Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 131 •

послуг (клуби молодих сімей, школи батьківства, групи взаємодопомоги, психологічні консультації, телефони довіри) мають допомогти їм навчитися долати життєві кризи, розвинути мережу соціальних контактів, покращити їх знання, уміння та навички відповідального батьківства. Одним із ефективних методів підтримки таких сімей є проведення групових сімейних нарад із метою мобілізації родинного оточення та ресурсів на вирішення ключових проблем сім’ї.

Головною умовою попередження вразливості сімей із дітьми є цілеспрямована державна сімейна політика, що характеризується сформованою системою сімейних цінностей, правовими, економічними та соціальними механізмами, спрямованими на формування засад відповідального батьківства та підтримку сімей із дітьми; системою сімейно орієнтованих соціальних послуг і заходів соціального захисту для вразливих категорій сімей із дітьми на рівні громад.

Літ: Боулби Дж. Привязанность: пер. с англ. / Боулби Дж.— М.: Гардарики, 2003.— 477 с.; Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / [Т. Ф. Алєксєєнко, Т. П. Басюк, О. В. Безпалько та ін.]; за ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури, 2008.— 336 с.; Лавриченко Н. М. Педагогіка соціалізації: європейські обриси / Лавриченко Н. М.— К.: ВіРА ІНСАЙТ, 2000.— 444 с.; Кочубей А. Азбука семьи или практика работы с семьями: учеб.-метод. пособ. / А. Кочубей, Н. Умарова.— Псков: ПЛИКПКРО, 2004.— 152 с.; Комарова Н. Н. Фактори ризику дітей залишитися без батьківської опіки [Електронний ресурс] — Режим доступу: http:// www.dipsm.org.ua/goto/news; Інтегровані соціальні служби: теорія, практика, інновації: навч. комплекс / [авт.-упоряд.: О. В. Безпалько, І. Д. Звєрєва, З. П. Кияниця та ін.]; за заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Ж. В. Петрочко.— К.: Фенікс, 2007.— 528 с.; Закон України «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р. №  2558-III [Електронний ресурс].— Режим доступу: http://www search.ligazakon.ua.

Кияниця З. П.

ГАРМОНІЙНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ (грец. harmonikos — узгоджений, домірний, пропорційний, злагоджений; внутрішня і зовнішня узгодженість) — процес домірних, злагоджених якісних і кількісних позитивних змін людини, як біологічної, психічної та соціальної істоти, протягом життя; відповідність та узгодженість розвитку разом взятих розуму та свідомості, волі та почуттів, поведінки та діяльності, фізичних і духов­ них сил суспільної особи протягом її існування; пропорційне збагачення та відповідне вдосконалення цінностей, рис характеру, поведінки та діяльності людини в онтогенезі. Гармонійний розвиток відбувається відповідно до віку та індивідуальних задатків особистості.

Зміст того, що гармонізується в розвитку особистості, залежить від певного історичного часу, ціннісних орієнтацій певного соціуму та його ставлення до людини. Проблему  Г. р. о. вперше було висунуто за Античних часів, коли в умовах демократизації соціального життя виникає індивідуальне виховання вільної суспільної особи містадержави. Громадянину створювалися умови для розвитку за законом єдності Істини (розум), Добра (почуття) і Краси (тіло і дух) на внутрішньому рівні, щоб індивідуальне гармоніювало із соціальним, сприяючи розвитку як людини, так і держави. Теоретично обґрунтовували такий розвиток вільної людини в соціумі філософи Сократ, Платон, Аристотель та ін.

За інших часів узгодження (у різних співвідношеннях) фізичного, розумового, почуттєвого та духовного в людині поширювалося в практиці виховання заможних і панівних верств населення. Наприклад, сім провідних умінь лицаря Середньовіччя становили: їзда верхи, плавання, володіння списом і мечем, полювання, фехтування, гра в шахи,

• 132 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

складання та спів віршів. Найяскравішим зразком практики гуманістичного виховання вельможного панства Відродження була школа «Радісний дім» Вітторіно Рамбальдоні да Фельтре, який поєднав у єдину систему виховні можливості приклада вчителя і навчання, організованого шкільного простору та самоврядування дітей, залучення до релігійної громади і насолоди красотами природи, гармонізуючи розумовий і фізичний, моральний і естетичний розвиток своїх вихованців. Хоча із зрозумілих причин духовнорелігійне вдосконалення переважало, проте Вітторіно звертав особливу увагу на соціальний розвиток дітей (лише обраних), а саме, на виконання громадських обов’язків, засвоєння практики керування собою та іншими.

Я. Коменський сформулював складові Г. р. о. на початку Індустріальних часів: «Всебічна культура духу вимагає, щоб усі люди мали знання про майбутнє життя, надихалися мрією про нього та прямими шляхами були спрямовані до нього; були навчені мудро вирішувати справи земного життя так, щоб і в ньому в міру можливості все було надійно; навчалися так іти шляхом одностайності, щоб не могли розходитися один із одним на шкоду собі ні у земних, ні у вічних шляхах і вміли приводити до згоди інших; і, нарешті, були сповнені старанності в прагненні до того, щоб слова та дії перебували в найможливішій згоді». Ускладнення соціального життя індустріального суспільства привело до обґрунтування (Д. Локк, І. Кант, Й. Гердер, Й. Песталоцці, Ж. Руссо, А. Дістервег, Д. Дьюї, Г. Сковорода, К. Ушинський, С. Шацький та ін.) необхідності гармонізації соціальної складової розвитку пересічної особистості для її повної самореалізації на користь собі та суспільству, а саме: узгоджувати формування об’єктивного позитивного ставлення до себе (як соціального суб’єкта, представника родини, певної статі, громади, нації, громадянина) з формуванням у собі поваги до іншої особистості (її особливостей, сприяння її людським і національним цілям на підставах взаєморозуміння та згоди), до соціуму (через пізнання особливостей країни, у якій мешкає), до людства («через об’єднання зі всіма націями земної кулі для досягнення призначення людства, встановленого Богом» А. Дістервег) і вдосконалення рис характеру, поведінки та діяльності, потрібних для творення добра в соціумі (Д. Локк). Таким чином, Г. р. о. не вичерпується лише досягненням відповідності між розумовим, моральним і фізичним розвит­ ком, а передбачає становлення особистості як системи з її внутрішньою узгодженістю та зовнішньою — із соціальним середовищем. Інформаційне суспільство сучасності, з його формуванням глобальної культури світу, ускладненням соціального існування, збільшенням соціальних викликів до людини, висуває додаткові вимоги до її гармонійного розвитку: у взаємостосунках із собою на різних вікових етапах (виявилися тенденції страху перед дорослішанням у дітей, панічного неприйняття власного третього віку дорослими), із природою (сприйняття себе як частини природи, розуміння необхідності відновлення навколишнього природного середовища, охорони та захисту планети, космосу від соціуму та активної відповідної поведінки), із соціальним оточенням (усвідомлення себе відповідальним суб’єктом людства, регіону світу, зокрема Європи, країни, нації, родини, власного життя).

У нашій країні найближчі до потреб Г. р. о. інформаційного суспільства напрями виховання були визначені в проектах закону «Про виховання дітей та молоді» і Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні 2004 р.: толерантна поведінка людини в соціальному середовищі, дієва пошана та любов людини до своєї родини, нації, держави, готовність до створення міцної сім’ї, забезпечення гармонії між людиною і природою, здатність людини адаптуватися до нових умов життя, розвиток

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 133 •

самосвідомості, навчання проектуванню і реалізації особистісного життєвого вибору, гармонія поведінки людини в соціальній сфері та в її стосунках із матеріальним світом і природою тощо. У Концепціях національно-патріотичного виховання молоді та Національного виховання студентської молоді 2009 р. спостерігається певне посилення змісту виховання: національно-патріотичного, інтелектуально-духовного, морального, екологічного, естетичного, трудового, фізичного та утвердження здорового способу життя. Трактування  Г. р. о. як збалансованого розвитку біологічного, індивідуального та соціального у процесі формування особистості акцентує увагу на тому, завдяки чому гармонізуються стосунки особистості зі суспільством, розширюються можливості особистості до самореалізації. Проблема  Г. р. о., з точки зору відносин у системі «особистість — природа — соціальне оточення», актуалізує значення органічного поєднання ноосферного світогляду, ефективної виробничої діяльності на основі спеціальних знань і активної участі у суспільному житті.

Порушення гармонійності розвитку призводить до дисгармонії особистості. У широкому розумінні остання виражається у диспропорційності відносин особистості з навколишнім­ середовищем, іншими людьми та собою. Недостатнє пізнання та володіння людини самою собою (порушення внутрішньої гармонії), своїми різнорівневими соціумами (порушення зовнішньої гармонії) зумовлюють використання підвладних їй сил природи проти себе подібних, а це загрожує існуванню і людства, і природи. Розрізняють часткову та цілковиту дисгармонію особистості. Часткова виникає переважно з соціальних чинників, наприклад, бурхлива інформатизація суспільно-виробничої сфери внаслідок прискорення науково-технічного прогресу спричинила зростання інтелектуалізації особистості та виникнення на цій основі дефіциту її емоційності. Повна диспропорція особистості може виникнути внаслідок нервових і психічних захворювань.

Таким чином, потреба в Г. р. о. зумовлюється соціумом і забезпечується ним. Вона виникає в демократичному суспільстві, коли усвідомлюється залежність розвитку країни від якості розвитку людини, за якою визнається право на індивідуальність, суб’єктність. Зміцнення індивідуальності суспільної особи вимагає її врівноваження соціальністю (профілактика егоїзму — руйнівника будь-якого соціуму), отже, за змістом порушується питання про гармонізацію природного, індивідуального та соціального. Зміст і пропорції того, що гармонізується в розвитку особистості, залежать від соціокультурної динаміки.

Літ.: Дистервег А. Три заметки о педагогике и о стремлении учителей // Дистервег А. Избр. пед. сочинения.— М.: Учпедгиз, 1956.— С. 235–246; Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; гол. ред. В. Г. Кремень.— К.: Юрінком Інтер, 2008.— С. 124; Закон України «Про виховання дітей та молоді»: проект // Освіта України.— 2004.— 14 вересня; Коменский Я. А. Всеобщий совет об исправлении дел человеческих // Педагогическое наследие.— М.: Педагогика, 1988.— С.107– 108; Концепція національного виховання студентської молоді / Про затвердження Концепції національного виховання студентської молоді № 7/2–4, 25.06.2009, Рішення Міністерства освіти і науки України; Концепція національно-патріотичного виховання молоді / Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання молоді № 3754/ 981/ 538/ 49, 27.10.2009, Наказ, Міністерство України у справах сім’ї, молоді і спорту; Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні: проект // Освіта України.— 2004.— 3 грудня; Педагогика: большая соврем. энцикл. / [авт.-сост. Рапацевич Е. С.].— Минск: Соврем. слово, 2005.— С. 92; Словарь по социальной педагогике / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Изд. Центр ACADEMiA, 2002.— С. 49; Соціолого-педагогічний словник / За ред. В. В. Радула.— К.: «ЕксОб», 2004.— С. 40.

Рижанова А. О.

• 134 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ДІАГНОСТИКА СОЦІАЛЬНА (грец. diagnostikos — здатний розпізнавати, визначати) — загальний спосіб отримання ґрунтовної інформації про об’єкт дослідження або соціальний процес.

Діагностика як соціальна практика отримала визнання та розповсюдження наприкінці XIX — початку XX ст., а термін «діагностика соціальна» — наприкінці 20-х — початку 30-х рр.

XXст. Сьогодні Д. с. визнається як важливий напрям соціально-педагогічної діяльності.

Унауково-практичному плані працівник соціальної сфери розв’язує широке коло завдань і сутність Д. с. у отриманні достовірних знань про об’єкт або соціальний процес у всій його складності та багатоаспектності.

Д. с. у галузі соціальних відносин і процесів є надзвичайно важливою діяльністю соціального педагога та потребує високої кваліфікації її проведення для встановлення соціального діагнозу. Сутність соціального діагнозу у точному визначенні причиннонаслідкових зв’язків, породжених умовами життя клієнтів соціального обслуговування. Соціальний діагноз потребує збору інформації про клієнтів, умови їх життєдіяльності, а також її аналіз з метою розробки програми соціальної допомоги. Соціальний діагноз здійснюється на рівні суспільства з метою виявлення загальних тенденцій розвитку у різних галузях економічного, соціального, політичного, духовного життя; на рівні соціальної групи або територіальної громади; на особистісному рівні.

Мета діагностики стану соціального об’єкта — не тільки отримати достовірну інформацію про об’єкт або соціальний процес і середовище, а прогнозувати можливі зміни та вплив на інші соціальні об’єкти, а також напрацювання рекомендацій щодо прийняття організаційних рішень, соціального проектування дій надання соціальної допомоги.

Д. с. є необхідною складовою практики циклу діагноз — прогноз — програма — втілення та важливим технологічним інструментом.

Д. с. розв’язує типові завдання: виявлення специфічних соціальних якостей, особливостей розвитку та поведінки клієнта; визначення ступеня розвитку різних його властивостей, їх вираз у кількісних і якісних показниках; опис діагностики особливостей клієнта; ранжування специфічних властивостей клієнта.

УД. с. враховуються фактори соціальні (зовнішні) і біологічні (внутрішні). Завдання соціального педагога — дати клієнту цілісну характеристику з позиції медикобіологічних, соціально-економічних і психолого-педагогічних параметрів, оскільки людина являє собою єдність біологічного, духовного та соціального у всій складності їх зв’язку і взаємовідносин.

При Д. с. працівник соціальної сфери повинен дотримуватися соціально-етичних вимог — принципів діагностики: принцип конфіденційності (нерозголошення результатів соціального діагнозу без персональної згоди на це клієнта, який є об’єктом дослідження); принцип наукової обґрунтованості (результати аналізу повинні бути валідними (достовірними) і надійними); принцип не нанесення шкоди (діагностичні результати не повинні наносити шкоди людині, яку досліджували); принцип об’єктивності (висновки дослідження повинні бути науково обґрунтовані на основі об’єктивних даних і не повинні залежати від суб’єктивних установ тих, хто проводив дослідження або використовує його результати); принцип ефективності (не слід пропонувати людині такі рекомендації, які за результатами діагнозу будуть для неї некорисними, можуть привести до небажаних або непередбачуваних наслідків).

Д. с. як важливий технологічний інструмент містить у собі принципи, алгоритм процедур і способів перевірки різних методів дослідження соціальних процесів і явищ.

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 135 •

В основі діагностики лежить проблема аналізу й узагальнення факторів, що характеризують соціальний розвиток людини, соціальних груп, суспільства.

Технологія Д. с. містить процедурні етапи: 1 — ознайомлення з клієнтом і його проблемою; постановка завдань, виокремлення ситуацій для діагностування, параметрів ситуації; 2 — вибір основних критеріїв і показників; 3 — вимір і аналіз результатів; 4 — формулювання та оформлення висновків; 5 — діагностичний висновок.

Практична Д. с. використовується у різноманітних галузях життя та діяльності людей. Спеціаліст соціальної роботи є автором або учасником прикладних соціальнопедагогічних, психологічних, соціологічних, економічних досліджень, проводить консультування у розв’язанні соціальних проблем, корекцію та реабілітацію, застосовує форми та методи терапевтичного впливу й ін.

Серед методів діагностування клієнта слід виділити наступні:

Спостереження — метод, який використовується при вивченні зовнішніх проявів поведінки клієнта, за якими можна скласти уявлення про нього.

Бесіда у Д. с.— метод отримання та коректування інформації засобами вербальної комунікації. Основна вимога до працівника, що діагностує, — вміння викликати довіру клієнта, отримати відверті відповіді. Проведення бесіди потребує основних технологічних умов: вміння зацікавити клієнта темою бесіди; створення атмосфери взаємної поваги та довіри; вміле використанні методів переконання та сугестії.

Анкетування — метод збору статистичного матеріалу шляхом формалізованого опитування респондентів.

Опитувальник — сукупність методичних прийомів вивчення та оцінки окремих властивостей і проявів особистості. Кожна з методик являє собою стандартизовану анкету, яка містить набір тверджень, з якими респондент може погодитися або не погодитися.

Метод експертної оцінки — соціальна проблема потребує оцінки компетентних осіб (експертів), які мають глибокі знання про предмет або об’єкт дослідження, і тоді проводиться опитування експертів шляхом анкетування та інтерв’ювання.

Соціометрія — це метод опитування та алгоритм математичного обчислення первинних вимірів. Сутність методу зводиться до обчислення різноманітних персональних і групових індексів.

Моніторинг — організація постійного відстеження інформації, включене спостереження, оцінка й аналіз соціальних ситуацій у фокусі їх виміру, із прогнозуванням цих вимірів на певну перспективу.

Методи тестування. Отримали особливого розповсюдження. Їх існує велика кількість і їх можна об’єднати у групи за ознаками: індивідуальні та групові, вербальні та невербальні, кількісні та якісні, загальні та спеціальні. Тести є спеціалізованими методами діагностичного дослідження, за допомогою яких можна отримати кількісну або якісну характеристику явища. Перевага тестів у тому, що вони можуть застосовуватися до різних категорій населення, різних за віком, за професією, за життєвим досвідом та ін.

Біографічний метод — спосіб дослідження, діагностики, корекції та проектування життєвого шляху особистості. Цей метод заснований на вивченні особистості в контексті її особистісної історії та перспектив розвитку її індивідуального буття та взаємовідносин із іншими людьми, спрямований на реконструкцію життєвих програм і сценаріїв розвитку­ особистості, на переструктурування просторово-часової організації ділового, сімейного, духовного життя в умовах конкретного природного та соціального середовища.

136 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Д.с.— складна галузь професійної діяльності, особлива технологія діяльності соціального педагогіка.

Літ.: Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях: [навч. посіб] / Ольга Володимирівна Безпалько.— К.: Логос, 2009.— 134 с.; Бочарова В. Г. Педагогика социальной работы / В. Г. Бочарова.— М.: SYS-Аргус, 1994.— 256 с.; Жуков В. И. Потенциал человека: индекс социального развития // Семья в России.— М., 1996.— №  1.— С. 37–43; Звєрєва І. Д. Соціальна робота з дітьми та молоддю в Україні І. Д. Звєрєва — К.: Правда Ярославовичів, 1998.— 432 с.; Соціальна педагогіка: [підручник] / За ред Капської А. Й.— К.: Центр навчальної літератури, 2011.— 468 с.; Коваль Л. Г. Соціальна педагогіка: [навч. посібник] / Л. Г. Коваль, І. Д. Звєрева, С. Р. Хлєбік.— К.: Вид-во ІЗМН, 1997.— 390 с.; Социальная педагогика: [курс лекций] / Под общей ред. М. А. Галагузовой.— М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000.— 418 с.; Соціальна педагогіка: [підручник] / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 316 с.

Веретенко Т. Г.

ДІТИ З ОСОБЛИВОСТЯМИ ПСИХОФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ — особи, віком до 18 років, у яких спостерігаються різні порушення центральної нервової системи, функціонування окремих або декількох аналізаторів чи органів. До них зараховують таких, які мають: офіційний статус дитини-інваліда (дитини з інвалідністю); значні психічні та фізичні відхилення від норми, хронічні соматичні захворювання, але офіційно не визнані інвалідами.

Інвалідність у дітей визначається як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні та педагогічні процеси, у зв’язку з чим вона потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку та росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.

Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях і після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне,­ туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, неврологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини чи підлітка-інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.

Науковці В. Астапов, В. Бондар, Т. Ілляшенко, В. Лапшин, В. Синьов переважно виокремлюють такі групи порушень у дітей з особливостями психофізіологічного розвит­ ку: органічні, функціональні, психологічні, соціальні та комплексні. Розрізняють також

вроджені порушення, спричинені шкідливим впливом на плід генетичних факторів, інтоксикацій, інфекцій, травм, гормональних розладів, резусною несумісністю груп крові матері та дитини, впливом медичних препаратів, алкоголю, наркотичних і отруйних речовин; набуті порушення, зумовлені, переважно, різноманітними шкідливими впли-

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 137 •

вами на організм дитини під час народження та у наступні періоди розвитку (механічні ушкодження, складні пологи, крововиливи у мозок, пологова асфіксія, інфекційні захворювання тощо).

Залежно від типу порушення виокремлюють кілька груп дітей.

Діти з порушеннями опорно-рухового апарату. Серед порушень опорно-рухового апарату виокремлюють захворювання нервової системи (дитячий церебральний параліч, поліомієліт); вроджені патології опорно-рухового апарату (вроджений вивих стегна, кривошия, клишоногість та інші деформації стопи, аномалії розвитку хребта (сколіоз), недорозвиток і дефекти кінцівок (аномалії розвитку пальців кисті), артрогрипоз (вроджене каліцтво); набуті захворювання та ураження опорно-рухового апарату (травматичні ушкодження спинного мозку та кінцівок, поліартрит, захворювання скелету (туберкульоз, пухлини кісток, остеомієліт), системні захворювання скелету (хондродитрофія, рахіт).

У всіх цих дітей провідним порушенням є недорозвиток, порушення або втрата рухових функцій. Домінуючим серед цих розладів є дитячий церебральний параліч.

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) виникає внаслідок уражень мозку плоду у допологовий період і під час пологів. Серед факторів, що призводять до церебрального паралічу є киснева недостатність, пологові черепно-мозкові травми, інтоксикація в період вагітності, інфекційні захворювання тощо. Виокремлюють такі форми ДЦП: спастична диплегія (у цьому випадку вражаються ноги), геміпаретична форма ДЦП (у більшості випадків уражається один бік тіла), гіперкінетична форма ДЦП (у неврологічному статусі у цих дітей спостерігаються гіперкінези, м’язова ригідність шиї, тулуба, ніг), подвійна геміплегія (тяжкі рухові ураження), атонічно-астенічна форма

(характеризується зниженням м’язового тонусу, порушенням координації рухів, рівноваги).

Діти з порушеннями інтелектуального розвитку.

Розумово відсталі діти — це діти, у яких в результаті органічних уражень головного мозку спостерігається порушення нормального розвитку психічних, особливо вищих пізнавальних процесів.

Розумова відсталість — вроджений чи набутий у перші роки життя (до 3 років) недорозвиток психічних функцій.

Поняття «розумова відсталість» включає в себе такі форми порушень, як «олігофренія» і «деменція».

Олігофренія (грец. olygos — малий, phren — розум) — особлива форма психічного недорозвитку, яка виникає внаслідок різних причин: патологічної спадковості, хромосомних аберацій, органічного ураження центральної нервової системи у внутрішньо­ утробному періоді або на самих ранніх етапах постнатального розвитку.

Деменція (лат. dementia — безумство, слабоумство) — стійке ослаблення пізнавальної діяльності, що призводить до зниження критичності, ослаблення пам’яті. У дитячому віці деменція може виникнути в результаті органічних захворювань мозку при шизофренії, епілепсії, запальних захворюваннях мозку (менінгоенцефалітах), а також внаслідок травм мозку (струсів і ударів).

Для визначення ступеня розумової відсталості використовують інтелектуальний коефіцієнт (IQ), який дає кількісну оцінку інтелекту. Найвища кількість балів — 100.

Відповідно до міжнародної класифікації виокремлюють 3 ступеня розумової відсталості: дебільність (F 70) — це відносно легка, неглибока ступінь розумової відсталос-

• 138 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ті, при якій IQ дорівнює 50–70; імбецильність (F 72) — це середній ступінь розумової відсталості, при якому IQ дорівнює 20–49; ідіотія (F 72) — це найбільш важка, глибока розумова відсталість, при якій IQ менше 20.

Найпоширенішою формою розумової відсталості є синдром Дауна.

Синдром Дауна — це порушення хромосомного коду, пов’язане з розладами у розвитку, коли у клітині з’являється ще одна хромосома і замість 46 хромосом їх стає 47. Ця додаткова хромосома призводить до змін у розвитку тіла та мозку. Дитина з синдромом Дауна розвивається повільніше, ніж її однолітки, і пізніше проходить загальні етапи розвитку.

Затримка психічного розвитку — це порушення нормального темпу психічного розвитку, коли окремі психічні функції (пам’ять, увага, мислення, емоційно-вольова сфера) відстають у своєму розвитку від прийнятих психологічних норм для даного віку.

Залежно від цих факторів виокремлюють різні форми затримки: конституціонального та соматогенного походження (дитина зовні мініатюрна, тендітна, структура її емоційно-вольової сфери відповідає більш ранньому віку, загальна слабкість організму знижує продуктивність її пам’яті, уваги, працездатності, гальмує розвиток пізнавальної діяльності); психогенного походження (зумовлена невідповідними умовами виховання, надмірною опікою чи недостатнім піклуванням про дитину, розвиток затримується внаслідок обмеження комплексу подразнень, інформації, що надходить з оточуючого середовища); церебрально-органічного походження (найскладніша, зумовлена ураженням головного мозку дитини внаслідок патологічних впливів, характеризується зниженою навчальністю з огляду на низький рівень розумового розвитку та проявляється у труднощах засвоєння навчального матеріалу, відсутністю пізнавального інтересу та мотивації навчання).

Затримка психічного розвитку може зумовлюватися багатьма чинниками, а саме: порушенням функціонування мозку в період внутрішньоутробного розвитку, пологовими ускладненнями, хронічними та тривалими захворюваннями в ранньому дитинстві, невідповідними умовами виховання тощо.

Діти з емоційно-вольовими порушеннями. Серед порушень цієї групи дітей виокремлюють ранній дитячий аутизм (грец. authos — сам, самотній, ізольований від суспільства), емоційні розлади та фобічні (грец. phobos — страх) тривожні розлади. Ранній дитячий аутизм є специфічним захворюванням. Це особлива аномалія психічного розвитку, якій характерні стійкі та своєрідні порушення комунікативної поведінки, емоційного контакту дитини з навколишнім світом. Основна особливість дітей з аутизмом — це прагнення уникати контакту з іншими людьми, неспроможність знайти в собі сенс власного існування через брак безпеки, необхідної для зустрічі зі світом. Обмежена товариськість дитини може бути наслідком різних причин: боязкості, лякливості, депресій.

Ранній дитячий аутизм (РДА) — це нерівномірний розвиток психіки з порушенням переважно соціального міжособистісного сприйняття та функцій спілкування. Причиною аутичних проявів є холодність і відчуженість матері зі слабкою емоційною прихильністю до дитини, недостатнє заохочення, тривала депривація (відсутність матері). У внутрішньоутробному періоді причинами виникнення аутизму можуть бути краснуха, кисневе голодування тощо.

Діти з порушеннями мовлення. Для визначеності порушення мовлення використовуються такі терміни, як «розлади мови», «дефекти мови», «недоліки мови», «мовна

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 139 •

патологія», «мовні відхилення». Розрізняють «недорозвиток мовлення» та «порушення мовлення». Недорозвиток мовлення передбачає якісно більш низький рівень сформованості тієї чи іншої мовної функції або мовної системи в цілому. Порушення мовлення являє собою відхилення від норми у процесі функціонування механізмів мовної діяльності. До порушення засобів спілкування належить «фонетико-фонематичний недорозвиток мовлення» і «загальний недорозвиток мовлення». Фонетико-фонематичний недорозвиток мовлення (ФФНМ) — порушення процесів формування вимовної системи рідної мови у дітей з різними мовними розладами внаслідок дефектів сприйняття і вимови фонем. Загальний недорозвиток мовлення (ЗНМ) передбачає наявність симптомів несформованості всіх компонентів мовної системи (фонетико-фонематичної її сторони, лексичної складової, граматичної будови).

Усі види порушень підрозділяють на дві великі групи: порушення усного мовлення та порушення писемного мовлення. До порушень усного мовлення зараховують наступні види порушень: дисфонія (відсутність або розлад фонації внаслідок патологічних змін мовленнєвого апарату); брадилалія (патологічно уповільнений темп мовлення); тахілалія (патологічно прискорений темп мовлення); заїкання (порушення темпоритмічної організації мовлення, обумовлене судомним станом м’язів мовленнєвого апарату); дислалія (порушення звуковимови під час нормального слуху та збереженій іннервації мовленнєвого апарату); ринолалія (порушення тембру голосу та звуковимови, обумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовленнєвого апарату); дизартрія (порушення вимовної сторони мовлення, обумовлене недостатністю іннервації мовленнєвого апарату); алалія (відсутність або недорозвиток мовлення внаслідок органічного ураження мовленнєвих зон кори головного мозку у внутрішньоутробному чи ранньому періоді розвитку дитини); афазія (повна чи часткова втрата мови, обумовлена локальними ураженнями головного мозку).

Серед порушень писемного мовлення виокремлюють такі види: дислексія (часткове специфічне порушення процесу читання); дисграфія (часткове специфічне порушення процесу письма).

Діти з порушеннями слуху. Поняття «порушення слуху» часто використовується для описання широкого діапазону розладів, пов’язаних зі зниженням слуху, що включає і глухоту, а також полягає, переважно, у втраті здатності чути деякі частоти або розрізняти звуки з низькою амплітудою.

Діти зі зниженим слухом (які слабо чують), пізно оглухлі мають слух, який з допомогою аудіопідсилювальної апаратури дає змогу сприймати мовлення оточуючих і самостійно опановувати мовлення. Загалом діти, які мають втрату слуху від 15 до 75 дБ, вважаються такими, що слабо чують, вище ніж 90 дБ — глухими.

Глухота та туговухість визначаються як цілковита відсутність слуху або його значне­ зниження, внаслідок якого сприймання та розпізнавання усного мовлення неможливе.

Відповідно до ураженої частини вуха існує два типи порушень слуху: кондуктивні та нейросенсорні. Кондуктивні порушення слуху — проблеми зовнішнього чи середнього вуха. Нейросенсорні порушення слуху пов’язані з проблемами внутрішнього вуха або, у деяких випадках, слухового нерва.

Діти з порушеннями зору. До цієї групи належать незрячі діти та діти зі зниженим зором. Незрячими вважаються особи, у яких повністю відсутні зорові відчуття або ж ті, які мають залишковий зір чи здатність до світловідчуття (гострота зору до 0,004). Абсо-

• 140 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

лютно або тотально незрячі — люди з повною відсутністю зорових відчуттів. Дітьми зі зниженим зором вважають тих, хто має значне зниження зору (в межах від 0,05 до 0,2 при використанні коригуючих окулярів). Загалом захворювання очей призводить до складних порушень зорової функції — знижується гострота зору, звужується поле зору, порушується просторове сприйняття. Виокремлюють вроджені та набуті порушення зору. Серед найпоширеніших порушень органів зору спостерігаються аномалії рефракції (короткозорість (міопія), далекозорість, астигматизм), амбліопія, косоокість, катаракта, глаукома, дальтонізм, дегенерація, дистрофії сітківки та судинної оболонки, атрофія зорового нерва, кон’юнктивіти тощо.

Діти з комплексними порушеннями психофізичного розвитку. Складні комплексні порушення у дітей характеризуються поєднанням двох або кількох виражених психофізичних порушень. Діти з комплексними порушеннями психофізичного розвитку являють особливу категорію дітей, оскільки поєднання дефектів спотворює розвиток таких дітей значно більшою мірою, ніж розвиток дітей інших категорій. Існують різні варіанти поєднання комплексних порушень у дітей, наприклад, одне порушення спричинене генетичним чинником, інше екзогенним; обидва порушення спричинені різними генетичними чинниками, що діють незалежно один від одного; кожне порушення спричинене різними екзогенними чинниками; обидва порушення є різними проявами того ж самого спадкового синдрому; два порушення виникли в результаті дії того ж самого екзогенного чинника тощо. До екзогенних чинників, які призводять до складних комплексних і навіть множинних порушень розвитку, належать різні внутрішньоутробна та постнатально перенесені захворювання, а саме: краснуха, кір, туберкульоз, токсоплазмоз, цитомегаловірусна інфекція (ЦМВ) тощо. Це, зокрема, незрячі розумово відсталі, розумово відсталі зі зниженим зором, глухі розумово відсталі, глухі зі зниженим зором, глухонімі, сліпоглухонімі діти.

До групи дітей з особливостями психофізичного розвитку зараховують також соматично слабих дітей, які хворі на сколіоз, цукровий діабет, з малими та неактивними (фаза згасання) формами туберкульозу, тобто такі, що перенесли тяжкі та тривалі захворювання або мають хронічні неспецифічні захворювання органів дихання, кровотворення, травлення, ендокринної системи, видільної системи тощо. Ці діти часто мають підвищену стомлюваність і знижену працездатність.

Літ.: Дети с ограниченными возможностями: проблемы и инновационные тенденции в обучении и воспитании / Сост. Н. Д. Соколова, Л. В. Калинникова. М.: ООО «Аспект», 2005.— 448 с.; Першко Г. О. Підготовка майбутніх соціальних педагогів до інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку у середовище загальноосвітнього навчального закладу: дис. канд. пед. наук: 13.00.05.— К., 2010.— 285 с.; Синьов В. Психологія розумово відсталої дитини: Підручник / В. М. Синьов, М. П. Матвєєва, О. П. Хохліна.— К.: Знання, 2008.— 359 с.

Безпалько О. В.

ДІТИ ОБДАРОВАНІ — діти, які значно випереджають своїх однолітків у розумовому розвитку; діти, які демонструють загальну (здібності до різних галузей діяльності) або спеціальну (музичну, художню, технічну, психомоторну, соціальну та ін.) обдарованість.

Обдарованість — це високий рівень розвитку здібностей людини. Існує певна вікова послідовність вияву обдарованості в різних галузях. Особливо рано може виявитися обдарованість до музики, малювання. У галузі науки більш помітна математична обда-

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]