ESW_final_save

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 281 •

7)Теорія субкультур (С. Ламнек, М. Вольфганг) — цінності і норми групи, у т. ч. асоціальної, протиставляються суспільним нормам і розглядаються суспільством як акт агресії проти нього. Така «агресія» не завжди проявляється у вигляді Н. (нерадикальні молодіжні рухи — хіпі, емо, рольовики тощо), але може мати і насильницьке спрямування як щодо своїх членів (тоталітарні культи, дідівщина тощо), так і проти соціуму (антисоціальні угрупування, «бойові» групи — бон-хеди, радикальні націоналісти, ультра-ліві, футбольні фанати тощо).

8)Теорія стигматизації (Т. Шефф, С. Беккер), яка розглядає Н. як відповідь на навішування негативних ярликів окремим індивідам чи групам, коли особа (група), не маючи змогу змінити думку щодо себе, починає діяти відповідно до закріпленого за нею іміджу, стигми. У переліку стигм можна назвати такі: раса, національність, низька шкільна успішність, наркозалежність тощо.

Узагальнення теорій Н. та агресії демонструє, що переважна більшість дослідників вважають агресію психологічною категорією, а Н.— соціальною. Агресія може розглядатись як позитивна або негативна риса, Н. ж має виключно негативне забарвлення.

Розрізняють такі види Н.: за формою вияву та принципом впливу—фізичне, психологічне, економічне, сексуальне; за сутнісною ознакою — політичне, ідеологічне, релігійне, гендерне, побутове тощо; за об’єктом впливу — масове, групове, індивідуальне; за тривалістю — одноразове (ситуативне) і тривале; за провідною метою розрізняють Н. інструментальне (тобто таке, що використовується як інструмент для досягнення якоїсь мети) та Н. як самоціль (тобто здійснення насильства та завдання шкоди жертві є єдиною і кінцевою метою агресора); за рівнем здійснення — на рівні макросоціуму (загальносоціальне внаслідок ксенофобії та расизму; тероризм, вандалізм; інституційне насильство з боку або за потурання системи: у закладах освіти, зокрема, інтернатних, місцях виконання покарань, армії, органах влади тощо); на рівні мікросоціуму (насильство в малій групі ровесників або інших значущих осіб, у т. ч.

вінтернатах, підліткових групах тощо; домашнє насильство); на індивідуальному рівні (міжособистісне насильство, яке має, як правило, ситуативний характер). Ступінь тяжкості Н. вимірюється тяжкістю наслідків, які воно завдало.

Н.має три групи наслідків:

1)Наслідки для агресора: фізичні (різного типу травми, навіть втрата життя як наслідок оборони жертви); психологічні (постійний стресовий стан, щирі докори сумління, відчуття безпорадності у зв’язку з неможливістю опанувати себе, припинити насильство тощо); інституційні (ув’язнення, позбавлення волі, штрафи тощо).

2)Наслідки для постраждалих: фізичні (різного типу травми, соматичні та психосоматичні захворювання, втрата життя); психологічні (стрес, депресії, фобії, фрустрації, психоемоційні розлади, неврози, засвоєння «ролі жертви» — віктимна поведінка; аутоагресивна поведінка, тобто спроби самогубства, членоушкодження, вживання алкоголю або наркотиків з метою так званого відходу від проблем).

3)Наслідки для суспільства: реплікація насильницької поведінки з покоління

впокоління, погіршення емоційно-психологічного стану громадян у суспільстві, де панує Н., погіршення загального стану здоров’я населення, збільшення рівня злочинності. Також суспільство зазнає економічних втрат у зв’язку з необхідністю здійснення спеціальних заходів для агресорів та осіб, що потерпають від насильства.

Історичний досвід свідчить, що, хоча Н. у ряді випадків нібито має виправдання (проти агресору, самозахист тощо), воно в кінцевому результаті завжди

• 282 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

носить руйнівний характер, сприяє деморалізації особистості, посиленню проявів негативних аспектів людської природи та загалом відкидає суспільство назад у його розвитку. Особливо небезпечними є масові насильницькі дії в сучасному суспільстві з його широкими технічними можливостями.

Літ.: Бартол К. Психология криминального поведения.— СПб.: Прайм-Еврознак, 2004.— 352 с.; Гребенкин Е. В. Социально-педагогическая профилактика агрессии и насилия среди несовершеннолетних в ФРГ: дис. … канд. пед. наук.— Новосибирск, 2005.— 168 с.; Кочемировская Е. А. Психологические особенности понимания и переживания насилия младшими подростками и юношами (психосемантический подход): дис. … канд. психол. наук.— Харьков, 2001.— 245 с.; Попередження, виявлення і подолання випадків насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми: тренінговий курс / автори-упорядники: Т. В. Журавель, Н. М. Коробченко, О. М. Нікітіна, О. Ф. Сафронова; за заг. ред. О. В. Безпалько, Т. В. Журавель.— К.: ТОВ «К.І.С», 2010.— 167 с.; Фурманов И. А. Агрессия и насилие: диагностика, профилактика и коррекция.— СПб.: Речь, 2007.— 480 с.

Журавель Т. В.

НАСИЛЬСТВО В СІМ’Ї — будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї стосовно іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю.

Можна виділити такі обов’язкові ознаки насильства в сім’ї: а) особами, які вчиняють насильство та страждають від нього, можуть бути тільки члени сім’ї, у тому числі діти; б) діяння агресора повинно бути протиправним (тобто суперечити нормам чинного законодавства); в) діяння призвело або могло призвести до порушення прав члена сім’ї як людини та громадянина, а також завдало фізичної або психологічної шкоди; г) вина насильника має виявлятися у формі умислу, а не необережності.

Відповідно до Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15 листопада 2001 р. № 2789-ІІІ виділяється чотири види насильства в сім’ї:

1)Фізичне насильство в сім’ї — умисне нанесення одним членом сім’ї іншому члену сім’ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, нанесення шкоди його честі і гідності.

2)Сексуальне насильство в сім’ї — протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканність іншого члена сім’ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім’ї.

3)Психологічне насильство в сім’ї — насильство, пов’язане з дією одного члена сім’ї на психіку іншого члена сім’ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю.

4)Економічне насильство в сім’ї — умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я.

Феномен насильства в сім’ї, його чинники, сутність, наслідки, особливості подолання досліджували ряд зарубіжних (А. Бандура, Л. Берковіц, Л. Волкер, О. Волкова, Дж. Доллард, Д. Еліот, Н. Міллер, В. Сатір, Т. Сафонова, І. Фурманов, О. Цимбал) та укра-

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 283 •

їнських (В. Бондаровська, І. Звєрєва, О. Кочемировська, К. Левченко, Н. Максимова, Ю. Онишко, Т. Цюман та ін.) науковців.

Так, у науковій літературі виокремлюють три основні підходи до виникнення проблеми насильства в сім’ї: соціокультурний, індивідуально-психологічний і системносімейний.

Умежахсоціокультурногопідходунасильствовсім’їрозглядаєтьсяякнаслідокпев - ноїкласової,економічноїтагендерноїнерівностівсуспільстві. Патріархальнатеорія, що існує в межах даного підходу, визначає однією з причин виникнення насильства

всім’ї тривале панування в суспільстві патріархату та підлеглого становища жінки як

усоціумі загалом, так і в родині зокрема. Ресурсна теорія виникнення насильства

усім’ї базується на твердженні щодо домінування у стосунках того, кому належить управління ресурсами. Вважається, що той, хто обіймає вищеоплачувані та більш престижні посади, має більше влади в сім’ї і більше схильний до вчинення насильства. Культуральна теорія ґрунтується на взаємозв’язку між насильницькими формами поведінки й уявленнями про мужність, які формують у «сильної статі» установку на панування над іншими людьми, зокрема, над дружиною та дітьми в сім’ї.

Індивідуально-психологічний підхід пояснює насильство в сім’ї як наслідок виявлення певних індивідуальних рис, особливостей і станів, притаманних особистостям, що втягнуті в насильство. Зокрема, психопатологічна теорія ґрунтується на поглядах, що певні індивіди страждають від психічних хвороб, розладів особистості чи інших дисфункцій, які приводять їх до агресивних дій в сім’ї або до віктимної поведінки. Кризова теорія передбачає здійснення сімейного насильства за умов виникнення у членів сім’ї складних життєвих обставин; психологічних навантажень, викликаних соціальними змінами; постійних стресів тощо. Дефіцитарна теорія виникнення сімейного насильства передбачає існування у членів родини певних психологічних дефіцитів, які не дозволяють їм ефективно взаємодіяти, адекватно реагувати на конфліктні ситуації, вирішувати суперечки тощо. До таких дефіцитів належить відсутність комунікативних навичок, навичок вирішення конфліктів, відсутність необхідної батьківської компетентності, хибні уявлення про виховання. Окрім того, дослідники даної теорії вказують на існування залежностей у членів родини, зокрема, алкогольної, наркотичної, ігрової тощо, як причини насильства стосовно інших у родині.

Системно-сімейний підхід розглядає насильство як продукт всієї сімейної системи, а не результат індивідуальної патології. Теорія циклічності насильства, або міжпоколінної передачі, що існує в межах даного підходу, стверджує: насильницька поведінка є засвоєною в межах сім’ї і передається від одного покоління до іншого. Діти, які є свідками образливої поведінки між батьками чи жертвами насильства з боку батьків, виростають і взаємодіють зі своїм партнером чи дитиною такими ж способами. Віктимна поведінка (тобто «поведінка жертви»), за багатьма дослідженнями, також формується ще в дитинстві. Теорія гомеостазу розглядає насильство в сім’ї як результат порушення стабільності сімейної системи. В. Сатір вказує, що всі дії членів сім’ї направлені на досягнення рівноваги в стосунках, так званого гомеостазу. Це проявляється в стереотипній, передбачуваній системі комунікації, при порушенні гомеостазу члени сім’ї намагаються її відновити. Саме відсутність належної комунікації

впартнерів, а також згуртованості та гнучкості не дають можливості сімейній системі відновитися.

•284 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Умежах останнього підходу вважається, що велику роль відіграє перший насильницький інцидент у можливості виникнення наступних випадків насильства, результат якого залежить від реакції жертви. Якщо цілі насильника (експресивні чи інструментальні) були досягнуті, він дістав позитивну реакцію, то можливість майбутнього насильства одразу зростає. Позитивною реакцією в цьому випадку може бути пробачення або відсутність реакції. Якщо жертва насильства «здається», приймає фізичні чи психологічні удари, її поведінка дає позитивну реакцію для насильника і з часом стає установленим зразком поведінки.

Вищезазначені підходи до виникнення насильства в сім’ї лежать також і в основі роботи, спрямованої на профілактику даного феномену, а також надання сім’ї соціальнопедагогічної, психологічної, психотерапевтичної допомоги з метою припинення насильства та подолання його наслідків.

Станом на 2011 р. в Україні діє достатньо ґрунтовна законодавча база, спрямована на попередження насильства в сім’ї.

Попередження насильства в сім’ї — система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім’ї, припинення насильства в сім’ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім’ї, а також медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім’ї.

Підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім’ї є: заява про допомогу або висловлене бажання на вжиття заходів жертви насильства в сім’ї або члена сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза його вчинення; отримання повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення стосовно дитини чи недієздатного члена сім’ї. Заяви розглядаються не більше, ніж протягом 3-х днів, а якщо виникає потреба в перевірці викладених у заяві фактів — не більше, ніж протягом 7 днів. Як перевірка фактів, викладених у заяві, так і розробка та реалізація плану заходів надання допомоги сім’ї здійснюється мультидисциплінарною міжвідомчою командою спеціалістів.

Координація діяльності з попередження насильства в сім’ї покладається на управління (відділи) у справах сім’ї, молоді та спорту. До реалізації заходів щодо попередження насильства в сім’ї відповідно до законів і підзаконних актів, що діють у цій сфері, залучені представники органів внутрішніх справ, органи опіки і піклування, служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, кризові центри для членів сімей, у яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення, центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, а також окремі громадяни можуть сприяти в здійсненні заходів щодо попередження насильства в сім’ї.

Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» передбачено низку

спеціальних заходів з попередження насильства в сім’ї. Такими заходами виступають: а) офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї; б) узяття на профілактичний облік членів сім’ї, що здійснили сімейне насильство; в) винесення захисного припису; г) обов’язок пройти корекційну програму.

Офіційнепопередженняпронеприпустимістьвчиненнянасильствавсім’ївиноситься члену сім’ї, який вчинив насильство в сім’ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, службою дільничних інспекторів міліції або кримінальною міліцією

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 285 •

усправах дітей, про що йому повідомляється під розписку. Таке попередження може бути винесено особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку.

Членів сім’ї, яким було винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, служба дільничних інспекторів міліції чи кримінальна міліція

усправах дітей беруть на профілактичний облік.

Особі, яка вчинила насильство в сім’ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної служби у справах дітей за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором може бути винесений захисний припис. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено: чинити акти насильства в сім’ї; отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства в сім’ї; розшукувати жертву насильства в сім’ї; відвідувати жертву насильства в сім’ї, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім’ї; вести телефонні переговори з жертвою насильства

всім’ї. Зазначені обмеження встановлюються на термін до 90 діб з дня погодження захисного припису з прокурором.

Уразі вчинення особою насильства в сім’ї після отримання нею офіційного попередження, окрім винесення їй захисного припису, вона направляється до кризового центру для проходження корекційної програми (програма корекційної роботи).

Корекційна програма — програма, спрямована на формування гуманістичних цінностей­ та ненасильницької моделі поведінки в сім’ї особи, яка вчинила насильство в сім’ї.

НарівніДержавногоінститутусімейної та молодіжноїполітикизатвердженаТипова програмакорекційноїроботизособами,яківчинилинасильствовсім’ї(створено за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні). Основними завданнями такої програми корекційної роботи є: а) ознайомити учасників з основними нормативними документами України, які регламентують гендерні, сімейні та соціально-побутові стосунки в родині; б) навчити учасників визначати власні проблеми та шляхи їх розв’язання; в) формувати навички безконфліктного спілкування; г) сприяти зниженню емоційної напруги та особистісної тривожності; ґ) формувати навички саморегуляції та самоконтролю; д) сприяти підвищенню самооцінки та відповідальності за свої вчинки і своє життя; е) навчити основам аутогенного тренування та релаксації; є) розвинути здібності розуміти емоційний стан іншої людини та вміння адекватно проявляти свій; ж) сприяти формуванню позитивних ціннісних орієнтацій та моральних уявлень.

Організовують і забезпечують проходження особами, які вчинили насильство

всім’ї, корекційних програм та реабілітаційних заходів управління (відділи) у справах сім’ї, молоді та спорту за направленням органів внутрішніх справ. Корекційні програми проводять спеціалісти, що пройшли відповідне навчання щодо роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї, на базі відповідних кризових центрів.

Українськими та закордонними дослідниками, які вивчають феномен насильства

всім’ї, одностайно наголошується, що найефективнішим видом профілактичного втручання є саме первинна профілактика, яка передбачає реалізацію відповідних превентивних програм — комплексу інформаційно-роз’яснювальних, психологопедагогічних, соціально-педагогічних, правових та інших запобіжних заходів, які здійснюють органи держави, місцевого самоврядування, громадські організації та інші суспільні інститути, спрямованих на усунення причин та умов вчинення на-

• 286 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

сильства, формування в членів суспільства ненасильницького світогляду, неприйняття насильницької моделі поведінки по відношенню до будь-кого та насильницьких стосунків у сім’ї, культури гендерної толерантності та чуйності, підготовки молоді до сімейного життя.

Літ.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15.11.2001 [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу : www / URL: http: // zakon3.rada.gov.ua / laws / show / 2789-14 — [б. д.] — Загол. з екрану; Постанова КМУ «Про затвердження Порядку розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім’ї або реальну його загрозу» від 26.06.2003 [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу : www / URL: http: // zakon2.rada.gov. ua / laws / show / 616-2003-%D0%BF — [б. д.] — Загол. з екрану; Наказ Мінсім’ямолодьспорту та МВС України «Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім’ї, молоді та спорту, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї» від 07.09.2009 [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу : www / URL: http: // zakon1.rada.gov.ua / laws / show / z0917-09 — [б. д.] — Загол. з екрану; Інформаційно-методичні матеріали та аналіз нормативно-правової бази з питань попередження насильства над дітьми в сім’ї та поза нею / В. О. Брижик, Т. В.Журавель, О. О. Кочемировська та ін.; за заг. ред. Т. В. Журавель, Г. О. Христової. — К.: ТОВ «К.І.С.», 2010.— 238 с.; Онишко Ю. В. Медико-соціальна допомога дітям, які зазнали насильства в сім’ї: програма циклу тематичного вдосконалення лікарів.— К.: ТОВ «К.І.С.», 2010–120 с.

Журавель Т. В.

ОМБУДСМЕН (швед. ombudsman — представник) — посадова особа, яка забезпечує дотримання прав людини, захист законних інтересів окремих осіб чи груп громадян органами виконавчої влади.

За визначенням Міжнародної асоціації юристів, О. — це служба, що створюється спеціальним рішенням законодавчої влади на чолі з незалежною публічною посадовою особою високого рангу.

О. відіграють роль посередників у відношеннях населення з владою. Отримуючи скарги від постраждалих осіб на державні органи влади, окремих посадовців, вони мають право на проведення розслідування, включаючи розслідування за власною ініціативою, підготовку доповідей, рекомендацій щодо поліпшення ситуації, внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного законодавства. Ще одна функція О. чи аналогічних служб полягає у поширенні інформації про права людини, консультуванні, проведенні оцінки ситуації та ін. Як правило, високий соціальний статус, що гарантує незалежність дій уповноважених з прав людини, закріплений у чинному законодавстві.

Уперше в історії посада парламентського О. виникла у Швеції у 1809 р. після прийняття Конституції, якою було передбачено створення автономних державних служб (Justitie Оmbudsmen), що розглядали претензії громадян до чиновників. Королівський Верховний О., який не мав реальної політичної влади, від імені короля слідкував за виконанням законів державними службовцями. Після Другої світової війни відбувається визнання інституту О. як ефективного інструменту взаємодії держави і суспільства, спостерігається його стрімкий розвиток. З’являються О. з питань юстиції, з нагляду над військовими силами, податковими службами. Починаючи з ІІ пол. ХХ ст., пріоритетом для О. стає контроль за дотриманням прав людини, захист законних інтересів окремої особи чи груп громадян. За прикладом Швеції О. з’явилися спочатку в країнах Північ-

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 287 •

ної Європи (Фінляндія — 1918 р., Норвегія — 1952 р., Данія — 1953 р.). На сьогодні понад 100 країн світу мають О. Офіційні назви посади, коло та рівень повноважень у різних країнах відрізняються, що зумовлено національними, культурними та історичними особливостями.

Згідно із Законом «Про Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України», прийнятим у грудні 1997 р., у нашій країні введено посаду О. та створено відповідну структуру. З 1998 р. до 2012 р. обов’язки Уповноваженого з прав людини виконувала Ніна Карпачова (переобралася на посаду в 2003 та 2007 рр.). З квітня 2012 р. на цю посаду обрана Валерія Лутковська.

За час існування інституції до О. звернулися понад один мільйон громадян. Кожне друге звернення стосувалося порушення громадянських прав, зокрема, права на справедливий суд, виконання судових рішень, належних умов утримання в місцях відбуття покарань. Понад третини звернень до О. були зумовлені недотриманням соціально-економічних прав.

Поява та діяльність в Україні Уповноваженого з прав людини є одним зі свідчень демократизації суспільства, прагнення нашої держави до європейської інтеграції. Однак, на думку деяких фахівців, незалежних експертів, на цьому шляху варто бути більш ефективними. Для того, щоб реально захищати інтереси та права громадян усієї країни з населенням понад 48 млн. необхідно, щоб інститут О. мав розвинуту мережу не тільки на рівні регіону, але й на рівні кожного міста. Частково ця проблема почала вирішуватися, починаючи з 2004 р., коли Уповноважений у межах виділених коштів згідно з Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини отримав право на призначення своїх представників у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі.

Безперечно, у сучасних умовах інститут О. стає одним із символів верховенства права й демократії, необхідним елементом міжнародної і національної системи захисту прав людини. Важливим є те, що розвиток інституту уповноважених із прав людини створює передумови для появи уповноважених з прав етнічних меншин, інвалідів, жінок, дітей, підприємців тощо. Так, наприклад, у Російській Федерації, за прикладом деяких зарубіжних країн, із жовтня 2010 р. існує фінансовий О. Разом зі своєю службою він відіграє роль громадського примирителя на фінансовому ринку, здійснюючи позасудове розглядання спорів, що виникають між фінансовими організаціями та фізичними особами. Перші результати роботи засвідчили, що завдяки консультаціям фахівців до 80 % конфліктних ситуацій були врегульовані, й скарги знято. Сьогодні в Україні за рекомендаціями Всесвітнього банку вже підготовлено й обговорюється проект законопроекту про створення служби фінансового омбудсмена, а в Росії у квітні 2012 р. з’явився вповноважений із захисту прав підприємців.

Лит.: Закон Украины от 23 декабря 1997 года №776/97-ВР «Об Уполномоченном Верховной Рады Украины по правам человека» // Режим доступу: http://www.base.spinform.ru/show_doc. fwx?Regnom=9525; ВБ рекомендует Украине назначить финансового омбудсмена. — LB.ua — 2012 –22 марта // Режим доступу: http://economics.lb.ua/finances/2012/03/22/142192_vb_ rekomenduet_ukraine_sozdat.html; Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової під час представлення у Верховній Раді України щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні // Режим доступу: http://search. ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS15609.html; Институт уполномоченных по правам ребенка. ЮНИСЕФ,1997. —С.4-6;Информационнійбюллетеньфинансовогообсудмена№1. —01.10.2010-

• 288 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

01.02.2011 // Режим доступу: http://arb.ru/site/v2/finomb/files/InfoBull-1.doc.; Корецький Микола. Нові методи і форми партнерських відносин громадських організацій з органами публічної влади //Режим доступу: http://www.municipal.gov.ua/data/loads/korezkiy.doc; Лохматов Е.А. Генезис и эволюция института Омбудсмена в Швеции // Государство и право: Теория и практика: Межвуз.сб.науч.тр. Вып.4. –Калининград:Изд-во РГУ им.Канта, 2005. –С.45-55; Омбудсмен //Википедия// Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/; Права дитини: сучасний досвід та інновації: Зб. інформ. і метод. матеріалів /Авт.-упоряд.: Г.Лактіонова, О, Калібаба, Т.Цюман та ін. –К., Либідь, 2005. — 256 с.; Рада избрала Уполномоченного по правам человека// Режим доступу: http:// korrespondent.net/video/ukraine/1343335-rada-izbrala-novogo-upolnomochennogo-po-pravam- cheloveka; Старовойтов О.М. Механизмы защиты прав ребенка // Белорусский журнал международного права и международных отношений. — 2001. — №.3 — 19-31.

Лактионова Г. М.

ОМБУДСМЕН З ПРАВ ДИТИНИ — особа чи спеціальна служба з уповноваженнями здійснювати контроль за дотриманням прав дитини відповідно до основних положень Конвенції ООН про права дитини (1989 р.), чинним національним законодавством. Під час виконання своїх обов’язків О. п. д. керується, передусім, її інтересами, вживає заходи щодо охорони дитини від насильства, жорстокості, експлуатації, занедбання, безпритульності. О. п. д. з’явилися в ІІ пол. ХХ ст. під впливом міжнародного визнання Декларації прав дитини, а також зусиллям ООН у цій сфері, зокрема проголошення 1979 р. Міжнародним роком дитини та прийняттям у 1989 р. Конвенції про права дитини. Як і омбудсмени з прав людини, уперше посада уповноваженого з прав дітей була введена в 1977 р. у Швеції. У 1981 р. шведський досвід набув поширення в Норвегії, Австралії, Фінляндії. О. п. д. як складова інституту омбудсменів з прав людини нині існують у понад 40 країнах світу, серед яких Азербайджан, Бельгія, Греція, Данія, Канада, Коста-Ріка, Латвія, Литва, Північна Ірландія, Польща, Туніс, Естонія. Починаючи з 1995 р., спеціалізовані омбудсмени з прав дитини починають свою діяльність у суб’єктах Російської Федерації (Алтайський край, Нижегородська, Новгородська, Псковська, Свердловська області, Москва, Санкт-Петербург та ін.).

Необхідність появи такого спеціалізованого омбудсмена пояснюється трьома причинами: по-перше, діти потребують особливого підходу з урахуванням особливостей фізичного й психічного розвитку; вони не мають життєвого досвіду, залежні від дорослих й не спроможні в більшості випадків самостійно захистити свої права та інтереси; благополуччя і нормальний розвиток дітей визначають майбутнє кожної держави. Дитячий омбудсмен має прагнути не тільки до дотримання законодавчо закріплених прав дитини, але й до їх розширення, сприяти визнання за дітьми тих прав, які ще отримали закріплення в чинному законодавстві після прийняття у 1989 р. Генеральної Асамблеєю ООН Конвенції ООН про права дитини. Це свідчить про усвідомлення світовою спільнотою потреби у створенні системи захисту дітей, враховуючи їхню уразливість і неспроможність самостійно захищати власні інтереси. Незважаючи на існуючі розбіжності в завданнях, ресурсах існуючих інституцій О. п. д., мета в них одна: сприяти тому, щоб голос дітей почули, забезпечити їх захист і дотримання їхніх прав. Сім основних завдань О. п. д. полягають у: захисті прав конкретної дитини та представництві її інтересів;­ розслідуванні справ з індивідуальних скарг дітей; нагляді за дотриманням законодавства щодо охорони дитинства; внесенні рекомендацій у державні органи щодо змін у законодавстві стосовно охорони дитинства; сприянні підвищенню поінформованості про права дитини як самих дітей, так і дорослих; здійсненні посеред-

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 289 •

ництва у випадках виникнення конфліктів між дітьми та батьками; наданні звітів про роботу та про становище дітей у питанні дотримання прав дітей.

Виокремлюють чотири організаційні моделі інституцій О. п. д.: ті, що засновані спеціальним законом (Норвегія, Швеція, Ісландія, Люксембург); ті, що створені на підставі національного закону про охорону дитинства і передбачають введення посади омбудсмена (Австралія, Нова Зеландія); ті, що створені у рамках існуючих органів державної виконавчої влади та підпорядковуються їм (Канада, Іспанія, Данія, Німеччина); ті, що існують як неурядові організації (Фінляндія, Ізраїль).

Для ефективної діяльності омбудсмена необхідне дотримання низки умов, серед яких найважливішими є: незалежність діяльності омбудсмена, гарантованість йому свободи у висловлюванні своїх поглядів, права самостійно визначати форми діяльності свого відомства; його доступність для дітей, безпосередніх контактів з ними; зрозумілість для дітей інформації про діяльність інституції, яку поширюють через засоби масової інформації з урахуванням особливостей сприйняття дитини. В Україні до 2011 р. функцію контролю за дотриманням прав дітей виконував Уповноважений

зправ людини.

Угрудні 2010 р. у зв’язку з 20-літтям ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини Ніною Карпачовою була представлена Верховній Раді України Спеціальна доповідь «Стан дотримання та захисту прав дитини в Україні». У ній, зокрема, зазначалося, що у 2010 р. відповідно до ст. 11 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» було призначено спеціального представника Уповноваженого з прав людини з питань захисту прав дитини, рівноправ’я та недискримінації. Ним стала Наталія Іванова, яка тривалий час працювала на відповідальних посадах, зокрема заступником міністра праці та соціальної політики України. Діяльність представника була спрямована на координацію роботи з метою підвищення ефективності моніторингу дотримання прав дитини в Україні, співпраці з дитячими та іншими громадськими і міжнародними організаціями. Представник здійснював правову оцінку та експертизу законодавства, представляв позицію омбудсмена з цих питань на відповідних засіданнях комітетів Верховної Ради України. Представник Уповноваженого

зправ людини з питань захисту прав дитини, рівноправ’я та недискримінації був членом координаційних рад, комісій (Міжвідомчої ради з питань сім’ї, гендерної рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі людьми, Експертної ради з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі, Комітету з найкращих інтересів дитини в УВКБ ООН тощо). Крім представника, Уповноважений з прав людини мав радника у сфері охорони дитинства, функції якого виконує Ірина Таргулова. Її попередній досвід роботи в Генеральній прокураторі сприяє тому, щоб забезпечувати високопрофесійних захист інтересів­ дітей в судових інстанціях.

Крім того, задля врахування думки дітей при розв’язанні дитячих проблем омбудсменом було прийняте рішення про введення посади дитячого омбудсмена. Відбір кандидатів дитячих омбудсманів проводився Уповноваженим шляхом конкурсу. 10 грудня 2005 р., у День прав людини, першими переможцями стали 16-річна студентка першого курсу Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юлія Крук і 14-літній студент третього курсу Національного університету «Києво-Могилянська академія» Іван Черевко. Досвід їх роботи був представлений і визнаний на Конференції європейських омбудсманів, що проходила в Афінах у 2006 р.

• 290 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Кількість дітей, які зверталися до Уповноваженого щодо захисту своїх прав зростала з кожним роком. У 2006 р. безпосередньо звернулися 376 дітей, у 2007 р.— удвічі більше — 776, а у 2008 р. надійшли індивідуальні та колективні звернення за підписами 4663, а у 2009 р.— 2430 звернень від дітей.

За підтримки ЮНІСЕФ, інших міжнародних організацій останніми роками здійснено низку проектів, у рамках яких на регіональному рівні відпрацьовувалися моделі інституцій омбудсменів з прав дитини на громадських засадах, видано посібники, збірки інформаційно-методичних матеріалів, проводились навчальні програми, організовано конференції, круглі столи з обговорення перспектив розвитку в Україні інституту омбудсмена з прав дітей, обміну практичним досвідом роботи в цьому напрямі.

Новим свідченням виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав дитини став Указ Президента України від 11 серпня 2011 р. «Про Уповноваженого Президента України з прав дитини». Таким чином, в Україні з’явився дитячий омбудсмен, головним призначенням якого є забезпечення додержання конституційних прав дитини, виконання Україною міжнародних зобов’язань у цій сфері. Завданнями Уповноваженого з прав дитини є здійснення постійного моніторингу дотримання в Україні конституційних прав дитини, внесення законодавчих ініціатив, пропозицій щодо припинення та попередження повторних порушень прав і законних інтересів дитини, здійснення заходів, що спрямовані на інформування населення щодо проблем дітей.

На посаду Уповноваженого Президента з прав дитини призначено Юрія Павленка, екс-Міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Літ.: Указ Президента України № 811 / 2011 [Електронний ресурс] / Офіційне представництво Президента України.— Режим доступу : www / URL: http: // www.president.gov.ua / documents / 13858.html — [11.09.2011] — Загол. з екрану; Указ Президента України № 812 / 2011 [Електронний ресурс] / Офіційне представництво Президента України.— Режим доступу : www / URL: http: // www.president.gov.ua / documents / 13858.html — [11.09.2011] — Загол. з екрану; Институт уполномоченных по правам ребенка : дайджест основных сведений по важнейшим проблемам в области прав ребенка. - [Б. м.] : ЮНИСЕФ, 1997.— С.4–6; Лохматов Е. А. Генезис и эволюция института Омбудсмена в Швеции // Государство и право: Теория и практика: Межвуз.сб.науч. тр.— Вып.4.— Калининград: Изд-во РГУ им. Канта, 2005.— С.45–55; Марцеляк А. Омбудсмен по правам ребенка: проблемы формирования и развития в мире и в Украине [Электронный ресурс] / Правознавец — юридические статьи, типовые документы.— Режим доступа : www / URL: http: // pravoznavec.info / zashita-prav-potrebiteleie / ombudsman-po-pravam-rebenka-problemy- formirovanija-i-razvitija-v-mire-i-v-ukraine.html — [б. д.] — Загл. с экрана; Права дитини: сучасний досвід та інновації: Зб. інформ. і метод. матеріалів / авт.— упоряд.: Г. Лактіонова, О, Калібаба, Т. Цюман та ін.— К., Либідь, 2005.— 256 с.; Старовойтов О. М. Механизмы защиты прав ребенка // Белорусский журнал международного права и международніх отношений.— 2001.— № .3–19–31.

Лактіонова Г. М.

ПРАВА ДИТИНИ — це гарантовані державою можливості задоволення потреб дитини, що дозволяє їй розвиватися відповідно до віку та індивідуальних задатків. Це можливості мати й розпоряджатися матеріальними, культурними й іншими соціальними благами та цінностями, користуватися основними свободами у встановлених законом межах, що забезпечує дитині гармонійне функціонування і розвиток.

Концепт П. д. лежить у сутнісному полі поняття прав людини, в основі якого такі цінності, як людська гідність, рівність і свобода. П. д. згідно з традиційною класифікацією основних прав людини можуть бути об’єднані у п’ять груп: