ESW_final_save
.pdf
Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 101 •
ворожнечі із зовнішніми соціальними суб’єктами і може закінчитися самознищенням) і маніпулювання на внутрішньо соціальному рівні цими відчуттями більшості соціальних суб’єктів заради досягнення власних інтересів соціального суб’єкта, що захопив центральну владу соціуму. Духовний — ціннісний є вищим рівнем С., виховується за наявності ціннісного плюралізму в демократичному соціумі через добровільний вибір соціальним суб’єктом системи ціннісних орієнтацій, її активну реалізацію в середовищі з повною відповідальністю за наслідки. Сучасні ЗМІ, перш за все Інтернет, міграційна свобода уможливлюють не лише відчуття національної, громадянської спільності, але й цінування своєї національної, громадянської унікальності в єдиній всесвітній культурі. Саме духовний рівень С. забезпечить формування та зміцнення глобальної культури людства на добровільних засадах, якщо через відповідні соціально-виховні технології люди зможуть подолати соціокультурний егоїзм представників різних вірувань, етносів, регіонів світу, коли сприйняття людства як вищої соціальної цінності буде домінувати серед авангарду населення будь-якої країни.
Літ.: Алєксєєнко Т. «Я — соціальне» та «Я — індивідуальне» у соціалізації особистості // Шлях освіти.— 2009.— № 4.— С. 7–9; Брушлинский А. В. Социальность субъекта и субъект социальности // Субъект и социальная компетентность личности / Под ред. А. В. Брушлинского.— М.: Ин-т психологии РАН, 1995.— С. 3–23.; Лавриченко Н. Категорії «соціальність», «духовність» і «моральність» в сучасній педагогічній науці // Шлях освіти.— 2003.— № 1.— С. 7–11.; Маль- ко А. О. Теоретико-методологічні основи розвитку соціальної педагогіки: Монографія.— Харків: ХДАК, 2004.— 280 с.; Рижанова А. О. Розвиток соціальності людини як умова формування громадянського суспільства // Наука і соціальні проблеми суспільства: освіта, культура, духовність.— Харків: ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, 2008.— С. 96–100.; Словарь по социальной педагогике: Учеб. пособие для студ. / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Академия, 2002.— С. 282.; Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник / Заг. ред. і укладання: В. П. Андрущенко, М. І. Горлач.— Київ— Харків: ВМП «Рубікон», 1997.— С. 319, 323–324.
Рижанова А. О.
СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНЕ СЕРЕДОВИЩЕ — ознака соціального середовища чи сукупність умов життєдіяльності особистості, що цілеспрямовано впливають на її свідомість і поведінку з метою формування певних якостей, переконань, духовно-ціннісних орієнтацій і потреб. Це конкретний прояв суспільних відносин, який сприяє соціалізації індивіда, адаптивності особистості до мінливого середовища, усвідомленню себе людиною, якій близькі й зрозумілі інтереси інших людей.
Завдяки створенню С.-в. с. для успішної соціалізації особистості відбувається інтеграція зусиль суб’єктів соціально-виховної діяльності й закріплюється взаємозв’язок компонентів соціально-педагогічного процесу (цільового, змістовного, організаційнодіяльного, оціночно-результативного); розширюється діапазон можливостей виховного впливу на особистість завдяки включенню в засвоєні соціальне та природне середовище; спеціально моделюються й створюються умови для самореалізації і самоствердження особистості, що сприяє її самовираженню, прояву неповторної індивідуальності, гуманізації ділових і міжособистісних стосунків тощо.
С.-в. с. має відповідати низці вимог: бути орієнтованим на розвиток особистості; відповідати запитам найближчого соціального оточення та очікуванням людини; бути діагностичним. У С.-в. с. існують джерела соціально-виховного впливу та його фактори, діють закономірності й принципи. Системоутворюючі фактори цього середовища — діяльність, спілкування та взаємини.
• 102 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери
Механізм організації С.-в. с.— сітка соціально-педагогічних подій. Вони виникають
урезультаті як ініціативної діяльності дорослих, так і діяльності дітей, молодих людей щодо освоєння та присвоєння життєвого простору, в основі якого лежать їхні особистісні потреби.
УС.-в. с. інтегрується соціально-виховний потенціал основних структур простору
зметою створення найбільш сприятливих умов для індивідуального розвитку того, на кого спрямована соціально-виховна дія, і активізацію творців даного середовища. Такі умови формуються в ході організованої й свідомої взаємодії (інтелектуальної, почуттєво-емоційної та вольової) індивідуальних і групових суб’єктів у трьох процесах: організації соціального досвіду, освіти та індивідуальної допомоги.
Взаємодія в такому середовищі надає соціальним відносинам можливість виховання стійкості, сприяє об’єднанню людей. Тоді ж маємо на увазі не лише взаємодію окремих особистостей, а взаємодію інфраструктур зі своєю системою соціалізуючого впливу: цілепокладання (цілі, завдання, функції); зміст, технології (засоби, форми, методи), форми управління. С.-в. с. має у своєму складі інституції, що безпосередньо чи опосередковано виконують ті чи інші соціальні функції (окремі функції інституцій
утакому середовищі можуть змінюватися).
Можна розглядати чотири типи С.-в. с.: догматичне, безтурботне, кар’єрне та творче. Зокрема догматичне середовище сприяє розвитку пасивності й залежності людини, для нього характерне переваження авторитарних методів виховання, жорсткої дисципліни, муштри, культу зовнішнього порядку, сліпого схиляння перед традиціями та ритуалами. Для такого типу середовища характерні самообмеження, самоздолання, непохитна впевненість в особистій правоті тощо. Така пасивність зазвичай трансформується у відчуженість і апатію. Даний тип С.-в. с. формує залежну особистість. Безтурботне середовище сприяє вільному розвитку, але й передбачає формування пасивності людини, яка живе в атмосфері внутрішнього благополуччя, поблажливості до негараздів соціального життя, в ідеалізованому світі з власним світосприйняттям. Тут формується особистість, яка завжди задоволена тим, що в неї є. Риси такої особистості: нездатність до протидії та боротьби; самоусунення від подолання труднощів. Кар’єрне середовище сприяє розвитку активності, проте спрямоване на саморекламу, зарозумілість, заздрість, злість, зловтіху. Основні риси особистості, яка формується в такому середовищі,— фальш і лицемірство. Творче середовище сприяє вільному розвитку особистості, емоційному піднесенню, позитивному, оптимістичному настрою. У такому середовищі формується особистість, якій притаманна активність у засвоєнні та перетворенні оточуючого світу, висока самооцінка, відкритість, свобода суджень і вчинків. Під час побудови й розвитку позитивного С.-в. с. його ініціатори повинні враховувати: наявність суб’єктів соціального життя, котрі спільними зусиллями змінюють навколишнє середовище; позитивну спрямованість дій; єдність процесів ідентифікації (зі своєю спільнотою та її членами), за допомогою якої вона засвоює цінності та традиції соціальної групи, соціуму, і відокремлення (відособлення) особистості в колективі, які сприяють формуванню індивідуальності людини. Тому при створенні С.-в. с. доцільно свідомо залишати у виховному просторі зони невпорядкованості — «ніші для нестандартної особистості», яка з тої чи іншої причини недоречна в існуючій соціально-виховній системі. Отож, основна рушійна сила розвитку С.-в. с. є протиріччя між процесами інтеграції (стандартизації ситуації, встановленні стійкої сітки міжособистісних відносин у розвитку духовно-моральних цінностей) і дезінте-
Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 103 •
грації (порушенні стабільності, нарощенні індивідуальних і групових розбіжностей, прояві ситуацій, які не відповідають загальноприйнятим нормам і цінностям.
Функції С.-в. с.: діагностично-прогностична (дозволяє вивчити проблеми та потреби дітей і молоді, визначити методики діяльності); забезпечення соціальних гарантій розвитку молодої людини як особистості (створення оптимальних умов для реалізації права навчатися, працювати, відпочивати; мати гарантію безпеки тощо); здійснення соціального захисту (надання допомоги в кризових і конфліктних ситуаціях); сприяння соціальній адаптації (надання допомоги та підтримка для безболісного входження в систему міжособистісних, групових, сімейних і суспільних відносин; формування навичок долання життєвих труднощів тощо); забезпечення соціальних зв’язків (координація, взаємодія і співробітництво різних соціальних інституцій).
Зміст соціалізуючого середовища не обмежений його проявом в окремих видах діяльності, а охоплює всі сфери життєдіяльності особистості: особистісну, сімейну, трудову, неформальну тощо. У такому середовищі здійснюється комплексний соціалізуючий процес — від виявлення в суб’єктів проблем, потреб до визначення соціалізуючих факторів і створення умов для їх застосування з конкретною метою та стосовно конкретної людини.
Організаційно-педагогічні умови С.-в. с.: цілеспрямоване педагогічне спілкування; креативно-стимулююча діяльність (створення ситуації успіху); науково-методичне забезпечення педагогічного процесу формування духовних цінностей. Соціальнопедагогічні умови: своєчасна соціально-педагогічна корекція в умовах моделювання життєвих ситуацій; урахування соціокультурних традицій; гармонізація впливу С.-в. с. (створення творчої атмосфери, довіри, співпереживання, гуманізму).
Шляхи включення особистості в С.-в. с.: ознайомлення зі середовищем; його діяльне засвоєння; педагогізація оточуючого середовища шляхом підтримки будьяких корисних ініціатив соціуму в соціальному вихованні людини; персоналізація середовища; формування в особистості адекватного ставлення до позитивних і негативних явищ оточуючої дійсності. Характер впливу С.-в. с. визначають не лише позитивні чи негативні установки, спрямованість дій, а й активність суб’єкта, його самостійність, ініціативність і самодіяльність.
Літ.: Плоткин М. М. Социальное воспитание школьников: Монография.— М.: Изд-во Института педагогики социальной работы.— 2003.— 200 с.; Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч.— метод. посіб.— К.: ІЗМН, 1998.— 112 с.; Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Харченко та ін.— К.: Наук. світ, 2003.— 233 с.; Литвинович В. Г. Социум и дети.— Минск, 1996; Соціальна педагогіка: Підручник / За ред. А. Й. Капської.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 468 с.; Мукомел С. А. Формування духовних цінностей старшокласників в умовах соціально виховуючого середовища: Дис. … канд. пед наук.— 2005.— 216 с.
Петрочко Ж. В.
СОЦІОЛОГІЯ (лат. societas — суспільство та гр. logos — слово, вчення) — наука про суспільство, що вивчає соціальне життя людей, їх спілкування та взаємодію. С. відображає намагання індивіда пізнати, осмислити суспільство та виразити власне ставлення до нього.
Поняття С. введене до наукового вжитку французьким філософом Огюстом Контом (1798–1857) у 30-х роках XIX століття. Конт ототожнював С. із суспільствознавством,
• 104 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери
яке об’єднувало всі галузі знань про суспільство. Філософія Конта, що отримала назву «позитивізм», передбачала спостереження, опис і систематизацію фактів і процесів су спільного життя в якості головних функцій С.
Зміни у трактуванні сутності поняття С. відбулися в XIX — на початку XX ст. у зв’язку з поширенням досліджень суспільства в економічному, демографічному, правовому та інших контекстах. Згодом було відокремлено соціальний аспект вивчення соціуму.
Подальші трансформації терміна С. пов’язані з ім’ям французького соціолога та філософа Еміля Дюркгейма (1858–1917), який створив так звану французьку соціологічну школу та ініціював перехід С. від науки, тотожної суспільствознавству, до науки, зосередженої на вивченні соціальних процесів і соціальних явищ суспільного життя, тобто самостійної науки, яка межує з іншими суспільними науками — історією, філософією, політекономією тощо.
На сьогодні існує безліч визначень поняття С., запропонованих найвідомішими фахівцями у цій галузі (Р. Арон , С. Кравченко, Є. Сірий, Є. Біленький, М. Козловець, Ж. Тощенко). Відзначимо, що більшістю вчених С. вважається наукою про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми та принципи їх взаємодії.
У сучасних дослідженнях зустрічаються різноманітні підходи до визначення предмета й об’єкта С. Однак, незважаючи на існування певних концептуальних протиріч, очевидно, тлумачення предмета С. повинно враховувати те, що остання є специфічним науковим знанням про суспільство, яке відрізняється від інших суспільних наук і має свій самостійний предмет.
Як загальнотеоретична наука С. охоплює низку соціологічних теорій, предмет яких — вивчення особливих станів і форм буття соціальних спільнот: соціальної стру ктури, культури, соціальних інститутів і організацій, особистості, а також процесів соціалізації індивідів у соціальних спільнотах.
Як наука про соціальні спільноти С. досліджує масові соціальні процеси і поведінку, стани і форми соціальної взаємодії та соціальних взаємозв’язків людей, що утворюють соціальні спільноти.
Щодо вивчення особистості, то С. розглядає її з позиції соціально-типових рис як суб’єкта розвитку суспільства. Так, особистість у С.— не тільки частина малої контактної групи, а й типовий представник певної великої соціальної групи, носій властивих цій групі норм, традицій, цінностей, поглядів і відносин. С. вивчає як індивідуальнонеповторні особистості, так і соціальні типи (А. Брегеда, А. Бовтрук, Г. Дворецька). Людина як сукупність усіх суспільних відносин керується у своїй поведінці, передусім, соціально набутими нормами. На цих засадах і формуються відносини не за родинним зв’язком і знайомством, а згідно зі сформованими соціальними цінностями, правилами, законами.
Отже, предметом С. є загальні і специфічні закони та закономірності розвитку й функціонування історично визначених соціальних систем, механізми дії та форми вияву цих законів і закономірностей у діяльності особистостей, соціальних груп, класів або народів.
Визначення об’єкта соціологічного пізнання потребує розгляду особливостей та аналізу сукупності соціальних зв’язків і соціальних відносин. Об’єкт соціологічного дослідження — певна соціальна дійсність, яка потребує вивчення відповідно до мети дослідження та його аналізу (соціальні спільноти, соціальні суб’єкти, соціальні про-
Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 105 •
цеси в їх конкретному стані та взаємодії тощо). Об’єктом соціологічного пізнання є суспільство як цілісна соціальна реальність; емпірично надана реальність, що відбиває ту чи іншу сторону соціального життя; розвиток і функціонування суспільства; такі об’єктивні явища суспільства, як соціальні відносини, соціальні зв’язки, соціальні організації, соціальні інститути тощо.
Як будь-яка гуманітарна наука, С. виконує специфічні й універсальні функції, які можна об’єднати у дві групи — пізнавальну (гносеологічну) і соціальну. Завдяки реалізації пізнавальних функцій стають доступнішими відомості про певні сторони життя соціальних об’єктів, їх властивості, відносини, а соціальна функція дає змогу оптимізувати процеси, відносини, зв’язки.
Зв’язок С. із життям суспільства реалізується через її основні й допоміжні функції. До найважливіших функцій С. належать теоретико-пізнавальна, практикоперетворювальна, світоглядно-ідеологічна, а також специфічні функції: гуманістична, культурна, описова, інформаційна, прогностична, критична, функція соціального контролю та соціального управління (А. Брегеда, А. Бовтрук, А. Комозин, А. Кравченко).
Теоретико-пізнавальна функція спрямована на вироблення нового соціологічного знання і реалізується через відстеження закономірностей еволюції суспільства, розкриття механізмів функціонування та розвитку соціальних процесів і явищ, визначення перспектив розвитку суспільства й аналіз пізнавальної діяльності соціуму.
Практико-перетворювальна функція пов’язана з виробленням науково обґрунтованих прогнозів щодо еволюції суспільства, які є основою перспективних планів соціального розвитку. Соціологічне прогнозування має цілісний характер і дає змогу визначити тенденції розвитку суспільства в сукупності всіх структурних елементів.
Світоглядно-ідеологічна функція спрямована на забезпечення наукової дискусії між концепціями, поширення наукової ідеології, формування соціологічного стилю мислення, підготовку компетентних спеціалістів, глибоке й усебічне засвоєння ними наукової ідеології.
Гуманістична та культурна функції пов’язані з роллю С. в культурному житті суспільства та гуманізації суспільних відносин.
Описова функція зумовлена необхідністю систематизації та опису одержаного дослідного матеріалу у вигляді аналітичних нотаток, звітів, статей, книг, комп’ютерних матеріалів, вивчення яких дає змогу відтворити картину життєдіяльності тих соціальних об’єктів, що вивчаються.
Інформаційна функція стосується використання соціологічної інформації з метою з’ясування динаміки, тенденцій розвитку соціальних процесів і прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень на основі отриманих даних.
Прогностична функція реалізується через соціальні прогнози, що дозволяють встановлювати тенденції розвитку соціального явища та моделювати досліджуваний процес.
Критична функція пов‘язується з моніторингом стану соціальних явищ і наслідків соціальних відносин.
Функція соціального контролю полягає у виробленні й науковому обґрунтуванні ефективних рекомендацій, спрямованих на боротьбу з девіантною поведінкою, удосконалення моральних відносин, підвищення рівня політичної культури і правової свідомості.
• 106 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери
Функція соціального управління виявляється у свідомій, цілеспрямованій дії щодо соціальних систем, інститутів, процесів з метою оптимізації напряму, темпів їх розвитку і функціонування.
Результативність реалізації перелічених функцій залежить від суспільних закономірностей, соціальних умов, рівня організації соціологічної діяльності, зв’язків С. з життям суспільства, а також від професійної підготовки соціологічних кадрів.
С. посідає важливе місце в системі суспільних і гуманітарних наук. Це зумовлено такими факторами, як спрямованість на вивчення суспільства, його процесів і явищ; відокремлення та вивчення загальної соціологічної теорії, що є теорією й методологією всіх інших суспільних і гуманітарних наук; визначення та моніторинг функціонування законів і закономірностей суспільного життя; розробка методів соціального вимірювання, які використовуються суспільними й гуманітарними науками. Система соціальних досліджень, створена на межі С. з іншими науками, сприяє підвищенню якості соціально-економічних, соціально-політичних і соціально-демографічних аналітичних зрізів і вимірювань.
Значення С. у системі суспільних і гуманітарних наук полягає в наданні науково обґрунтованої теорії про суспільство та його структури, а також у забезпеченні розуміння законів і закономірностей взаємодії його різноманітних систем і структур.
Літ.: Арон Р. Этапы развития социологической мысли.— М., 1992.— 608 с.; Григорьев С. И., Гуслякова Л. Г., Гусова С. А. Социология. Основы модернизации социального знания.— М.: Гардарики, 2006.— 235 с.; Дюркгейм Э. Социология и социальные науки // Философская и социологическая мысль.— 1992.— № 5.— С. 113–126; Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст.— К., 1993.— 336 с.; История социологии: Учеб. пособие / Ред.— сост. А. Н. Елеуков.— Минск: Высш. шк., 1993.— 126 с.; Комозин А. Н. Кравченко А. И. Популярная социология.— М.: Мысль, 1990.— 204 с.; Кравченко С. А. Социология: парадигмы через призму социологического воображения.— М.: Экзамен, 2007.— 750 с.; Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теоріі: навч. посіб.— К.: Атіка, 2009.— 492 с.; Соціологія: Навч.— метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Брегеда А. Ю., Бовтрук А. П., Дворецька Г. В. та ін.— К.: КНЕУ, 1999.— 124 с.; Тощенко Ж. Т. Социология. Общий курс.— М.: Прометей, 1994.— 383 с.; Соціологія: словник термінів і понять / Ред. Є. А. Біленький, М. А. Козловець.— К.: Кондор, 2006.— 372 с.; Cooley Ch. Social Organization: A Study of the Larger Mind / Ch. Cooley.— Schocken Books, 1962.— 425 p. 14. Parsons T. Social System / T. Parsons.— Routledge,1991.— 636 p.
Савченко С. В.
СОЦІУМ — (лат. socio — з’єднати, поєднати, розпочати спільну працю) — специфічна стабільна системна організації соціальних зв’язків і соціальної взаємодії, яка поєднує матеріальне й духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальних взаємодій і зв’язків.
Соціологія по-різному тлумачить поняття С. Е. Дюркгейм розглядав С. як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, С.— це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Парсонс визначав С. як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, С.— це сукупність відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності (Дж. Хоманс, В. Андрущенко, М. Горлач). Усі згадані інтерпретації терміну С. визначають спільний підхід до С. як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку.
Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 107 •
Основна задача системного підходу в дослідженнях С. полягає в поєднанні знань про С. у цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства. Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та відносини, що включають координацію і субординацію елементів, завдяки яким С. стає цілісною системою, що має певні характерні особливості.
По-перше, С.— це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне й духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо. По-друге, С. володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.
По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.
С.— це система, що постійно розвивається. У своєму розвитку вона послідовно проходила певні закономірні етапи, які в соціології фіксуються завдяки цивілізаційним критеріям.
Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій, ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем, новими формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками розвитку С. є характер суспільних відносин, рівень духовності людського фактора та рівень демократичності соціальних структур.
Серед характерних рис сучасного С. відокремимо глобальні масштаби виробництва (матеріального та духовного); інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин; утвердження демократичних форм життєдіяльності; випереджаючий розвиток науки відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.
Отже, виходячи з характерних ознак і притаманних йому особливостей, С.— це універсальний «спосіб» організації соціальних зв’язків і соціальної взаємодії, що забезпечує задоволення всіх основних потреб людей. С. являє собою соціальну систему, тобто цілісне, стабільне, саморегульоване утворення, основними елементами якого є люди, їх зв’язки, взаємодія і відносини (Е. Дюркгейм , А. Брегеда, А. Бовтрук, Е. Гоффман, Дж. Мід, T. Парсонс).
С. як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні єдності.
Соціальна єдність — це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фі ксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки.
Відповідно до базової системостворюючої ознаки відрізняють територіальні, етнічні, демографічні, культурні, історичні та інші єдності. Складна сукупність ознак дає мо жливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові.
Соціальна структура С. є частиною соціальної системи, до складу якої входять індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціальнотериторіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура виражає об’єктивний поділ С. на спільноти, класи, верстви, групи тощо, вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціаль-
• 108 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери
ної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.
Соціальні інститути (лат. institutum — установа) — це стійкі форми організації спільної діяльності людей. Процес інституціоналізації ґрунтується на необхідності організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб.
Соціальний інститут виникає на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп та інших спільнот. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, свою особисту системну якість та власну логіку розвитку.
Відокремлено типи соціальних інститутів за видами і функціональними якостями. Так, економічно-соціальні інститути забезпечують усю сукупність виробни-
цтва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи економічне життя з іншими сферами соціального буття.
Політичні інститути складають політичну систему С. Політичні інститути забезпечують відтворення та стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті, захист певних цінностей і норм.
Нормативно-орієнтуючі інститути розробляють механізми моральноетичної регуляції поведінки індивідів. Їх мета полягає в наданні поведінці й мотивації моральної аргументації та етичної основи, а також у ствердженні імперативних загальнолюдських цінностей, спеціальних кодексів та етики поведінки.
Нормативно-санкціонуючі інститути здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм і правил, закріплених в юридичних та адміністративних актах.
Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути визначають порядок і спосіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зборів, засідань, діяльність певних соціальних об’єднань.
Оскільки С. є цілісною гнучкою системою, якій притаманні саморозвиток і самовідтворення, виникає необхідність моніторингу соціальних змін, вивчення їх механізму та дослідження спрямованості й наслідків.
Соціальна зміна — це перехід соціальних систем, інститутів і організацій з одного стану в інший. Концепція соціального еволюціонізму займає домінуюче положення в соціології при тлумаченні соціальних змін. Однак поряд з нею досить широке розповсюдження мала теорія революційного перетворення суспільства, засновниками якої були К. Маркс і Ф. Енгельс.
Поряд з еволюціоністськими й революціоністськими теоріями суспільства, що базуються на ідеях прогресу, існують теорії, які заперечують можливість прогресивного розвитку С. Однією з таких теорій є концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства, згідно з якою весь історичний розвиток відбувається в межах єдиної й неподільної цивілізації та є закономірним єдиноспрямованим процесом прогресивного розвитку, переходу від нижчих ступенів до вищих.
Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 109 •
Наразі ідея про становлення єдиної цивілізації отримала широке розповсюдження й розвиток. Її укріпленню в науці і в суспільній свідомості сприяло усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі. Соціологія як наука про суспільство розглядає різноманітні підходи до прогнозування соціальних змін з метою співвідношення діяльності соціальних інститутів й актуальних потреб С. Суспільство, у свою чергу, знаходиться під впливом внутрішніх самоспричинених глибинних змін та зовнішніх історично детермінованих трансформацій.
Літ.: Дюркгейм Э. Социология и социальные науки // Философская и социологическая мысль.— 1992.— № 5.— С. 113–126. Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теоріі: навч. посіб.— К.: Атіка, 2009.— 492 с. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Ред.-упоряд. В. І. Волович.— К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998.— 736 с. Соціологія: Навч.— метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Брегеда А. Ю., Бовтрук А. П., Дворецька Г. В. та ін.— К.: КНЕУ, 1999.— 124 с. Соціологія / Ред. В. П. Андрущенко, М. І. Горлач.— К.— Харків: Єдинорог, 1998.— 624 с. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли.— К., 1992.— 264 с. Хоманс Дж. Социальное поведение как обмен // Современная зарубежная социальная психология.— М., 1989.— С. 82–91. Щекин Г. В. Система социологического знания.— К.: МАУП, 1995.— 208 с. Goffman E. The Presentation of Self in Everyday Life.— Anchor, 1959.— 259 p. Mead G. H. Mind, self, and society: From the Standpoint of a Social Behaviors.— Chicago: University of Chicago Press, 1934.— 401 p. Parsons T. The Evolution of Societies.— Englewood Cliffs, 1977.— 150 p.
Савченко С. В.
ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ — учення, концепції, системи наукових принципів, ідей, що узагальнюють практичний досвід і відображають закономірності розвитку людини, закономірності її поведінки, засвоєння суспільного досвіду. Соціальна педагогіка як наука про закономірності й механізми становлення та розвитку особистості
впроцесі освіти та виховання в різних соціальних інститутах базується на цілій низці теорій. Визначають інтегровані теорії, до складу яких входить декілька теорій: когнітивна теорія навчання (Ж. Піаже, Л. Колберг, Д. Бруннер та інші), яка спирається на пізнавальні процеси сприйняття, пам’яті, мислення, що використовують досягнення сучасної теорії інформації; діяльнісна теорія (О. Леонтьєв, П. Гальперін та інші),
воснові якої лежать принципи: уява про психіку не тільки як про відображення оточуючого світу, системи образів, а як систему дій; визнання соціальної природи психічного розвитку людини; єдність матеріальної та психічної діяльності. До діяльнісної теорії входять також теорія змістовного узагальнення Д. Ельконіна — В. Давидова, теорія поетапного формування мисленнєвих дій П. Гальперіна — Н. Тализіної; теорія соціального научіння А. Бандури — Е. Маккобі, трактує розвиток людини як набуття нею нових форм реакцій шляхом наслідування поведінки інших людей або спостереження за ними; теорія розвивального навчання та виховання (Л. Виготський, Л. Занков, Д. Ельконін, В. Давидов) стверджує, що організація (зміст і методи) зовнішніх впливів може змінити темпи та межі розвитку (освіти). Ця теорія інтегрує в себе декілька теорій, одна з яких — теорія інтеріоризації (перехід «матеріальної» /зовнішньої діяльності у внутрішній розумовий план); біхевіористична (поведінкова) теорія научіння
(Д. Локк, Є. Торндайк, Д. Уотсон. Б. Скиннер та інші), яка певною мірою заперечує свідомість як основний компонент психологічних процесів людини, базується на обґрунтуванні зовнішніх поведінкових актів, що, на думку біхевіористів, утворюються шляхом механічного (рефлекторно-фізіологічного) закріплення адекватних реакцій організму
• 110 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери
на вплив зовнішнього середовища. Теорія обґрунтовує загальну формулу засвоєння: «стимул — реакція — підкріплення»; психоаналітична теорія (А. Гезелл, З. Фрейд, А. Фрейд, Е. Еріксон та інші), досліджує та розвиває положення про засвоєння досвіду міжособистісних стосунків через досвід раннього сімейного спілкування, подолання конфліктів шляхом вирішення життєвих завдань, задоволення бажань соціально значущими способами; у генетичій (біологічній) теорії (К. Лоренц, Дж. Боулбі, М. Клаус, Д. Кеннел та інші) засвоєння досвіду дитиною розглядається як генетично запрограмоване копіювання (імпринтинг — поведінка за певним зразком). Один із яскравих прикладів інтегрованої генетичної (біологічної) теорії — теорія прихильності Дж. Боулбі, в основі якої психоаналіз З. Фрейда та теорія стадійного розвитку Е. Еріксона. Він і його послідовники (М. Ейнсворт, Лангмайер, В. Фалберг та інші) довели важливість прихильностей та інтерперсональних стосунків між дитиною і батьками (чи особами, які їх замінюють) для нормального розвитку дитини та її ідентичності. Прихильність розглядають як взаємний процес утворення зв’язку між людьми на рівні рефлексів, що зберігається невизначений час, навіть якщо ці люди не живуть разом; зв’язок, що дає почуття захищеності та безпеки, близький зв’язок між двома людьми, який не залежить від їхнього місцезнаходження та слугує джерелом їхньої емоційної близькості;
соціоенергетична (культурно-родова) теорія (Е. Вільсон, П. Флоренський, Д. Радьяр) стверджує, що дитина засвоює тільки те, що є в суспільно-історичному середовищі (культурі), з яким вона взаємодіє; культурно-історична теорія Л. Виготського стверджує, що внутрішні психічні функції (увага, пам’ять, емоції тощо) не є внутрішніми природно (визначально), а утворюються впродовж життя в результаті оволодіння зовнішніми засобами культурної поведінки та мислення. Необхідно зазначити, що всі теорії визнають, що розвиток людини — це самокерований процес, зумовлений спадковими факторами, який здійснюється під впливом соціального середовища.
Літ.: Афанасьев В. Г. Системность и общество.— М., 1980; Педагогическая антропология / Авт.— сост. В. С. Кукушина.— Ростов-на-Дону: МарТ, 2002; Селевко Г. К. Энциклопедия образовательных технологий: В 2 т.— М.: НИИ школьных технологий, 2006.— 816 с.; Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / За ред. Звєрєвої І. Д.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 316 с.; Фи-
лософский словарь. Изд. 7. / Под ред. И. Т. Фролова.— М.: Республика, 2001; Энциклопедический
социологический словарь / Ред. Осипова Г. В.— М.: РАН, 1995.— 939 с.
Звєрєва І. Д.
Теорії соціальної роботи — сукупність сформованих у процесі пізнавальної, практичної діяльності уявлень, концепцій, понять, які відображають закони, закономірності, принципи, тенденції розвитку соціальної роботи, обґрунтовують моделі практики і техніки втручання.
Процес соціальної роботи є складним, потребує різнопланових знань. До того ж сучасна соціальна робота поєднує різноманітні наукові школи, моделі практики, засновані на теоретичних поглядах різних шкіл. Це дає підстави охарактеризувати її як парадигмальну (засновану на різних наукових і науково-практичних парадигмах і підходах) теорію.
Соціальна робота, як і кожна наука, потребує теорії через низку причин: без теорії неможливо накопичити знання й покращити розуміння цієї діяльності; без теорії неможливо встановити відбір інформації, тобто визначити певні пріоритети, базис; без теорії неможливо сформулювати питання, які виходять за межі загальноприйнятих