ESW_final_save

• 342 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

КРИЗА — термін Гіпократа, який можна замінити метафорами «розлад», «хвороба», «страждання». З іншого боку, К.— закономірний етап розвитку, в основі якого лежить зустріч-конфлікт старого й нового.

У соціально-педагогічній роботі виділяють поняття «життєва К.», що стосується не тільки особистості, але й сім’ї. Життєву К. розглядають як перехідний період життя, коли відбувається руйнація й активна зміна життєвих ролей особистості, якісний перехід із одного стану в інший. Він, як і всяка зміна, має два види детермінації: внутрішню (обумовлену поступовими внутрішніми змінами, які зумовлюють якісний стрибок), і зовнішню (обумовлену обставинами життя, труднощами міжособистісних стосунків, якимись значущими життєвими подіями тощо). Характерне для багатьох особистісних криз прагнення «втекти від себе» — це прагнення людини позбутися тієї ролі, яка чомусь стала причиною її дисгармонійного стану. В основі будь-якої К. лежать втрата і страждання. Лише через сприйняття К. як свого страждання, особистісної втрати, можливе розв’язання критичної ситуації. Страждання або «больові точки» (втрати) людського життя тоді виступають точками росту життєвого досвіду й невпинно вимагають від людини аналізувати та оцінювати свою діяльність.

За запропонованою Р. Паже (Нідерланди) логічною матрицею К., вона має такі етапи: перший — шок — тяжке порушення життєдіяльності­ людини внаслідок гострого розладу її психічного стану, для якого в цей час характерне емоційне та рухове виснаження, тимчасова втрата орієнтації в часі, просторі тощо. Шок — це одна з найнебезпечніших загальних неспецифічних реакцій організму на дію певних чинників,­ насамперед травматичного походження­. Хоча ця реакція була відома ще лікарям античного світу, зокрема Гіппократу, сучасною назвою вона завдячує французькому лікарю Ле Драну (H. F. Le Dran), який у 1737 p. видрукував книгу «Traite on reflectiontirces de la pratique sur les playes d’rames a fen», у якій назвав цю реакцію терміном «секус», що означає поштовх, удар, й описав її клініку. Невдовзі книгу було перекладено англійською мовою, а термін «секус» було замінено відповідним ан­глійським словом шок (shock). Потім для цієї реакції було запропоновано­ й інші назви, проте англійський термін «шок» залишився. Відразу за шоком починається другий етап — відмова повірити — тобто неможливість усвідомлення певної втрати. Третій етап — це переговори. Для нього характерна ілюзорна можливість «все виправити». З цим етапом часто пов’язане також відчуття провини. Четвертий етап — прояви злості — усвідомлення того, що втрата дійсно сталась і повернути все назад неможливо. На цьому етапі існує два напрями розвитку К.: орієнтованість злості на себе або злість на інших. Злість на себе може привести людину до глибокого стану депресії. Злість на інших може виявлятися в асоціальних діях. Подолання емоційних наслідків втрати починається на етапі розуміння та прийняття, який супроводжує сильне страждання. Коли людина досягає етапу розуміння своєї втрати, вона вже може висловити, передати залежно від віку та здатностей свої почуття, розповісти про них. Цей етап, на якому з’являється відчуття надії на майбутнє — сходинка до наступного етапу — здатності пережити втрату.

З погляду на зміст та характер психологічних проблем чи життєвих обставин, що спричинили кризову ситуацію, а також особистісних ролей, що виникають, розвиваються та зникають, визначають певні типи життєвих криз. Нижче наведена класифікація за П. Горностай, яку не слід вважати універсальною типологією.

Кризи становлення особистості. Найхарактерніші кризи становлення — це вікові кризи, які вважають нормативними, тобто необхідними для нормального

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 343 •

процесу становлення особистості. Кризи становлення особистості характерні не лише для дитинства, підлітковості та юності. Кризи становлення в дорослому віці можуть супроводжувати важливі життєві події (втрати): зміна фаху, місця роботи, втеча з сім’ї, переїзд в інше місто, втрата роботи тощо. Але всі вони обов’язково передбачають зміну важливих соціальних ролей людини: професійних, сімейних, міжособистісних та інших.

Кризи здоров’я. Часто людина переживає серйозну К. у зв’язку із втратою здоров’я, каліцтвом чи іншими серйозними проблемами, що докорінно змінюють життя. Найбільш фруструючими кризовими чинниками є втрата у зв’язку зі зміною здоров’я якихось важливих життєвих і соціальних функцій (а отже, і важливих психологічних ролей), відмова від важливих життєвих планів у зв’язку з неможливістю їх втілити (тобто відмова від майбутніх ролей).

Термінальні кризи. Дуже серйозні кризи, пов’язані з термінальними цінностями людини, зокрема з імовірним чи неминучим близьким кінцем її життя. Приклади: звістка про невиліковне захворювання; які-небудь обставини, що загрожують життю та яких неможливо уникнути; смертний вирок суду, онкозахворювання, СНІД тощо.

Кризи значущих стосунків. Надзвичайно важлива є сфера стосунків людини з іншими, а отже, значні зміни в структурі цих взаємин часто супроводжуються кризами та змінами міжособистісних ролей. Найвагомішими причинами подібних криз можуть бути: смерть близької людини, вимушена розлука, зрада інших людей, розлучення (що пов’язане із втратою міжособистісних ролей). До кризових явищ може призводити й поява нових міжособистісних ролей. Так, народження дитини для сім’ї може стати причиною кризи. Як окрему категорію криз значущих стосунків можна розглядати кризи кохання (кохання без взаємності, втрата кохання, розчарування в коханні).

Кризи особистісної автономії. Причиноюкризи можутьбутиобставини, пов’язані із втратою чи обмеженням особистісної автономії чи свободи: фатальна залежність від людей чи обставин, позбавлення волі. Якщо К. значущих стосунків полягає у втраті значущих міжособистісних ролей, то К. особистісної автономії (що становить різновид попередньої) пов’язана з новою небажаною міжособистісною роллю.

Кризи самореалізації. Життєва К. може настати внаслідок обставин, пов’язаних з неможливістю нормальної, звичної чи планованої самореалізації людини: втрата роботи, важливої соціальної ролі (програш на виборах, втрата високого соціального статусу тощо), вихід на пенсію, банкрутство, крах життєвих планів, усвідомлення помилковості життєвого шляху, змушене вигнання (наприклад, внаслідок соціальних конфліктів).

Кризи життєвих помилок. Часто кризові явища розвиваються внаслідок якихнебудь здійснених фатальних вчинків (К., яку переживає людина внаслідок скоєної нею зради, злочину, навіть якщо це не пов’язане з відбуванням покарання), втрата цінної речі (автомобіль, будинок, квартира; сюди можна зарахувати й злигодні внаслідок стихійного лиха), кризи гріха. Кризи життєвих помилок можуть бути наслідком і нездійснених вчинків, якщо це мало фатальні наслідки.

Кризи переживає кожна людина, кожна родина, суспільство. Так, існують певні класифікації кризи в сім’ї, за якими можна визначити необхідність втручання. Наприклад, кризи, які виявляють за джерелом турбот: події, що відбуваються поза сім’єю (катастрофи, землетруси, повені тощо); події, що відбуваються в сім’ї (наявність залежності в одного чи кількох членів сім’ї; тривала хвороба одного з членів родини; міжособистісні конфлікти в сім’ї; психічні хвороби чи деформація особистості; відсут-

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 345 •

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ (лат. marginalis — той, що знаходиться на межі) — 1) процес утрати індивідом ознак належності до стабільного соціального інституту, прошарку, групи

врамках сформованих соціальних відносин, що призводить до перебування у проміжному, «пограничному» стані між ними; 2) процес руйнування громадянського суспільства, що проявляється в розпаді соціальних груп, розриві традиційних зв’язків між людьми, втраті індивідами об’єктивної приналежності до певної соціальної спільності, спотворенні естетичних, етичних, моральних, правових, фізіологічних та інших загальнолюдських норм і цінностей, перетворенні людей у духовних і соціальних Люмпенів, що повністю залежать від непередбачуваних та безконтрольних дій влади, демагогів та

авантюристів.

Термін М. ввів американський соціолог Р. Парк у 20-х рр. ХХ ст. стосовно мулатів, яким, на його думку, у силу їхнього становища в суспільстві були притаманні такі риси, як зане-

покоєння, агресивність, честолюбство, чутливість та егоцентризм. У 30-і рр. ХХ ст. проблеми М. вивчав Е. Стоунквіст, котрий дотримувався культурологічних позицій. На його думку, поряд із соціальною групою, що посідає домінуюче становище в суспільстві, існує ціла низка підпорядкованих груп (наприклад, етнічні меншості). Прагнучи інтегруватися

вдомінуючу групу, члени підпорядкованих соціальних груп залучаються до її культурних стандартів, унаслідок чого виникають культурні гібриди, які перебувають на межі як домінуючої групи, що ніколи їх цілком не прийме, так і відповідної підпорядкованої групи,

яка вважає їх відступниками. Як культурний гібрид, маргінали об’єктивно не можуть однозначно ідентифікувати себе з жодною соціальною групою. Тобто М.— це перебування одночасно в двох або більше світах і не належність жодному. Крім етнічних меншин, на початку ХХ ст. маргіналізованими також вважалися бездомні, душевно хворі, дармоїди, проститутки та інші. У радянський літературі термін М. поширення не отримав. У кінці ХХ ст. до груп маргіналів стали входити хіпі, етнічні, релігійні меншини, представники нетрадиційно мислячої інтелігенції. Урбанізація, масова міграція, інтенсивна взаємодія між носіями різноманітних етнокультурних, релігійних традицій, вплив засобів масової комунікації — усе це призводить до того, що М. стає в сучасному світі нормою. Процес М.

сучасного суспільства, його сутність, причини, наслідки, різні типології, суспільне значення розкривають у своїх дослідженнях А. Атоян, А. Лантух, М. Кемалова, П. Забродський, О. Леонтенко, I. Петрова, І. Прибиткова та інші.

За думкою вчених, ту основу, що постійно породжує М. в суспільстві, представляють, як правило, три категорії індивідів: 1) ті, хто не бажає поділяти ціннісні орієнтації соціуму; 2) нездатні адекватно інтегруватися в соціальну спільноту через інтелектуальні, психічні або соціальні особливості; 3) мають природжені відхилення від прийнятих норм.

Загальними ж для М. ознаками є: 1) стан непевності, коливання між агресивністю і пригніченістю (результат невпевненості та невизначеності в завтрашньому дні, блокада життєво важливих цілей); 2) наявність екстремізму (в ідеології), здатність бути об’єктом маніпуляцій (у поводженні); 3) нестійкість, схильність до впливу спонукань і настроїв, а не розуму; 4) насторожене ставлення до можливостей змін, схильність до агресивного захисту свого статусу через страх перед подальшим погіршенням свого становища; 5) невміння користуватися демократичними інструментами для захисту своїх прав і

свобод, що нерідко стає основою екстремістських форм протесту.

Сучасні дослідники М. суспільства А. Атоян, А. Лантух та інші серед маргіналів виділяють наступні групи: етномаргінали, які формуються завдяки міграціям в чуже етнічне середовище, народжуються в результаті змішаних шлюбів; біомаргінали,

• 346 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

здоров’я яких перестає бути предметом турботи соціуму; соціомаргінали — ті, що знаходяться у процесі незавершеного соціального переміщення; вікові маргінали, що формуються при розриві зв’язків між поколіннями; політичні маргінали, яких не задовольняють легальні можливості і легітимні правила суспільно-політичної боротьби; економічні маргінали традиційного типу (безробітні) та нового типу («нові бідні»); релігійні маргінали, які знаходяться за межами конфесій, або не наважаться здійснити вибір між ними; кримінальні маргінали, які порушують суспільні й моральні норми шляхом злочинної діяльності, а також ще й ті, чий статус ще не визначений у соціальній структурі суспільства.

М. Кемалова до основних детермінантів процесу М. відносить спад в економіці, безробіття, міграцію, бідність, безпритульність, девіації в поведінці, злочинність, кризу системи цінностей, крайню незахищеність окремих категорій населення (молодь, інваліди, пенсіонери, люди похилого віку) тощо. Усе це дозволяє їй виділити основні чинники М. сучасного українського суспільства: економічний, політичний, соціальний.

Економічний чинник містить такі складові: 1) зміна міжрегіональних зв’язків, що призвело до ослаблення економічної основи цілісності держави; 2) загальний спад виробництва, у результаті чого відбулася зміна галузевої структури економіки; 3) труднощі зі збутом продукції, що призвели до зупинки підприємств; 4) засилля застарілих технологій та примітивних форм праці, що породили існування великої кількості малокваліфікованих працівників з низьким рівнем потреб.

До політичних чинників М. належать чинники, пов’язані з руйнуванням громадянського суспільства: 1) розрив соціальних зв’язків, що інтегрують людей у добровільні організації; 2) знищення самих цих організацій; 3) відсутність особистісної свободи й широких політичних прав; 4) поділ суспільства за соціально-політичними орієнтаціями;

5)відсутність політичних ідей, спроможних зацікавити значну частину населення. Серед соціальних чинників М. вчена називає: 1) зростання соціальної несправед-

ливості, соціальної нерівності; 2) зміна положення людей у суспільстві в умовах його трансформації, зростання бідності; 3) зміна системи цінностей та трансформація інституту сім’ї, що не справляється з виховною функцією; 4) поширення утриманської моделі поведінки, руйнування трудової мотивації, небажання працювати; 5) міграційні процеси, що посилилися внаслідок загострення міжнаціональних стосунків; 6) масова міграція із села в місто, утікання інтелектуального потенціалу із сіл, п’янство та ін.

Із перерахованих детермінантів і чинників М. найістотнішим, що лежить в основі й породжує інші, є бідність. В Україні спостерігається істотна диференціація населення на бідних (87 %) та багатих (3 %) на фоні постійного збільшення рівня безробіття. Дослідники відзначають значне зростання поряд з традиційними групами бідних (пенсіонери, неповні або багатодітні сім’ї, молодь та ін.) так званих нових бідних. До них потрапляють безробітні, соціально-професійні групи, що втрачають міцні позиції на ринку праці (частіше — кваліфіковані працівники). Лікарі, учителі, інженери, що вважалися на початку перехідного періоду середнім класом, сьогодні опинилися серед нових бідних, що визначає їх М. Серед різних форм бідності сьогодні виділяють суб’єктивну бідність, що визначається самоідентифікацією і безпосередньо пов’язана з М. населення та утриманськими настроями, сприяє зниженню економічної активності й призводить до готовності сприймати деструктивні ідеї. У результаті людина підкоряється будь-якій політичній силі. Інша форма — спадкова бідність: діти з бідних сімей не можуть отримати освіти і, як наслідок, гарної високооплачуваної роботи. Третя форма — бідність

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 347 •

працюючих, що отримують зарплату нижче порога бідності. В умовах зростання такої соціальної несправедливості й соціальної нерівності зростає протестний потенціал громадян України, що проявляється в активних діях: участі в мітингах, демонстраціях протесту тощо.

Все це дає підставу сучасним соціологам (Є. Головаха, Н. Паніна та ін.) визначати М. як невдоволеність, небажання індивідів знаходиться у тих спільнотах та структурах, де не до кінця задоволені їх життєво важливі інтереси. На цій підставі було зроблено висновок, що нові спільноти формуються із колишніх елітарних представників старих спільнот, у яких вони не змогли реалізувати своїх можливостей. Отже, процес М. дозволяє індивідам вмонтовуватися в старі або об’єднуватися в нові соціальні спільноти, завойовуючи собі соціальний простір. Тим самим суспільство ніколи не буває у спокої. Маючи постійний маргінальний субстрат, воно весь час змінюється через появу або нових спільнот, або вдосконалення старих. Тобто, крім деструктивної ролі М. сучасні вчені намагаються обґрунтувати її конструктивне значення в розвитку матеріальної та духовної культури: у певних обставинах маргінальні групи стають ядром формування нової еліти в суспільстві, ініціаторами прогресивних реформ і відкриттів, лідерами соціально-політичних рухів тощо.

Літ.: Головаха Е. И., Панина Н. В. Потенциал социального протеста в Украине // Социологические исследования.— 1999.— № 10.— С. 31–40; Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д. М. Гвиашвили, Н. И. Лашма; Сост. Э. М. Коржева, Н. Ф. Наумова.— М.: Политиздат, 1988.— 479 с.; Новые демографические тенденции в Украине // Экономика Украины.— 1998.— № 5.— С. 15; Петрова I. Люди на узбіччі // Віче.— 1998.— № 3 (72).— С. 89–102; Словарь по социальной педагогике: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Авт.- сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Издательский центр «Академия», 2002.— 368 с.; Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних робітників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової.— К.: УДЦССМ.— 2000.— 260 с.; Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр учбової літератури, 2008.— 336 с.; Философский энциклопедический словарь / Л. Ф. Ильчев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов.— М.: Сов. энциклопедия, 1983.— 840 с.

Караман О. Л.

МОТИВАЦІЯ — сукупність спонукальних факторів, які визначають активність особистості; усі мотиви, потреби, стимули, ситуативні чинники, які спонукають поведінку людини; процес формування мотиву. Однак на сьогоднішній день М. як психічне явище трактують по-різному. Це поняття розглядають як: сукупність факторів, які підтримують і спрямовують, тобто визначають поведінку (К. Мадсен, Ж. Годфруа); сукупність мотивів (К. Платонов), спонукання, які викликають активність організму та визначають її спрямованість; процес психічної регуляції конкретної діяльності (М. Магомед-Емінов); процес дії мотиву та механізм, який визначає виникнення, спрямування та способи здійснення конкретних форм діяльності (І. Джидар’ян); сукупна система процесів, які спонукають і відповідають за діяльність (В. Вілюнас).

Поняття М. використовують у психології з подвійним значенням: на позначення системи чинників, що визначають поведінку, а саме потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення тощо, а також для характеристики процесу, який стимулює та підтримує активність поведінки на певному рівні. Іншими словами М. можна визначати і як сукупність причин психологічного характеру, для пояснення поведінки людини, її спрямованості й активності. М.— це пошук відповідей на запитання «чому?», «навіщо?», «з якою метою?» тощо. До того ж будь-яка форма поведінки може бути пояснена як внутрішніми, так і

• 348 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

зовнішніми причинами. У першому випадку роль вихідного та прикінцевого пунктів пояснення виконують психологічні властивості суб’єкта поведінки, а у другому —зовнішні умови й обставини його діяльності. У першому випадку йдеться про мотиви, потреби, цілі, наміри, бажання, інтереси тощо, а в другому — про стимули, які є наслідком ситуації, яка склалась. Іноді всі психологічні фактори, які ніби внутрішньо від людини, визначають її поведінку, називають особистісними диспозиціями. Тоді відповідно говорять про диспозиційну та ситуаційну мотивації як аналоги внутрішньої та зовнішньої детермінації поведінки. М. пояснює цілеспрямованість дій, організованість і стійкість цілісної діяльності, спрямованої на досягнення мети. Мотив, на відміну від М., — це те, що належить власне суб’єкту поведінки, є його стійкою особистісною властивістю, спонукуючи внутрішньо до дій. Мотив також можна визначити як поняття, яке в загальному вигляді відображає багато диспозицій. З усіх можливих диспозицій найважливіші потреби. Потреба як стан особистості завжди пов’язана з наявністю в людини почуття незадоволеності, яке викликане дефіцитом того, що є необхідним. Потреба активізує організм, стимулює його поведінку, спрямовану на пошук того, що бажане. Як особистості, люди відрізняються один від одного різноманітністю потреб та особливим їх поєднанням. Основні характеристики людських потреб — сила, періодичність виникнення та спосіб задоволення. Наступним за своїм мотиваційним значенням є поняття мети. Нею називають той безпосередньо усвідомлений результат, на який у даний момент спрямована дія, пов’язана з діяльністю, що задовольняється актуалізованою потребою. Психологічно ціль — такий мотиваційно-спонукальний зміст свідомості, який людина сприймає як безпосередній і найближчий очікуваний результат її діяльності. Розрізняють цілі діяльності та життєві цілі. Це пов’язано з тим, що людині доводиться виконувати впродовж життя безліч різноманітних дій, у кожній з яких реалізується певна ціль. Але мета будь-якої діяльності розкриває лише яку-небудь одну сторону спрямованості особистості, яка виявляється в даній діяльності. Життєва ціль відіграє роль узагальненого фактора усіх проміжних цілей, пов’язаних з окремими діями. Разом із тим реалізація кожної з цілей діяльності — це часткова реалізація загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями пов’язаний рівень досягнень особистості. У життєвих цілях особистості розкривається усвідомлена концепція власного майбутнього. Усвідомлення людиною не тільки цілі, але й реальності її досягнення розглядають як перспективу особистості.

Існує багато різноманітних концепцій і теорій, присвячених проблемі М., мотивів і спрямованості особистості. Численні теорії М. почали з’являтись ще в роботах древніх філософів, а в наш час таких теорій нараховують декілька десятків. Точка зору походження М. людини у процесі розвитку людства й науки неодноразово змінювалась. Однак більшість наукових підходів завжди розподілялись між двома філософськими течіями: раціоналізмом та ірраціоналізмом. Концепції та теорії М., які стосувалися лише людини, почали з’являтись, починаючи з 30-х рр.. ХХ ст. Першою з них була теорія М., запропонована К. Левітом. Наступними були опубліковані роботи представників гуманістичної психології: Г. Мюррея, А. Маслоу, Г. Олпорта, К. Роджерса. Досить поширеною була мотиваційна концепція Г. Мюррея. Учений запропонував список вторинних (психогенних) потреб, які виникають на базі інстинктоподібних потягів у результаті виховання й навчання. Це потреби досягнення успіху, афіліації, агресії, потреби незалежності, протидії, поваги, приниження, захисту, домінування, привернення уваги, уникнення шкідливих впливів, невдач, заступництва, порядку, гри, неприйняття, осмислення, сек-

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 349 •

суальних стосунків, допомоги, взаєморозуміння. Інша, ще більш відома концепція М. поведінки людини належить А. Маслоу. Найчастіше, коли йдеться про дану концепцію, мають на увазі існування ієрархії людських потреб та їх класифікацію, запропоновану А. Маслоу. Відповідно до даної концепції, у людини з народження послідовно з’являються тасупроводжують їїдорослішаннясімкласів потреб:фізіологічні(органічні) потреби, потреби в безпеці, у приналежності та любові, повазі, пізнавальні потреби, естетичні потреби, потреби в самореалізації. Разом з тим, на думку автора, в основі даної мотиваційної піраміди лежать фізіологічні потреби, а вищі потреби (естетичні та потреби в самоактуалізації), утворюють її вершину. У вітчизняній науковій теорії теж були спроби вирішити проблему М. людини. Однак аж до середини 60-х рр. ХХ ст. дослідження зосереджувалися на вивченні пізнавальних процесів. Згідно з теорією діяльнісного походження мотиваційної сфери людини А. Лєонтьєва, мотиваційна сфера людини, як і інші її психологічні особливості, має свої джерела в практичній діяльності. Безпосередньо в діяльності можна виявити ті складові, які відповідають елементам мотиваційної сфери, функціонально та генетично пов’язані з ними. Між структурою діяльності та будовою мотиваційної сфери людини існують відносини ізоморфізму, тобто взаємної відповідності. У більш нових концепціях М., які претендують на пояснення поведінки людини, переважає когнітивний підхід до М., у руслі якого особливе значення надане феноменам, пов’язаним зі свідомістю та знаннями людини.

Літ.: Немов Р. С. Психология: Учебник для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.— 4-е изд.— М.: ВЛАДОС, 2000.— Кн. 1: Общие основы психологии.— 688 с.; Общая психология: Учебник для вузов / А. Г. Маклаков.— СПб.: Питер, 2003.— 592 с.

Цюман Т. П.

ОСОБИСТІСТЬ. Поняття О.— багатозначне. Теоретичний аналіз засвідчує, що тільки те визначення цього поняття матиме практично-перетворюючу силу, яке містить пояснення загального механізму її становлення й розвитку.

Визначення, що відповідає таким вимогам, дав С. Франк. Він зауважував: «Людина

єлюдиною саме тому, що вона є більш, ніж емпірично-природна істота… Піднесення над своєю емпіричною природою — є дійсною сутністю людини (особистості)». Вчений чітко визначає ракурс звернення людини до самої себе для констатації того, якою вона

єі якою має стати.

Ще точніше ця ідея простежується у визначенні поняття О., що дає О. Лосєв. Під О. він розуміє певну самосвідомість, самосвідомість, пов’язану не з фізичними характеристиками людини (хоч це й важливо), а з її морально-духовним складом.

Така самосвідомість і є корелятором розвиненої О. як суб’єкта вільного й морально відповідального вчинку.

Таким чином, морально-духовна самосвідомість має бути тим полігоном, на якому розгортатиметься виховання і розвиток підростаючої О. Безумовно, процес такої самосвідомості неможливий без розвитку свідомості, яка є джерелом постачання значущого змісту. Саме зміст задаватиме траєкторію особистісного зростання людини. Йдеться, власне, про єдність процесів свідомості та самосвідомості у вихованні гармонійно розвиненої О.

Змістовна сторона визначається позицією людини стосовно навколишньої дійсності, ставлення її до різних сфер, які обов’язково мають бути втілені в різних формах активності, зокрема в моральній діяльності.

• 350 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Цілісне психологічне розуміння О. у розвивальному контексті не можливе без з’ясування таких понять як образ «Я» і особистісна цінність.

Щодо О. образ «Я» є її ядром, незмінною сутністю, яка залишається з нею впродовж усього її життя, незважаючи на мінливі обставини і зміни в оцінках і почуттях. Предметність цілісного образу «Я» як системи уявлень індивіда про самого себе та емоційноціннісне самоставлення складають особистісні цінності. Кожну з них можна вважати одиничним образом «Я», з яких утворюється цілісний, узагальнений образ «Я» людини. Виходячи з такої функціональної ролі, можна сформулювати таке поняття особистісної цінності.

Особистісна цінність — це психологічне новоутворення, що безпосередньо відображає найбільш значущу для суб’єкта узагальнену сферу навколишнього се­редо­­ вища,­ через ставлення до якої він вирізняє, усвідомлює і утверджує себе, своє «Я», і в результаті цього ця сфера стає простором його життєдіяльності.

Формування й розвиток у дитини будь-якої особистісної цінності передбачає створення адекватної її сутності, перспективи спільної діяльності педагога і вихованця. Тому наведене визначення поняття особистісної цінності має стати програмною схемою виховної роботи, яка ґрунтується не на механізмах зовнішнього підкріплення, а свідомості й самосвідомості суб’єкта.

Змістовною основою початку реалізації виховного процесу має бути виокремлення тієї сфери дійсності, яка охоплює простір дії певної особистісної цінності. Це має принципове значення. Цінність пізнання пов’язана з властивими йому організаційними та змістовно-операційними особливостями навчального процесу, до якого залучено учня. Звісно, що без сформованого вміння вчитися не може виникнути така цінність. Цінність бережного ставлення до природи має свою змістовно-операційну своєрідність. Це ж стосується цінностей міжособистісних взаємин, зокрема патріотизму як фундаментальної особистісної цінності. Так, щоб діяти патріотично щодо навколишньої природи, вихованець мусить набувати різних операційних умінь. Якщо порівняти сфери діяльності,

вяких має активно виявляти себе особистість, то з’ясується, що вони неоднакові за обсягом. Одні вузькоконкретні, інші займають більш широкий життєвий простір О., а тому

вїї свідомості виступають узагальнено.

Після етапу виокремлення сфери практичної дії тієї чи іншої особистісної цінності виховна діяльність зосереджується на набутті конкретної етичної норми, що відображає певну сферу активності суб’єкта, особистісного для нього смислу. Ступінь значущості етичного змісту має бути доволі високим, оскільки низький його рівень не має спонукальної сили для наступного розгортання «Я-процесу».

Ключова роль у формуванні психологічної властивості — ставлення, що відображає безпосередню значущість для дитини певної етичної норми,— належить педагогічному діалогу. За останніми науково-психологічними даними вирішальна роль у формуванні вищих психічних функцій відводиться не предметно-перетворювальній діяльності (а саме на цей аспект орієнтується виховний процес), а мовленнєвій взаємодії. Своєрідністю педагогічного спілкування, а точніше виховуючого діалогу, є те, що два суб’єкти мають різні виховні позиції: вихователь виступає носієм та транслятором особистісних цінностей, а вихованець мусить ними лише оволодіти.

Міжособистісна діалогічна взаємодія вихователя і вихованця для досягнення розвивальних результатів має бути взаємоактивною. Ця якість не є даною самого виховуючого спілкування, оскільки воно може характеризуватися внутрішньою пасивністю