Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Соціальна політика • 211 •

ГРОМАДСЬКА ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я — «наука і мистецтво» зміцнення здоров’я, профілактики захворювання та продовження життя шляхом організованих зусиль усього суспільства.

Уведення даного терміну в науковий обіг було зумовлене тим, що державна система охорони здоров’я в жодній країні світу не в змозі вирішити всі проблеми громадського здоров’я, а також необхідністю усвідомлення міжнародною спільнотою важливості участі кожного індивідуума в покращенні громадського здоров’я. Цей термін був прийнятий спеціалістами з питань сприяння здоров’я також для того, щоб підкреслити су­ ттєву різницю між охороною здоров’я та громадською охороною здоров’я.

Слід зазначити, що існують різні визначення поняття Г. о. з. (синонім — охорона громадського здоров’я). Ці визначення сформульовані, виходячи із функцій Г. о. з. і діяльності працівників Г. о. з., вони носять нормативний або описовий характер і включають соціально-економічні фактори, що впливають на здоров’я населення.

Найбільш прагматичним є визначення ВООЗ, яке слугує основою для детального опису ключових функцій Г. о. з. і відрізняється достатньою гнучкістю, що дозволяє обговорювати більш широку інтерпретацію того, у чому полягає покращення здоров’я населення в даному контексті і в конкретний період часу.

Зміст Г. о. з. саме в організованих зусиллях суспільства, включенні здоров’я в загальну концепцію розвитку країни, закріпленні питань сприяння здоров’ю в соціальній політиці, дотриманні соціальної справедливості в контексті стійкого розвитку.

Г. о. з. базується на комплексному розумінні того, як спосіб, умови життя та інші фактори визначають стан здоров’я, і на визнанні необхідності мобілізовувати ресурси, здійснювати обґрунтовані інвестиції, реалізувати політику сприяння здоров’ю.

Сприяння здоров’ю, за визначенням, що міститься у Бангкокській хартії (2005 р.), — це «процес надання можливостей людям посилювати контроль за своїм власним здоров’ям та його чинниками і тим самим покращувати його». Однак, це не тільки дії, спрямовані на посилення вмінь, навичок і потенційних можливостей людей, але й дії, спрямовані на зміну соціальних, екологічних і економічних умов з метою полегшення їхнього впливу на здоров’я населення, співтовариства, здоров’я окремих людей; розвиток громадських інститутів для забезпечення кожній людині таких умов життя, щоб кожний громадянин міг користуватись своїм правом на якісне життя.

Послідовність організації та реалізації процесу сприяння здоров’ю як основи Г. о. з. передбачає: попереднє оцінювання громадського здоров’я за визначеними показниками; аналіз факторів, котрі детермінують здоров’я і які потрібно вдосконалити; розробку на основі інтегративного підходу конкретних дій (відповідно до п’ятьох напрямів пріоритетної діяльності зі сприяння здоров’ю); здійснення конкретних дій на основі принципів сприяння здоров’ю; оцінювання їх (дій) результативності та ефективності; кінцеве оцінювання стану громадського здоров’я.

На сьогодні визначають п’ять напрямів пріоритетної діяльності зі сприяння здоров’ю: організація роботи з навчання здоров’ю (освіта заради здоров’я); формування політики, сприятливої для здоров’я (політика заради здоров’я); створення сприятливого середовища для здоров’я (структурні зміни чи зміни середовища заради здоров’я); підвищення спроможності, посилення дій суспільства, громади щодо сприяння здоров’ю (розвиток громади заради здоров’я); розвиток особистих навичок людей діяти на користь власного та громадського здоров’я (розвиток особистості заради здоров’я).

• 212 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Особливе місце в громадській охороні здоров’я займає переорієнтація служб охорони здоров’я від зорієнтованості на нездоров’я до зорієнтованості на здоров’я.

Американська асоціація громадської охорони здоров’я визначила основні принципи теорії і практики громадської охорони здоров’я: колективна відповідальність за здоров’я і керівна роль держави в питаннях захисту та пропаганди здоров’я громадян; охоплення всіх груп населення; профілактика здоров’я; турбота про основні соціально-економічні фактори, які впливають на здоров’я; мультидисциплінарний і міжсекторальні підходи.

Основне призначення Г. о. з.управління громадським здоров’ям. Практично всі національні програми розвинених країн базуються на концепції Г. о. з.

Останнім часом у науковій літературі щодо сприяння здоров’ю все частіше зустрічається термін — нова громадська охорона здоров’я. Нова громадська охорона здоров’я, за визначенням ВООЗ, — це застосування біологічних, соціальних і поведінкових наук у вивченні феномена здоров’я в людській популяції, включає два основні об’єкти аналізу: перший — епідеміологічні дослідження умов і стану здоров’я в популяціях, і другий — вивчення організованої соціальної відповіді на ці умови, і, особливо, того шляху, по якому ця відповідь структурується через систему охорони здоров’я.

Отже, Г. о. з.наука і практика попередження хвороб, продовження життя і зміцнення здоров’я за допомогою організованих дій, що здійснюються суспільством; соціальна і політична концепція, що включає різні види індивідуальної, групової та державної діяльності щодо сприяння покращенню здоров’я; цілісна відкрита філософська система, яка ґрунтується на специфічності й тісному взаємозв’язку громадського та індивідуального здоров’я; комплексна наукова дисципліна. Предмет громадської охорони здоров’я як галузі наукових знань перебуває на перетині багатьох природних і гуманітарних наук: медицини, екології, біології, соціології, економіки, психології, права, педагогіки, соціальної педагогіки, політики й управління, оскільки фахівці різних галузей сучасної науки об’єднують свої зусилля для розробки інструментів збереження, зміцнення та розвитку громадського здоров’я.

Літ.: Влияние граждан и их организаций на систему здравоохранения: Международный опыт.— К.:  ООО «Дизайн и полиграфия», 2006.—100 с.; Глоссарий терминов по вопросам укрепления здоров’я / Всемирная организация здоровья.— Женева,1998.— 48 с.; Лисицын Ю. П., Полунина Н. В. Общественное здоровье и здравоохранение.— М.: Медицина, 2002.— 416 с.; Сучасні підходи у сфері охорони громадського здоров’я та його популяризації / Упоряд.: Н. В. Зимівець, В. В. Крушельницький, Т. І. Мірошниченко; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Наук. світ, 2003.— 95 с.; Marks D., Murray M., Evans B., Willing C. Health Psychology: Theory Research and Practice.— L., 2000.

Зимівець Н. В.

ДЕІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ — це процес заміни системи інституційного догляду дітей на систему, яка забезпечує виховання дітей у сім’ї або в умовах, максимально наближених до сімейних. Він не обмежується тільки виведенням дітей із закладів (повернення до рідної сім’ї, влаштування в сімейні форми виховання), а передбачає розвиток у громадах превентивних і підтримуючих дітей і сім’ї послуг, орієнтованих на задоволення потреб дітей і забезпечення їх прав.

Незважаючи на позитивні тенденції щодо розвитку сімейних форм виховання дітей, в Україні продовжує існувати розгалужена система інтернатних закладів, до яких влаштовуються як діти-сироти й діти, позбавлені, батьківського піклування, так і діти з

Соціальна політика • 213 •

малозабезпечених сімей, а також діти з інвалідністю і ті, які мають особливі освітні потреби. Близько 67 тисяч дітей зростає в понад 600 закладах різного типу. Влаштування дітей у заклади порушує їхні права, гарантовані міжнародними конвенціями, щодо яких Україна є державою-учасником (Конвенція ООН про права дитини, Конвенція ООН про права інвалідів), та веде до встановлення дискримінованих моделей в освіті та доступу до якісної освіти та послуг.

Шкідливий вплив інтернатних закладів на розвиток дітей підтверджується низкою досліджень з початку ХХ ст. Останні дослідження доводять, що діти віком від народження до трьох років є особливо вразливою категорією і найбільше потерпають від перебування у великих інституціях, що призводить до значного відставання в їхньому розвитку. Навіть ті інституції, у яких створені сприятливі умови, можуть мати негативний вплив на розвиток дітей. Наприклад, потрясіння, викликане розлученням з рідними батьками, братами й сестрами, може призвести до довготривалих психологічних і поведінкових проблем. Організація життя в інституції не передбачає ні конфіденційних стосунків з постійною дорослою особою, ні індивідуальної уваги, ні особистого простору для дитини. Брак позитивної взаємодії з дорослим, яка відбувається з постійними опікунами, може також обмежувати розвиток особистої впевненості та ключових соціальних навичок, включаючи навички відповідального батьківства.

Процес Д. спрямований на створення середовища, де державні інститути, громадські організації, суспільство та сім’ї поважають права дітей, упроваджують дії та заходи, спрямовані на розвиток, соціальне включення й залучення всіх дітей. Усе це має призвести до попередження влаштування дітей поза межами їхніх сімей, та, особливо, у спеціалізовані заклади, а також створення нових можливостей для підтримки дітей і сімей. Процес реформування включає також заміщення системи «класичних» стаціонарних закладів мережею послуг на основі громади. Такі послуги забезпечують підхід, індивідуально зорієнтований на потреби кожної дитини і її сім’ї та забезпечують надання догляду кращої якості.

Політика Д. спрямована на: скорочення кількості дітей, які перебувають у закладах інтернатного типу шляхом їх повернення до біологічних родин, усиновлення, влаштування в прийомні сім’ї та інші форми сімейного догляду; значне зниження показників прийому дітей у заклади шляхом встановлення мораторію на направлення нових вихованців і запровадження жорстких правил поміщення дітей до інтернатів; заборону на влаштування дітей з малозабезпечених сімей за ознакою бідності; розширення мережі послуг з підтримки, реабілітації дітей і сімей, надання альтернативного догляду; попередження ризиків інституціалізації у відношенні дітей, які потребують особливого захисту держави шляхом упровадження інклюзивної освіти, заходів щодо покращення матеріального становища сім’ї, а також втручань, що сприятимуть безкоштовному доступу до послуг охорони здоров’я, освіти та інших.

Процес Д. має бути плановим і комплексним. На державному рівні він вимагає сформованої політичної волі, передачі усіх інтернатних закладів до управління одного відомства, гнучкого підходу в перерозподілі фінансових ресурсів, планування додаткових витрат на перехідний період. Необхідною умовою також є розробка детального плану Д. на три-п’ять років на регіональному рівні, який включає проведення аналізу діяльності всіх інституцій і наявних у регіоні послуг, що надаються дітям і сім’ям, які потребують допомоги й підтримки, а також визначає потребу у створенні нових послуг для попередження інституціалізації, посилення соціального включення дітей. Базу-

• 214 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ючись на проведеному аналізі, цей план визначає: дитячі заклади, у відношенні яких вводиться мораторій на влаштування нових вихованців; заклади, які будуть трансформовані в комплекси послуг соціальної підтримки дітей і сімей у громадах; заклади, які будуть закриті.

На рівні кожної інституції має бути розроблений план її трансформації / закриття, який передбачає планування індивідуальних заходів щодо влаштування кожної дитини, підготовки її до переміщення, перекваліфікацію персоналу на роботу в системі надання послуг соціальної підтримки дітей і сімей у громадах.

Упровадження Д. на рівні інституцій вимагає дотримання певних умов: обов’язкове проведення оцінки потреб кожної дитини, яка має включати оцінку здатності сім’ї піклуватися про дитину та можливості для дитини виховуватися в її біологічній сім’ї; стосовно кожної дитини, яка виховується в інституції, має бути складений індивідуальний план опіки, розроблений у співпраці з дитиною та її біологічними батьками, якщо це можливо, особами, які на даний момент й у майбутньому опікуватимуться нею; підтримка контакту й емоційного зв’язку між біологічною сім’єю та дитиною, якщо можливо, має бути основним елементом незалежно від форми влаштування дитини й можливого шансу реінтеграції в майбутньому; усі діти із закладів, що підлягають закриттю, мають бути влаштовані в сім’ї або середовище, де умови найбільш наближені до сімейних, і жодна дитина не має бути залишена поза увагою; інституції не повинні закриватися шляхом переведення дітей з одного закладу в інший; необхідно забезпечити пріоритетність влаштування дітей із інституцій у сімейне середовище — основні первинні зусилля мають бути спрямовані на реінтеграцію дитини в її біологічну сім’ю, якщо це можливо та не загрожує благополуччю дитини. Якщо це неможливо, то вивчається можливість влаштування дитини на постійне проживання відповідно до найкращих інтересів дитини, де на першому місці влаштування в сім’ю родичів, і лише після цього — влаштування в сім’ю всиновителів або прийомних батьків; діти влаштовуються до закладів стаціонарного типу, розрахованих на невелику кількість дітей (до 10) за умови, якщо влаштування в сім’ю чи сімейну форму виховання було неможливим. При цьому служби захисту дітей не припиняють пошук сімейних форм виховання для цих дітей; пошук постійного влаштування для дитини є ключовим елементом плану опіки дитини, щоб звести до мінімуму кількість її переведень з однієї форми влаштування в іншу; діти мають бути включені в процес прийняття рішення щодо форми влаштування, яку обиратимуть; брати та сестри мають виховуватися та зростати разом за винятком випадків, коли це неможливо; пріоритетним має бути закриття закладів, які забезпечують медико-соціальний догляд дітей раннього віку (від народження до 3 років) — будинків дитини, які знаходяться у сфері управління Міністерства охорони здоров’я, оскільки перебування дітей у такому типі інституцій та в такому віці є найбільш шкідливим для їхнього розвитку; будівлі інституцій не повинні повторно використовуватися для надання довготривалого стаціонарного типу послуг дітям з того моменту, як усіх дітей буде виведено з інституції, а її саму буде закрито; активне залучення персоналу інституцій до процесу, розробки й впровадження програм навчання, перекваліфікації та скерування персоналу на роботу у сфері нових соціальних послуг з метою оптимального використання наявних можливостей і людських ресурсів.

Основні принципи Д.:

1) Дії заради забезпечення найкращих інтересів дітей відповідно до Конвенції ООН про права дітей є провідним принципом, згідно з яким інтереси дитини мають бути

Соціальна політика • 215 •

вище від забезпечення інтересів усіх інших, включаючи батьків, потенційних усиновителів, прийомних батьків або персоналу інституцій.

2)Сім’я є найкращим середовищем для розвитку дитини — усі спеціалісти, які працюють у сфері Д. повинні мати однакове розуміння негативного впливу інституційної опіки на дітей і важливості виховання дитини в сімейному середовищі.

3)Соціальне включення дітей є надзвичайно важливим і має досягатися шляхом надання можливості всім дітям брати участь у всіх аспектах життя громади, включаючи місцеві дитсадки та школи, використання місцевих послуг охорони здоров’я, транспор-

ту й інших громадських послуг.

Ефективність і результативність Д. залежить від того, наскільки системно, послідовно й комплексно будуть впроваджуватись всі її елементи. Зокрема, це стосується проведення перегляду та внесення змін до законодавчих і нормативних документів, упровадження гнучкого фінансового механізму для перенаправлення фінансових ресурсів стаціонарної системи на розвиток сімейно-орієнтованих послуг на рівні громади, розробки й упровадження стандартів якості послуг, підготовки й підвищення професійного рівня фахівців, які надають послуги з догляду за дітьми, та інших спеціалістів, громадських організацій, що працюють у системі забезпечення прав дітей.

Літ.: Аналіз сильних і слабких сторін, сприятливих можливостей і небезпек, які виникають в процесі реформування системи державної опіки над дітьми-сиротами і дітьми, які залишилися без батьківського піклування / О. Вінніков, О. Козлова та ін.; Київський міжнар. ін-т соціології, Дитячий Фонд Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ) в Україні.— К., 2007.— 152 с.; Деінституціалізація та трансформація послуг для дітей: посіб. з найкращих практик / пер. укр. мов. за підтримки ЄС і Представництва дит. фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні.— К.: Калита, 2009.— 193 с.; Картер Р. Опіка над дітьми: сім’я і держава. Вплив інституційної форми виховання на розвиток дітей.— К.: Логос, 2005.— 88 с.; Реформа системы попечения о детях в Юго-Восточной Европе. Подведение итогов и активизация действий: Доклад о Консультациях.— Женева: ЮНИСЕФ, 2008.-54 с.; At home or in a home? Formal care and adoption of children in Eastern Europe and Central Asia — UNICEF, 2010.

Постолюк Г. І.

ДОБРОЧИННІСТЬ (БЛАГОДІЙНІСТЬ) — соціальне явище і процес, сутність якого полягає в безкорисливій допомозі окремих осіб і соціальних груп іншим особам і соціальним групам, вираженій у різних формах і видах. Д. виступає регулятором соціальних відносин між людьми на засадах соціальної справедливості і відповідальності. В Україні  Д. регулюється Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» (1997), який визначає благодійництво як добровільну безкорисливу пожертву фізичних і юридичних осіб в поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги, а благодійну діяльність — як добровільну безкорисливу діяльність благодійних організацій, що не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності. Д. як категорія пов’язана з поняттями «добро» і «благо» і визначає їх діяльнісні характеристики.

Наукові дослідження Д. розпочалися в галузі історії та соціології у ХІХ ст. роботами В. Бензіна, В. Березіна, П. Георгієвського, С. Гогеля, В. Дерюжинського, Д. Каширіна, Є. Максимова, З. Масловської, Д’Оссонвіля (Франція), Н. Юницького та ін. Найбільш активно наукові розробки в галузі теорії і практики доброчинної діяльності проводяться в галузі історії (В. Афанасьєв, Д. Бовуа (Франція), В. Борисенко, І. Гребцова, В. Гребцов, Ю. Гузенко, О. Донік, В. Ковалинський, Т. Курінна, А. Ліндермейєр (США), А. Нарадько,

• 216 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

І. Суровцева), соціології (Т. Азарова, Р. Апресян, Ю. Аксенова, М. Дмитрієнко, О. Ясь), соціальної педагогіки та історії педагогіки (Л. Березівська, Л. Вовк, О. Дегальцева, І. Звєрєва, В. Корнієнко, Н. Побірченко).

На сьогодні можна виокремити кілька базових галузевих науково-теоретичних підходів до аналізу цього соціального явища: загальнофілософський (Д. як реалізація принципу допомоги ближньому), теологічний (Д. як реалізація заповідей Божих, хри­ стиянська чеснота), соціальний (Д. як основа соціальної справедливості й соціального захисту), економічний (Д. як форма перерозподілу матеріальних благ, інвестиційна діяльність), етнокультурний (Д. як можливість збереження культурного потенціалу етносу), соціально-педагогічний (Д. як провідник соціалізації особистості). Особливе значення для аналізу Д. має культурологічний підхід, оскільки дає можливість окреслювати це явище:

як програму діяльності й поведінки; головним смислом людської діяльності як діяльності культурної (у т. ч. і доброчинної діяльності) є його окреслення як спонукального чинника дії;

як наступність. Культура є досвідом людської діяльності, який передається від покоління до покоління; немає сумніву, що при цьому культура не просто передається на засадах наступності: вона розвивається, збагачується;

як накопичення, як акумуляція соціально значущого досвіду: соціально схвалюваний і значущий досвід (досвід Д.), що є програмою поведінки, не лише передається на засадах наступності, але й накопичується.

Відповідно до названих галузевих підходів Д. може розглядатися в кількох провідних парадигмах, як-от: етичній (вияв добра, добродіяння), теологічній (християнська чеснота; благо для доброчинця; добродіяння), культурологічній (вияв певного рівня розвитку культури особи, групи, соціуму), історичній (історичне явище; історичний процес), психологічній (потреба особистості, мотивована її індивідуальнопсихологічними характеристиками (мотивація отримання задоволення, мотивація успіху, мотивація задоволення потреби в самореалізації тощо), історико-педагогічній (історико-педагогічне явище).

У структурі Д. виділяється аксіологічний компонент як інтендована цінність (реалізації мети доброчинної діяльності, спрямованість на об’єкт), та цінність самої інтенції (моральна цінність наміру здійснювати доброчинну діяльність); діяльнісний (як милосердя, тобто діяльне прагнення допомогти тому, хто цієї допомоги потребує); функціональний (виконання функції соціального захисту та соціального буфера); соціалізаційний (доброчинність як провідник соціалізації особистості). Д. є цілісним соціокультурним утворенням з багатовимірною структурою; вектори її історичного розвитку визначаються конкретними соціокультурними та регіональними умовами існування соціуму.

Д. розглядається за формою вияву: індивідуальна, групова та масова; за формою організації: державна, приватна, громадська; за специфічними етнокультурними вимірами: етнічна, конфесійна; за типом залучених засобів соціального захисту: фінансова, діяльнісна, організаційна; за часом залучення доброчинного потенціалу: одномоментна, тривала, постійна; за територіальними характеристиками: місцева, регіональна, загальнодержавна, а також внутрішня та зовнішня (закордонна).

Історично склалися такі основні форми Д.: доброчинні фундуші, спеціальні доброчинні заходи та акції, одноразові доброчинні пожертви (у тому числі стипендіальні),

Соціальна політика • 217 •

пансіони (конвікти), діяльнісна (у тому числі волонтерська) Д., Д. у соціально-побутовій сфері та соціальному забезпеченні.

Сучасна  Д. розглядається як соціально-педагогічна інновація — тобто теоретично обґрунтоване, цілеспрямоване, професійно-орієнтоване нововведення, що здійснюється в різних сферах суспільного життя і призводить до соціально очікуваних змін

устатусно-рольових і діяльнісних характеристиках суб’єктів суспільного процесу. У сучасній Д. розрізняють такі головні види: Д. загальної підтримки — надається особам,

закладам, організаціям та установам для підтримки їх основної діяльності з метою забезпечення стійкості і стабільності розвитку; проектна чи грантова Д.реалізується з метою підтримки певного освітнього проекту (наприклад, навчання за кордоном

успеціалізованих навчальних закладах обдарованих дітей); капітальна Д.викори­

стовується для забезпечення підстав існування закладу, установи чи організації (нерухомість, обладнання тощо); корпоративна Д.допомога, що реалізується з боку підприємницьких структур; натуральна Д.надається у вигляді матеріальних цінностей, а не грошових коштів; перспективна Д.надається щорічно (щоквартально і т. п.)

залежно від видатків особи чи організації і прибутків доброчинника; посередницька Д.надається від імені доброчинця з присвоєнням його імені соціальному проекту; стимулююча Д.надається з метою стимулювання недержавних організацій для розвитку їх діяльності в майбутньому; цільова Д.реалізується в межах окремого соціального проекту.

Останнім часом в Україні сформувалися основні типи доброчинних організацій, які в міжнародній практиці утворюють основу сектора організованої Д., а саме: приватні, корпоративні та операційні благодійні фонди, фонди громад. Більшість із них пройшли перший організаційний етап, під час якого відбувся перехід від хаотичного впровадження різноманітних ініціатив до конкретизації сфер їхньої діяльності. Серед пріоритетних сфер діяльності доброчинних організацій виокремлюються соціальний захист населення (69 %), охорона здоров’я (49 %), освіта і права людини (відповідно по 48 %),

розвиток громади та підтримка громадських ініціатив (47 % і 46 % відповідно). Головними функціями Д. є такі: економічна: забезпечення достойного існування тих

категорій населення, які з об’єктивних причин і життєвих ситуацій не здатні самостійно собі цей рівень забезпечити; соціально-педагогічна: забезпечення соціалізації особистості в період її перебування в соціально несприятливих умовах; соціальна: зняття соціальної напруги шляхом підтримки найменш соціально захищених категорій населення; ринкова: компенсація недоліків соціальної політики держави і функціонування ринкових механізмів, що продукують соціальну незахищеність; громадська: розвиток громадянського суспільства і створення соціального капіталу; політична: реалізація механізму зворотного зв’язку населення і влади, формулювання соціальних пріоритетів від імені тих категорій населення, які в соціальному плані не здатні відстояти свої права; маркетингова: задоволення потреб і мотивації філантропів, надання їм можливості за-

явити про себе і свої доброчинні прагнення; аксіологічна: культивування альтруїстичних настроїв у суспільстві, розвиток Д. як цінності громадянського суспільства.

Д. тісно пов’язана з процесами соціалізації особистості. Так, стихійна соціалізація особистості під впливом об’єктивних умов життя в суспільстві передбачає наявність механізмів доброчинної підтримки у відповідному навчальному чи виховному закладі, який відвідує дитина (доброчинні стипендії, стихійні разові пожертви, діяльнісна доброчинність тощо); відносно спрямована соціалізація під впливом застосованих держа-

• 218 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

вою певних економічних, законодавчих, організаційних засобів зумовлена розвитком нормативно-правової підтримки доброчинності, що сприяє накопиченню системних ознак у доброчинній підтримці підростаючої особистості; соціально контрольована соціалізація виступає як планомірне створення правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку особистості й передбачає створення громадських доброчинних організацій — доброчинних фундацій, товариств допомоги незаможним учням, доброчинних товариств допомоги окремим категоріям дітей, спеціальних доброчинних комітетів; свідома самозміна людини, що має просоціальний вектор, у межах якої можлива доброчинна підтримка самостійної професійної діяльності та особистісного розвитку.

Літ.: Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» // Урядовий кур’єр.— № 192– 193.— 1997.— 16 жовтня.С. 1–3.; Сейко Н. А. Доброчинність у сфері освіти в Україні (ХІХ — початок ХХ століття): Київський учбовий округ: монографія.Житомир: Вид-во ЖДУ, 2006.— 455 с.; Lindenmyer A. Voluntary Associations and the Russian Autocracy: The Case of Private Charity. Pittsburgh Center for Russian and East European Studies. 1990; Dobrzański J. Z dziejów ofiarności na cele oświaty na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w l. 1795–1832 // Nauka Polska.Т. XIV, 1931.S. 125–137.; Д’Оссонвиль. Благотворительность и трудовая помощь / Д’Оссонвиль // Трудовая помощь.— 1898.— № 4.С. 358–376; — № 5.С. 493–460; — № 6.С. 534–550; — № 8.С. 159– 176; — № 9.С. 228–261.

Сейко Н. А.

МЕЦЕНАТСТВО — безкорислива діяльність окремих осіб з підтримки культурноосвітньої й мистецької сфери: закладів, установ, окремих акторів, художників, поетів, письменників, музикантів тощо.

Термін походить від імені римського державного діяча Гая Цильнія Мецената (Gaius Cilnius Maecenas; між 74 і 64 рр.— 8 р. до н. е.), який став відомий як покровитель поетів і митців (Вергілія, Горація та ін.). М.багатий покровитель наук або іншої царини діяльності, який вкладає в її підтримку великі кошти. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» (1997) визначає М. як специфічну форму благодійної діяльно­ сті, тому почасти М. і благодійність розглядаються як синоніми. Історично так склалося з огляду на те, що меценати почасти надавали значні пожертви на розвиток культури, освіти, мистецтва. З іншого боку, ці категорії мають різний функціональний контекст: якщо доброчинець спрямовує зусилля на те, щоб віддавати частину своїх прибутків без сподівання на їх повернення, то меценат, як правило, бачить результат вкладених коштів — у художніх полотнах, книгах, скульптурі тощо.

Головною соціально-економічною й соціокультурною передумовою становлення та розвитку М. в Україні стала суспільна потреба у створенні необхідного матеріального підґрунтя для розвитку вітчизняної культури й розповсюдження її досягнень серед різних прошарків населення. М. як соціальне явище реалізувало й продовжує реалізувати конкретні соціальні функції і має суттєве соціальне значення, оскільки дає можливість реалізувати культурні проекти, підвищувати рівень масової культури, детермінувати естетичні й моральні запити різних соціальних груп. Найважливішими соціальними функціями М. є комунікативна (М. як посередник між елітною і маскультурою), освітньо-виховна (М. як чинник освітнього процесу та фактор розвитку особистості), крос-генераційна (залучення спільноти до збереження пам’яток минулого для наступних поколінь).

Соціальна політика • 219 •

М. як соціокультурне явище розпочало свій історичний розвиток зі збирання й колекціонування предметів старовини, мистецьких артефактів, стародруків тощо. У розвитку М. в Україні виділяють три етапи: а) дворянський період (XVIII — перша третина XIX ст.), головними суб’єктами якого стала заможна шляхта і дворяни; б) підприємницький період — з другої третини ХІХ ст. до початку ХХ ст.,— де суб’єктами М. виступили купці й буржуазія; в) новітній період — з кінця ХХ ст. і до нині, де головними суб’єктами М. стали сучасні підприємці, представники шоу-бізнесу, відомі митці, спортивні діячі тощо.

Провідна мета М. полягає в підтримці й стимулюванні творчих ініціатив у галузі ми­ стецтва, освіти, культури. Головними формами М., що склалися історично, стали форми художнього М.: вигідні замовлення для художників, оплата закордонних поїздок і навчання за кордоном, придбання творів мистецтва з виставок, колекціонування. При цьому українські меценати дещо відрізнялися від представників російського М. другого етапу, які отримали назву «Московських Медічі», унаслідок більш тривалих традицій М. в Україні, особливо на Правобережжі, та існування шляхетської моделі М., запровадженої у XVIII ст.

Серед українських меценатів XVIII ст. вирізняється Петро Могила, завдяки якому було здійснене відновлення храму св. Софії в Києві зусиллями запрошеного коштом мецената італійського архітектора О. Манчіні, а також художників братів Зінов’євих. П. Могила став меценатом Києво-братської школи, підтримував розвиток освіти у Вінниці, Кременці, Яссах, де завдяки йому було створено братські колегіуми.

Відомий своєю меценатською діяльністю також український князь Олександр Безбородько, завдяки якому в Ніжині було засновано ліцей, а згодом —історико-філологічний інститут. О. Безбородько був відомий як колекціонер, якому належала унікальна картинна галерея, що стала згодом основою для відомої Кушелевської галереї російської Академії мистецтв.

В Україні  М. займалися В. Симиренко, Б. Ханенко, Є. Чикаленко, С. Кульженко, родини Тарновських, Терещенків, Харитоненків та ін. Так, В. Симиренко впродовж майже сорока років (друга половина ХІХ ст.) передавав десяту частину свого прибутку на розвиток української освіти і культури в Наддніпрянській Україні, матеріально підтримував таких діячів української культури, як М. Драгоманов, П. Чубинський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський. Богдан і Варвара Ханенки, починаючи з 70-х рр. ХІХ ст., стали активними учасниками європейських аукціонів, зав’язали відносини з антикварами Парижа, Рима, Флоренції, Відня, Берліна, Мадрида, Мюнхена, Варшави, Неаполя. У 1882 р. подружжя відкрило власним коштом музей західного та східного мистецтва у м. Києві. Ханенки фінансували також археологічні розкопки на Київщині та видали альбом автотипій експонатів з античного відділу свого музею (речей, знайдених під час фінансованих ними розкопів у Причорномор’ї). Богдан Ханенко був дійсним членом Імператорського Археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Історичного товариства Нестора Літописця, Церковного археологічного товариства при Київській духовній академії, членом-кореспондентом Антропологічного товариства в Парижі.

Є. Чикаленко відомий в Україні та за її межами як меценат, який утримував першу на Наддніпрянщині українську газету, долучався до фінансування «Київської старовини», матеріально підтримував Академічний Дім у Львові, де його коштом безоплатно жили студенти з Великої України. Він фінансово допомагав Науковому товариству ім.

• 220 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Т. Г. Шевченка у Львові, виділяв кошти для друкування книг Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Андрія Тесленка, Володимира Винниченка, Степана Васильченка та ін.

Одними з найбільших меценатів ХІХ ст. в Україні були члени родини Терещенків — відомі збирачі й колекціонери, знавці мистецтва. Микола та Федір Терещенки разом з дітьми фінансово підтримували створення та розвиток музеїв Т. Г. Шевченка, українського образотворчого мистецтва, західного та східного мистецтва; члени цієї родини фінансували також діяльність притулків, богаділень, театрів, шкіл і храмів. На кошти родини було побудоване міське училище імені М. Терещенка (тепер — Інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого), фінансову підтримку отримував Політехнічний інститут, Міський музей старожитностей і мистецтв (Національний художній музей України), Троїцький народний дім (Театр оперети), Володимирський і Миколаївський собори, Покровський монастир, Покровська церква на Солом’янці та ін. Особливо вирізнявся М. та колекціонуванням творів вітчизняних живописців Ф. Терещенко; спеціально для своєї картинної галереї він збудував двоповерховий особняк. На основі зібрання Федора Артемійовича і колекції брата Миколи (Ніколи) та племінника Івана Миколайовича (Ніколовича), який протягом чверті століття утримував відому рисувальну школу Миколи Мурашка, було створено Київський державний музей російського мистецтва (нині Національний).

Сучасне  М. ґрунтується на ініціативі, творчості, громадянській свідомості і є показником культурного розвитку й компонентом морального вдосконалення суспільства, одним з важливих шляхів розвитку соціального партнерства й зниження соціальної напруженості.

Сучасні меценати, які віддають частину своїх прибутків, заощаджень або майна на благодійну діяльність, користуються податковими та іншими пільгами відповідно до законодавства України. Учасники благодійної діяльності, у тому числі меценати, мають право здійснювати міжнародну благодійну діяльність відповідно до законодавства України та міжнародних угод, ратифікованих BP України. Міжнародна благодійна діяльність здійснюється шляхом участі в міжнародних благодійних проектах, у роботі міжнародних благодійних організацій тощо.

Літ.: Астафьева О. Н. Развитие отечественных традиций благотворительности и меценатства // Социокультурное пространство: структура и процессы.— М.: РАГС, 1996.— С. 123–148; Боханов А. И. Коллекционеры и меценаты в России.М.: Наука, 1989.— 185 с.; Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко — меценат української культури // Бібліотечний вісник.— 2007.— № 3.— С. 35–38.; Сейко Н. А. Доброчинність у сфері освіти в Україні (ХІХ — початок ХХ століття): Київський учбовий округ: монографія.— Житомир: Вид-во ЖДУ, 2006.— 455 с.; Lindenmyer A. Voluntary Associations and the Russian Autocracy: The Case of Private Charity. Pittsburgh Center for Russian and East European Studies. 1990.

Сейко Н. А.

МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ — умовна характеристика, загальна схема опису найважливіших елементів, що дає змогу порівнювати соціальну політику в різних країнах. В основі моделі можуть бути її цінності, цілі, завдання, інструменти та форми реалізації, взаємозв’язок із економічними, демографічними, політичними та іншими чинниками.

Існують різні класифікації М. с. п.

Англійський дослідник Р. Тітмус (1974 р.), взявши за основу класифікації принцип розподілу державної допомоги, виділив три М. с. п.:

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]