсихологічного захисту, зокрема поява почуття беззахисності (внаслідок руйнування багатьох значущих зв`язків), що може спричинити надлишкову агресивність, конфлікт­­ ність особистості (внутрішньоособистісну і міжособистісну), спроби суїциду. На збереження і подальший розвиток психологічних функцій у період геронтогенезу впливають освіта, професійна та творча діяльність людини. Активному довголіттю людини похилого віку сприяє розвиток її як соціально активної особистості та як суб`єкта творчої діяльності. Аналізуючи життя людини в пізні роки, слід чітко розмежовувати її фізичне та особистісно-психологічне старіння. Втрачаючи фізичні сили, індивід може зберегти здатність фізично розвиватись як особистість. Однією із основних ознак старіння є гіперболізована адаптація суб`єкта до вироблених ним самим прийомів вирішення життєвих проблем, до стратегій поведінки в соціальних ситуаціях і до певного образу життя. Опинившись в нових соціально-історичних умовах, така особистість не може заново осмислити свій шлях, дати нову інтерпретацію подіям власного життя. Успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленою до тих нових задач, які характерні для пізніх років життя, до змін свого місця в суспільстві, до специфічних для старості складних ситуацій. Від того, як вона будувала свій життєвий шлях на попередніх стадіях, залежить, наскільки адаптивним, успішним, продуктивним буде її життя в період пізньої дорослості і старості. В пізні роки людина загострює увагу не лише на притаманних їй настановленнях і суб`єктивному ставленні до світу, але і на тому, як проявляються раніше приховані особистісні властивості і позиції.

326 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Всвоїх дослідженнях Г. широко використовує методи вікової, загальної і соціальної психології В останнє десятиліття зростає значення досліджень, виконаних на основі лонгітюдного методу аналізу вікових змін особистості. Особливу увагу сучасна Г. приділяє вивченню в ході старіння змін характеру діяльності і працездатності, ціннісних орієнтацій і смислових утворень особистості. Дослідження показали, що люди похилого віку потребують таких умов життя, які були б одночасно і оберігаючими і стимулюючими, тобто сприяли б збереженню мотивації посильних для людини форм самостійної поведінки. Актуальне практичне значення має профілактика і психотерапія депресій старечого віку.

Літ.: Ананьєв Б. Г. Некоторые проблемы психологии взрослых // Психология развития.— СПб: Питер, 2001; Анцыферова Л. И. Развитие личности и проблемы геронтопсихологии.— М.: Издво «Институт психологии РАН», изд. 2-е, испр. и доп.— 2006; Братусь Б. С. К проблеме развития личности в зрелом возрасте. // Вестн. Моск. ун-та.— Серия 14: Психология.— 1980.— № 2.— С. 7–14; Завацька Н. Є. Психологічні проблеми розвитку особистості зрілого віку // Наукові записки Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. акад. С. Д. Максименка.— К.: Міленіум, 2006.— Вип. 29.— С. 153–164; Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфлікт и гармонія. К., 1997; Костюк Г. С. Вікова психологія.— К., 1978; Кузовкова М. С. Психологічна адаптація людей похилого віку в умовах геріатричного центру // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. Т. ХІІ, част. 1.— К., 2010.— С. 295–304; Роменец В. А. Жизнь и смерть: постижение разумом и верой.— К.: Либідь, 2003; Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія.— К.: Академвидав, 2005; Смульсон М. Л. Екзистенційне наповнення наративу старості // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика / За ред.. Н. В. Чепелєвої.— К.: Міленіум, 2005.— Т. 2, вип. 3; Щотка О. П. Вікова психологія дорослої людини. Ніжин: Редакц.— видавн. відділ НДПУ, 2001.

Лавренко О. В.

ГЕШТАЛЬТ-ТЕРАПІЯ (нім Gestalt — образ, форма, структура) — напрямок психотерапії (друга поливина ХХ ст.), заснований на поняттях класичної гештальт-психології (М. Ветгеймер, В. Келер, К. Коффка), зокрема, на поняттях гештальта, фігури й фону та на теорії поля К. Левіна; метод, створений американським психологом та психотерапевтом Фредеріком (Фріцем) Перлзом під впливом ідей гештальт-психології, екзистенціалізму, психоаналізу, психодрами, феноменології, дзен-буддизму та, зокрема, теорії В. Райха про фізіологічні прояви витісненого психологічного матеріалу. Ф. Перлз вважав, що людину варто розглядати як цілісну живу систему, яка включена у взаємодію з оточуючим світом, а психологічне життя людини — це процес утворення гештальтів, тобто цілісних образів наявної ситуації. Будь-який аспект поведінки людини розглядається як прояв цілого — його буття. В нормі буття людини здійснюється «тут і зараз», у контексті наявної ситуації. Бути самим собою, здійснювати своє «Я», реалізувати власні потреби, нахили, здібності — це шлях гармонійної, здорової особистості. Відмова від власних потреб та слідування цінностям, нав’язаним ззовні, призводить до порушень процесу саморегуляції організму. У Г.-Т. розрізняють п’ять механізмів порушення процесу саморегуляції: інтроекція, проекція, ретрофлексія, дефлексія, конфлюенція. Інтроекція — засвоєння почуттів, поглядів, переконань, оцінок, норм, взірців поведінки інших людей, які вступають у протиріччя із власним досвідом та не засвоюються особистістю. Типовими інтроектами є батьківські повчання, які дитина засвоює без критичного осмислення. Проекція — протилежність інтроекції (як правило ці два механізми доповнюють один одного). При проекції людина відчужує притаманні їй якості, оскільки вони не відповідають її

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 327 •

«Я-концепції». Ретрофлексія спостерігається у тих випадках, коли які-небудь потреби не можуть бути задоволені через блокування їх соціальним середовищем, саме тоді енергія, спрямована на маніпулювання у зовнішньому середовищі, спрямовується людиною на саму себе. Типовим прикладом незадоволених потреб (незавершеними гештальтами) є агресивні почуття, а ретрофлексія при цьому проявляється у м’язових затисках. Дефлексія — ухилення від реального контакту — виражається у формі салонних розмов, балакучості, блазнювання, ритуальності та умовності поведінки, тенденції до «згладжування» конфліктних ситуацій й т. ін. Конфлюенція — злиття, у вигляді стирання меж між «Я» та оточенням. У процесі Г.-Т. задля розкриття істинної індивідуальності людина проходить через п’ять рівнів, які Ф. Перлз назвав неврозами. Перший рівень — рівень фальшивих відносин, ігор та ролей. Другий — фобічний, пов’язаний з усвідомленням фальшивої поведінки та маніпуляцій. Третій рівень — тупик, людина не знає куди рухатись, що робити. Імплозія — четвертий рівень — характеризується як стан внутрішнього сум’яття, відчаю, відрази до самого себе, обумовленої, перш за все, повним усвідомленням того, як людина обмежувала себе. П’ятий рівень — експлозія (вибух) — досягнення сформованої автентичної особистості, яка знаходить здатність до переживання та вираження власних емоцій. Основними принципами Г.-Т., які базуються на феноменологічних засадах, є наступні: принцип «зараз», де зараз — функціональна концепція того, що і як робить індивід у даний момент; принцип «я і ти» виражає прагнення до відкритого та безпосереднього контакту між людьми; принцип суб’єктивізації висловлювань пов’язаний із семантичними аспектами відповідальності особистості; принцип континууму свідомості полягає у концентрації на спонтанному потоці змісту переживань, метод підведення індивіда до безпосереднього переживання та відмови від вербалізації й інтерпретації. Технічні процедури у Г.-Т. називаються іграми-експериментами — це різноманітні дії, які виконуються за пропозицією терапевта та сприяють більш безпосередній конфронтації зі значимим змістом та переживаннями. Основна мета ігор-експериментів — досягнення емоційного та інтелектуального прояснення, яке в подальшому призводить до інтеграції особистості. Найбільш поширеними та відомими є наступні ігри: діалог між частинами власної особистості (почуттями, органами власного тіла, з уявною значимою людиною і т. ін.); здійснення кіл (почергове звернення до інших учасників групи із найбільш хвилюючими запитаннями); незакінчена справа (висловлювання власних почуттів уявному співрозмовнику); проективна гра (інтеграція перш за все тих сторін особистості, які ігноруються); виявлення протилежностей — реверсія (розігрування ролі, яка є протилежною тій, яку людина демонструє). Особливу увагу у Г.-Т. приділяють роботі зі сновидіннями, які, на відміну від психоаналізу, не інтерпретуються, а використовуються для інтеграції особистості. На думку Ф. Перлза, різні частини сну є фрагментами особистості. Задля досягнення інтеграції, необхідно їх поєднати, знову визнати своїми ці спроектовані, відчужені частини особистості й визнати своїми приховані тенденції, які проявляються у сні. За допомогою програвання об’єктів сну, окремих його фрагментів, можна виявити прихований зміст сновидіння через його переживання, а не за допомогою його аналізу. Свій метод Ф. Перлз спочатку використовував у вигляді індивідуальної психотерапії, однак згодом повністю відмовився від нього, перейшовши на використання групової форми роботи із пацієнтами, підкреслюючи її ефективність та економічність. Групова психотерапія проводиться як центрована на пацієнті, а група при цьому використовується лише як інструмент (на зразок хору), який висловлює свою думку з приводу дій протагоніста. З часу смерті Ф. Перлса практика Г.-Т. змінилася у багатьох відношеннях. По-перше, в да-

• 328 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ний час робиться менший акцент на фрустрації, а жорстке зіткнення клієнтів обличчям до обличчя сприймається як маніпуляція. Гештальт-терапевти зараз віддають перевагу більш м’якому підходу і більше цікавляться сприйняттям своїх клієнтів. По-друге, сучасні гештальт-терапевти значною мірою схильні до саморозкриття, при цьому вони не приховують свої побоювання, оборонну позицію і замішання. Гештальт-терапевтів спонукають виступати з «Я»-висловлюваннями, щоб посилити їх контакт з клієнтами і фокусування клієнтів. Так, описуючи методи своєї роботи, Л. Перлз наводить приклади розкриття власних думок і почуттів, використання фізичного контакту і того, як вона ділилася особистими проблемами і життєвим досвідом. Л. Перлз керувалася наступним принципом: необхідно вдаватися до саморозкриття тільки в тому випадку, якщо воно зможе допомогти клієнтам зробити крок вперед. По-третє, гештальт-терапевти можуть відкрито використовувати психоаналітичні формулювання для опису структури характеру. По-четверте, Г.-Т. проводиться як індивідуально, так і в групах, а часто в комбінованій формі. Деякі гештальттерапевти використовують стиль Ф. Перлза, працюючи з індивідуумами перед групою. Інші гештальт-терапевти в більшій мірі, ніж Ф. Перлз, заохочують взаємодію членів групи і їх співпрацю. По-п’яте, сучасні гештальт-терапевти приділяють велику увагу викладанню теоретичних основ і роботі з пізнанням в цілому. Сучасний розвиток Г.-Т. йде по шляху інтеграції з іншими підходами. Наприклад, гештальт-методи та експерименти зазвичай використовуються в поєднанні з трансактним аналізом.

Літ.: Психотерапевтическая энциклопедия / Под ред. Б.  Д. Карвасарского.— СПб.: Питер, 2002.— 1024 с.— С. 105–110 (Серия «Золотой фонд психотерапии»); Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Б. Г. Мещеряков, В. П. Зинченко,— СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2003.— С. 101 (Проект «Психологическая энциклопедия»); Степанов С. С. Популярная психологическая энциклопедия.— М.: Изд-во Эксмо, 2003.— 640 с., илл.— С. 152–154.

Цюман Т. П.

ГРУПА — щонайменше дві (але зазвичай більше) людини, які об’єднані спільними цілями чи схожими інтересами на царині пізнавального, емоційного або соціального взаємообміну під час однієї чи кількох зустрічей, достатніх для того, щоб у них склалося враження один про одного; був розроблений перелік норм, необхідних для їхнього спільного функціонування; сформовані цілі їхньої групової діяльності; виникло таке відчуття єдності, коли вони вважають себе (й інші оцінюють їх) як певну цілісність, відмінну від інших союзів.

У сучасній соціальній науці виділяють малі групи за різними ознаками, а саме: за спрямованістю змісту (групи, які орієнтуються на обмін інформацією; особистісний розвиток; зміни ціннісних орієнтацій; розвиток розуміння життєвих проблем, умінь долати життєві зміни; досягнення соціальних змін; проведення культурно-дозвільної анімації тощо); за віком; за статтю; за характером проблеми (групи людей з відхиленнями в поведінці; групи жертв насильства тощо); за часом діяльності (короткочасні, довготривалі, постійні); за офіційним статусом (формально-неформальні); за способом утворення (природні, спеціально сформовані); за ступенем відкритості (відкриті, закриті).

Основними характеристиками групи вважають групові цілі, групові норми, структуру групи, груповий клімат, групові процеси та розвиток групи.

Групові нормице правила, які створюються у процесі роботи групи та регулюють поведінку її учасників. Поведінка учасників групи визначається двома видами норм: гласними (основними, експліцитними, формальними) та негласними (імпліцитними, неписаними, допустимими). Гласні нормице чітко оговорені правила поведінки в групі.

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 329 •

Вони стосуються таких питань, як час приходу на заняття, можливість спізнень, право та обов’язок кожного брати участь, дотримуватися конфіденційності тощо. Вказані норми, а їх можна визначити ще як процедурні, рекомендовано обговорювати та затверджувати на стадії формування чи під час першого-другого зібрання групи. Від початку групової життєдіяльності кожен її учасник буде знати про свої права та обов’язки в групі.

У вітчизняній традиції групової соціальної роботи переважає підхід, який орієнтований на відкрите (гласне) формулювання норм групи. Негласні, неписані норми створюють під час роботи групи спонтанним чином і вказують напрямок взаємодіям у групі. Найважливішими негласними (неписаними) нормами вважають такі: взаємодія учасників групи один з одним, а не через ведучого (старшого, керівника); відкрите виявлення своїх почуттів та думок; саморозкриття; відповідальність за власні зміни, надання взаємодопомоги та підтримки.

Групова структура (лат. structura — взаєморозташування, будова) — сукупність стійких взаємостосунків між різними членами чи частинами групи, які забезпечують її цілісність і тотожність собі. Групова структура — це складна конструкція, яку важко зробити наглядною, тому дослідники переважно звертаються до одного з її аспектів: соціометричний, або аспект першості. Це стосується симпатій і відторгнення членів групи та виявляється

внаявності підгруп (двох або більше осіб, які симпатизують один одному та більше підтримують стосунки між собою, ніж з іншими людьми) та ізольованих членів групи; комунікативний, який визначає, хто з ким і про що вербально чи невербально спілкується; рольовий, який розкриває те, як люди відповідають певним статусам, що створені в групі.

Груповий розвитокзміни групи, у результаті яких виникає її якісно новий стан. Він виявляється в нових моделях поведінки членів групи, інтеракціях, які в ній відбуваються, виконанні більш складних завдань тощо.

Групові процесипослідовна зміна явищ, подій, стану в розвитку групи або сукупність послідовних дій членів групи для досягнення групових цілей. Досить часто як ана-

логи даних дефініцій використовують поняття «групова динаміка», яке визначається як розвиток і рух групи в часі. Досліджуючи феномен малих груп, практично всі дослідники одностайні в тому, що груповий розвиток, який починається з адаптації членів групи, через вирішення внутрішньогрупових конфліктів врешті-решт призводить до єдності групи та ефективного досягнення групових та індивідуальних цілей.

Клімат групи — це співвідношення в групі напруження та єдності, яке визначає психологічну безпеку в групі. Якщо клімат сприятливий, члени групи більш схильні іти на ризик саморозкриття. І, навпаки, критика чи інші покарання, які здійснює група, не будуть сприяти виявленню почуттів її учасників. Групова згуртованість (об’єднаність) — це взаємне тяжіння членів групи один до одного, яке є наслідком їхнього прагнення бути

вгрупі та бажання співпраці під час вирішення загальногрупових завдань. Групова згур- тованість —це доцентрова сила, спрямована на збереження групи, забезпечення учасникам підтримки, розуміння та безпеки. Саме тому групову згуртованість називають стабілізуючим фактором та умовою дієвості й ефективності групової роботи. Члени групи, якій притаманна групова згуртованість, більш щирі, контактні, емоційні, більш конструктивні під час обговорення конфліктного матеріалу та ситуацій. Незважаючи на неприємні почуття, які іноді виникають, члени таких груп виявляють непідробну, щиру зацікавленість один одним і бажання допомогти. Групове напруженняце відцентрова сила, яка виникає внаслідок групових конфліктів і об’єктивно спрямована на роз’єднання членів групи. Появу групового напруження пояснюють внутрішнім напруженням членів групи, яке,

• 330 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

у свою чергу, викликане незадоволенням їхніх індивідуальних потреб і сподівань. Напруження в групі може відігравати як позитивну, так і негативну роль. Якщо воно надто високе й тривале та не компенсується позитивними емоціями й груповою об’єднаністю, то члени групи не можуть конструктивно вирішувати групові завдання, що може призвести до дезорганізації всієї групової роботи, до виходу з групи окремих її членів або навіть до повного розпаду групи. Якщо ж, навпаки, напруження надто низьке, то члени групи надають перевагу легким взаємним контактам, приємному проведенню часу, не помічаючи або ігноруючи проблеми та конфлікти як загальногрупового, так і індивідуального характеру. Вважають, що саме напруження, яке виникає та зростає в групі, спонукає її учасників до активної взаємодії, до прагнення змінити що-небудь у собі та / або в соціумі.

Літ.: Сидоров В. Н. Профессиональная деятельность социального работника: ролевой подход.— Винница: Глобус-пресс, 2006.— 408 с.; Шибутани Т. Социальная психология.— Ростовна- Дону: Феникс, 1999.— 544с.

Сидоров В. М.

ДЕВІАЦІЯ (лат. deviation — відхилення) — відхилення в розвитку, функціонуванні, параметрах або якостях об’єкта (процесу, явища чи системи) від визначених для них норм. Поняття «девіація» може стосуватись як фізичних об’єктів, так і біологічних та соціальних, проте норми, на основі яких визначаються девіації, завжди є продуктом людської свідомості. Норма — уявлення щодо припустимої мінливості об’єкта або його проявів, за якої він (об’єкт) не втрачає своєї сутності та спроможний виконувати свої функції. Уявлення щодо норм можуть базуватись як на науковому пізнанні об’єктивних закономірностей існування об’єкта, на визначенні найбільш поширених характеристик у групі однорідних об’єктів (середньостатистичних показників), так і бути результатом поверхового осмислення людьми процесів, що відбуваються в природі та суспільстві, власних потреб та інтересів, базуватись на суб’єктивних уявленнях та очікуваннях певної групи людей. Відповідно, оцінка об’єкта як девіантного (такого, що не відповідає нормам) може бути як об’єктивною, так і заснованою на людських уявленнях, що склалися в певних культурно-історичних умовах і не завжди відповідають дійсності.

Предметом соціально-педагогічної роботи можуть бути фізичні девіації (порушення в розвитку організму, що викликають функціональні обмеження та формують особливі потреби людини), психологічні девіації (порушення вікових норм психічного розвитку та психічного здоров’я) та соціальні девіації (порушення людиною соціальних норм, яке призводить до нанесення нею шкоди собі, оточуючим, суспільству). Визначення девіації та з’ясування її природи необхідне для правильного розуміння причин проблем людини та напрямів її реабілітації. Проте діагностика девіації має базуватись на чітких наукових критеріях норми та здійснюватись об’єктивними методами, а людину, якій властива девіація, потрібно сприймати як таку, що опинилася у скрутній життєвій ситуації та потребує допомоги в адаптації та захисту від таврування.

Літ.: Максимова Н. Ю., Милютина Е. Л., Пискун В. М. Основы детской патопсихологии: Учеб. пособ.— К.: НПЦ Перспектива, 1999.— 432 с.; Социальна педагогика: Курс лекций / Под общей ред. М. А. Галагузовой.— М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000.— 416 с.; Социология: Учебник / Под ред. проф. Ю. Г. Волкова.— Изд. 2-е, испр. и доп.— М.: Гардарики, 2003.— 512 с.

Лютий В. П.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]