ESW_final_save

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 141 •

рованість. Обдаровані діти прагнуть до знань, люблять розумову працю, спілкування з дорослими (старші розуміють їх краще, ніж однолітки); обдаровані діти емоційні та творчі, розуміють гумор, жарти; мають значний словниковий запас; віддають перевагу іграм, що вимагають активізації розумових здібностей. Разом із тим обдаровані діти зазвичай уперті, самозакохані, зарозумілі. Усі ці якості обдарованих дітей вимагають особливого підходу до них, і невипадково за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я обдаровані діти входять до «групи ризику» і потребують особливого виховання, спеціальних навчальних програм, шкіл, підготовлених учителів.

Окрім явної обдарованості, очевидної для всіх, хто оточує дитину, є обдарованість прихована, яка не виявляється в тих або інших дивацтвах дитини; з такими дітьми педагоги та батьки стикаються зазвичай з певними труднощами. Ю. Василькова серед таких дітей виділяє: «фанатів», «ледарів», «скромників», «невротиків», «психопатів», «диваків». Соціальний педагог має вміти знаходити шляхи порозуміння з обдарованою дитиною, вміти визначати її особливості, взаємини в сім’ї; налагодити зв’язки з батьками; здійснювати постійний зв’язок між викладачами та батьками; організовувати творчу діяльність дітей у позакласній і позаурочній роботі; бути терплячим, ненав’язливим, довірливим; здійснювати соціально-правовий захист обдарованих дітей через пом’якшення (мінімізацію) для них негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві; створювати умови для реалізації їхніх інтересів і життєво необхідних потреб.

Літ.: Архипова С. П., Майборода Г. Я. Соціальна педагогіка: Навч.-метод. посіб.— ЧеркасиУжгород: Мистецька лінія, 2002.— 268 с.; Василькова Ю. В. Методика и опыт социального педагога: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений.— 2-е изд., испр. и доп.— М.: Изд. центр «Академия», 2004.— 160 с.; Коджаскирова Г. М., Коджаскиров А. Ю. Педагогический словарь: для студ. высш. и средн. пед. учеб. заведений.— М.: Изд. центр «Академия», 2000.— 176 с.

Песоцька О. П.

ДІТИ-СИРОТИ ТА ДІТИ, ПОЗБАВЛЕНІ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ. Юридичне визначення соціальних категорій дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, подано у статті 1 Закону України «Про охорону дитинства». Дитина-сирота — дитина, у якої померли або загинули батьки. Діти, позбавлені батьківського піклування,— це діти, батьки яких позбавлені батьківських прав; дітей відібрано без позбавлення батьків батьківських прав; визнані зниклими безвісти; визнані недієздатними; оголошені померлими; відбувають покарання в місцях позбавлення волі; перебувають під вартою на час слідства; розшукуються органами внутрішніх справ у зв’язку з ухилянням від сплати аліментів і відсутністю відомостей про їхнє місцезнаходження; через тривалу хворобу не мають змоги виконувати батьківські обов’язки; підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі; безпритульні діти. Особи з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,— це особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, і особи, яких було віднесено до категорії дітей, позбавлених батьківського піклування.

Статус дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування,— визначене відповідно до законодавства становище дитини, що надає їй право на повне державне забезпечення й отримання передбачених законодавством пільг і яке підтверджене комплектом документів, що засвідчують обставини, через які дитина не має батьківського піклування.

Соціальний статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, підтверджують такі документи: дитина-сирота — свідоцтво про смерть обох батьків;

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 143 •

ДОБРОЧИННІСТЬ В ОСВІТІ — а) діяльність, зміст якої полягає в підтримці сфери освіти з боку приватних, державних і громадських пожертвувань різного роду; б) добровільні пожертвування, діяльність юридичних і фізичних осіб, завдяки яким громадські та приватні ресурси їхні власники добровільно спрямовують для допомоги навчальним закладам різного рівня акредитації, учням, студентам, учителям, викладачам тощо, які відчувають нестачу в коштах у ході розв’язання індивідуальних, професійних, культурних і суспільних завдань. Доброчинність в освіті розглядають як складову і невід’ємну частину національної історії. Її витоки та поширення нерозривно пов’язані з етногенезом і культурогенезом в Україні. Мотиваційні акценти та зміст доброчинності змінюються, набуваючи особливої якісної визначеності в кожну епоху, але завжди пов’язані з громадською турботою про майбутнє.

Основними формами вияву доброчинності в освіті є: державна, громадська, приватна. Державна  Д.— доброчинність з боку державних органів, установ, організацій, яка надається позаобов’язковим фінансуванням навчальних закладів. Громадська  Д.— доброчинність, яка надається закладам освіти з боку громадських організацій у грошовому, майновому вигляді, вигляді діяльності. Приватна  Д.— доброчинність, здійснювана на користь навчальних закладів окремими особами чи групами осіб.

Доброчинність є могутнім стимулом для самоутвердження людини, для пошуків шляхів до освіти, науки та самовдосконалення. Створюються певні форми системної постійної допомоги закладам освіти й окремим особам: допомога в збереженні приміщень, оснащення класів технічними засобами, заснування фондів підтримки навчального закладу та учнів, студентів, викладачів, учителів; збільшення фондів бібліотек, надання іменних стипендій обдарованій молоді та дітям тощо. Але, на жаль, не існує правової бази для розвитку доброчинності організацій і фізичних осіб; не пропагується імідж доброчинця як подвижника, патріота країни; відсутня система заохочення діяльності доброчинців; процес вивчення традицій доброчинності в освіті здійснюється фрагментарно, не створено цілісної наукової картини її розвитку.

Літ.: Дмитрієнко М., Ясь О. Доброчинність як атрибут громадянського суспільства: історія і сучасність // Розбудова держави.— 1994.— № 6.— С. 37–44; Доброчинність в Україні: минуле,

сучасність, майбутнє.— К.: Ресурсний центр розвитку громадських організацій «Гурт», 1998.—

56 с.; Доброчинна діяльність і меценатство в Україні.— К., 2003.— 110 с.; Донік О. М. Благодійність в Україні у ХІХ — на початку ХХ ст.: ретроспективний аналіз / Матеріали Міжнародної конференції «На шляху до довіри у суспільстві: доброчинність в українській громаді» 20–22 червня 2005 р., м. Київ; Гринів Олег. Просвіта: історія та сучасність. Літопис Червоної Калини.— Львів, 1991.— Ч. 6.— С. 49–53; Сейко Н. А. Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ — поч. ХХ ст.). Київський навчальний округ: Монографія.— Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2006.— 448 с.

Звєрєва І. Д.

ЕКСПЕРИМЕНТ (лат. experimentum — cпроба, дослід) — метод дослідження певного явища у керованих умовах. Відрізняється від спостереження активною взаємодією з об’єктом, що вивчається. Зазвичай  Е. проводиться у науковому дослідженні з метою перевірки висунутої гіпотези, встановлення закономірностей і зв’язків між соціальними явищами та процесами.

Можливість здійснення Е. на думку Поппера є головною відмінністю наукової теорії від псевдонаукової.

•144 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Е.у соціально-педагогічному дослідженні дає можливість отримати інформацію про кількісні та якісні зміни показників об’єкта дослідження внаслідок впливу на нього керованих і контрольованих чинників. Він — найскладніший, трудомісткий, але водночас дуже ефективний і переконливий метод соціально-педагогічного дослідження.

Від інших методів наукового пізнання Е. відрізняється активним вторгненням у природу об’єкта, яке робить можливим дослідження причинно-наслідкових зв’язків, глибоке проникнення у сутність соціальних процесів і явищ.

Основоположником застосування Е. став Галілео Галілей, а його теоретичним апологетом Ф. Бекон, значну роль у його обґрунтуванні відіграв Дж. Мілль.

У соціально-педагогічних дослідженнях виділяють такі типи експериментів: за характером експериментальної ситуації — природний і лабораторний, за структурою експериментальної діяльності — послідовний і паралельний.

Види  Е.— констатувальний, формувальний і контрольний, кожен із яких виконує своє завдання у дослідженні. Констатувальний Е.— дослідник експериментальним шляхом встановлює стан досліджуваної системи, констатує факт зв’язку, залежності між соціальними процесами та явищами. Формувальний Е. передбачає застосування спеціальної системи заходів, спрямованих на формування у клієнта певних особистісних якостей, на активізацію їх діяльності, моделей поведінки. Контрольний Е. дає можливість визначити ефективність запропонованої системи заходів щодо формування певних особистісних якостей, моделей поведінки.

Етапи  Е.— підготовчий, реалізаційний, аналізу та узагальнення результатів. Підготовчий етап об’єднує у собі розроблення теоретико-методологічного та методичного розділів програми Е., формування належних умов проведення досліду. Основним змістом реалізаційного етапу є наочно-практична діяльність експериментатора та респондентів (організаційно-технологічне забезпечення експерименту). Етап аналізу та узагальнення результатів пов’язаний з перетворенням експериментального факту соціальної дійсності, отриманого на попередньому етапі, у факт науки.

Підготовка  Е. складається з двох блоків операцій: обґрунтування експерименту та побудова програми його проведення. Обґрунтування починають з аналізу потреби Е, тобто вивчення об’єктивної суспільної потреби саме в експериментальному дослідженні, потім виявляють можливості здійснення експерименту за допомогою осмислення наявних ресурсів його здійснення, зіставляють можливі витрати та збитки від випробування з передбачуваними позитивними результатами і роблять висновок про проведення експерименту. Побудова програми Е. включає теоретико-методологічний і методичний розділи. Теоретико-методологічний розділ програми складається з аналізу практичної проблемної ситуації, формулювання пізнавальної проблеми, визначення мети та завдань експериментального дослідження, визначення об’єкта та предмета дослідження, висування гіпотез, емпіричної інтерпретації та операціоналізації понять, побудова узагальненої моделі експерименту. Розробка методичного розділу програми експерименту передбачає побудову методики експерименту, планування його процедур. Побудова методики Е. складається з п’яти операцій: вибору або розроблення методичної схеми Е., засобів перетворення об’єкта, вивчення тривалості Е., розроблення засобів і методики вимірювання та контролю, методики аналізу результатів.

Літ.: Загвязинский В. Методология и методы психолого-педагогического исследования: учеб. пособие / В. Загвязинский, Р. Атаханов.— Издательский центр «Академия», 2003.— 273 с.; Сурмін Ю. П. Майстерня вченого: [підручник для науковця] / Юрій Петрович Сурмін.— К.: Навчально-

методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006.— 302 с.;

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 145 •

Методологія та методи соціальних досліджень: [навч. посіб].— К.: ДЦССМ, 2003.— 216 с.; Гончаренко С. У. Педагогічні дослідження: [Методологічні поради молодим науковцям] / Семен Устинович Гончаренко.— Київ-Вінниця: ТОВ фірма «Планер», 2010.— 308 с.

Веретенко Т. Г.

ІНІЦІАТИВА (соціальна) (лат. initiare — починати) — внутрішнє спонукання до нових форм діяльності; вид соціальної активності, пов’язаний із генерацією нових ідей чи форм діяльності.

На сьогоднішній день трактування терміну «ініціатива» може бути представлене як: особистісна характеристика людини; форма вияву актуальних потреб; спосіб взаємодії з соціальним середовищем; спосіб самовираження особистості; форма активності людини; діяльність особистості щодо реалізації соціально обумовленої новаторської пропозиції з метою зміни навколишнього середовища та себе в ньому. З огляду на соціальну значущість будь-якої ініціативи, вона може бути визначена також як форма діяльності дітей і дорослих, яка, перевищуючі за своєю ефективністю попередні ініціативи, містить новизну у засобах досягнення суспільно значущої мети.

Про результативність ініціативи дозволяють судити позитивні зміни, нестандартний підхід до вирішення проблем, вибору шляхів і засобів їх реалізації, поява нових ініціатив.

Ініціатива соціальна характеризується як сукупність дій (діяльність) щодо висунення, затвердження, поширення та практичної реалізації соціально значущої ідеї, які свідомо, самостійно та добровільно здійснюються суб’єктом; характеристика, індикатор і форма прояву соціальної активності.

Наразі в різних інформаційних джерелах виокремлено низку видів і форм соціальної ініціативи, здійснено її класифікацію з огляду на значущість феномена ініціативи для завдань соціалізації.

Науковцями виокремлюються чотири основні етапи розвитку соціальної ініціативи: аналіз існуючих проблем і виявлення тих недоліків, труднощів чи протиріч, які повинні бути усунені; емоційний відгук особистості на те, що відбувається у соціумі — поява бажання, прагнення, віри та надії зробити позитивні перетворення; формулювання засобів зміни — визначення форм і сценарію розвитку ініціативи; заява про ініціативу та початок її реалізації.

Серед ключових ознак при класифікації ініціативи, що часто зустрічаються в науковій літературі, можна назвати такі: спрямованість, суспільна значущість ініціативи (позитивна, негативна); рід прояву (індивідуальна, колективна); ступінь самостійності; тривалість психологічної діяльності, яка підготовлює прояв ініціативи (раптова ініціатива або ініціатива, що виявляється після тривалого підготовчого періоду); ступінь творчості (репродуктивна, творча); ступінь розвитку ініціативи як риси особистості (епізодична, постійна); мотивація (егоїстична або ініціатива, що розвивається під впливом суспільно значущих мотивів); багатство внутрішнього змісту (зовнішня, що за власною сутністю є порожня, та ініціатива з багатим змістом); продуманість ініціативних дій (результативна ініціативна дія; помилкова дія, хоча й відрізняється своєю новизною та оригінальністю); широта (ініціатива, що постійно проявляється в одній будь-якій діяльності; ініціатива, що проявляється в кількох видах діяльності; ініціатива, що проявляється в усіх основ­ них видах діяльності); стійкість (короткочасність ініціативних дій і тривалість прояву ініціативи).

• 146 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Розподіл ініціативи за цілями впровадження є широко вживаним підходом серед дослідників соціальних молодіжних ініціатив у пострадянських країнах; визначає два головні напрямки цілей, за якими можлива типологізація цих ініціатив, а саме: стимулювання прагнення до зміцнення інтелектуального, фізичного та духовного здоров’я особистості; формування та поширення серед молоді цінностей і норм здорового способу життя.

Літ.: Безпалько О. В. Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю у територіальній громаді: теоретико-методичні основи: Монографія.— К.: Наук. світ, 2006.— 363 с.; Коновалова Т. В. Подготовка социальных педагогов к педагогичекой поддержке инициативы старшеклассников: Дис. канд. пед. наук: 13.00.08.— Самара, 2003.— 200 с.; Лесникова С. Г. Проектная деятельность как средство развития социальной инициативности подростка в условиях детской общественной организации: Дис. канд. пед. наук: 13.00.01.— Ижевск, 2005.— 252 с.; Тетерский С. В. Социальные инициативы детей и молодежи: поддержка общества и государства: Монография.— М.: РЕГЛАНТ, 2003.— 216 с.

Безпалько О. В., Гулевська-Черниш А. В.

МЕНЕДЖМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ (англ. management — управляти, керувати, стояти на чолі; лат. manus — рука) — система наукових знань і управлінської практики, що забезпечує виконання відповідних соціальних завдань засобами адекватної організаційної структури соціальних служб (закладів соціальної роботи).

Питання  М. с. р. в Україні вивчали О. Главацька, М. Головатий, М. Лукашевич, М. Туленков, К. Шендеровський та ін. Менеджмент соціальної роботи спирається на загальні теорії управління та менеджменту розроблені Ф. Тейлором, Ф. Файолем, Д. Муні,

Е.Мейо, Ф. Герцбергом та ін.

М.с. р. є складовою соціального управління в цілому та несе на собі загальні ознаки соціального управління. Разом із тим закономірне розширення та ускладнення системи професійної соціальної роботи стимулювало пошук оптимальних форм М. с. р. та управління соціальними службами й соціальною роботою в цілому, спонукало до розробки специфічних управлінських рішень, які б сприяли досягненню мети практичної соціальної роботи та відповідали етичним стандартам фаху.

М.с. р. структурно складається з: а) менеджменту організаційного; б) менеджменту персоналу; в) самоменеджменту. Важливе значення для М. с. р. має впровадження та оцінка інновацій (нововведень) з метою підвищення ефективності соціальної роботи. Втілення інновацій часто відбувається у формі проекту, тобто діяльності, що обмежена певними завданнями, часовими межами та бюджетом. Тому  М. с. р. інколи набуває форми проектного менеджменту.

Елементами  М. с. р. як виду професійної людської діяльності є: а) мета управління; б) спосіб досягнення мети; в) об’єкт та суб’єкт управління, які взаємодіють в певному середовищі; г) функції управління організацією: планування, організація, оперативне управління, мотивація, навчання кадрів, облік та аналіз, зворотній зв’язок, координація, контроль; засоби управлінської праці; ґ) методи, засоби обробки й аналізу інформації, прийняття на цій основі конкретних рішень; д) технологія управління: прийоми, засоби та порядок (послідовність, регламент) виконання процесу управління в цілому та в його складових функціях.

Ключовим результатом М. с. р. є отримання значно більшого ефекту при найменших зусиллях, витратах, у тому числі витратах часу.

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 147 •

До загальноуправлінських підходів М. с. р. належать: а) спрямованість управлінської діяльності на забезпечення відповідно до цілей організованої роботи людей; б) забезпечення за допомогою управління функціонування та розвитку організацій; в) здійснення управління через реалізацію основних функцій — планування, організації, мотивації, контролю, прийняття рішення та комунікації, а також лідерства (керівництва); г) управління може бути ефективним завдяки цілеспрямованості, прогнозованості, участі в ньому членів організації, наявності зворотного зв’язку тощо.

Об’єкти управління у М. с. р.— соціальні працівники, співробітники, уся система взаємовідносин, що склалася між людьми у процесі здійснення соціальної роботи. Суб’єктами М. с. р. виступають керівники соціальних служб і сформовані ними органи управління, які наділені управлінськими функціями.

Процес  М. с. р.— збір, переробка, передача інформації (предмет менеджменту), яка використовується для відпрацювання рішень (продукт менеджменту). Процес  М. с. р. передбачає певну організаційну структуру, під якою розуміють сукупність елементів органів управління та стійких зв’язків між ними, що забезпечують її цілісність, збереження основних властивостей при різноманітних внутрішніх і зовнішніх змінах. Організаційна структура М. с. р. повинна містити мінімальну кількість ланок і рівнів управління, забезпечувати розподіл функцій, стійкість, безперервність, оперативність і гнучкість управління.

Методи управління в М. с. р.: а) економічне стимулювання; б) адміністративні методи (регламентація діяльності з іншими соціальними службами та спеціалістів з соціальної роботи, їх нормування, інші питання роботи з кадрами, прогнозування, моделювання, програмування діяльності соціальної служби); в) методи професійної підтримки персоналу (супервізія і навчання); г) методи психолого-педагогічного впливу (налагодження сприятливого клімату, стимулювання творчості, ініціативи, інновацій, формування умов для прийняття соціальним працівником самостійного рішення тощо); ґ) методи суспільного впливу (розвиток команди соціальних працівників, збільшення ресурсів соціальної роботи в громаді, запровадження моральних тренувань, підвищення престижу й іміджу соціальної роботи).

Принципово важливим елементом М. с. р. вважають розроблені — на рівні соціальної служби, регіону чи країни в цілому — стандарти соціальних послуг, зрозумілі та прозорі процедури і технології, які б забезпечували належну якість соціальної роботи.

Різновиди М.с.  р.:а)лінійнийабоієрархічний (міжланкамиієрархіївстановлюютьсячіткі взаємовідносини: на чолі кожної служби стоїть керівник, який здійснює всі функції організації; кожен член колективу підпорядковується, як і вся служба, лише цьому керівникові та виконує тільки його розпорядження; керівник підпорядковується вищому керівникові); б) функціональний (звільняє лінійних керівників від потреби детального знання всіх сторін управління організацією; фахівці добре знають конкретні ланки соціальної служби та готують кваліфіковані рішення); в) лінійно-штабний (створення при лінійних керівниках певних «штабів» — бюро, групи, сектори, колегії тощо, які спеціалізуються на виконанні певних менеджерських функцій; штаби не приймають рішень, а лише забезпечують їх якісну підготовку); г) матричний (на традиційну, поділену за функціями організацію, тобто вертикальне структурування, нашаровується орієнтована на проект чи окрему соціальну послугу організація, тобто горизонтальне структурування; менеджмент полягає в сприянні горизонтальним комунікаціям всередині організації та гарантуванні суворої відповідальності за хід робіт, проектів та процесів у ній).

• 148 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Специфіка  М. с. р. походить від головного призначення соціальних служб — надання допомоги людям для виходу із складної життєвої ситуації. Тому  М. с. р. визначається низкою чинників, зокрема: ідеологією та філософією соціальної роботи, які мають вагомий влив на місію та цілі соціальних служб; цілями соціальної політики та завданнями, висунутими у нормативно-правових документах органів державної влади та місцевого самоврядування; особливостями статусу, формами власності соціальної служби, їхніми спеціалізаціями та взаємозв’язками функціями та професійними ролями соціальних працівників; особливостями взаємодії між соціальними працівниками та соціальною службою в цілому; становищем клієнтів соціальної роботи як адресатів впливу та формами взаємодії між ними і соціальними працівниками.

Особливості управління соціальним службами, за визначенням М. Лукашевича, полягають у: а) невідповідності його у часі з результатами соціальної допомоги (для управління службою практично неможливе точне прогнозування та вимірювання результатів управління); б) важливості як кінцевого, так і проміжного результату управління; в) обмеженість використання в такому управлінні директивних методів і активне застосування методів мотивації, переконання, створення ситуацій успіху та зацікавленості.

У 1980–90-х рр. виник підхід до М .с. р., що дістав назву «новий менеджереалізм» — поєднання ряду гуманістичних доктрин, що відстоюють права споживача на вибір, із бізнесовими техніками управління, які спрямовані на підвищення ефективності та продуктивності соціальних служб. Основними цінностями в новому менеджереалізмі є результативність, гнучкість, якість, конкуренція, орієнтація на потреби користувача й ефективне використання ресурсів.

Виокремлюють три основні елементи цього підходу: а) результативність (дає можливість керівникам соціальних служб оперувати та забезпечувати дисципліноване використання ресурсів при досягненні поставлених завдань, зокрема, завдяки застосуванню сучасних інформаційних технологій); б) ринкові відносини (сприяють усвідомленню відмінностей надавачів і користувачів соціальних послуг; соціальні служби мають боротися за державний контракт на надання соціальних послуг, що стимулює конкуренцію між надавачами послуг, а також відповідати встановленим державою вимогам до якості послуг); в) місцеве самоврядування (має забезпечувати надання послуг, максимально орієнтованих на потреби місцевої громади, залучення громадськості до управління соціальними службами, гарантувати публічний контроль за використанням суспільних фондів).

Літ.: Вступ до соціальної роботи: Навч. посібник / За ред. Семигіної Т. В., Миговича І. І.— К.: Академвидав, 2004.— 304 с.; Головатий М. Ф. Управлінські аспекти соціальної роботи: курс лекцій / Головатий М. Ф. Лукашевич М. П., Дмитренко Г. А. та ін.— К.: МАУП, 2002.— 368 с.; Лукашевич М. П., Туленков М. В. Менеджмент соціальної роботи: Теорія і практика Навч. посібник.— К.: Каравела, 2007.— 296 с.; Шендеровський, К. Менеджмент у соціальній роботі: посібник.— К.: Главник, 2007.— 207 с.

Семигіна Т. В.

МІЖДИСЦИПЛІНАРНА / МІЖВІДОМЧА ГРУПА ФАХІВЦІВ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ — команда спеціалістів із різних галузей освіти, охорони здоров’я, соціального захисту та соціального обслуговування населення, які відповідно до узгодженого і скоординованого плану роботи виконують певні завдання, спрямовані на надання соціальних послуг клієнту, подолання його складних життєвих обставин.

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 149 •

Міждисциплінарна / міжвідомча група фахівців характеризується чітким порядком взаємодії і спрямованістю на досягнення домовленості. На регулярних зустрічах команди, іноді й за участю клієнта, членів його сім’ї, обговорюються особливості випадку, процедура його ведення; погоджуються з клієнтом і фіксуються в договорі всі етапи ведення випадку. Основні методологічні засади функціонування такої команди — професіоналізм, інтеграція, колективна відповідальність.

Координує роботу міждисциплінарної / міжвідомчої команди менеджер випадку, яким може бути і соціальний педагог. Його основні завдання — це організація зустрічей, введення фахівців-експертів у курс справи, захист прав та інтересів клієнта (недопущення дострокового закриття випадку), фасилітація, аналіз здійсненої роботи, забезпечення оптимального режиму праці, ведення обліку роботи з клієнтом і контроль за виконанням плану, направлення особи, котра отримує послуги, у разі потреби до інших організацій тощо.

Ведення випадку міждисциплінарною / міжвідомчою командою має такі етапи: розгляд випадку; обмін думками; розподіл обов’язків; оцінка ситуації та планування втручання; надання послуг; аналіз роботи; завершення випадку. Принципами реалізації технології ведення випадку міждисциплінарною / міжвідомчою групою фахівців соціальної сфери є:

Професіоналізм і висока кваліфікація членів міждисциплінарної чи міжвідомчої команди. Важлива умова професіоналізму команди — формування єдиних переконань і поглядів щодо завдань ведення випадку. Постійне підвищення професійної компетентності — вимога до всіх членів команди, незалежно від їхнього досвіду.

Пріоритет інтересів клієнта та добровільність користування послугами. Даний принцип завбачає визнання сім’ї пріоритетним і найкращим середовищем для розвит­­ ку дитини; він припускає формування або зміну пріоритетів клієнта, якщо, з погляду фахівця, вони не відповідають його реальним потребам.

Активна участь клієнта у веденні випадку, розвиток його власного потенціалу. Ведення випадку передбачає наявність у клієнта не тільки прав, але й обов’язків. Активна участь клієнта — його внесок у формулювання цілей, завдань і заходів плану, причому відповідальність за виконання багатьох запланованих заходів покладається саме на клієнта.

Ефективний обмін інформацією за випадком. Для забезпечення злагодженої роботи членів команди всі фахівці мають вчасно отримувати повну, точну, детальну інформацію про клієнта та періодично аналізувати динаміку розвитку випадку.

Конфіденційність інформації про клієнта. Принцип конфіденційності поширюється на всіх членів команди незалежно від фаху.

Послідовність і поетапність надання допомоги. Незалежно від тривалості ведення випадку, усі кроки у процесі надання допомоги мають бути логічними та послідовними.

Індивідуальна відповідальність фахівця за ведення випадку. Міждисциплінарний підхід до ведення випадку передбачає розподіл обов’язків між фахівцями у наданні різних видів допомоги та відповідальність за ухвалення рішення.

Повноцінне використання спільних ресурсів і мінімізація витрат. Фахівці мають визначити, як оптимально залучити та розподілити усі наявні у громаді ресурси.

Постійна оцінка якості й ефективності міждисциплінарної допомоги. Оцінка якості й ефективності на рівні випадку здійснюється на робочих зустрічах з аналізу випадку.

• 150 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Оптимізація навантаження на членів команди. Кількість співробітників команди ведення випадку відповідає обсягу та складності поставлених цілей і завдань, а також залежить від особливостей клієнта.

Склад і можливості міждисциплінарної / міжвідомчої групи фахівців соціальної сфери обумовлюють обрання стратегії втручання у ситуацію клієнта: термінового втручання, паралельних дій, спільних дій, стратегія обстеження, розподілу й аналізу та ін.

Літ.: Посібник з методики міждисциплінарного ведення випадку при роботі з безпритульними, бездоглядними неповнолітніми дітьми / Організація «Право на здоров’я»; [авт. кол.: Бєлякова А. В., Боголюбова О. М., Воробйовський О. А. та ін.].— К.: ТОВ «Стар-98», 2010.— 68 с.; Петрочко Ж. В. Теорія і практика соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах: дис. д-ра пед. наук: 13.00.05 — соціальна педагогіка / Жанна Василівна Петрочко.— К.: Інститут проблем виховання НАПН України, 2011.— 582 с.

Петрочко Ж. В.

МОЛОДЬ — диференційована соціальна група, яка набуває рис соціальної спільноти та має специфічні соціально-психологічні, соціальні, культурні й інші особливості, у тому числі і способу життя, перебуває у процесі соціалізації, має свій соціальний вік і відповідно до потреб часу має бути творцем або зачинателем нової соціальної та культурної реальності.

Уперше на міжнародному рівні термін молодьбуло презентованоГенеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у 1985 р., згідно якого визначається вікова межа молодої людини 15–24 роки. Пізніше Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я поняттям «молоді люди» було охарактеризовано віковий період від 10 до 24 років. У різних країнах і серед різних наукових течій прослідковується дискусійність вікових меж: нижню межу молодості різні автори встановлюють між 14 і 16, а верхню — між 25 і 35 роками.

Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» визначає молодь як групу населення віком від 14 до 35 років (до 1998 р.— з 15 до 28 років).

Поширений інтерес до вивчення молодіжних проблем обумовив розвиток нової науки — ювенології (або юнології), предметом вивчення якої є молоде покоління.

Науковці, які займаються проблемою молодіжних субкультур і соціологією молоді, поняття «молодість» та «молодь» розглядають у трьох аспектах: як визначений біологічний вік; як певний стан, обумовлений соціально-культурними критеріями; як певну групу чи покоління з притаманними їй цінностями.

Деякі вчені пропонують розподіл вікового етапу молодості на окремі періоди, виходячи з рівня соціального дозрівання молодих людей, а також їх відношення до різних інститутів суспільства: підлітковий — 11 (12)–14 років, юнацький — 15–17 (18) років, молодіжний — 18–25 років. В окремих наукових працях можна зустріти розподіл життя молодої людини на три основні періоди: перший — це, так званий, період пошуку, коли молода людина визначає, ким бути, якою бути, яку професію, спеціальність обрати, де реалізувати свої здібності; другий — людина інтегрується в суспільство; починається трудова діяльність юнаків і дівчат у будь-якій сфері (на виробництві, у науці, культурі тощо); третій — розпочинається інтенсивна творча праця молодої людини, завершується її соціалізація та становлення (коли здебільшого обрано фах, здобуто освіту, набуто професійних навичок, створено сім’ю, є власне житло).

Наразі існує декілька напрямків теоретичного осмислення молоді, її місця і ролі в суспільстві: як носія психофізіологічних рис молодості, як окремої культурної групи