ESW_final_save

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 21 •

процесу розв’язання таких завдань, оскільки ґрунтуються на різних видах зовнішнього підкріплення.

Адекватним цій меті виступає генетико-моделюючий метод, спрямований на формування самосвідомості та спирання на неї у виховному процесі. Однак щодо особистісного розвитку суб’єкта цей метод ще не розроблений. Він застосовується лише в експериментальних дослідженнях процесу навчання. Тому дамо йому психологічну характеристику, виходячи з механізму вольового спонукання. Генетикомоделюючий метод містить засоби, за допомогою яких суб’єкт організовує свою поведінку як на етапі сприймання, так і довільного прийняття соціальної вимоги. Ці засоби функціонують у процесах формування емоційних образів і вольових переживань. Генетико-моделюючий метод повною мірою реалізує ідею соціальної зумовленості психіки людини, оскільки в ньому лише соціальні детермінанти виступають як психологічні знаряддя розгортання внутрішнього процесу.

Той чи інший метод виховання є певним способом організації педагогічних впливів і діяльності суб’єкта, спрямованої на їх прийняття. Від цієї організаційної функції залежить розвивальна ефективність використовуваного методу. Тому при побудові генетико-моделюючого методу в галузі виховання особистості слід виокремити його основоположний щодо організаційної функції принцип.

Теоретичний аналіз сутності генетико-моделюючого методу дає змогу сформулювати його як принцип активності компонентів ситуації. Він констатує відношення між суб’єктом і навколишнім соціальним середовищем. Суб’єкт і соціальне середовище розглядаються тут як первісна єдність, ситуація, яка є рушійною силою поведінки. При цьому потрібно виходити з того, що соціальні чинники є не лише сприятливим, а й пасивним щодо суб’єкта ґрунтом. Ідеться про активну дію на нього цих чинників. Крім того, вони включаються в структуру психічних операцій, починають виконувати функції активних «агентів», які зовні керують внутрішніми процесами.

Якщо взяти до уваги сформований у психології виховання підхід до відношення «соціальна дія — суб’єкт», то виявиться, що в ньому нерівномірно представлені його структурні компоненти. Основний акцент зроблено на зовнішній і внутрішній бік діяльності суб’єкта. Соціальна дія — дія середовища — залишається методично збідненою, недостатньо операціоналізованою, що знижує її перетворювальну ефективність.

Про активність соціальних чинників (вимог, подій тощо) можна говорити остільки, оскільки вони справляють вплив на суб’єкта, викликають у нього психічну діяльність. Стосовно завдання довільного прийняття суб’єктом етичної норми важлива активність не сама по собі, а ступінь її вияву. Вона має бути такою, щоб відображення суб’єктом соціальної вимоги не завершувалось у формі образу сприймання (перцепту), а породжувало в нього процес емоційного переживання сприйнятого. Сформований емоційний образ етично-моральної вимоги й далі виявляє активність у плані спонукання суб’єкта до внутрішньої роботи, спрямованої на довільне прийняття рішення діяти запропонованим способом.

Принцип системності особистісних якостей розкриває у внутрішніх зв’язках і закономірностях складний етап їх перетворення в процесі культурного розвитку людини. Витоками особистісних якостей є елементарні емоційні переживання, що трансформуються в усвідомлені почуття-спонукання до поведінки й діяльності. Ці дві основні форми, що їх набувають емоції, становлять сутність розвитку особистісних якостей. Таким чином, усвідомленість перетворює просту за внутрішньою будовою емоційну

• 22 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

реакцію на складне, системне утворення — когнітивно-емоційну цілісність, психічний еквівалент особистісної якості. Примітивне, неусвідомлене емоційне переживання спричиняє ситуативну поведінку, унаслідок чого дитина стає пасивним суб’єктом, середовище керує нею. Завдяки вияву особистісних якостей відбувається перехід від ситуативної поведінки до свідомої, соціально нормованої.

Принцип довільності особистісних якостей пояснює своєрідність самого моменту їх виникнення, а розвиток їх є вольовим процесом, оскільки в індивіда завжди наявне стійке прагнення до функціонування за законами природних способів поведінки, які чинять певний опір свідомому прийняттю вироблених суспільством способів життєдіяльності. Довільність характеризується тим, що суб’єкт набуває здатності будувати свою поведінку свідомо (на основі особистісних якостей, що перебувають у процесі формування), звільняючись від влади як свого природного стану, так і конкретної ситуації.

Літ.: Левківський М. В. Формування відповідального ставлення до праці в учнів­ загальноосвітньої школи (історико-теоретичний ас­пект).— К., 1994; Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека.— К., 1994; Савчин М. В. Психологічні основи розвитку відпові­ дальної поведінки особистості.— К., 1997; Сперанский В. И. Социальная ответственность личности: сущность и особенности формирования.— М.: Моск. ун-т, 1987.— 152 с.

Бех І. Д.

ВІКТИМОЛОГІЯ (лат. victima — жертва та грец. logos — наука, учення) — учення про поведінку жертви насильства. Віктимологія соціально-педагогічна — галузь знань, складова частина соціальної педагогіки, яка вивчає реальні чи потенційні жертви несприятливих умов соціалізації, їхній розвиток і виховання. Термін В. взято з кримінології, спеціальний розділ якої — юридична В. — досліджує проблеми людей, що стали жертвами злочинів. Предмет соціально-педагогічної В. — вивчення дітей і дорослих, які опинились у складних життєвих ситуаціях і потребують спеціальної соціальної та педагогічної допомоги. До них належать: інваліди (крім тих, які не мають юридичної дієздатності), діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти із сімей, що перебувають у складних життєвих обставинах (з низьким економічним рівнем, аморальною атмосферою, проявами насильства в сім’ї тощо), діти із сімей вимушених переселенців, біженців та інші.

Ознаки й обставини, що дозволяють вважати людину жертвою соціалізації, можуть мати постійний характер (сирітство, інвалідність) або виявитися з часом (соціальна дезадаптація, наркоманія тощо); деякі з них неможливо усунути (сирітство, інвалідність), інші можливо попередити або змінити (різноманітні соціальні відхилення, протиправна поведінка тощо). Процес переходу до стану реальної жертви несприятливих умов соціалізації називають віктимізацією. Він зумовлений таким явищем як віктимність — суб’єктивна схильність людини стати жертвою несприятливих умов соціалізації.

В. на основі дослідження фізичних, психологічних і соціальних відхилень у розвитку людей визначає загальні й специфічні принципи, цілі, зміст, форми й методи профілактики та мінімізації, компенсації й корекції тих обставин, унаслідок яких людина стає жертвою несприятливих умов соціалізації; визначає методи діагностики віктимності особистості, віктимогенності груп і мікросоціуму; вивчає віктимогенні чинники й визначає можливості суспільства, держави, інститутів й агенцій соціалізації з подолання впливу негативних явищ на розвиток особистості; виявляє типи віктимогенних людей,

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 23 •

сензитивність осіб того чи іншого типу та віку до різних віктимогенних чинників і розробляє соціальні й психолого-педагогічні заходи відповідної профілактики: прогнозує можливості надання допомоги людині.

Літ.: Коджаспирова Г. М., Коджаспиров А. Ю. Педагогический словарь: для студ. высш. и сред. пед. учеб. заведений.— М.: Академия, 2000.— 176 с.; Мустаева Ф. А. Основы социальной педагогики: учебник для студ. высш. пед. учеб. заведений.— 2-е изд., перераб. и доп.— М.: Академ. проект, 2001.— 416 с.; Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової.— К.: УДЦССМ, 2000.— 260 с.

Песоцька О. П.

ГЕНДЕР (англ. gender — рід, найчастіше граматичний). Спочатку поняття належало виключно лінгвістиці. У 1968 р. американський психоаналітик Роберт Столлер уперше використав термін у новому розумінні. Це перервало класичну традицію соціальнопсихологічного аналізу сексуальності особистості, у якій провідне місце належало біологічним детермінантам. Сучасне поняття Г. означає соціальну стать з її особливостями мислення, поведінки, що визначають соціально-рольовий статус людини. Зміст Г. сформувався у процесі теоретичного розвитку фемінізму, гендерних теорій. На відміну від біологічної статі (англ. sex), що поділяє чоловіків і жінок за анатомічними ознаками, Г. схарактеризовує однаковості чи відмінності чоловіків і жінок у соціальних ролях, способі життя, моделях поведінки, намірах і прагненнях, нормах і очікуваннях тощо. Кожне суспільство має свою систему норм, стандартів поведінки, стереотипів громадської думки стосовно виконання відповідних соціальних статевих ролей, уявлень про «чоловічу» та «жіночу» поведінку. Отже, у Г. віддзеркалюється саме те, що у статі обумовлено культурою, соціальною практикою, соціально-рольовим статусом, який визначає соціальні можливості чоловіка чи жінки в різних сферах життєдіяльності. Поняття Г., незважаючи на відносно короткий термін існування, знайшло визнання в усіх суспільних дисциплінах, ставши одним із центральних та фундаментальних понять сучасного суспільства, складовою процесу глобалізації.

Г. тлумачиться як система цінностей, норм і характеристик чоловічої і жіночої поведінки, соціально-рольових статусів, стилю життя і способу мислення, ролей і відносин між статями, набутих у процесі соціалізації й обумовлених конкретними історичними, соціально-економічними умовами, культурою. Отже, Г. у широкому сенсі — складна система­. Вона є відображенням життя у світі, в який ми приходимо не просто людьми, але чоловіком чи жінкою. Народжуючись, люди завжди опиняються в системі певних відносин, очікувань. Концепція Г. включає соціально-психологічні характеристики, здібності й типову поведінку, притаманну жінкам і чоловікам. Ролі та обов’язки, які виконують представники різних статей, підвладні змінам, залежні від особливостей культури й соціально-економічних відносин, характерних для конкретного етапу суспільного розвитку. Наприклад, у ІІ пол. ХІХ ст. в суспільстві точилися дискусії щодо спроможності жінок навчатися в університетах. Багато людей, серед яких були й фахівці, поділяли точку зору, що вища освіта завдасть шкоди як окремій жінці, так і суспільству загалом. У сучасних умовах право жінок на вищу освіту не піддається сумніву, але багато дівчат, жінок відмовляються від високих професійних намагань, лідерства, тому що, на їх думку, це може завадити дівочій привабливості в очах чоловіків, створити труднощі для сімейного життя, виховання дітей. Уявлення про лагідну, ніжну, турботливу, привабливу, чутливу й слухняну жінку все ще продовжує залишатися сталим

• 24 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

гендерним стереотипом громадської думки, впливаючи на реальну поведінку молодих дівчат і жінок. В українському суспільстві процеси рівноправності жінки і чоловіка чимдалі зазнають європейських і світових впливів. Так, усе більше українських чоловіків погоджуються, вважають за потрібне брати участь спільно з майбутніми мамами

внавчальних і просвітницьких програмах з підготовки до народження дитини, бути присутніми при пологах, що в недалекому минулому було важко уявити.

Отже, концепція Г. ставить у центр не проблеми жінок, а стосунки між статями та всередині них.

Важливого значення для процесу формування особистості набуває гендерна ідентичність — усвідомлення себе зв’язаним з культурними визначеннями чоловічості та жіночості. Існування трансвеститської й транссексуальної ідентичностей свідчать про те, що Г. залежить не тільки від статі, а є результатом культурних чинників.

Гендерні дослідження — напрям наукової діяльності та її соціальної організації, спрямованої на вивчення місця, ролі, активності, волевиявлення, самореалізації жінок

вісторичних умовах соціального буття певної епохи. У сучасній Україні розширюється спектр проблем, за якими здійснюються гендерні дослідження в рамках різних наукових дисциплін, зокрема й у педагогіці. Починаючи з 2005 р. плідно працює Науководослідний центр з проблем гендерної освіти і виховання учнівської і студентської молоді НАПН України і Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Однією з ініціатив центру є проведення конкурсу студентів і молодих учених «Гендерні дослідження», що передбачає впровадження гендерно чутливого підходу у сферу гуманітарного знання.

Україна підписала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У Конституції України зафіксована норма про надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності. Рівність статей закладена в основу всіх законів України, як наприклад: «Про охорону дитинства», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту» та ін. Українське законодавство відповідає міжнародним стандартам, зокрема міжнародним документам, спрямованим на захист прав жінок, викорінення всіх форм статевої дискримінації. Серед сформульованих ООН Цілей Третього тисячоліття наголошено на пріоритетності сприяння гендерній рівності та наданні більших повноважень жінкам. У грудні 2006 р. постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Державну програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р. З огляду на це завдання освіти полягає у створенні освітнього простору з рівними можливостями для дівчаток і хлопців, юнок і юнаків, жінок і чоловіків. На вирішення цього завдання спрямований Наказ Міністерства освіти і науки від 10.09.2009 за № 839 «Про впровадження принципів гендерної рівності в освіту». У 2009 р. в Україні за сприяння ООН та Євросоюзу було проведено Всеукраїнський гендерний освітній форум «Через освіту — до рівності», у якому взяли участь понад 300 педагогів, науковців, представників засобів інформації та громадськості. У науковий оберт вже увійшло поняття гендерне виховання, під яким розуміється цілеспрямований, організований і керований з боку суспільства процес конструювання чоловічих і жіночих ролей, поведінки, діяльності та формування психологічних характеристик особистості залежно від їхньої біологічної статі.

Поки залишається неусталеним зміст поняття гендерна педагогіка, але знаходить поширення думка, що це сукупність підходів, спрямованих на створення комфортних

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 25 •

умов у школі для соціалізації дітей, важливою умовою якої є гендерна самоідентифікація як хлопчика, так і дівчинки.

Літ.: Большой толковый социологический словарь.— М.: АСТ, 1999.— Т. 1.— С.110; Введение в гендерные исследования. Ч.І: учебное пособие / Под ред. И. А. Жеребкиной.— Харьков: ХЦГИ, 2001; СПб.: Алетейя, 2001.— 708 с.; Веснянка Ольга. Гендерні курси в українській освіті — лише на користь [Електронний ресурс] / ТЕМЫ ДНЯ | DW.DE — Режим доступу: http://www.dw-world.de/dw/ article/0,,5259256,00.htm —­ [б. д.] — Загол. з екрану; Гайденко Вікторія. Гендерна освіта для мінливого світу [Електронний ресурс] / Філософія в Україні — Режим доступу: www/ URL: http://www. philosophy.ua/lib/6gaydenko-fo-1-3-2006.pdf —­ [б. д.] — Загол. з екрану; Наказ МОН від 10.09.2009 р. за № 839 «Про впровадження принципів гендерної рівності в освіту» [Електронний ресурс] / НАУ-Online — Режим доступу: www/ URL: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1038.2361.0 — 10.09.2009 р.— Загол. з екрану; Основи теорії гендеру: Навчальний посібник.— К.: K.L.С., 2004.— С.12; Социология: Энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов [и др.] — Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2003.— С.209–210; Цокур О., Іванова І. Розвиток гендерного підходу в освіті [Електронний ресурс] / Освіта.ua — Режим доступу: www/ URL: http://osvita.ua/school/technol/313 ­— 03.03.2008 р.— Загол. з екрану.

Лактіонова Г. М.

ГІДНІСТЬ — усвідомлення й переживання особистістю самої себе в сукупності духовно-моральних характеристик, що викликають повагу оточення. Г. є традиційною духовною цінністю, але її конкретне розуміння та призначення в контексті розвитку особистості історично зазнали істотних змін.

З самого початку категорія гідності покладалася як засаднича цінність поряд з такими цінностями як справедливість, свобода, милосердя тощо. Якраз у такому вимірі вона осмислювалася й культивувалася в процесі морального вдосконалення особистості­. Тут акцент робився на Г. як певному моральному ставленні людини до оточуючого­ світу. Відтак, ця цінність вважалася джерелом високих вчинків людини.

Г.пов’язувалася з відповідністю складових морального образу Я-особистості та її професійних здібностей вимогам певної суспільної діяльності, яка могла в результаті цього набути ознак смисложиттєвого устремління. Якраз у такому сенсі формулюється судження, що людина гідна того чи іншого звання, посади чи справи. Тож і особистість переживала свою гідність у зв’язку з відповідністю конкретному соціальному становищу. Почуття Г. виступало інтегральним мотивом соціального діяння, до складу якого входили й мотиви егоїстичної спрямованості; і цей фактор міг істотно змінити моральну систему особистості та вплинути на її суспільну оцінку. У цьому сенсі поняття Г. вступало в синонімічний ряд з поняттям «честь». Тому в текстовій формі вони вживалися послідовно.

Поступово поняття Г. як моральне ставлення особистості до світу людей і світу речей трансформується у ставлення особистості до самої себе, тобто перетворюється на самоставлення. У цьому сучасному статусі ми здійснюватимемо її подальше осмислення. Відразу наголосимо, що психологічні механізми процесів ставлення особистості до зовнішніх агентів і ставлення її до власного внутрішнього світу єдині: відбувається рівною мірою задіяння механізмів сприймання, мислення, пам’яті, емоційних переживань. Тож чим більший досвід діяння особистість набуває з оточуючою дійсністю, тим оптимальнішим буде її діяння щодо самої себе. Важливо, що в онтогенезі досвід діяння предметної спрямованості передує досвіду діяння внутрішньої спрямованості, і цю закономірність слід неодмінно враховувати у виховному процесі. Однак якомога рання інтенсифікація останнього досвіду є умовою продуктивності процесу виховання. Пе-

• 26 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

рераховані нами психологічні механізми виступатимуть реальними детермінантами формування й почуття Г. як духовної цінності в сучасному її розумінні.

Отже, під Г. будемо розуміти усвідомлення й переживання особистістю самої себе в сукупності морально-духовних характеристик, що викликають повагу оточення. При цьому не виключається варіант, коли внутрішні утворення як характеристики особистості не викликають поваги до неї. У такому випадку слід говорити про ступінь суспільної значущості цих характеристик особистості, або ж про недостатню моральну вихованість того, хто вступає у взаємодію з носієм почуття гідності. Будемо мати на увазі, що такий зворотній зв’язок, як повага — ставлення об’єкта Г. до її суб’єкта, — є обов’язковим у концептуалізації почуття Г.

У випадку, коли об’єкт Г. не проявляє поваги до суб’єкта Г., останній захищає своє право на заслужену повагу відповідними гуманними способами, тобто чинить виховний вплив на нього.

Г. особистості має зовнішнє втілення: у поставі, ході, мові. Характер нашої ходи, рухів, мови з найперших хвилин формується під впливом нашої взаємодії з соціальним простором, який може бути або простором поваги, або зневаги. Конкретний стиль зовнішнього втілення є улюбленим предметом для творів письменників-сатириків. Однак у виховному плані більш важливим є внутрішній вимір почуття гідності, який вбачається в самодостатності та сенсі життя особистості.

Визначення поняття Г. як ставлення особистості до себе в контексті поваги іншими є дієвим підґрунтям для розкриття процесу його виховання в сутнісних показниках.

Змістовною основою Г. виступає сукупність моральних характеристик особистості. Вони повинні піднятися до рангу відповідних цінностей як безумовних смислоутверджувальних імпульсів морально-духовної активності особистості. Процесуальний механізм їх формування звично розглядається як оволодіння особистістю когнітивним компонентом, який має набути суб’єктивної значущості на основі впливу емоційноціннісного компоненту. У своїй єдності ці компоненти утримують знання (поняття) про певну етичну норму та її бажаність для особистості, і в такій цілісності виступають початковим мотивом до відповідного вчинку (реалізації поведінкового компоненту). У міру практичного вправляння даний мотив і трансформується в конкретну морально-духовну цінність.

Педагогічні умови в традиційному їх розумінні як єдність змісту, методів і форм організації процесу виховання мають зосереджуватися на формуванні розглянутої нами когнітивно-емоційної цілісності як породжувальної основи морального мотиву, а згодом і відповідної цінності. У цьому зв’язку наголосимо на недопустимості спрощеного підходу до формування когнітивного компоненту (знання про етичну норму). Обмеження цього процесу лише інформаційним поданням є вкрай неефективним. Тут має принципове значення, у якій формі — абстрактно-повідомляючій чи особистісній — вихованець оволодіває моральним змістом. Важливо, щоб даний зміст був проблемно представлений в етико-когнітивній антиномії (добро — зло). Слід також забезпечити у свідомості вихованця послідовність внутрішнього руху від образу моральної дії до її сутності та збалансованість понятійного й діяльнісного видів інформації у виховному впливі педагога. Ним має бути сповна використаний феномен непрямої виховної дії та проектування позитивної метафоричної системи.

Осереддям методичного впливу на формування когнітивно-емоційної цілісності повинна виступити розроблена нами дискурсивна технологія інтимно-особистісного

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 27 •

спілкування та методи педагогічного переконання й умовляння. Видаються неефективними ті виховні технології та методики, у яких­ототожнюються морально-духовні якості­ (властивості) і відповідні цінності. Перші формуються лише на основі використання механізму свідомості, тобто на глибокому й усебічному розумінні необхідності поводитися на основі суспільно значущих норм і вимог. Другі, використовуючи всі методичні засоби механізму свідомості, апелюють до механізму самосвідомості, за якого суб’єкт спрямовує всю свою розумово-емоційну напругу на певну моральнодуховну якість, що зароджується, і глибоко переживає її у формі радості за своє надбання, а отже й за самого себе як носія духовного Я-образу.

Відтак морально-духовна цінність набуває більшої сили переживання та стійкості порівняно з якістю, тому з більшою вірогідністю реалізується в тому чи іншому вчинку як провідна його спонука.

Якщо конкретні ситуативні умови можуть загальмувати в особистості практичну реалізацію морально-духовної якості, то морально-духовна цінність здатна чинити їм опір і діяти у відповідності з позитивною внутрішньою налаштованістю, тобто на основі актуалізації процесу самодетермінації морального діяння.

Навколо цінностей як безпосередньої основи майбутнього почуття гідності розгортається особлива внутрішня діяльність, вектор якої задається самим фактом ставлення особистості до самої себе. Вичленимо в цьому зв’язку необхідні й достатні етапи цієї внутрішньої діяльності.

Мета першого з них полягає в необхідності концептуального пізнання власних цінностей особистості, що ввійшли до її внутрішнього досвіду та виступили мотиваційними орієнтирами її духовно-практичної діяльності. Провідним психологічним механі­ змом для досягнення даної мети виступає так звана об’єктна рефлексія як мислення, що виокремлює певну цінність з ряду інших і перетворює її на безпосередній предмет дослідження. Тут важливо, щоб суб’єкт усвідомив конкретну моральну цінність як відповідний лише їй спосіб моральної дії. Адже, наприклад, спосіб реалізації справедливості відмінний від реалізації способу щедрості, вірності тощо.

Другий етап передбачає схвалення даної моральної цінності як такої, що має смислові переваги в порівнянні з іншими цінностями, що входять до морально-духовної системи особистості. Як бачимо, між першим і другим етапами (як і подальшим) має забезпечуватись зв’язок наступності, оскільки без пізнання цінності особистості неможливо здійснити й операцію її схвалення.

На третьому етапі розгортається самооцінювання особистості, змістовним підґрунтям якого виступає моральна цінність, що усвідомлювалась особистістю на попередніх етапах. Самооцінка як результат такого процесу самооцінювання має свою специфіку, викликану безпосередньо матеріалом, який підлягає оцінюванню, тобто морально-духовною цінністю. На відміну від звичайної самооцінки, яка має забезпечити об’єктивність виміру особистістю власних можливостей і якостей (звідси вимога її адекватності, а не заниженості чи завищеності), морально-духовна самооцінка поряд із цією функцією викликає позитивне емоційне ставлення особистості до себе.

З позиції перспективи подальшого саморозвитку особистості дане емоційне самоставлення видається надзвичайно важливим. Це емоційне утворення будемо кваліфікувати як самоповагу, за якої особистість не ганьбить, принижує чи картає себе, а шанує в повному розумінні цього терміну. Якраз ця шаноба, леліяння, пещення себе синтезуються в самоповагу, що конституює (власне, дає життя) почуттю Г. особистості

• 28 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

за необхідності заслуженої поваги з боку інших людей. Отже, формулу Г. особистості складає єдність її самоповаги та поваги оточенням.

Таким чином, почуття Г. не дозволяє людині замкнутися у своєму внутрішньому світі й жити за його особливостями, а повсякчас бути дієво причетною до людського оточення, змінюючи його за мірками власного морально-духовного розвитку.

Літ.: Анисимов А. Л. Честь, достоинство, деловая репутация.— М.: Норма, 1996.— 168 с.; Бандзеладзе Г. Д. О понятии человеческого достоинства.— Тбилиси: Мецничреба, 1979.— 107 с.; Кадышева Л. Б. Аналіз самооцінки студентів як складової почуття власної гідності // Вісник

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразина,— № 793.— Серія «Психологія».—

Випуск. 39.— Харків, 2008.— С. 191–196.

Бех І. Д.

ГРОМАДСЬКЕ ЗДОРОВ’Я — сукупне здоров’я населення, що відображає динамічний стан фізичного, психологічного, соціального благополуччя людей, які здійснюють свою життєдіяльність у визначених соціальних спільнотах: громадах, регіонах, країнах.

Г. з. є не тільки сукупністю характеристик й ознак індивідуального здоров’я, не тільки являє собою інтегральну картину стану й динаміки здоров’я та відтворення населення, їх визначальних факторів; це характеристика однієї з найважливіших якостей суспільства як соціального організму, найважливіший об’єктивний критерій його розвитку.

Походження словосполучення Г. з. пов’язують з декількома аспектами: по-перше, iз впливом соціальних факторів на здоров’я, по-друге, із зіставленням понять «громадське» — «індивідуальне»; по-третє, з виявленням механізмів дії на здоров’я населення за допомогою інструментів громадського впливу.

Історія Г. з. нараховує не більше двохсот років. Уперше термін Г. з. згадується в статуті «Охорона народного здоров’я», що був прийнятий в Англії у ХІХ ст. Проблеми Г. з. представлені в роботах Г. Апанасенко, В. Ананьєва, І. Брехмана, Б. Райна, Дж. Брауна, М. Блакстера, В. Вернадського, Дж. Вейланта, Дж. Гібсона, Н. Григор’євої, І. Гуревича, І. Журавльової, В. Еванса, В. Казначєєва, Ю. Лисицина, А. Маслоу, М. Мюррея, В. Петленка, Є. Роджерса, Дж. Таппа та ін.

Новий підхід до розвитку світової спільноти через розуміння Г. з. як основи її процвітання і загальнолюдської цінності викладений у концепції сприяння покращенню здоров’я (Алма-Атинська декларація, Оттавська хартія, Аделаїдські рекомендації, Сундсвальска заява, Джакартська декларація, Всесвітня декларація з охорони здоров’я «Здоров’я для всіх у XXI столітті», Бангкокська хартія).

Згідно з визначенням ВООЗ, поняття Г. з. розглядається як найважливіший медикосоціальний ресурс і потенціал суспільства, який сприяє забезпеченню національної безпеки й обумовлений комплексною дією соціальних, поведінкових і біологічних факторів.

Соціальна обумовленість здоров’я підтверджується численними медикосоціальними дослідженнями. Так, швидкі соціальні зміни і недостатність соціальної підтримки — два головні виявлені на сьогоднішній день чинники збільшення середніх показників кров’яного тиску в популяції. Доведено також, що захворюваність на пневмонію­ дітей у неповних сім’ях у чотири рази вище, ніж у повних.

Г. з., будучи соціальною категорією, відображає умови праці й побуту, стан навколишнього середовища, рівень матеріально-технічної бази, ефективність функціону-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 29 •

вання соціальних інститутів як факторів здоров’я. Фактори здоров’я — узагальнений термін, який присвоєно чинникам та умовам, що впливають на здоров’я індивідуума і суспільства.

Г. з. забезпечується системою наукових і практичних заходів, які здійснюються організованими зусиллями суспільства. Як показують кращі приклади з міжнародного досвіду, вирішення проблем Г. з. може бути досягнуте тільки на основі методології міждисциплінарного синтезу, інтегруючого розуміння природи медичних, біологічних, соціальних, поведінкових й економіко-управлінських чинників, що впливають на стан Г. з. Саме тому деякі дослідники визначають Г. з. як знання і мистецтво попередження хвороб, зміцнення і продовження життя, здоров’я, фізичної і психологічної активності груп населення через спільну діяльність.

Ефективне управління Г. з. неможливе без його оцінки й спостереження за динамікою контрольованих показників. Експерти ВООЗ, спираючись на визначення показника здоров’я як характеристики, що підлягає вимірюванню (прямо або побічно) і може використовуватися для опису одного чи більше складника здоров’я населення, запропонували такі показники Г. з.: імовірна середня тривалість життя при народженні, імовірна середня тривалість здорового життя при народженні, показники інвалідності, показники рівня фізичного розвитку, показники захворюваності, показники тимчасової непрацездатності, показники смертності, відсоток ВВП, що йде на охорону здоров’я, доступність первинної медичної допомоги, забезпеченість населення безпечним водопостачанням, відсоток осіб, які піддані імунізації від інфекційних захворювань, стан харчування дітей, ступінь обстеження вагітних кваліфікованим персоналом, рівень освіченості дорослого населення, відсоток ВВП на душу населення. Визначені показники та їх аналіз дають можливість оцінити стан Г. з. Так, наприклад, аналіз співвідношення середньої очікуваної тривалості життя (СОТЖ) і валового внутрішнього продукту (ВВП) визначає пряму залежність між тривалістю життя та валовим внутрішнім продуктом: чим нижчі доходи на душу населення, тим менша тривалість життя.

Продовжується пошук і розробка інтегральних показників й індексів оцінки Г. з. Сьогодні для оцінки Г. з. використовують такі показники: індекс людського розвитку (ІЛР, human development indicator — HDI) або, за іншим перекладом, індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП); глобальний тягар хвороб (ГТХ), що кількісно визначає втрати населення в активному житті через хвороби.

У травні 2001 р. на Генеральній Асамблеї ВООЗ була прийнята нова Міжнародна класифікація працездатності, неповноцінності та здоров’я — ІСF, де виділено такі показники Г. з. як якість життя, соціальна справедливість та участь у громадському житті. Показники Г. з. відображають ступінь ймовірності для кожної людини досягнення максимального рівня здоров’я протягом максимально продовженого індивідуального життя, характеризує життєздатність суспільства як соціального організму і його можливості безперервного гармонійного росту.

Таким чином, Г. з.— цілісна система, що формується з підсистем і елементів, які складають фізичне, психологічне, соціальне благополуччя населення, відображає якість його життєдіяльності і всього суспільства в певних історичних умовах; найважливіший економічний і соціальний потенціал країни, зумовлений впливом різних факторів навколишнього середовища та способу життя населення; соціокультурний феномен, котрий передбачає необхідність системної, комплексної діяльності з управління здоров’ям, що має бути забезпечена системою наукових і практичних заходів

• 30 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

сприяння покращенню здоров’я, діяльністю структур, які їх реалізують, та усвідомленою турботою кожного члена суспільства про особисте і Г. з.

Літ.: Артюхина Г. П., Игнатькова С. А. Основы медицинских знаний: Здоровье, болезнь и образ жизни: Учебное пособие для высшей школы.— 3-е изд. перераб.— М: Академический Проект, фонд «Мир», 2006.— 560 с.; Глоссарий терминов по вопросам укрепления здоровья. Всемирная организация здоровья.— Женева, 1998.— 48 с.; Гусак П. М. Відповідальне ставлення до здоров’я: теорія та технології: монографія / П. М. Гусак, Н. В. Зимівець, В. С. Петрович.— Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009.— 219 с.; Лисицын Ю. П., Полунина Н. В. Общественное здоровье и здравоохранение.— М.: Медицина, 2002.— 416 с; Сучасні підходи у сфері охорони громадського здоров’я та його популяризації / Упоряд.: Н. В. Зимівець, В. В. Крушельницький, Т. І. Мірошниченко; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Наук. світ, 2003.— 95 с.; Прохоров Б.Б. Экология человека. Понятийно-терминологический словарь [Электронный ресурс] / Академик.— Режим доступа : www/ URL: http://human_ecology.academic.ru/1487 — 2005 г.— Загл. с экрана.

Зимівець Н. В.

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ — інтегративна якість особистості, яка характеризується ціннісним ставленням до держави, народу, до себе як громадянина; на основі усвідомлення прав і обов’язків дозволяє відчувати себе юридично, морально й політично дієздатною, спроможною компетентно впливати на розбудову демократичного громадянського суспільства.

Г.— результат громадянського виховання. Вона історично пов’язана з ранніми формами демократії. У Давній Греції Г. ототожнювалась з повноправністю громадян (політесів) і знайшла відображення в працях античних філософів Платона «Держава», Аристотеля «Політика». Римський філософ Цицерон розглядав громадянина як людину, яка визнає і виконує закони та вміє поєднувати особисті й суспільні інтереси.

Усередні віки Г. цінувалась менше, ніж у стародавні часи. З розвитком імперій визначальною рисою Г. стає вірнопідданість монарху. В епоху Просвітництва з утвердженням гуманізму як провідного ідейного напрямку, що проголошував цінність людської особистості, підґрунтям Г. стала філософія природних прав.

Могутній поштовх розвитку Г. дали в ХVІІ ст. ідеї Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.- Ж. Руссо, Г. Гегеля та ін. про громадянське суспільство, свободу особистості та су­ спільний договір.

Феномен Г. виокремився в самостійну виховну проблему на початку ХХ ст. в європейській педагогіці. У праці «Що таке державно-громадянське виховання» Г. Кершен­ штайнер визначив поняття та зміст Г. як відповідальну роботу дітей і підлітків на користь держави.

Визначити сутність і мету виховання Г. в процесі становлення особистості прагнули А. Радіщев, В. Белінський, М. Чернишевський, Н. Добролюбов, О. Герцен, Д. Писарєв. Розробкою завдань виховання Г. займались П. Блонський, К. Ушинський, П. Каптєрєв. Вони вважали, що оскільки в реальному житті людина є громадянином свого народу і діячем у суспільстві, то школа повинна виховувати людину, виховувати і громадянина. Громадянин не повинен знищувати людину, людина — громадянина.

Усвоїй педагогічній діяльності Дж. Д’юї збагатив теорію становлення Г. моральною компонентою. Він наголошував на важливості таких якостей громадянина демократичної держави як ініціативність, самостійність, активна участь у житті суспільства. Реформаторські тенденції світової педагогіки виявили значний вплив на спрямованість системи виховання в Україні.