ESW_final_save

• 162 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

педагогике: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: «Академия», 2002.— 368 с., Социальная педагогика: учеб. пособие / Под ред. проф. А. В. Иванова.— М.: «Дашков и К», 2010.— 424 с.

Безпалько О. В.

ПЛАНУВАННЯ В СОЦІАЛЬНІЙ / СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІЙ РОБОТІ — процес розробки планів, що включає певні заходи, показники, пов’язані з рішенням перспективних і поточних завдань. П. с. р.— одна з основних функцій управління поряд із прогнозуванням, організацією, координацією, стимулюванням, маркетингом, інформаційними відношеннями, обліком і контролем. Здійснюється системою органів, підрозділів, ланок (керівників, спеціалістів), які працюють у сфері соціального обслуговування.

У зв’язку зі швидким становленням і розвитком системи соціального захисту населення в Україні на початку 90-х рр. з’явився новий для вітчизняної практики термін — «планування соціальної роботи», який реалізується перш за все у вигляді організаційних планів. Це пов’язано з тим, що соціальне обслуговування — це організаційна форма соціальної роботи, мережі органів соціальної роботи, які мають на меті здійснення політики держави та громадських структур щодо забезпечення населення потенційними життєвими благами, сприяння нормалізації людських соціально-психологічних відносин, розвитку самостійності. Основою системи соціального обслуговування є соціальні служби. Незалежно від ролей, які виконують працівники у різних службах та організаціях, їхні дії підпорядковані певній стратегії втручання. Останні мають на меті допомогти індивідам змінити своє життя, поліпшити середовище, у якому вони функціонують. Стратегії втручання поділяють на такі: пряме втручання (догляд, ведення випадку, соціально-психологічне консультування); навчання (наставництво, зміна поведінки); комбіноване втручання (фасилітація, вулична робота, активізація, мобілізація, представництво та захист інтересів, консультування, допомога іншим фахівцям); втручання, спрямоване на зміну системи (планування, адміністрування, збирання даних та управління ними; оцінювання, дослідження). Планування є невід’ємною складовою всіх стратегій. Відповідальні за його здійснення соціальні працівники більшість свого робочого часу витрачають на дослідження, моніторинг, оцінювання програм діяльності. У невеликих соціальних службах до планування можуть бути залучені всі співпрацівники.

Щорічний план складається відповідно до завдань, що вирішують соціальні служби з урахуванням умов роботи та має такі розділи: а) основні заходи щодо реалізації соціальних програм; б) науково-методичне забезпечення; в) інформаційно-аналітичне забезпечення; г) видавнича діяльність; ґ) кадрове забезпечення, у тому числі підвищення кваліфікації. У плані роботи вказують форму, термін, місце проведення заходу, відповідальну особа, партнерів і форму та розмір фінансування.

План роботи на місяць / тиждень розробляють відповідно до завдань, які вирішує певна соціальна служба, щорічного плану, а також із урахуванням особливостей поточного періоду. Поряд із переліком основних питань контролю директора план може включати особливі завдання, а саме: а) принципові для досягнення результату соціальної роботи (або забезпечення контролю у виконанні рішень вищих організацій); б) взаємодії з громадськими, благодійними організаціями та структурними підрозділами влади; в) публічні як засіб впливу на територіальну громаду та взаємодії зі ЗМІ; г) важливі для розвитку соціальної служби як організації; ґ) навчання кадрів,

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 163 •

спеціалістів, волонтерів; 6) завдання аналізу, оцінки та підведення підсумків виконання. План може мати такі розділи: а) організаційна робота; б) робота спеціалізованих формувань; в) профілактична робота; г) організація діяльності з питань здійснення вторинної профілактики в цільових групах населення. У плані роботи відповідної служби на місяць / тиждень вказують назву заходу, форму, термін, місце проведення заходу та відповідальну особу.

Індивідуальний план спеціаліста соціальної служби складається з урахуванням основних­ завдань, які вирішує служба, її щорічного, щомісячного та щотижневого планів роботи та включає такі заходи: а) організація роботи (підготовка документів за вимогами контролю, обліку, звітності та питань аналізу); б) виконання практичної соціальної роботи (графік, місце); в) робота зі зверненнями громадян, клієнтами соціальної служби та за планами соціального супроводу; г) здійснення супервізії та надання консультацій (день, час, місце); ґ ) заходи взаємодії з неурядовими організаціями та структурними підрозділами органів влади (дата, форма участі, назва заходу); д) участь у методичній роботі, питання самопідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів, волонтерів (дата, форма участі або рівень відповідальності, назва заходу); е) інформаційна рекламна діяльність (дата, форма діяльності, спрямування). У плані обов’язково роблять відмітку про виконання запланованих заходів. У деяких соціальних службах індивідуальний (особистий) план може включати узагальнення основних індивідуальних результатів роботи штатного спеціаліста, які заплановано забезпечити: а) підготовка проектів рішень директора служби; б) соціальна робота з підлітками (кількість); в) соціальна робота за зверненнями (кількість); г) здійснення заходів соціального супроводу (кількість справ); ґ) проведення групових заходів (кількість) і виконання завдань за соціальними путівками; д) здійснення інспектування клієнтів; е) участь у заходах діяльності мережі соціальних служб і партнерських організацій; є) узагальнення досвіду роботи або підготовка методичних, творчих звітів; ж) підготовка звітів, статей і тренінгових пакетів (кількість).

Вибір стратегії втручання залежить від загального підходу, якого дотримується соціальна служба, і індивідуальної ситуації клієнта. Лише ретельне виявлення проблем, потреб та очікувань клієнтів, обставин, що спричинили їх, є передумовою концентрації на найактуальніших завданнях і вибору найпродуктивнішої для конкретної ситуації стратегії.

Попри те, що стратегії мають різне призначення, у межах кожної з них соціальним працівникам доводиться: збирати, зберігати та поширювати інформацію; вести переговори; укладати контракти й угоди, оцінювати проблеми; налагоджувати довірливі стосунки; відпрацьовувати та впроваджувати плани дій; оцінювати результати роботи. Послідовність цих етапів залежно від обставин може змінюватися, однак зацікавлений у результативній діяльності соціальний працівник не може не прогнозувати їх. Виникнення нових стратегій соціальної роботи зумовлене змінами соціальних відносин, які в кожному суспільстві відображають конкретно історичну специфіку його розвитку.

Сьогодні система соціального обслуговування в Україні перебуває на стадії зміни, оновлення, реорганізації, що зумовлено трансформаційними процесами в суспільстві. Відбувається становлення багатопрофільної функціонально-організаційної структури надання соціальних послуг. Але головною проблемою П. с. р. була та залишається

• 164 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

реалістичність, яку розуміють як обґрунтованість заходів і їх ресурсне забезпечення («стартове» надалі).

Літ.: Вступ до соціальної роботи: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. Т. В. Семігіної, І. І. Миговича.— К.: Академвидав, 2005.— 304 с. (Альма-матер); Документація в соціальній роботі / Упоряд.: К. Шендеровський, І. Ткач.— К.: Главник, 2006.— 112 с. (Бібліотека соціального працівника); Песоцька О.П, Кутнякова І. С. Ведення документації соціального педагога та соціального працівника: навчально-методичний посібник / О. П. Песоцька, І. С. Кутнякова; Держ.закл. «Луган. Нац. ун-т імені Тараса Шевченка».— Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2010.— 67 с; Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. д-ра ист. наук, проф. Е. И. Холостовой.— М.: Юристъ, 1997.— 424 с.

Песоцька О. П.

ПРЕДСТАВНИЦТВО ІНТЕРЕСІВ (інші назви — адвокасі, адвокація, адвокатування, захист інтересів клієнта) — процес захисту прав, реалізації інтересів індивідів, груп людей уповноваженими особами з метою отримання ними доступу до послуг установ, на які вони мають право, але не можуть отримати; взаємодія від імені клієнта з юридичними та фізичними особами.

П.і. як метод соціальної роботи почало розвиватися у 60-ті рр. ХХ ст. Одним із перших, хто запропонував соціальним працівникам виступати у ролі захисника прав клієнтів, був американський організатор соціальної роботи за місцем проживання

Ч.Гроссер. Вивченням особливостей П. і. займались зарубіжні (Д. Брендон, Л. Лестер, М. Лосен, Л. Стірлінг, Р. Шнайдер і ін.) і українські (О. Волгіна, О. Стецьков, В. Турський і ін.) фахівці.

П.і. виконує такі завдання: дотримання процесуальної законності; дотримання історичної законності; корекція рішень органів судової та виконавчої влади. Соціальні працівники, які представляють інтереси клієнта, перебирають на себе відповідальність за: збір і систематизацію інформації щодо гарантованих державою послуг, пільг, допомоги, які надають державні структури; організацію систематичного групового інформування про нові можливості отримання державної допомоги; особисте, телефонне чи через комп’ютерне спілкування, індивідуальне консультування клієнтів щодо гарантій держави у задоволенні їх потреб, оскарження дій посадових осіб, відповідальних за надання допомоги; використання ресурсів громади; діяльність на прохання клієнтів, батьків чи опікунів щодо отримання ними послуг, матеріальної допомоги, відновлення документів тощо.

П.і. важливе у випадках, коли клієнт не хоче брати участі у юридичних справах чи інших діях або просто не здатен до цього в силу правової необізнаності, стану здоров’я та ін. Соціальний працівник отримує такі права не лише тому, що клієнт його уповноважує, а й тому, що він має такі повноваження за законом (служби у справах неповнолітніх, органи опіки та піклування).

Виділяють низку стратегій П. і.: а) переговори та переконання тих осіб та інстанцій, від яких залежить розв’язання проблем клієнта чи соціально вразливої групи; б) судові позови, які застосовують у тих випадках, коли порушено права, визначені законодавством; в) створення груп і коаліцій, які завдяки колективному представництву збільшують шанси на успіх розв’язання певної проблеми; г) проведення дослідження, які збагачують інформацією та аргументами для здійснення успішних представницьких дій; ґ) проведення публічних акцій (демонстрацій, маршів протесту, збирання підписів під

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 165 •

петиціями тощо); д) звернення до ЗМІ, проведення інформаційних кампаній; е) модельні програми (створення моделі дій організації в ситуації виникнення потреби в розв’язанні проблем клієнта, що перебувають у віданні іншої організації).

П. і. може набувати різних форм. Численні різновиди цієї діяльності можна умовно поділити на дві великі групи: а) індивідуальне (безпосереднє) представництво, спрямоване на забезпечення прав конкретного клієнта (індивіда, сім’ї); б) колективне (опосередковане) представництво, яке передбачає захист прав певної соціально вразливої групи.

Серед різновидів індивідуального П. і. найчастіше виділяють: а) юридичне П. і. (методи та дії, за допомогою яких адвокати й інші особи, які мають юридичну освіту, допомагають людям реалізовувати свої права відповідно до чинного законодавства); б) професійне П. і. (діяльність найманого працівника незалежної організації від імені клієнта

зметою отримання послуг, необхідних цьому клієнтові); в) громадське П. і. (діяльність спеціально підготовленого волонтера щодо захисту, забезпечення прав людей, які з певних причин не можуть повноцінно себе представляти; волонтери намагаються налагодити стосунки з людьми, зрозуміти та представити їхні потреби і проблеми на належному рівні; таке представництво можуть здійснювати і штатні соціальні працівники, у посадових обов’язках яких представлення інтересів клієнтів не зазначено як одне з повноважень); г) самопредставництво (процес, у якому особа або група людей діють у власних інтересах, задовольняючи власні потреби й інтереси; відбувається в ситуаціях, коли особа формально представляє себе сама, хоча вона й може використовувати допомогу інших для набуття відповідних вмінь і навичок).

Процес індивідуального П. і. охоплює такі етапи: а) представлення проблеми (з’ясування під час інтерв’ю бачення клієнтом власної проблеми); б) збір інформації (отримання додаткової інформації від клієнта, його оточення, а також інструкцій від клієнта); в) дослідження прав клієнта (вивчення законодавства та нормативно-правових документів, положень соціальних служб, умов надання послуг, допомоги абощо та становища клієнта: матеріальної ситуації родини, стану здоров’я тощо, які дають право на отримання певних соціальних гарантій); г) інтерпретація інформації та погодження

зклієнтом плану дій (обговорення з клієнтом зібраної інформації, роз’яснення йому законодавства, визначення стратегії та тактики дій, прийняття рішення щодо того, чи варто переходити до наступних етапів, спільне планування подальших кроків); ґ) намагання досягти домовленості (проведення переговорів під час зустрічі чи телефонної розмови з іншою стороною); д) використання формальних механізмів (написання офіційних звернень, подання позовів до суду, розгляд справи у суді, забезпечення клієнтові доступу до послуг професійного юриста тощо).

До колективного П. і. належать: а) структурне П. і. (діяльність певних об’єднань, груп, спільнот, спрямована на відстоювання на політичному рівні найактуальніших питань свого життя. Важливим напрямом є лобіювання змін у нормативно-правовому регулюванні на державному та місцевому рівнях, спрямованих на впровадження нових соціальних послуг, які можуть надавати існуючі і щойно створені соціальні установи. Здійснення такого П. і. тісно переплітається зі статутними цілями та завданнями організації, передбачає зміни в структурі надання послуг. Представник інтересів клієнта у плануванні структурного представництва має співпрацювати з керівництвом соціальної установи) б) представництво рівних (діяльність організацій самодопомоги, у яких люди працюють разом, представляючи особисті проблеми).

• 166 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Колективне  П. і. може відбуватися на таких рівнях: а) локальний (місцевий); б) регіональний; в) національний, г) глобальний. Чим далі за межі локального рівня поширюється представництво інтересів конкретної соціальної групи, тим вища необхідність у багаторівневих системах комунікації, прийняття рішень і реагування, тим більше часу потрібно для планування та здійснення заходів.

Колективне  П. і. може бути спрямовано на зміни в: а) політиці (вплив захисників інтересів на політику уряду, владних структур, організацій, якщо вони вважають її надто жорсткою чи такою, що потребує модифікацій. Іноді захисники можуть виходити із того, що з певних питань бракує політичних рішень); б) програмі (вдосконалення тих програм, що погано адмініструються, не беруть до уваги потреб клієнтів, марнують ресурси, не відповідають задекларованим цілям або до яких фактично не мають доступу клієнти); в) проекті (експериментальне впровадження короткострокового проекту з розв’язання певних соціальних проблем, відпрацювання нової моделі роботи); г) персоналі (зміни керівника соціальної служби, який не має належних навичок управління, організованості, вміння уникати конфліктів і розв’язувати їх тощо, а також фахівців середнього та низового рівнів); ґ) практиці (зміна процедур у соціальній службі, умов, критерії чи стандартів надання послуг тощо).

Колективне  П. і. передбачає планування та проведення відповідних кампаній. Підготовка до представницької кампанії передбачає: окреслення проблеми кампанії (потребує ретельного збору інформації, проведення дослідження); визначення партнерів і прихильників; можливо, створення коаліції; визначення тих, хто може опиратися ідеї, хто буде опонентом і того, у чому полягають їхні аргументи; розробку мети, завдань, основної ідеї кампанії (гасло); обрання стратегії дій; підготовку плану заходів (зміст заходів, терміни їх проведення, необхідні людські, інтелектуальні, адміністративні, матеріальні, фінансові ресурси та способи їх залучення). Проведення кампанії з П. і. потребує мобілізації та координації зусиль, залучення різних людей до участі в заходах кампанії, регулярний перегляд досягнуто та при потребі — корекції планів.

Одним із видів П. і. є посередництво — співробітництво представника клієнта з іншою стороною / опонентом. Найчастіше воно зводиться до переговорів задля задоволення інтересів клієнта.

Літ.: Брижовата О., Волгiна О.  Роль соціальних працівників у представництві інтересів вразливих верств населення та зокрема осіб, які мають алкогольну та наркотичну залежність // Соціальнопсихологічна реабілітація людей із залежністю від наркотичних речовин: Наук.-метод. збірка.— К.: Граффіті Груп, 2003.— С. 69–75; Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей: Навч. посібник / За ред Семигіної Т. В.— К.: Четверта хвиля, 2004.— 216 с.; Теорії та методи соціальної роботи / За ред. Семигіної Т. В., Миговича І. І.— К. Академвидав, 2005.— 328 с.; Стецков О. В., Турський В. М.  Представництво прав та інтересів клієнтів соціальних установ.— К., 2001.— 56 с.; Энциклопедия социальной работы: в 3-т: Пер. с англ.— М.: Центр общечеловеческих ценностей, 1993.— Т. 1.— С. 302–307.

Семигіна Т. В.

ПРОФІЛАКТИКА СОЦІАЛЬНА (грец. prophylakticos — запобіжний) — діяльність, спрямована на запобігання виникненню, поширенню чи загостренню негативних соціальних явищ і їх небезпечним наслідкам. Соціальна профілактика — це один із напрямів реалізації соціальної політики, який здійснюють шляхом прийняття відповідного зако-

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 167 •

нодавства, економічними заходами, діяльністю установ освіти, охорони здоров’я, соціальної роботи культури, правоохоронних органів, засобів масової інформації тощо.

Предмет соціальної профілактики в соціально-педагогічній діяльності — незайнятість молоді, бездоглядність дітей і жорстоке поводження з ними, протиправна, агресивна, адиктивна та ризикована поведінка, насильство в молодіжному середовищі, захворювання, спричинені соціальними умовами, способом життя та поведінкою людей, їх наслідки, суїцидальна поведінка, молодіжний екстремізм і звернення молоді до деструктивних релігійних течій та антисоціальних субкультур тощо. Мета соціальної профілактики — не тільки попередження проблем і негативних явищ, а й створення умов для повноцінного функціонування суспільства та життєдіяльності окремих осіб. Основні напрями профілактики: виявлення, усунення чи нейтралізація чинників, що породжують негативні соціальні явища та соціальні проблеми, сприяють їх загостренню та заважають розвитку людини, а також формування в людей якостей, необхідних для подолання проблем і задоволення потреб нешкідливим чином.

Цільові групи соціальної профілактики — це окремі особи, соціальні групи, верстви населення, які страждають або можуть постраждати від проблем чи негативних явищ, ті, що своїми діями, поведінкою, способом життя спричиняють проблеми, а також особи, соціальні групи й організації, від дій яких залежить подолання причин негативних явищ та їх наслідків. Загальна профілактика охоплює широкі верстви суспільства загалом. Її мета — подолання загальних, універсальних причин негативних явищ. Спеціальна профілактика спрямована на ті групи, які знаходяться в особливих умовах, що збільшують ризик виникнення та загострення проблеми чи формування в них небезпечної поведінки (групи ризику). Залежно від того, на якій стадії розвитку проблеми проводять профілактичну роботу, виділяють: первинну профілактику — діяльність, спрямовану на попередження виникнення та поширення певного негативного явища та проблем, пов’язаних із ним; вторинну профілактику — діяльність, спрямовану на попередження загострення негативних явищ та їх наслідків, на запобігання поглибленню соціальної дезадаптації осіб, яким властива асоціальна чи небезпечна поведінка; третинну профілактику — роботу, спрямовану на попередження рецидивів асоціальної або небезпечної поведінки серед осіб, яким така поведінка була властива раніше.

Історично склалося декілька стратегій і моделей профілактичної роботи. Згідно зі стратегією усунення шкоди, проблема, соціальне явище чи певна поведінка визнаються однозначно негативними та неприпустимими; профілактика спрямована на їх недопущення. За стратегією зменшення шкоди негативне явище, проблема чи певна поведінка визнаються небажаними, але можливими (принаймні частково, за певних обставин); профілактика спрямовується на недопущення (обмеження) їхніх негативних наслідків.

Моделі профілактики на основі певних уявлень щодо природи проблеми (негативного явища) визначають мету, зміст і методи її профілактики. Згідно з моделями стримування, залякування та ствердження моральних принципів основна причина негативних явищ, асоціальної та небезпечної поведінки — схильність людини до поганого та її незахищеність щодо негативних впливів. Профілактика спрямована на недопущення асоціальної чи небезпечної поведінки за допомогою заборони певних дій, формування в людини страху перед їхніми наслідками чи уявлення про їх гріховність, аморальність або неприпустимість для порядної людини. Недоліком профілактики за допомогою вказаних моделей є те, що вона не усуває особистісних причин звернення людини до асоціальної чи небезпечної поведінки та не допомагає їй захиститись від не-

• 168 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

гативного впливу соціальних чинників проблем. Моделі поширення фактичних знань, навчання позитивній поведінці (афективного навчання), формування здорового способу життя допомагають усунути особистісні чинники соціальних проблем і небезпечної поведінки, підготувати людину до зустрічі з проблемою та до задоволення потреб нешкідливим чином. Останні моделі можуть бути ефективно застосовані в соціальнопедагогічній діяльності.

Соціальну профілактику можна здійснювати на рівні всього суспільства, окремого регіону, макросередовища (макрорівень), окремої соціальної групи, установи, організації, мікросередовища (мікрорівень), окремого індивіда (індивідуальний рівень). Профілактичну роботу на макрорівні реалізовують у вигляді комплексних профілактичних програм, кампаній у засобах масової інформації, масових заходів, координованої діяльності мережі установ та організацій. На мікрорівні профілактика здійснюється у вигляді спеціальних програм, заходів і окремих дій у межах установ, організацій і за місцем проживання. Індивідуальний рівень профілактики — робота, що проводиться спеціалістами та волонтерами з окремими особами. У процесі прямої соціально-педагогічної профілактики залежно від її рівня можуть застосовуватись методи соціальної реклами, поширення профілактичної інформації через ЗМІ, поширення друкованих матеріалів, проведення лекцій, бесід, відеолекторіїв, індивідуального та групового консультування, дискусій, диспутів, конкурсів, змагань, спортивних, розвиваючих і рольових ігор, соціально-психологічних, навчальних і комплексних профілактичних тренінгів, залучення дітей і молоді до наукової та творчої діяльності, волонтерської роботи, «навчання на рівних». Успішність соціально-педагогічної профілактики залежить від того, наскільки вона буде доповнена заходами непрямої соціальної профілактики: створення соціально-економічних можливостей для задоволення потреб і ведення здорового способу життя, забезпечення доступності культурно-освітніх і соціальних послуг тощо.

Літ.: Дети в кризисных ситуациях: профилактика негативных явлений и социальнопсихологическая помощь / Под общ. ред. И. Д. Зверевой.— К.: Наук. світ, 2001.— 63 с.; Моделювання та впровадження програм щодо здорового способу життя: Метод. матеріали для тренера / Під заг. ред. І. Зверєвої, Г. Лактіонової.— К.: Наук. світ, 2002.— 58 с.; Максимова Н. Ю., Толстоу-

хова С. В.  Соціально-психологічний аспект профілактики адиктивної поведінки підлітків та мо-

лоді.— К., 2000.— 200 с.; Социальная работа / Под общ. ред. проф. В. И. Курбатова.— Ростов н/Д: Феникс, 1999.— С. 288–296.; Сучасні підходи у сфері охорони здоров’я та його популяризації: Метод. матеріали для тренера / Упоряд.: Н. В. Зимівець, В. В. Крушельницький, Т. І. Мірошниченко: За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Наук. світ, 2003.— 95 с.; Формування здорового способу життя: Навч. посіб.: Для слухачів курсів підвищення кваліфікації держ. службовців / О. О. Яременко та ін.— К.: УІСД, 2000.— 232 с.

Лютий В. П.

РЕАБІЛІТАЦІЯ (франц. réhabilitation, лат. re — знову і habilis — зручний, пристосований; пізньолат. rehabilitatio — відновлення, rehabilito — відновлюю) — комплекс медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних заходів, спрямованих на відновлення чи компенсацію порушених або втрачених індивідом суспільних зв’язків і відносин внаслідок змін стану здоров’я, соціального статусу, втрати близьких людей, навичок навчальної діяльності, соціальної дезадаптації та ін., які супроводжуються стійкими розладами функцій організму (інвалідністю), захворюванням на алкоголізм, наркозалежністю, втратою соціального статусу, роботи, житла, близьких людей і тяжкими пере-

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 169 •

живаннями таких втрат, скоєнням злочинів тощо. Передбачає якнайшвидше і найбільш повне відновлення повноцінного функціонування різних категорій населення. Один із основних напрямів соціально-педагогічної діяльності.

Р. потребують численні категорії людей: інваліди; особи, звільнені з місць позбавлення волі; військові, що отримали поранення і психічні травми у ході бойових дій; наркота алкогольної залежності, які пройшли курс лікування; жертви сексуального насилля і торгівлі людьми; тяжко хворі (після травм, інсультів, інфарктів, хіміотерапії, складних операцій), бездоглядні та безпритульні; діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; свідки тяжких злочинів; неповнолітні з затримкою психічного розвитку; люди похилого віку, що знаходяться у закладах соціального захисту населення; особи з обмеженими фізичними можливостями; біженці; інші особи, які опинилися у соціальнонебезпечних і складних життєвих обставинах. Р.— складний процес, в результаті якого у того, на кого він спрямовується, формується активне відношення до порушення його здоров’я (статусу, прав, умов самореалізації тощо) і відновлюється позитивне сприйняття себе, життя, сім’ї і суспільства.

Диференціюють кілька видів Р., а саме: медичну, психологічну, соціальну, педагогічну, професійну.

В основу медичної Р. покладаються заходи лікувально-діагностичного та відновлювального характеру (зокрема, після травм, інфарктів, інсультів, хірургічного лікування або лікування від алкогольної і наркозалежності). Це система лікувальних заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених функцій організму особи, на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення умов для повернення особи до нормальної життєдіяльності, на профілактику ускладнень і рецидивів захворювання; спеціалізований етап відновлювального лікування.

Психологічна  Р.— це система заходів, спрямованих на відновлення, корекцію психологічних функцій, якостей, властивостей особи, створення сприятливих умов для розвитку й утвердження особистості. Орієнтована на відновлення психічних станів, які були порушені внаслідок травмувальної дії різних факторів. Сфера впливу психолога обмежена впливом на внутрішній простір життя окремої людини. При цьому центром цього внутрішнього простору є самосвідомість. Основним засобом — активізація власної активності клієнта. Психолог допомагає людині усвідомити соціальні цінності і таким чином подолати властиве йому почуття меншовартості, реалізувати «індивідуальноособистісний план життя». Найбільш адекватно цілям психологічної Р. служить психотерапія, яка може здійснюватись як в індивідуальній, так і груповій формах.

Соціальна  Р. спрямовується на відновлення соціального досвіду і встановлення соціальних зв’язків, норм поведінки, спілкування, емоційної стабільності, активного соціального життя, поновлення соціального статусу, інтеграцію у відкритий соціум, розширення і поглиблення соціальних контактів, входження в культуру, відновлення професійних якостей і навичок, соціального досвіду і соціальних функцій, психічного, фізичного і духовного (морального) здоров’я дезадаптованих осіб; це процес відновлення здатності людини до життєдіяльності у соціальному середовищі, а також самого соціального середовища і умов життєдіяльності людини, які були обмежені чи порушені з певних причин.

Педагогічна  Р. передбачає, насамперед, комплекс педагогічних заходів, спрямованих на відновлення (компенсацію) порушених функцій організму особистості (зокрема, в осіб з особливими потребами, відновлення навичок самообслуговування і навчання

• 170 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

у тих, хто за станом здоров’я тривалий час не навчався, втратив уже сформовані навич­ ки письма, лічби чи читання, змушений в результаті перенесеної травми по-іншому пристосовуватися до процесу навчання, до різних видів діяльності) чи сім’ї, яка знаходиться у складній життєвій ситуації. В основу здійснення Р. педагогічної покладаються знання індивідуально-психологічних особливостей і підтримка позитивного в особистісному розвитку та розвитку групи (сім’ї).

Соціально-педагогічна Р. здійснюється, як правило, у спеціалізованих закладах, які називаються соціально-реабілітаційними центрами. Завданнями таких закладів є: профілактика бездоглядності, безпритульності дітей і підлітків; медико-психологічна допомога дітям, які з вини батьків або у зв’язку з екстремальними ситуаціями (у тому числі фізичного, психічного, сексуального насилля, небезпечних умов проживання та ін.) опинилися у складних життєвих обставинах; формування моральних цінностей і принципів, позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок конструктивного спілкування і взаємодії з оточуючими людьми; виконання опікунських функцій по відношенню до тих, хто залишився без опіки батьків чи засобів до існування; психологічна та педагогічна підтримка, сприятлива для подолання кризових станів особистості; сприяння поверненню у сім’ю; допомога у життєвому самовизначенні, турбота про подальше професійне та побутове влаштування.

У реабілітаційних закладах соціально-педагогічна Р. включає три основні етапи: діагностичний, створення і реалізації реабілітаційної програми, після реабілітаційного захисту.

Професійна  Р. орієнтована на повернення до трудової діяльності. Професійна реабілітація передбачає відновлення понижених або втрачених професійних функцій, відбір професії і адаптацію до неї особи з інвалідністю, у тому числі дитини, відновлення її трудової діяльності за старою або новою професією. Включає заходи щодо забезпечення зайнятості осіб з інвалідністю, експертизи потенційних професійних здібностей, професійної орієнтації, професійної підготовки, підготовки робочого місця, професійновиробничої адаптації, раціонального працевлаштування, динамічного контролю раціональності працевлаштування і успішністю професійно-виробничої адаптації. Професійна  Р. осіб з обмеженими можливостями (професійний відбір, професійна орієнтація, професійна освіта, професійні підготовка, перепідготовка, перекваліфікація, раціональне працевлаштування) спрямована на забезпечення їх конкурентоспроможності на ринку праці та працевлаштування, як в звичайних виробничих умовах, так і в спеціально створених умовах праці.

Професійна орієнтація осіб з інвалідністю у працездатному віці здійснюється відповідно до індивідуальної програми Р. для підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці, визначення можливостей професійної підготовки, перепідготовки та подальшого працевлаштування і, у разі потреби, супроводжується медичним спостереженням за ними. Професійну орієнтацію інвалідів в працездатному віці, які мають бажання працювати і зареєстровані в державній службі зайнятості, може здійснювати державна служба зайнятості.

Послуги з професійної орієнтації дітям з інвалідністю надають спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати), загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати) при участі, у разі потреби, центрів соціальних служб для молоді та реабілітаційних установ.

Р. здійснюється на різних рівнях: індивідуальному, груповому, суспільному. На індивідуальному рівні здійснюється консультування, соціальний патронаж і індивідуальна