ESW_final_save

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 91 •

В основі характеристики цього статусного стану С. в. лежать філософські категорії «простір» і «час». Стосовно С. в. вони відображають, по-перше, наявність С. в. як соціального, суспільного явища, існування С. в., його подію як явища системного, а подруге, процес його зміни і тривалість існування (як в історичній площині, так і в рамках інших одиниць вимірювання). Цей статусний стан С. в. визначає необхідність і доцільність вивчення соціально-виховного простору і соціально-виховного часу, оскільки філософські категорії «простір» і «час» є дуже широкими, взаємопов’язаними і взаємозумовленими.

Нижній кут ромба умовно може бути пов’язаним з четвертим якісним станом С. в., зумовленим його статусною роллю в рамках інваріанта — діяльністю. У цьому стані С. в.реалізуєтьсяврізноманітнихформах:діяльністьС. в.,С. в.якдіяльність,соціальновиховна діяльність тощо. Таким чином, С. в. володіє нерозривними, одночасно наявними інваріантними якісними станами: соціальне явище, система, процес, діяльність, кожному з яких притаманні власні принципи та механізми реалізації.

Специфіка і зміст С. в. відображаються з використанням таких підстав: «соціальна норма», «соціальне середовище», «соціальний суб’єкт», «соціальна поведінка», «соціальні групи», «соціальні процеси», «соціальні системи», «соціальні інститути», пов’язані з функціонуванням соціальної сфери життєдіяльності людини, залученої до неї. За підставою соціальне середовище С. в. як процес характеризується місцем свого перебігу та обсягом соціальних впливів. Відомо, що найчастіше під соціальним середовищем розуміють частину навколишнього середовища, що складається з індивідів, груп, інститутів, культур і т. ін., які взаємодіють; сукупність матеріальних, економічних, соціальних, політичних і духовних умов існування, формування та діяльності людини й соціальних груп (макросередовище — соціально-економічна та соціально-політична системи загалом; мікросередовище — безпосереднє соціальне оточення). Людина поступово (у силу вікових відмінностей) долучається до розширюваного обсягу впливів соціального середовища, виходячи за рамки виховних впливів одного соціального інституту (сім’я, дошкільні заклади, школа, ВНЗ і т. д.) і включаючись у ті чи інші соціальні структури (упорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих соціальних груп, соціальних груп і відносин між ними). Тому теорія соціальної педагогіки сформулювала одне із завдань взаємодії людини і соціального середовища, що зводиться до «соціального виховання соціального середовища», до «соціалізації соціального середовища», до «педагогізації соціуму». У системі­ соціальної взаємодії лише людина не може бути об’єктом С. в., воно поширюється і на соціальне середовище. Інакше ми маємо агресивні щодо людини соціум, соціальні інститути, соціальні групи, що, природно, призводить до зростання соціальної напруги в їхній соціальній взаємодії, яку неможливо подолати лише в рамках особистісно-орієнтованого або індивідуальноособистісного виховання.

За підставою соціальної структури С. в. зумовлене поділом суспільства на спільності, ролі, прошарки, групи і т. д., вказуючи на різне становище людей стосовно один одного, за численними критеріями. Отже, С. в. диференційоване за цілями і завданнями залежно від стратифікації (за різними підставами) суспільства, будучи однаково функціональним з позицій С. в. як такого. Сучасна соціальна система, що склалася, практично виключає вироблення й утвердження загальноприйнятих соціальних норм, узагальнених цінностей та ідеалів, тобто ідеології, з якої виводяться цілі й завдання С. в. загалом. Таке становище, у свою чергу, суттєво ускладнює подальший розвиток

• 92 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

теорії С. в., знімаючи питання про державну політику у сфері виховання й сприяючи відходу держави із С. в. і соціальної освіти.

За підставою соціальної норми С. в. характеризується з позицій сукупності правил, що регулюють поведінку людей, діяльність організацій у їхніх взаємовідносинах; вони мають спільний характер, регулюють типові ситуації і розраховані на багаторазове застосування. Взаємодія підстав «соціальна структура» і «соціальна норма» лише посилює диференціацію С. в. у сфері ціннісних орієнтацій, цілей і завдань, матеріальнофінансових і кадрових ресурсів та інших видів забезпечення соціально-виховної практики. Масштаб дії соціальної норми визначається лише рамками групи чи спільноти, що її визнає, та способом інституціоналізації, що й визначає поширеність змісту С. в.

втій чи іншій групі. Саме стратифікація соціальних норм у рамках соціальної структури країни призводить до спроб звести С. в. лише до створення умов: С. в. починає розглядатися як цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних, організаційних) для розвитку людини. Навряд чи цей підхід є справедливим чи виправданим, оскільки у такому разі результатом зусиль суб’єктів С. в. ставали б саме умови, а не ті зміни в людині і системі її соціальних відносин, які є (з точки зору структурного функціоналізму) метою й результатом С. в. як такого.

За підставою соціального інституту С. в. відображає специфіку узагальненого соціального суб’єкта виховання. Відомо, що різні соціальні інститути мають явно виражену соціально-виховну функцію (сім’я, школа, ВНЗ тощо); інші — латентну соціальновиховну функцію (наприклад трудовий колектив, релігійні організації); існують і соціальні інститути, які не мають такої функції, але соціально-виховний вплив яких значний (наприклад ЗМІ). Враховуючи, що людина живе на перетині соціально-виховних впливів різних соціальних інститутів, вона обов’язково потрапляє під суперечливі конфліктні соціально-виховні впливи, що ставить перед кожною людиною завдання свідомого вибору домінанти тих чи інших соціальних норм (ідеалів, цінностей, інтересів). Якщо

віндивідуально-особистісній парадигмі виховання соціальні впливи враховуються, то

вС. в. вони є відображенням впливу різних соціальних суб’єктів (ця підстава також підтверджує певний збіг соціального і суспільного виховання).

За підставою соціальної поведінки С. в. відображає не стільки ставлення людини до інших людей, соціальних груп, суспільства й держави, скільки реальні справи, си­ стему вчинків і поведінку загалом, які залежать вже від соціально-економічних факторів і пануючих соціальних норм. Результатом саме С. в. є просоціальна, асоціальна чи антисоціальна поведінка, дві останні з яких характеризують вчинки й поведінку, що не відповідають нормам і правилам поведінки людей у суспільстві, суспільній моралі. Має свою специфіку і девіантна поведінка людини як результат С. в. Отже, С. в. має не лише позитивні, але й негативні результати, як на рівні власне соціального явища, так і на рівнях системи, процесу та діяльності.

Таким чином, С. в. можна визначити як процес взаємодії людини і її соціального середовища, в якому вони, циклічно міняючись ролями «суб’єкта» і «об’єкта», набувають нової якості у своєму розвиткові. При цьому, якщо вихованню загалом притаманний саме керований характер, то С. в. може бути і керованим, і стихійним (наприклад виховання «вулицею»).

Отже, С. в. є сукупністю впливів, яким піддається людина у своєму соціальному оточенні і які відображаються на розвитку особистості незалежно від того, чи було це передбачено виховними заходами.

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 93 •

Лит.: Беленцов С. И. Социально-гражданское воспитание в России в конце ХIХ — начале ХХ веков.— Курск: ЮМЭКС, 2002.— 64 с.; Бондаревская Е. В. Феноменологический анализ современных концепций воспитания // Теоретико-методологические проблемы современного воспитания: Сборник научных трудов.— Волгоград: Перемена, 2004.— С. 3–16.; Зимняя И. А. Ха- рактеристикаикомпонентныйсоставобщейстратегиивоспитания//Клас.рук.—2002.—№ 5.— С.70–79.; Липский И. А. Воспитание как социальный институт // Теоретико-методологические проблемы современного воспитания: Сборник научных трудов.— Волгоград: Перемена, 2004.— С.48–53.; Мануйлов Ю. С. Средовой подход в воспитании.— М.; Н. Новгород: изд-во Волго-Вят. акад. службы, 2002.— 156 с.; Мардахаев Л. В. Социальная педагогика. Полный курс: учебник.— 5-е изд., перераб. и доп.— М.: Издательство Юрайт, 2011.— 797 с.; Мудрик А. В. Социализация человека: учебное пособие для студ. высш. учебн. заведений.— М.: Академия, 2004.— 304 с.; Мудрик А. В. Социальная педагогика: Учебник для педагогических вузов.— 6-е изд., перераб. и доп.— М.: Академия, 2007.— 224 с.; Плоткин М. М. Социальное воспитание школьников.— М.: изд-во Ин-та педагогики соц. работы, 2003.— 197 с., Филонов Г. Н. Воспитание как социально-педагогический феномен. Стратегия развития.— М.: ГосНИИ семьи и воспитания, 2000.—160 с.

Липський И. А.

СОЦІАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ — свідоме знаходження особистістю власної, досить незалежної позиції в системі соціальних зв’язків і відносин з іншими людьми (емоційних, інформаційних, професійних), у різних сферах життєдіяльності. Виражається в сукупності філософських, політичних, правових, етичних і естетичних ідей і уявлень, зумовлених певним історичним етапом розвитку суспільства й відображених у більш-менш систематизованій формі ставлення особистості до соціальної дійсності.

С. с. доцільно визначати в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні С. с.— це усвідомлення індивідом самого себе як елемента соціальної спільноти й водночас ознака готовності до входження в соціальну структуру суспільства; у вузькому — вибір особистістю своєї позиції, цілей і засобів самоздійснення в конкретних обставинах життя; основний механізм здобуття й вияву людиною свободи; це процес вибору та набуття особистістю певних ролей у системі суспільних відносин, усвідомлення й проектування свого соціального становища в тій соціальній групі, членом якої індивід має намір стати.

Щодо змістового наповнення поняття С. с. детермінується в різних контекстах: філософському (О. Архангельський, А. Здравомислов, А. Гусейнов), соціологічному (І. Мартинюк, П. Кенкманн, М. Тітма, Т. Мальковська, В. Воловічев), психолого-педагогічному (С. Рубінштейн, К. Абульханова-Славська, Г. Балл, Д. Фельдштейн, В. Сафін, О. Киричук, І. Бех). Зокрема, з позиції соціології, це розуміння людиною своєї соціальної природи, свого місця в суспільстві, що утворює необхідну основу успішного орієнтування в соціальній реальності, гармонійне поєднання життєвих цілей людини із суспільними потребами; це усвідомлення шляхів і можливостей свого соціального просування, пов’язаного з перспективами розвитку держави, регіону, колективу. З позиції психології, С. с. стосовно до її соціальної активності й громадянської зрілості є самостійним функціонально-процесуальним ядром, що володіє здатністю попереджати реальну поведінку особистості й організовувати її поведінку (В. Сафін), а відповідно, це феномен, пов’язаний з формуванням розгорнутої соціальної позиції людини відносно інших, зi ступенем бачення себе в інших людях, iз готовністю особистості до відповідальних дій у світі (Д. І. Фельдштейн). З огляду педагогіки, С. с. розглядають з позиції

• 94 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

впливу на його розвиток різних соціальних факторів, сукупність яких є тим простором, де здійснюється самовизначення підростаючої особистості. Відповідно С. с. охоплює: розвиток мотивації щодо набуття соціальних умінь, уміння застосовувати набуті знання в різноманітних видах діяльності; здатність реально оцінювати свої можливості; розвиток бажання щодо особистісної реалізації.

Сутність процесу соціального самовизначення полягає в актах виявлення й утвердження індивідуальної позиції в проблемних ситуаціях, коли людина знаходиться перед необхідністю альтернативного вбору і має прийняти екзистенціальне чи прагматичне рішення. Тому концептуальна основа соціального самовизначення може розглядатися як рух у чотирьох смислових просторах: ситуативному, соціальному, культурному й екзистенціальному.

Виокремлюють такі типи С. с.: професійне, життєве, особистісне (М. Пряжніков); конвенційно-рольове, професійне, сімейне i соціальне (В. Сафіна).

С. с.— центральний механізм становлення особистісної зрілості, необхідна основа успішної орієнтації в соціальній реальності, гармонійного поєднання життєвих цілей індивіда із суспільними потребами. Виявлення потреби в С. с. свідчить про досягнення особистістю досить високого рівня соціального розвитку. У своїй завершеній, розвиненій формі С. с. містить: усвідомлення соціальної позицій у різних зрізах соціальної структури (соціально-класової, професійно-кваліфікаційної, регіональної тощо), а також шляхів і можливостей свого подальшого соціального просування, пов’язаних із перспективами соціально-економічного розвитку суспільства, регіону або трудового колективу. Взаємозв’язок зазначених аспектів соціального самовизначення виявляється в системі життєвих орієнтацій, що реалізуються в головних життєвих виборах: професії, рівня освіти і кваліфікації, місця роботи, проживання тощо.

Необхідність  С. с. певною мірою детермінована вимогами суспільства, а також внутрішньою логікою психічного розвитку особистості й пов’язана з потребою в самореалізації. Повною мірою С. с. здійснюється в старшому підлітковому та юнацькому віці, коли стає можливим самоствердження, і вимагає певної зрілості мотиваційної сфери особистості.

Літ.: Педагогический энциклопедический словарь / Гл. ред. Б. М. Бим-Бад.— М.: Большая Российская Энцикопедия, 2002; Социология: Энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евелькин, Г. Н. Соколова, О. В. Терещенко.— Минск: Книжный Дом, 2003.— 1312 с.; Митина Л. М. Психология развития конкурентноспособной личности.— М.: Моск. психол. соц. ин-т; Воронеж: МОДЭК, 2003.— 400 с.; Радул В. В. Соціально-педагогічна зрілість. Спеціальний курс: навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів.— Кіровоград: ТОВ «Імекс ЛТД», 2002.— 248 с.; Фельдштейн Д. И. Психология взросления: структурно-содержательные характеристики процесса развития личности: Избранные труды.— 2-е изд.— М.: Московский псих.— соц. институт: Флинта, 2004.— С. 94–124.

Петрочко Ж. В.

СОЦІАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ — складне багаторівневе утворення, конкретний прояв суспільних стосунків, що мають місце в суспільстві, у якому живе та розвивається особистість; сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), які впливають на її свідомість і поведінку.

• 96 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

СОЦІАЛЬНІ СФЕРИ (лат. socialis — суспільний, пов’язаний з життям та стосунками людей у суспільстві, грец. sphaira — галузь, межі розповсюдження чого-небудь) — галузі, що надають різноманітні (матеріальні і духовні) послуги для населення; сукупність галузей, підприємств, організацій, які безпосередньо визначають спосіб і рівень життя людей, їх добробут і задоволення різних потреб. До системи С. с. належать заклади торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального господарства, охорони здоров’я, освіти, культури, мистецтва, науки, зв’язку, легкої й харчової промисловості, машинобудування, сільського господарства, транспорту тощо.

Зміст поняття С. с., як і будь-якої наукової категорії, багатозначний. У літературі можна виділити декілька підходів до визначення С. с. (З. Варналій, Л. Кизименко, Л. Бєдна, О. Скрипник, В. Ільїн, М. Комаров, Н. Волгін, М. Головатий, М. Панасюк, Н. Гуляєва, Б. Райзберг, Л. Лозовський, Є. Стародубцева та ін.). Перший підхід передбачає розуміння С. с. як сукупності великих соціальних груп: класів, народів, націй тощо, маючи на увазі, що саме таке уявлення про С. с. відбиває глибокий рівень суспільного життя, має суспільний характер на відміну від уявлення про них як про суму локальних соціальних утворень. У такому розумінні С. с. збігається з поняттям соціальної структури суспільства. Проте при такому підході С. с. втрачає функціональні ознаки, основною з яких є відтворення суспільства. Другу точку зору представляють, в основному, економісти. Вони зводять її до невиробничої сфери й галузей послуг і трактують як сукупність галузей народного господарства, що задовольняють соціальні потреби громадян шляхом спеціального виділення суспільством засобів на це задоволення. У даному випадку С. с. являє собою виключно соціальну інфраструктуру поза діяльності в ній певних соціальних суб’єктів, їх зв’язків і стосунків. Представники третього підходу стверджують, що С. с. займає проміжне положення між економічною та політичною системами й виступає, так би мовити, ланцюжком переходу від економіки до політики; вважають необґрунтованим виділення С. с. як відносно самостійної галузі суспільних відносин. Такий підхід також вважається недосконалим, адже С. с. на відміну від інших сфер життєдіяльності суспільства виконує функцію відтворення населення. Відповідно до четвертого підходу С. с. являє собою цілісну підсистему суспільства, що постійно змінюється. Це стійка галузь людської діяльності з відтворення свого життя, простір реалізації соціальної функції суспільства. С. с.— це самобутнє, складноорганізоване, упорядковане ціле, єдине у своїй сутності, якості, призначенні та, разом з тим, багатофункціональне в силу складності й багатозначності процесу відтворення диференційованих соціальних суб’єктів з їхніми здібностями, потребами, різноманітними інтересами. Процеси функціонування й розвитку С. с. зумовлені об’єктивними закономірностями й засновуються на принципах соціального управління.

У такому розумінні функції галузей С. с. є досить різноманітними. Одні з них задовольняють духовні потреби людей (наука, культура, охорона здоров’я, освіта тощо), а інші — фізичні (торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування). Саме тому соціальна сфера має економічне й соціальне значення для розвитку суспільства. Економічне її значення виявляється в тому, що вона надає послуги, необхідні для відтворення робочої сили, зростання продуктивності її праці. Соціальна роль даної сфери полягає в підвищенні рівня й поліпшенні умов життя людей. Рівень С. с. визначається попитом на послуги, а ті, у свою чергу, змінюються відповідно до реальних можливостей­ суспільства на тому чи іншому етапі розвитку. У сучасних умовах загальної економічної кризи попит на багато видів послуг зменшився внаслідок невисоких

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 97 •

прибутків населення, але зростає на окремі види послуг (інформаційні, рекламні, рекреаційні, у т. ч. туристичні, охорони здоров’я та ін.).

С. с. мають певні територіальні відмінності у рівні розвитку та структурі. Значно вищий рівень їх розвитку і ширша галузева структура у містах порівняно з сільською місцевістю, в економічно більш розвинених промислових регіонах порівняно з менш розвинутими аграрними. В Україні найбільш розвинена (кількісно і якісно) соціальна сфера в адміністративних центрах областей і АР Крим.

Відповідно до функцій заклади С. с. поділяються на культурні, лікувальнооздоровчі, житлово-комунальні, побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування, зв’язку.

Культура охоплює установи й заклади, що виробляють товари культурного призначення, пропонують духовні цінності для населення та ін. (бібліотеки, театри, клуби, музеї, кіностудії, телебачення, радіо, газетно-журнальні видавництва), їх розміщення також пов’язане з особливостями розселення людей: найвища концентрація об’єктів культури — у великих містах. В Україні є понад 23 тис. бібліотек, 22 тис. клубних установ і будинків культури. Вони розміщуються згідно з адміністративним поділом (у населених пунктах — центрах адміністративно-територіальних одиниць, у міських мікрорайонах) і за виробничим принципом — при заводах, навчальних закладах тощо. Серед державних музеїв (таких понад 320) переважають краєзнавчі, історичні, меморіальні. Найбільше їх у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Харкові, Чернігові, Запоріжжі та ін. Найбільша кількість професійних театрів — у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві.

Лікувально-оздоровчий комплекс включає систему медичних і рекреаційних установ, які забезпечують охорону здоров’я (профілактику захворювань, лікування), оздоровлення та відпочинок людей. Закладами охорони здоров’я є понад 10 тис. лікарень, амбулаторій і поліклінік, розташованих у містах і кущових поселеннях — селищах, великих селах. У них працює декілька сотень тисяч лікарів та осіб середнього медичного персоналу. Забезпеченість лікарями в Україні — одна з найвищих у світі, але відсоток хворих людей постійно збільшується через несприятливі умови життя, нераціональне харчування тощо. Оздоровлення й відпочинок людей забезпечують санаторії, пансіонати, санаторії-профілакторії, дитячі оздоровчі табори, будинки відпочинку, туристичні бази і притулки. Унаслідок їх поєднання в населених пунктах чи на певних територіях формуються курорти і курортні місцевості, туристичні центри і туристичні райони. Запаси рекреаційних ресурсів в Україні дозволяють розвивати літні й зимові види відпочинку, туризму, оздоровлення людей з України та з-за кордону.

Житлово-комунальне господарство задовольняє потреби людей у житлі, забезпечує функціонування житлових будинків, готелів, невеликих підприємств і установ. Увесь житловий фонд в Україні складає 980 млн. кв. м, 60 % його зосереджено в містах. Міський житловий фонд має вищий порівняно із сільським рівень забезпечення газом, гарячим водопостачанням, водопроводом і каналізацією. На сьогодні з метою поліпшення житлових умов населення значна увага приділяється розвитку кооперативного та індивідуального житлового будівництва.

Побутове обслуговування включає індивідуальне виготовлення й ремонт одягу, взуття та трикотажних виробів, ремонт і будівництво житла, послуги перукарень і майстерень з ремонту побутової техніки, транспортних засобів, радіо- і телеапаратури тощо. Воно постійно зазнає змін, бо вдосконалюються старі й запроваджуються нові

• 98 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

види і форми обслуговування. Найбільші обсяги реалізації побутових послуг припадають на міські поселення.

Торгівля і громадське харчування охоплюють підприємства роздрібної торгівлі й заклади громадського харчування. У загальному обсязі товарообігу продовольчі товари становлять 67 %, непродовольчі — 33 %. Найвищі показники роздрібного товарообігу на одну людину — у м. Києві, АР Крим, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Одеській і Львівській областях. Крім традиційних підприємств галузі розвивається мережа спеціалізованих магазинів, закладів громадського харчування швидкого обслуговування.

Зв’язок як галузь господарства складається з підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі інформації на відстань (засоби телекомунікації). Сюди входять відділення зв’язку, телефонно-телеграфні станції, пошта, радіомовлення, телебачення та ін. З другої половини XX ст. поряд із засобами масової інформації (радіо і телебачення) надзвичайно активно у світі розвивається індивідуальний зв’язок. При цьому традиційний його вид — телефонний зв’язок — удосконалюється, поєднується з іншими видами (супутниковим, радіозв’язком). Стаціонарна кабельна мережа телефонного зв’язку поповнилась новими мобільними системами — пейджинговою, стільниковою, супутниковою. Інша група найновіших засобів телекомунікацій широко використовує відеоапаратуру та комп’ютери. Це — телефакс, електронна пошта та ін.

Таким чином, С. с.— це різні галузі людського суспільства, у яких реалізовується соціальна політика держави шляхом розподілу матеріальних і духовних благ, забезпечення прогресу всіх сторін суспільного життя, поліпшення положення людини, праці. С. с. охоплює систему соціальних, соціально-економічних, національних відносин, зв’язку суспільства й особистості; увесь простір життя людини від умов її праці і побуту, здоров’я і дозвілля до соціально-класових і соціально-етнічних відносин. Змістом С. с. є також відносини між соціальними і іншими групами, індивідами з приводу їх положення, місця і ролей у суспільстві, укладу життя.

Літ.: Головатий М. Ф., Панасюк М. Б. Соціальна політика і соціальна робота: Термінологічнопонятійний словник.— К.: МАУП., 2005.— 559 с.; Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: Монографія / За ред. З. С. Варналія.— К.: НІСД, 2007.— 820

с.; Ільїн В. І. Основні контури системи соціальної стратифікації суспільства // Рубіж.— 1991.—

№ 1.— С. 96–108; Комаров М. С. Социальная стратификация и социальная структура // Социологические исследования.— 1992.— № 7.— С. 5–12; Скрипник О. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики.— К.: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2000.— 324 с.; Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних робітників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової.— К.: УДЦССМ.— 2000.— 260 с.; Социальная политика: Учебник / Под общ. ред. Н. А. Волгина.— М.: Экзамен, 2003.— 736 с.; Социальная работа: учеб.— метод. пособие для студентов, магистрантов и специалистов по социальной работе и социальной педагогике / Под ред. Н. В. Заверико.— Запорожье: Просвіта, 2004.— 180 с.; Труд и социальное развитие: Словарь.— М.: ИНФРА-М, 2001.— 226 с.

Юрків Я. І.

СОЦІАЛЬНІСТЬ (лат. socialis — суспільний) — поряд з індивідуальністю комплексна характеристика соціального суб’єкта (людина, група, країна та ін.) виявляється через індивідуальне позитивно-творче ставлення до соціального буття й забезпечує реалізацію індивідуальності суб’єкта в умовах від сімейного, етнічного, регіонального, громадянського тощо до глобального соціуму; система соціальних (сімейних, національних тощо) ціннісних орієнтацій, якостей і поведінки соціального суб’єкта, спрямована

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 99 •

на зміцнення спільності, консолідованості, доцентрових спрямувань соціуму; мета й інтегрований результат соціального виховання, зумовлюється рівнем культури певного соціуму та соціокультурним розвитком соціального суб’єкта.

Поняття С. введено в науковий обіг філософами, соціологами та психологами понад сто років тому. Значний внесок у розвиток теорії С., дослідження її витоків зробили: представники французької соціологічної школи Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль та їх послідовники С. Московичі, В. Дуаз, Д. Жодле, які розглядали С. передусім як ідеологію, колективне уявлення, суспільну свідомість; учені психологічної школи (С. Рубін­ штейн, Е. Фромм та ін.) визначали основами розвитку С. спільну практичну діяльність, суб’єктом якої є людство загалом, а на внутрішньому рівні — індивіди та спільноти людей, що взаємодіють; Е Кассірер, М. Бахтін, Л. Виготський з 20-х рр. ХХ ст. доводили, що провідним фактором С. є знак, символ, мова та ін., що відрізняє людей від тварин. Сучасні соціологи В. Абушенко, А. Григор’єв, Н. Отрешко, Т. Ромм та М. Ромм, С. Щербак вважають С. якістю особистості, яка відображає її здатність бути суб’єктом соціальних відносин і забезпечує можливість спільних дій різних суб’єктів в одному соціальному просторі-часі, а психологи вивчають соціальність суб’єкта та суб’єкт соціальності, наприклад, А. Брушлінський переконує, що С. притаманна індивіду, групі, нації тощо, що вона не тотожна громадськості; К. Альбуханова-Славськая досліджує її складові: соціальну позицію, соціальну компетентність, соціальну активність тощо різних груп.

Уфілософії підкреслюється, що розвиток форм С. відбувається в процесі залучення індивіда до системи нових суспільних зв’язків і залежностей, але значення С., її якісних складових для соціуму найглибше розкривається в такій складовій соціальної філософії, як соціальна етика, де С. розуміється як дійовий інструмент забезпечення соціальної згоди, зняття соціальної напруги, узгодження суспільних, групових та особистих інтересів, подолання крайнього індивідуалізму, егоцентризму, групового егоїзму. На думку В. Вернадського, потреба єдності людей породжена дією законів природи. М. Грушевський, Р. Рорті, Д. Янкелович, М. Бубер та ін. вважали солідарність, толерантність, взаєморозуміння, культуру досягнення злагоди провідними складовими соціальної єдності.

Упедагогіці за радянських часів під С. розумілася лише соціалістичність, тобто домінував ідеологічний підхід Е. Дюркгейма. Оскільки ціннісний плюралізм тоді не передбачався, а всі дозволені соціальні якості та поведінка людини були визначені

вморальному кодексі будівника комунізму, то наукові дослідження С. активізувалися тільки за умов демократизації суспільства в руслі розвитку соціальної педагогіки, перш за все, теорії соціального виховання у 90-х рр. ХХ ст. На сучасному етапі в соціальній педагогіці С. досліджена недостатньо, звертаються до її тлумачення: Т. Алєксєєнко, Н. Лавриченко, Л. Мардахаєв, В. Нікітін та інші.

С. людини цілеспрямовано формується в процесі соціального виховання в родині, етнічній, конфесіональній, професійній тощо спільнотах. Наприклад, дитина опановує сімейні цінності, тобто в неї формується ставлення до цього мікросоціуму як до власної цінності, розвиваються якості необхідні для проживання в родині, засвоюється поведінка, що сприяє зміцненню сім’ї, її консолідованості; у результаті виховується справжній сім’янин або заповзятий холостяк, якщо соціальне виховання щодо сімейної соціальності було формальним, відсутнім зовсім. Якість оволодіння сімейною соціальністю сприяє легшому засвоєнню, відтворенню та розвитку в людини наступних її форм від етнічної до глобальної. Перспектива розвитку соціальності особистос-

• 100 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ті — перехід від сімейних цінностей до глобальних із відповідним розвитком якостей, поведінки, а, отже, і рівнем самореалізації в цих соціумах. Безумовно, складовою С. людини, крім ціннісного ставлення до різних форм соціального буття, є усвідомлення власної С., спрямованість на її самовдосконалення через активне та відповідальне поліпшення соціального середовища. Проте розвиток С. не є безумовно поступовим.

Динаміка С. будь-якого соціального суб’єкта може зупинитися на певній її формі, обмежуючи тим самим можливості самореалізації індивідуальності цього суб’єкта, що не є «корисним» ані для нього, ані для соціального середовища. Отже, у процесі соціального виховання необхідно створювати умови «переходу» соціального суб’єкта від однієї форми С. до іншої, тобто гальмувати абсолютизацію цінностей будь-яких соціальних суб’єктів, соціумів, долаючи егоїзм особистісний, віковий, сімейний, національний, расовий, конфесійний, професійний, регіональний тощо. Тому розвитку С. сприяють вкорінені в ментальності соціуму дієві взаєморозуміння, взаємодопомога, взаємопідтримка. Допомагаючи долати проблеми-вади на шляху соціального розвитку людини (групи, суспільства), яка знаходиться в скруті, соціум створює умови, спрямовані на вирівнювання можливостей розвитку С. тих, кому допомагають, та прояву (і, водночас, зміцненню) С. тих, хто допомагає.

Соціальна динаміка людства у філогенезі, виокремлення нових форм соціального буття зумовлює потребу нових форм С. Інформаційне суспільство формує культури регіональних (європейський, південноамериканський та ін.) та загальнолюдського — глобального соціумів, отже, і відповідні форми С., які мають узгоджуватися з попередніми. С інформаційної доби потребує від соціальних суб’єктів гармонізації соціальних ставлень: а) людини до себе, різних соціальних груп, суспільства, регіонів світу, світової спільноти, до природи; б) різноманітних груп до себе, до окремої людини, інших груп, суспільства, регіонів світу, світової спільноти, природи; в) суспільства до себе, до окремої людини, різних соціальних груп, інших суспільств, регіонів світу, світової спільноти, природи; г) регіону світу до себе, до окремої людини, різних соціальних груп, суспільства, інших регіонів світу, людства, природи; ґ) людства до кожної людини, групи, суспільства,­ регіонів світу, природи, до себе як до цілісного соціального суб’єкта.

С., крім форм (сімейна, етнічна, громадянська, регіональна, глобальна та ін.), має рівні (біологічний, фізичний, душевний, духовний), які свідчать про якість оволодіння С. та умови її розвитку. Біологічний рівень С. зумовлений загрозою виживання людини як виду, наприклад, був притаманний первісному суспільству, коли окремий індивід поза общиною не міг існувати; можливий за інших часів, якщо людські спільноти опиняться в катастрофічних природних умовах. Біологічний рівень є вимушеноприродним. Фізичний — розвивається за примусового нав’язування цінностей певного соціуму, коли існує загроза існуванню соціального суб’єкта в разі недотримання цих цінностей. Історичним прикладом є архаїка, коли всі родини, племена (з власними віруваннями) мали дотримуватися «державних» вірувань племені, яке захопило центральну владу. Проте цей вимушено-соціальний рівень С. характерний для будь-якого авторитарного соціуму. Душевний рівень свідчить про цілеспрямоване «зацікавлення» соціальними цінностями соціальних суб’єктів з боку соціуму, пошук і ствердження того, що об’єднує на внутрі­шньо соціальному рівні, наприклад, розвиток відчуття національної, релігійної, родинної тощо спільності. Загрозами для подальшого розвитку С. соціальних суб’єктів, що опанували цей чуттєвий рівень, є абсолютизація цінностей засвоєної форми С. (що гальмує соціальний розвиток, призводить до конфронтації,