Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 301 •

Залучення дітей не передбачає відразу повного передання відповідальності представникам підростаючого покоління. Це має відбуватися поступово, відповідно до того, наскільки молода людина готова взяти на себе відповідальність. Тому, міра участі може бути різною. Водночас це циклічний процес: чим значніша чия-небудь участь, тим більш досвідченою, компетентною та впевненою стає людина, тим ефективнішою буде її подальша участь.

Участь дітей і молоді слід розглядати як процес, що має три взаємопов’язані між собою ступені. Перший — це усвідомлення дітьми власних проблем, бажання та можливість приймати рішення стосовно свого життя; другий — участь дітей і молоді у вирішенні проблем інших, здатність надати відповідну допомогу; третій — можливість брати участь у прийнятті рішень на державному рівні.

Сфери участі дітей: сім’я; школа; громада; неурядові організації; держава; міжнародне життя. Дорослим доцільно залучати дітей до вирішення проблем у різних сферах відповідно до їхнього віку, знань, досвіду та бажання.

Роджер Харт розглядає вісім сходинок участі: 1 сходинка — маніпуляція; 2 — декорація; 3 — пасивна участь дітей у прийнятті рішень стосовно їхньої участі — балаканина; 4 — призначення дорослими й інформування; 5 — консультування й інформування; 6 — рішення приймаються за ініціативою дорослих разом з дітьми; 7 — Рішення приймаються за ініціативою дітей під керівництвом дорослих; 8 сходинка — рішення приймаються за ініціативою дітей у партнерстві із дорослими. При цьому 1–3 сходинки

Р.Харт вважає «неучастю», 4–5 — «формальною участю», 6–8 — «реальною участю». Плануючи проекти дитячої та молодіжної участі, не слід очікувати швидких резуль-

татів. Для набуття навичок участі необхідний досвід. Усі форми участі, у тому числі пасивної, дають відповідні навички. У різному віці здобувають різний соціальний досвід, що стає основою для прийняття подальших рішень.

Участь може бути прямою і непрямою. (А. Річардсон). Наприклад, непряма — обрання представників класу до ради самоврядування школи; пряма — безпосередня робота в раді самоврядування школи та спільне з дорослими прийняття рішень.

Для ефективного застосування принципу «участі» необхідні: ініціатива дітей і бажання здійснити зміни; наполегливість; обізнаність стосовно своїх прав і обов’язків; налагоджена співпраця між усіма зацікавленими сторонами; планування та впровадження запланованого; прозорість у процесі діяльності та прийнятті рішень; гнучкість, можливість зміни обраного шляху; залучення експертів, досвідчених фахівців, які можуть надати професійну допомогу дітям.

Форми залучення дітей: обговорення актуального питання в класі, групі; «мозковий штурм»; демонстрація та скерована практика; рольова гра; робота у малих групах; освітні ігри та моделювання ситуації; вивчення ситуації; круглі столи-семінари для дітей–лідерів чи за їх участю; дебати; практичне відпрацювання життєвих навичок у межах певного контексту з іншими учасниками; аудіовізуальна діяльність: малювання, музика, театр, танець; створення карти рішення чи дерев проблеми; листи дітей до організації-друга; тренінги «Права дитини», «Участь дітей»; фокус-групи з дітьми-лідерами з питань обговорення: документів, соціальної реклами тощо; волонтерські групи з числа випускників­ інтернатних закладів; рубрика в місцевій пресі, журналі «Говорять наші діти»; тематична зміна в таборі оздоровлення та відпочинку; скринька пропозицій; статті дітей у місцевій пресі, виступи на місцевому радіо; анкетування дітей; конкурс творів дітей; створення груп дітей, що працюють

• 302 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

за методикою «рівний-рівному»; різні спільні заходи з органами шкільного самоврядування тощо.

Принципи взаємостосунків між дорослими та дітьми під час впровадження «участі дітей»: рівноправність і партнерство; самостійність формулювання дітьми проблеми та самостійність дій; допомога дітям, прогнозуючи результати, а не прийняття рішень за них; право всіх дітей бути почутими; спонукання дітей до створення об’єднань та груп, бо спільні дії мають більше впливу і можливостей; прийняття дитини такою, якою вона є.

Ризики та перешкоди, які можуть постати при застосуванні принципу участі: брак довіри дітей до дорослих; недостатня співпраця між зацікавленими сторонами; обмежений доступ дітей до інформації; невпевненість у власних силах; брак навичок, культури участі та досвіду; обмаль ресурсів; нереалістичні очікування дітей від своєї діяльності; недостатнє усвідомлення необхідності професійної допомоги від спеціалі­ стів — дорослих; зосередження на дрібницях тощо.

Нестворення умов для залучення дітей до прийняття рішень призводить до порушення процесу їх соціалізації, пасивності, а врешті-решт до збільшення негативних проявів у дитячому та молодіжному середовищах.

Літ.: Hart P. Children’s participation. Joseph Rowntree Foundation.— York, 1991; Участие детей и молодежи в процессах принятия решений: сборник ресурсных материалов; Опыт реализации проектов / сост. А. Купцова и др.— Киев: ЮНИСЕФ, 2002; Права дитини: сучасний досвід та інновації: зб. інформ. і метод. матеріалів / авт.-упоряд.: Г. Лактіонова, О. Калібаба, Т. Цюман та ін.— К.: Либідь, 2005.— 256 с.

Петрочко Ж. В.

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ — окрема галузь системи правосуддя, до функцій якої належить розгляд питань, пов’язаних із правопорушеннями неповнолітніх і щодо неповнолітніх. У вузькому розумінні до Ю. ю. відносяться сукупність нормативних засад правосуддя у справах неповнолітніх і система установ, спеціалізованих на розслідуванні, судовому розгляді таких справ і виконанні винесених щодо неповнолітніх судових вироків. У широкому розумінні до сфери Ю. ю. відносять усю сукупність побудованих на єдиних концептуальних засадах правових, психолого-педагогічних й організаційних механізмів профілактики дитячої та молодіжної злочинності й віктимності, захисту прав неповнолітніх, які стали суб’єктом протиправних дій, ресоціалізації неповнолітніх правопорушників і соціальної реабілітації дітей, які постраждали від злочинних дій інших осіб, а також систему державних установ і громадських організацій, у діяльності яких такі механізми впроваджуються. Концептуальні засади та особливості їх практичної реалізації Ю. ю. розглянуті в працях В. Бринцева, Я. Мачужак, Н. Крестовської, Є. Павлової, Н. Хананашвілі та ін.

Необхідність у впровадженні Ю. ю. витікає із розуміння особливої природи дитячої делінквентності, відмінної від злочинності дорослих, і необхідності подолання протиріччя між кримінальним покаранням та психологічним і соціальним розвитком дитини, яка скоїла злочин. Протиправна поведінка дітей і підлітків багато в чому визначається їх віковими особливостями та соціальною ситуацією, що складається в сім’ї, навчальному закладі й неформальному оточенні, ще недостатньо сформованими емоційно-вольовими якостями, некомпенсованими патохарактерологічними рисами, незначним досвідом і ненабутими навичками соціальної поведінки, а також впливом

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 303 •

вікових психологічних криз. Мотиви та умови скоєння злочинів дітьми та дорослими суттєво відрізняються. Таким чином заходи стримування, контролю, корекції поведінки і соціальної реабілітації, ефективні щодо дорослих, не дають позитивних результатів відносно неповнолітніх. З іншого боку, неповнолітні, які скоїли правопорушення, у порівнянні з дорослими більш вразливі щодо психотравмуючого впливу під час слідства, суду і виконання покарання. Традиційні засоби стримування й покарання злочинців, пов’язані з ізоляцією від суспільства та фрустрацією потреб, можуть завдати значної шкоди психічному розвитку й соціалізації неповнолітніх і завадити їх соціальному життю вже в дорослому віці. Отже, вікові особливості неповнолітніх повинні братись до уваги під час процесуальних дій і при винесенні вироку. Судді мають врахувати реальні причини, що призвели підлітка до скоєння злочину, а також передбачити вплив вироку та виконання покарання на подальший розвиток підлітка. Виконання покарання щодо неповнолітніх повинно не шкодити їх вихованню й соціалізації, а створювати належні для цього умови. Виникнення  Ю. ю. як окремої галузі правосуддя відноситься до ІІ пол. XIX — поч. XX ст. У цей період спочатку в США, Австралії й Канаді,

азгодом і у більшості країн Європи приймаються закони, що визначають специфічний правовий статус неповнолітніх, які скоїли злочини, створюються спеціалізовані суди для розгляду справ неповнолітніх правопорушників та окремі виправні заклади для неповнолітніх засуджених. Згодом у США, Великобританії та інших країнах були прийняті закони, що розширили коло питань ювенальної юстиції питаннями профілактики дитячої злочинності та захисту дітей від злочинних посягань і насилля. Сучасні моделі ювенальної юстиції базуються на міжнародних нормативних документах, основними з яких є Конвенція про права дитини, Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила), Керівні принципи ООН для запобігання злочинності серед неповнолітніх (Ел-Ріядські керівні принципи). Основними принципами сучасної Ю. ю., закладеними в цих документах, є домінування реабілітаційної, реінтеграційної й профілактичної функцій правосуддя над карною; врахування вікових та індивідуальних особливостей, проблем і потреб дитини, захист її прав та інтересів на всіх стадіях процесу правосуддя; підтримка сім’ї дитини як головного осередку її розвитку та виховання; збереження і підтримка позитивних соціальних зв’язків дитини, її перебування у відкритому соціальному середовищі; застосування щодо неповнолітніх ізоляції від суспільства, позбавлення волі та утримування їх у закритих закладах лише як крайнього засобу і на нетривалий час,

атакож створення в таких закладах усіх умов для фізичного, психічного й соціального розвитку дитини; активне залучення громад до роботи з дитиною, яка перебуває в конфлікті із законом.

Відповідно до сучасних підходів, основними напрямами впровадження Ю. ю. є: а) розробка і прийняття нормативних актів, які передбачають звільнення неповнолітніх, які скоїли правопорушення, від кримінальної відповідальності або відбування покарання та застосування щодо них засобів виховного впливу, заходів примирення з потерпілим і громадою, відновних процедур (див. Відновне правосуддя), застосування щодо неповнолітніх, які скоїли тяжкі злочини, більш м’яких покарань і покарань, непов’язаних із позбавленням волі (громадських робіт, пробації); б) створення спеціалізованих судових установ для розгляду справ про злочини неповнолітніх або справ, у ході розгляду яких має бути визначено правовий статус неповнолітнього та захищені його права; спеціальна підготовка суддів та інших фахівців, що беруть участь у роз-

• 304 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

гляді таких справ, системне залучення судами до участі у розгляді справ неповнолітніх соціальних служб та інших інституцій несудового характеру, соціальних педагогів, психологів, соціальних працівників; в) створення спеціальних установ виконання покарання неповнолітніх, діяльність яких переважно спрямована на соціальну, педагогічну і психологічну реабілітацію засуджених (виховних закладів для засуджених до позбавлення волі, служб пробації), а також установ постпенітенціарного супроводу неповнолітніх і служб, що не відносяться до пенітенціарної системи, проте виконують функції нагляду та реабілітації умовно засуджених або звільнених від кримінальної відповідальності неповнолітніх (соціально-реабілітаційних центрів тощо); г) упровадження системної взаємодії установ юстиції, навчально-виховних закладів, соціальних служб, громадських організацій, спрямованої на профілактику злочинності в дитячому й молодіжному середовищі, соціальну, педагогічну і правову допомогу неблагополучним сім’ям з дітьми, захист дітей від криміногенного впливу, індивідуальну профілактичну роботу з неповнолітніми, які виявили схильність до протиправної поведінки. Впровадження відновного правосуддя передбачає застосування інноваційних моделей реабілітації дітей, які перебувають в конфлікті із законом: відновного правосуддя, сімейних групових нарад, досудової пробації, реабілітаційних тренінгових програм, групової соціальної роботи.

Літ.: Давлетшин И. Н., Малышева Ю. Ю. Теоретические проблемы определения понятия ювенальной юстиции и ее перспективные элементы [Электронный ресурс] / Образовательный портал «Юридическая Россия».— Режим доступа : www / URL: http: // www.law.edu.ru / doc / document.asp?docID=1299700 — [б. д.] — Загл. с экрана; Исмаилов Б. И. Правовые основы системы ювенальной юстиции: учеб. пособ.— Ташкент: Академия государственного и общественного строительства при президенте республіки; Узбекистан, 2002; Крестовская Н. Н. Ювенальная юстиция: столкновение права и религии [Электронный ресурс] / Международная ассоциация содействия правосудию.— Режим доступа : www / URL: http: // www.iuaj.net / node / 500 — [б. д.] — Загл. с экрана; Ювенальна юстиція України: проблеми становлення, законодавча база, коментарі, судова практика / за заг. ред. В. Д. Бринцева.— Харків: Право, 2004.— 608 с.

Лютий В. П.

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 305 •

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи

• 306 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 307 •

АГРЕСИВНІСТЬ (лат. аggredi — нападати) — властивість особистості, виражена в готовності до агресивної поведінки.

Агресивна поведінка (дія, яку спонукає агресія та агресивність) включає: 1) ворожу установку — сприйняття особистістю реальної чи уявної загрози з боку ситуації чи інших людей (ідеї, фантазії, недовіра, підозрілість); 2) агресивні емоції: гнів, образу, ненависть; 3) агресивні дії та насилля.

Різноманітним проявам агресивної поведінки людей присвячено праці зарубіжних (Р. Берон, А. Браун, К. Бютнер, Д. Ричардсон, К. Лоренцо, Р. Уолтерс, Е. Фромм, В. Холлічер та ін.), російських (А. Єлізаров, А. Єгоров, Є. Змановська, М. Левітов, В. Менделевич, А. Реан, Л. Шнейдер та ін.), вітчизняних (А. Бандурка, Є. Донченко, Є. Волянська, В. Ролінський та ін.) учених.

У психології існують три теорії, що пояснюють природу агресивності: теорія потягу (інстинктів), теорія фрустрації, теорія соціального научання.

Теорія потягу (інстинктів) розглядає біологічну природу агресивної поведінки людини. Учені З. Фрейд, Ч. Дарвін, К. Лоренцо, І. Андрі вважали, що А.це постійно присутній в організмі рухливий імпульс, тобто агресивний інстинкт, який відіграє важливу роль у процесі виживання та адаптації людини. Агресія являє собою внутрішнє напруження, яке потребує розрядки та не знаходить виходу, незважаючи на те, є чи немає для цього належного зовнішнього подразника. Більшість психологів не поділяють такої фатальної точки зору на поведінку людини. Не заперечуючи еволюційні та фізіологічні корені агресії людини, вони засуджують обмеженість уявлень про природу людини як про щось незмінне й розглядають не тільки біологічний, а й соціальний бік агресії.

Теорія фрустрації (гомеостатична модель) виникла як протиставлення концепціям інстинктів. У працях Д. Долларда, Н. Міллер, С. Берковца, С. Розенцвейга агресивну поведінку розглядають як ситуативний процес. Ця теорія виходила з того, що, поперше, А. завжди є наслідком фрустрації, по-друге, фрустрація завжди тягне за собою А. Основні критичні зауваження до фрустраційно-агресивної теорії викликає жорстка прив’язка фрустрації та агресії. Л. Берковець увів у схему «фрустрація-агресія» три поправки: 1) фрустрація не обов’язково реалізується в агресивних діях, але вона стимулює готовність до них; 2) навіть за готовності вияву агресія не виникає без відповідних умов; 3) вихід із ситуації фрустрації за допомогою агресивних дій формує в індивіда звичку до них. На відміну від прихильників жорсткої схеми, представники іншого напряму створили власну концепцію, поклавши в основу аналіз фрустраційних ситуацій, класифікацію та типологію реакцій на фрустрації (С. Розенцвейг).

Теорія соціального научання (біхевіоріальна модель). У. Фромм, Л. Берковець вважають, що формування поведінки людини відбувається тільки під впливом соціального оточення, соціальних і культурних чинників, що має відношення й до А. А.засвоєна поведінка в процесі соціалізації через спостереження відповідного способу дій

• 308 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

та соціального підкріплення. Теорія соціального научання — це вивчення поведінки людини, орієнтованої на зразок. А., як і інші форми поведінки, є набутою та визначається бажанням досягти максимального успіху. Теорія соціального научання доводить, що чим частіше людина використовує агресивні дії, тим більш удосконаленими вони стають. Постійне позитивне підкріплення певних агресивних актів формує звичку агресивно реагувати на різноманітні подразники.

Прояв А. в деструктивних діях, практичній поведінці називають агресією. Агресія — цілеспрямована деструктивна поведінка, яка порушує норми і правила існування людей у суспільстві, завдає шкоди об’єктам нападу (одухотвореним і неживим), спричиняє фізичного збитку людям та викликає в них психологічний дискомфорт (негативні переживання, стан психічної напруженості, страх, пригніченість та ін.).

А.властивість особистості, вона є набутою якістю, продуктом соціалізації. Заснована на біологічних адаптивних механізмах, спільних для людей і тварин. Окремі вроджені характеристики людини (тип характеру, вид темпераменту, особливості гормонального статусу тощо) у процесі розвитку можуть сприяти, іноді суттєво, на формування цієї риси особистості, але не є визначальними чинниками.

А. виступає: а) засобом досягнення значущої мети; б) засобом психологічної розрядки, заміщення заблокованої потреби та перемикання діяльності; в) самоціллю, що задовольняє потребу в самореалізації та самоствердженні.

В останньому випадку А. безпосередньо пов’язана з Я-концепцією особистості. Агресія як психічна реальність має конкретні характеристики: спрямованість,

способи та форми прояву, інтенсивність. Метою агресії може бути як власне спричинення страждання (шкоди) жертві (ворожа агресія), так і використання агресії як засобу досягнення іншої мети (інструментальна агресія). За спрямованістю на об’єкт виділяють зовнішню (гетероагресію, екстрапунтивну) і внутрішню агресії (Р. Берон, Д. Ричардсон).

Гетероагресія позначена відкритим проявом агресії на адресу конкретних осіб (пряма агресія) або зміщенням на безособові обставини (зміщена агресія). Наприклад, людина кидається з кулаками на того, хто її скривдив, або «зриває злість» на оточення, знущається над тваринами, псує речі кривдника. Аутоагресія позначена проявом звинувачень або вимог, адресованих самому собі. Людина мучиться «докорами совісті», займається самокопанням, а іноді й самокатуванням (гризе нігті, кусає, дряпає, б’є себе по голові та ін.).

За засобами прояву існує довільна й мимовільна агресія. Довільна агресія виникає з бажання перешкодити комусь, вчинити з кимось несправедливо, кого-небудь образити, принизити. Наприклад, людина висловлює своє невдоволення у досить грубій формі. Сюди ж відноситься й планування помсти за образу, очікування сприятливого моменту для нанесення «зворотного удару». Мимовільна агресія постає у вигляді цілеспрямованогогнівуабоярості,якішвидкозакінчуються,коливонанепідконтрольна суб’єкту й протікає за типом афекту. Наприклад, коли людина кидає у кривдника все, що потрапляє до рук, усіх ображає.

За формами прояву виокремлюють (А. Єгоров, Є. Змановська, В. Рибніков, В. Менделевич): 1) фізичну агресію — використання фізичної сили проти іншої особи (бійка, штовхання тощо); 2) вербальну агресію — прояв негативних почуттів через форму (крик, сварка) і зміст (образа, лайка, плітки) вербальними методами (загроза, прокляття); 3) непряму агресію — дії, спрямовані обхідним шляхом на іншу

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 309 •

особу, яка чимось зв’язана із кривдником (наприклад, учень, якого несправедливо покарав учитель, б’є вчительського улюбленця), або ні на кого не спрямовані (кидання предметів на підлогу, удари кулаком по столу, тупотіння ногами тощо); 4) негативізм — опозиційну форму поведінки, спрямовану проти авторитета або керівництва: ця поведінка може починатися з пасивного опору (упертість, «бойкот») до активної боротьби проти усталених звичаїв і законів (страйки, мітинги та інші прояви громадської непокори).

На прояв небажаної агресивної поведінки впливають різноманітні чинники, а саме: вік, стать, індивідуальні особливості, зовнішні фізичні й соціальні умови.

Вікові особливості визначають специфічні для кожного віку форми прояву агресії.

Увіці немовляти агресія може виявлятися у формі різкого плачу, відмови від їжі й контакту з оточенням. Психоаналітичні дослідження (О. Керберг) свідчать про значну кількість гніву, що переживає дитина, особливо в ситуації, коли її потреби недостатньо враховано. Також відомо, що маленькі діти задля збереження материнської любові, схильні виявляти жорстокість відносно новонароджених брата чи сестри.

Адаптуючись до вимог дитячого садка, малеча може обзиватися, плюватися, кусатися, битися або навіть їсти не їстівне. Пасивними проявами агресії в цьому віці вважають негативізм, упертість, відмову (говорити, їсти), кусання нігтів, губ. Безумовно, поведінка дитини дошкільного віку в сім’ї суттєво залежить від емоційного клімату

вродині, а дитяча група стає віддзеркаленням внутрішнього стану вихователя. Загалом дитяча агресія є зворотнім боком беззахисності. Незадоволена потреба в захищеності й любові породжує у дитини численні страхи, які компенсуються захисною агресивною поведінкою. Іншим засобом подолання страху може стати аутоагресія (саморуйнівні фантазії, невпевненість, боязкість, ідеї самопокарання).

Умолодшому шкільному віці агресія виявлена відносно більш слабких учнів у вигляді насмішок, тиску, лайки, бійок. Негативна реакція вчителів і батьків на таку поведінку посилює агресію дітей. Поряд із цим авторитет і вміння вчителя відкрито висловлювати своє ставлення до агресивної поведінки спонукає дітей обирати соціально схвалені форми поведінки.

Особливістю агресії в підлітковому віці є її залежність від групи однолітків. Підлітки схильні спрямовувати свою агресію на дорослих, на аутсайдерів у групі, представників «чужої групи». Їхня агресія нерідко досягає високого рівня жорстокості.

А. — звичайне явище для дитячого та підліткового віку. У процесі соціалізації особистості агресивна поведінка виконує важливі функції: звільнення від страху, захист від зовнішньої загрози, сприяє адаптації. У зв’язку з цим можна говорити про два види агресії: доброякісно-адаптивну й деструктивно-дезадаптивну.

Стосовно впливу статевого (гендерного) чинника, слід зазначити, що чоловіки (хлопці) демонструють більш високий рівень прямої й фізичної агресії, а жінки (дівчата) — непрямої та вербальної. Загалом чоловікам приписують схильність до фізичного насильства, а жінкам — до психологічного насильства.

Агресію людини, схильність до агресивної поведінки визначають її індивідуальні особливості. Індивідуально-особистісними характеристиками, що призводять до агресивної поведінки, є страх, роздратованість, підозра, забобони, відчуття сорому замість провини, схильність покладати відповідальність за те, що відбувається, на інших людей.

• 310 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Важливу роль у підтримці схильності до насилля може відігравати переконання людини в тому, що вона є одноосібним господарем своєї долі (іноді й долі інших людей), а також її позитивне ставлення до агресії (як позитивного або нормального явища). У дорослих людей агресія виявлена в такій крайній формі, як екстремізм. З точки зору Л. Берковця, важливою особливістю, що впливає на А. особистості, є її здібність переносити фрустрацію (стан, викликаний перешкодою на шляху задоволення потреби або досягнення мети).

Одним з основних чинників, що впливають на агресію, є соціальні умови розвитку особистості, серед яких значне місце посідають сімейні фактори: низький рівень згуртованості сім’ї, конфліктність, недостатня близькість між батьками й дітьми, несприятливі взаємовідносини між дітьми, неадекватний стиль сімейного виховання.

Дослідники взаємозв’язку соціалізації підлітків та їхніх сімейних умов, А. Бандура і Р. Уолтерс, виокремили три основні особливості, що визначають поведінку дитини: 1) її готовність встановлювати залежні (інтимно-особистісні) відносини; 2) рівень розвитку совісті; 3) силу мотивації А. На думку цих авторів, сім’я має створювати мінімальні умови ефективності соціалізації, а саме: стимулювати мотивації прив’язаності, через які дитина навчається викликати інтерес, увагу та схвалення оточення; «тиск соціалізації» у формі послідовних вимог та обмежень (за умови, що батьки самі поділяють соціальні норми).

Недружні форми поведінки формуються в сім’ї в результаті фрустрації потреб у батьківській любові, постійного застосування покарання, неузгоджених вимог із боку батьків, демонстрації агресії самими батьками в сім’ї. Загалом агресивна поведінка формується за трьома механізмами: 1) наслідування та ідентифікація з агресором; 2) захисна реакція у випадку агресії зовні; 3) реакція-протест на фрустрацію базових потреб.

За певних умов на А. може впливати психопатологічний чинник. У цьому випадку деструктивні дії виявляються як симптом поведінкового, особистісного або психічного розладу. Суттєвими ознаками патологічних форм агресивної поведінки є: 1) агресивна поведінка, неадекватна ситуації; 2) надмірний прояв; 3) можливість реальної загрози особистості або її оточенню; 4) надзвичайність; 5) неможливість усвідомлення особистістю власних дій і адекватної оцінки того, що відбувається; 6) слабка, а іноді абсолютна неможливість піддаватися вольовій корекції; 7) виклик позитивних відчуттів замість переживань або каяття з боку суб’єкта.

Вплив негативних внутрішніх і зовнішніх чинників на особистість у процесі соціалізації сприяє формуванню різних форм агресії та стійкої руйнівної поведінки. А. можна визначити як особистісну характеристику, набуту й зафіксовану в процесі розвитку особистості на основі соціального навчання, що полягає в агресивних реакціях на різного роду подразники. Показником А. є кількість агресивних реакцій, які мають місце в дійсності або у фантазіях. Поряд з цим, А., як відзначалося раніше, не обов’язково призводить до негативних наслідків. Вона може не тільки зміщуватися на нові об’єкти, а й заміщуватися в різних соціально-корисних формах діяльності (бізнесі, навчанні, спорті, лідерстві, тощо). У зв’язку з цим актуальним на сьогодні є навчання дітей та підлітків асертивній поведінці у формі вільного самовираження й захисту власних інтересів без насильства або нанесення шкоди та збитків оточенню.

Одним з пріоритетних та ефективних засобів психокорекції А. вважають тренінг соціальних умінь, який використовують у випадку добровільного бажання клієнта

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]