ESW_final_save

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 121 •

БАТЬКІВСТВО — соціально-психологічний феномен, що є сукупністю знань, уявлень

іпереконань стосовно себе у батьківській ролі, які реалізуються у всіх проявах поведінкової складової батьківства; процес забезпечення батьками (рідними чи прийомними) необхідних умов для повноцінного розвитку та навчання дітей.

Розвинена форма батьківства характеризується відносною стабільністю і реалізується в узгодженості між батьками поглядами на батьківство. Цю форму батьківства складають такі компоненти: ціннісні орієнтації подружньої пари (сімейні цінності); батьківські установки та сподівання; батьківські почуття; батьківська позиція; батьківська відповідальність; стиль сімейного виховання. Кожний компонент батьківства включає в себе три складові: когнітивну, поведінкову та емоційну.

Ціннісні орієнтації об’єднують людей у сім’ю і створюють перспективу для її розвит­ ку. Вони визначають мету народження та шляхи виховання дитини в сім’ї. Батьки впливають на формування ієрархії цінностей у дітей не тільки як емоційно близькі люди, але і як представники світу дорослих, із якими діти ідентифікують себе. Цінності сім’ї є важливим фактором для сімейної системи — як на рівні взаємодії подружньої пари, так

іна рівні взаємодії батьків із дітьми. Щодо ціннісних орієнтацій, то когнітивна складова характеризується тим, яка інформація знаходиться на рівні переконань. Перш за все це переконання щодо пріоритету будь-яких мети та завдань життя, типів поведінки, життєвих принципів. Емоційна складова ціннісних орієнтацій визначає ставлення людини до цінностей. Наприклад, батьки радіють, коли дитини добре вчиться, бо освіта входить до пріоритетів сімейних цінностей. Поведінкова складова може бути як раціональною, так і ірраціональною, головне в ній — спрямованість на реалізацію ціннісної орієнтації, досягнення значущої мети, захисту тієї чи іншої суб’єктивної цінності. Особливістю сімейних цінностей є взаємодія всіх перелічених компонентів, почуттів, знань, переконань і поведінкових проявів.

Батьківські установки — погляд батька чи матері на свою роль, який включає, у тому числі, і репродуктивну установку, заснований на когнітивному та поведінковому компонентах. Батьківські сподівання передбачають право очікувати від інших визнання їхньої соціальної ролі батьків, відповідної поведінки оточуючих, узгодженої з роллю, а також поводитись відповідно до очікувань оточуючих. Вони також містять три складові: когнітивна складова виявляється в уявленнях про репродуктивні норми суспільства, про розподіл батьківських ролей та ідеальний образ дитини. Емоційний аспект виявляється в емоційному фоні в реалізації батьківських установок та очікувань. Поведінкова складова визначає реальну репродуктивну поведінку, взаємини подружжя, батьківське ставлення та батьківські позиції. У структурі батьківського ставлення виокремлюють інтегральне прийняття або нехтування дитиною; міжособистісну дистанцію; форми та напрями контролю дитини; соціально бажану поведінку. До когнітивної складової батьківського ставлення зараховують уявлення про різні способи та форми

• 122 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

взаємодії з дитиною, знання про мету виховання та розвитку дитини. Емоційна складова батьківського ставлення містить оцінки та судження щодо різних типів батьківського ставлення, а також емоційне забарвлення поведінкового прояву батьківського ставлення. Поведінкова складова — форми та способи підтримки контакту з дитиною, контролю, виховання взаємин.

Батьківські почуття емоційно забарвлюють батьківське ставлення. Вони складаються з групи почуттів, що відрізняються від інших емоційних зв’язків. Їхня специфіка полягає в тому, що турбота батьків про дітей необхідна для підтримання життя дитини. А потреба у батьківській любові є життєво необхідною для маленької дитини. Любов кожного з батьків — джерело та гарантія емоційного благополуччя людини, підтримки її психічного та фізичного здоров’я. Батьківська любов не є вродженим почуттям людини. Вона формується упродовж її життя. Любити дитину — означає вміти будувати з нею контакт, бачити зміни в її розвитку, довіряти дитині, вчитись приймати її такою, якою вона є. Батьківські почуття можуть бути суперечливі, амбівалентні. Залежно від ситуації у батьків можуть виникати як позитивні, так і негативні почуття, серед яких — роздратованість, гнів, почуття провини, страху тощо.

Батьківська позиція — психологічна і виховна спрямованість матері та батька, заснована на свідомій чи неусвідомлюваній оцінці дитини, що знаходить своє вираження в певних способах і нормах взаємодії з нею. Складовими батьківської позиції є: адекватність (найбільш близька до об’єктивної оцінка психологічних і характерологічних особливостей дитини, побудова виховного впливу на основі такої оцінки); гнучкість (здатність змінювати методи та форми спілкування і впливу на дитину відповідно її віковим особливостям, конкретним ситуаціям); прогностичність (здатність батьків до прогнозування подальшого розвитку життя дитини та побудови взаємодії з нею).

Батьківська відповідальність, як складова феномену батьківства, належить до ряду складних понять у психології особистості і соціальній психології. Вона має дуальну природу і включає як відповідальність перед соціумом, так і відповідальність перед совістю за життя та виховання дітей. Когнітивна складова батьківської відповідальності проявляється в уявленнях про відповідальну та безвідповідальну поведінку батьків, про розподіл відповідальності між матір’ю та батьком. Емоційна складова — у ставленні до перерозподілу обов’язків у сім’ї, емоційному забарвленні цього процесу та у процесі оцінювання себе як батька, матері з точки зору відповідальності.

Стиль сімейного виховання — це своєрідне поєднання перелічених вище структурних компонентів — ціннісних орієнтацій подружньої пари, батьківських установок і сподівань, батьківського ставлення, батьківських почуттів, батьківських позицій, батьківської відповідальності. Стиль батьківської поведінки впливає на формування особистості дитини, розвиток соціальних навичок. Його когнітивна складова включає загальні уявлення про можливі способи спілкування з дитиною та стилі виховання. Емоційна складова стилю сімейного виховання визначає почуття, які виникають у батьків щодо розподілу відповідальності, одне до одного, використання способів спілкування з дитиною. Поведінкова складова безпосередньо пов’язана з уміннями, навичками стосовно виховання та навчання дитини, догляду за нею, матеріального забезпечення, вміння будувати гармонійні взаємостосунки в подружжі, формувати стиль сімейного виховання.

Усвідомлене батьківство — взаємодія батьків (чи осіб, які їх замінюють) між собою, іншими членами сім’ї, дітьми, результатом якої є створення найбільш сприятливих умов

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 123 •

для повноцінного розвитку дитини на всіх етапах її життя. Під усвідомленим батьківством також розуміють свідоме ставлення батьків до процесів виховання, розвитку та догляду за дитиною на всіх етапах її життєдіяльності з метою формування здорової та зрілої особистості. Усвідомлене батьківство — це також сукупність батьківських якостей, почуттів, знань і навичок щодо виховання, розвитку дітей на різних етапах їхньої життєдіяльності.

Літ.: Батьківство в радість: методичний посібник для проведення тренінгів з батьками / Г. М. Лактіонова, І. Д. Звєрєва.— К.: Health-Int., 2009.— 376 с.; Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях: навч. посібник — К.: Логос, 2003.— 132 с.; Кравець В. П. Психофізіологічні та психолого-педагогічні аспекти формування усвідомленого батьківства.— К.: Видавн. Центр «Академія», 2001.— 244 с.; Овчарова Р. В. Психологическое сопровождение родительства.— М.: Изд-во ин-та психотерапии, 2003.— 319 с.; Усвідомлене батьківство як умова повноцінного розвитку дитини: метод. матеріали для тренера / О. В. Безпалько, Т. Л. Лях, В. В. Молочний, Т. П. Цюман; Під заг. ред. Г. М. Лактіонової.— К.: Наук. світ, 2003.— 107 с.

Братусь І. В.

ВІЛ-ІНФЕКЦІЯ — захворювання, що виникає внаслідок зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). У 1986 р. Комітетом з таксономії й номенклатури вірусів Всесвітньої організації охорони здоров’я ВІЛ визначено назвою збудника синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). ВІЛ належить до сімейства ретровірусів, має специфічну форму, добре пристосовану до існування в організмі людини. Своїм впливом ВІЛ руйнує імунну систему людини, внаслідок чого її організм стає беззахисним навіть перед порівняно невинними мікроорганізмами, а також злоякісними пухлинами. Потрапивши в організм людини, вірус проникає в Т-лімфоцити, присутні в усіх рідинах організму інфікованих людей, та вражає певну їх частину — Т-хелпери (англ. help — допомагати, захищати). У результаті зміни ланцюга ДНК Т-хелпери починають продукувати сам вірус. Скорочення кількості Т-хелперів призводить до розвитку СНІДу. Людина може інфікуватися ВІЛ тільки у випадку потрапляння цих рідин із інфікованого організму в здоровий. Існує три шляхи інфікування: через кров, шляхом спільного використання голок і шприців під час ін’єкцій наркотиків, медичних процедур, пірсингу та татуювання або під час переливання крові; шляхом сексуальних стосунків з ВІЛінфікованим партнером без застосування запобіжних заходів; під час вагітності, пологів або грудного вигодовування вірус може передатися від матері, інфікованої ВІЛ, до дитини. Найбільш небезпечний для оточуючих — період від моменту потрапляння вірусу в кров до появи антитіл до ВІЛ в крові й інших біологічних рідинах організму: людина може заражати інших, не знаючи свого статусу. Цей період має назву «період вікна». Численними дослідженнями доведено, що через «побутові» контакти з ВІЛпозитивною людиною заразитися не можна. Знаючи шляхи передачі вірусу, досить лише уникати контактів з рідинами, що можуть містити ВІЛ.

Розвиток вірусу в організмі людини проходить декілька стадій: через 1–3 місяці після зараження можуть виникнути гострі прояви (підвищення температури, збільшення лімфовузлів, висипання на тілі, головний біль, розлад системи травлення); період безсимптомного або прихованого вірусоносійства (від 2,5 до 5 років); стадія генералізованої лімфаденопатії або вторинних захворювань (тривале збільшення кількох груп лімфатичних вузлів); СНІД-асоційований комплекс (підвищена температура тіла, діарея, нічна пітливість, досить швидке зниження маси тіла, під впливом вторинних ін-

• 124 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

фекцій спостерігається ураження травної, дихальної, нервової систем організму; триває декілька років); власне СНІД (ознаки попередньої фази, що мають більш виражений характер). В Україні протягом 2006 року щодня виявлялося більше 40 нових випадків ВІЛ-інфекції. Незважаючи на настільки загрозливий характер статистичних даних щодо поширення інфекції, епідемія ВІЛ не усвідомлена населенням України як серйозна загроза. Для переважної більшості громадян України ВІЛ-інфекція, як і раніше, залишається чимось далеким, загрозливим винятково для так званих «груп ризику» (гомосексуалістів, наркоманів, повій, ув’язнених тощо). На даному етапі розвитку епідемії в Україні можна констатувати той факт, що внаслідок поширення захворювання погіршується соціально-економічний стан країни. У Концепції стратегій дій Уряду зазначено, що витрати на лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД за найбільш оптимістичними оцінками становитимуть у 2011 р. 533 млн. гр. Пов’язана з поширенням СНІДу смертність населення може призвести до зниження середньої тривалості життя в Україні від 2 до 4 років для чоловіків і від 2 до 5 років для жінок. Соціальні проблеми, пов’язані з ВІЛ, мають 8 основних характеристик: соціально-економічний спад унаслідок бідності, безробіття, нерівномірного розподілу прибутків; дезінтеграція сімей і спільнот, збільшення кількості сиріт, покинутих і бездомних дітей; збільшення частоти небезпечної поведінки серед молоді (в основному секс без запобіжних засобів і обмін голками та шприцами); занепад системи освіти, що зменшує її спроможність допомагати молоді розвивати навички захисту від інфекції; гендерна нерівність, що зменшує здатність жінок захистити себе від ВІЛ і збільшує турботи, які лягають на їхні плечі; нестабільність населення, що виявляється в законних і незаконних міграціях; зростання незаконної торгівлі наркотиками, що є безпосереднім рушійним чинником епідемії; дискримінація та презирство до хворих на ВІЛ / СНІД.

Прямі наслідки інфікування ВІЛ — хвороба та смерть — відіграють вирішальну роль у долі окремих особистостей, однак цим не вичерпуються наслідки розвитку епідемії. Страждає вся родина ВІЛ-інфікованого, що може виявитися в психічній травмі, втраті доходів від праці зараженого члена родини, збільшення витрат на його утримання та лікування. Для нації загалом поширення ВІЛ-інфекції означає втрату частини населення, збільшення витрат на організацію профілактики та лікування хворих, а також збільшення рівня тривожності за рахунок дискримінації і стигматизації ВІЛ-інфікованих. Низький рівень поінформованості суспільства — один із факторів формування нетолерантного ставлення до людей, які живуть із ВІЛ.

Літ.: Змушко Е. И., Белозеро Е. С. ВИЧ-инфекция: руководство для врачей.— Спб., 2000.— 311 с.; Люди и ВИЧ / Под ред. О. Пурик.— К., 2004.— 283 с.; Превентивна робота з молоддю за методом «рівний-рівному» / За ред. І. Д. Звєрєвої.— К., 2002.— С. 89–100.; Соціальна робота. Короткий енциклопедичний словник. С. 92–93.; Соціальна робота / Соціальна педагогіка. Понятійнотермінологічний словник / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Етносфера, 1994.— С. 102.; Україна та ВІЛ / СНІД: Час діяти / Звіт про людський розвиток в Україні. Програма розвитку ООН.— К., 2003.— 11 с.

Звєрєва І. Д., Терницька С. В.

ВОЛОНТЕРСТВО (лат. voluntarius — воля, бажання; англ. voluntary — добровільний, доброволець, іти добровільно) — добровільна, безкорислива, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами та волонтерськими організаціями шляхом надання волонтерської допомоги. Волонтерська допомога — роботи

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 125 •

та послуги, що безоплатно виконуються і надаються волонтерами та волонтерськими організаціями.

Окремі аспекти В. розкрито в працях вітчизняних науковців. Так, у роботах З. Бондаренко, І. Звєрєвої, Т. Лях, О. Песоцької, С. Харченка обґрунтовано роль волонтерства як складової соціально-педагогічної роботи з молоддю. У дослідженнях О. Безпалько, Р. Вайноли, Н. Заверико, А. Капської, В. Петровича розкрито технології залучення та підготовки молоді до волонтерської діяльності. Особливості роботи волонтерів у центрах соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді висвітлено у роботах О. Кузьменка, Н. Романової, С. Толстоухової. Як складову соціально-педагогічної діяльності молодіжних організацій обґрунтовано волонтерство в працях Ю. Поліщука. Тему В. ґрунтовніше розкрито в дисертаціях російських науковців Я. Лятюшина, В. Митрофаненка, О. Митрохіної, О. Морова, Г. Оленіної. Аналіз багаторічного досвіду волонтерства подано у роботах зарубіжних авторів, зокрема Г. Каскеллі, Р. Кроу, Б. Левайн, Р. Лінча, С. Маккарлі, М. Мерріл, К. Навартнам, М. Нуланд.

Законодавство у сфері В. складається з Конституції України (254к/96-ВР), Законів України «Про соціальні послуги» (від 19.06.2003 р., № 966-IV), «Про волонтерську діяльність» (19 квітня 2011 р., N 3236-VI) і інших законів, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і інших нормативно-правових актів.

1859 р. вважається роком виникнення В. у світі, оскільки у цей час створено Червоний Хрест — організацію, яка діє на волонтерських засадах і надає першу медичну допомогу полоненим і пораненим. У ХХ ст. було створено перші волонтерські організації та засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО.

В Україні перші волонтерські організації (Всеукраїнський громадський центр «Волонтер», Центр волонтеріату «Добра Воля») створюються у середині 90-х рр. ХХ ст. Такі форми В. як взаємодопомога та самодопомога, філантропія та послуги іншим людям, участь або громадянський обов’язок, рекламно-пропагандистська діяльність або проведення кампаній, визначені Міжнародною експертною групою з питань волонтерства та соціального розвитку в 1999 р., розповсюджуються серед державних і громадських організацій України.

В. є формою благодійництва. Найголовнішою ознакою В. є те, що волонтер частину свого вільного (особистого) часу, сил, енергії, знань, досвіду добровільно (без примусу та вказівок) витрачає на здійснення суспільно корисної діяльності. Безоплатне виконання робіт або надання послуг особами, що має одноразовий характер або здійснюється на основі сімейних, дружніх чи сусідських відносин, згідно Закону України «Про волонтерську діяльність» не є В.

Відповідно до Загальної декларації прав людини (1948 р.) і Міжнародної конвенції про права дитини (1989 р.), зважаючи на те, що будь-яка людина має право вільно об’єднуватися у мирні асоціації, волонтери розглядають свою діяльність як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку. В.— це добровільний вибір, який відображає особисті погляди та позиції; це активна участь громадян у житті суспільства; сприяє покращенню якості життя, процвітанню та поглибленню солідарності між людьми; проявляється переважно як спільна діяльність у якійсь асоціації чи об’єднанні; сприяє реалізації основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого та мирного суспільства; сприяє більш збалансованому економічному та соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій.

•126 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

В.ґрунтується на принципах законності, гуманності, рівності, добровільності, безоплатності, безкорисливості, неприбутковості. З огляду на це, волонтери визнають право на об’єднання всіх людей: чоловіків, жінок, дітей, незалежно від їх расової та релігійної приналежності, фізичних особливостей, соціального та матеріального стану; надають взаємну допомогу, безкорисливі послуги особисто чи організовано; визнають рівність колективних та індивідуальних потреб; ставлять собі за мету перетворити В. у засіб особистого процвітання, набуття нових знань і навичок, вдосконалення здібностей, стимулюючи для цього ініціативу та творчість людей, даючи можливість кожному бути творцем, а не користувачем; стимулюють почуття відповідальності, заохочують колективну та міжнародну солідарність.

В.— це одна з підвалин громадянського суспільства. Без участі волонтерів важко уявити громадські організації і благодійність взагалі, без них унеможливлюється якісний суспільний контроль за діями влади та бізнесу. Волонтери, керуючись означеними принципами В., сприяють тому, щоб індивідуальна участь перетворювалась у колективні дії; активно підтримують свої асоціації, є відданими їх цілям і завданням; прагнуть, у міру своїх здібностей і наявності вільного часу, успішно виконувати, відповідно до взятої на себе відповідальності, усі розроблені програми; співпрацюють зі своїми колегами в організації в дусі взаєморозуміння та взаємоповаги; не розголошують конфіденційну інформацію.

В.є надзвичайно динамічною сферою діяльності, задля здійснення якої волонтери об’єднуються у групи. Волонтерська група — це невелика за чисельністю спільнота людей, що діє на добровільних засадах, об’єднана певною благодійною діяльністю та утворена при державній чи неурядовій організації. Волонтерські групи класифікують за такими ознаками: вік (діти, підлітки, молодь, люди зрілого віку, люди похилого віку); ступінь професіоналізму (професіонали, непрофесіонали); тривалість волонтерської діяльності (волонтери, які працюють тривалий проміжок­ часу (понад 6 місяців), сезонні волонтери, волонтери, які працюють короткий проміжок часу (разові акції, менше 6 місяців); соціальна роль / статус (учні, студенти, безробітні, фахівці (спеціалісти), батьки, сім’ї, пенсіонери, волонтери, які обрали працю як альтернативу вироку); ступінь мобільності (мобільні, з обмеженою мобільністю, немобільні); приналежність до організації (корпоративні волонтери, волонтери громадських організацій, волонтери державних організацій (соціальних установ), волонтери релігійних організацій, волонтери ініціативних груп мешканців територіальних громад); досвід волонтерської роботи (волонтери без досвіду, волонтери з незначним досвідом, волонтери з достатнім досвідом); склад волонтерської групи (змішаний, представлений представниками різних типів волонтерів, однотипний, представлений волонтерами одного типу: групи студентів-волонтерів, пенсіонерів-волонтерів тощо).

Згідно Закону України «Про волонтерську діяльність», В. здійснюється за такими напрямами: надання волонтерської допомоги з метою підтримки малозабезпечених, безробітних, багатодітних, бездомних, безпритульних, осіб, що потребують соціальної реабілітації; здійснення догляду за хворими, інвалідами, самотніми, людьми похилого віку й іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують підтримки та допомоги; надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям; надання допомоги особам,

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 127 •

які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів; проведення заходів, пов’язаних із охороною навколишнього природного середовища, збереженням культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховання; сприяння проведенню заходів національного та міжнародного значення, пов’язаних з організацією масових спортивних, культурних та інших видовищних і громадських заходів; надання волонтерської допомоги для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру; надання волонтерської допомоги за іншими напрямами, не забороненими законодавством.

Волонтери є активними суб’єктами соціальної та соціально-педагогічної роботи. Волонтерські групи державних, громадських організацій і вищих навчальних закладів, які працюють у соціально-педагогічній галузі, здійснюють свою діяльність у інформаційнопросвітницькому, профілактичному, реабілітаційному, рекреативному, соціальнорекламному, соціально-побутовому, охоронно-захисному та фандрейзинговому напрямах.

Забезпечення діяльності у означених напрямах вимагає дотримання ряду організаційних і методичних умов. Умови забезпечення діяльності волонтерських груп — це сукупність зовнішніх і внутрішніх чинників, які зумовлюють результативність їхньої роботи.

Організаційні умови передбачають: планування залучення волонтерів; організацію залучення та відбору волонтерів; організацію діяльності волонтерських груп; адміністрування діяльності волонтерських груп; визнання та заохочення волонтерів.

Планування залучення волонтерів реалізується якщо: сформоване бачення волонтерської участі в діяльності організації; наявний стратегічний план управління ризиками під час роботи з волонтерами; є відповідні матеріальні та людські ресурси для роботи з волонтерами; напрями діяльності волонтерів базуються на потребах організації і їхніх клієнтів; визначено потреби організації в діяльності волонтерських груп; в організації сприятливий емоційний клімат.

Організація залучення та відбору волонтерів забезпечується шляхом: проведення регулярних інформаційних кампаній із метою популяризації волонтерства; постійного пошуку волонтерів на відповідні позиції для здійснення діяльності в різних напрямах; відбору волонтерів за попередньо визначеними критеріями; інтерв’ювання волонтерів; підписання угоди між волонтером та організацією; запровадження випробувального терміну для волонтерів-новачків.

Організація діяльності волонтерських груп вимагає: здійснення керівництва діяльністю волонтерських груп підготовленим фахівцем; наявності чітко визначеного змісту роботи волонтерів відповідно до певного напряму діяльності; визначення конкретних завдань діяльності, які волонтери мають виконувати; урахування потенціалу волонтерської групи в процесі розробки соціальних проектів і програм; здійснення орієнтування волонтерів, під час якого вони знайомляться з правилами, політикою організації, особливостями її функціонування; використання потенціалу волонтерів-лідерів груп для допомоги координатору волонтерів; наявності друкованих інструкцій для співробітників організації та волонтерів, що регламентують діяльність останніх; залучення волонтерських груп до прийняття рішень щодо розвитку організації та розробки соціальних проектів і програм.

Умова адміністрування діяльності волонтерських груп забезпечується шляхом: визначення мінімальної кількості часу для волонтерів як їхнього необхідного внеску; за-

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 129 •

ВРАЗЛИВІ СІМ’Ї З ДІТЬМИ — сім’ї, в яких є ознаки складних життєвих обставин, що негативно впливають або можуть вплинути на реалізацію їх виховної функції стосовно своїх дітей; синонім — сім’ї групи ризику.

Вразливість — український тлумачний словник сучасної української мови за редакцією В. Т. Бусел — визначає як певну властивість організму, речовини легко та швидко піддаватись зовнішнім подразненням; сприйнятливий, чутливий.

Сім’я, як соціальний інститут є досить залежною від стану самого суспільства та системи відносин у ньому. Тому негативні наслідки негараздів в суспільстві проектуються на сім’ю — основний і найбільш вразливий інститут.

Поняття «вразливі сім’ї з дітьми» широко використовується у міжнародних документах, що визначають стандарти забезпечення прав дітей і кращі практики соціальної роботи з підтримки сімей з дітьми. Як правило до таких сімей відносять сім’ї з проблемами бідності, малозабезпеченості, інвалідності тощо. У науковій літературі, зокрема у працях Т. Алєксєєнко, Є. Ейдеміллер, Т.  Шульги, Г.  Лактіонової, І. Трубавіної, А. Капської, Л. Ковальчук, З. Зайцевої, пропонуються різні терміни, які характеризують сім’ю за ознакою вразливості: проблемна, соціально незахищена, групи ризику, кризова, неблагополучна тощо. Разом із тим усі вчені одностайні у висновках щодо негативного впливу вразливості на здатність сім’ї реалізовувати виховну функцію щодо дитини.

Вразливість розглядається як певний стан незахищеності сім’ї з дітьми, що залежить від об’єктивних і суб’єктивних чинників, зовнішніх і внутрішніх факторів; характеризується рівнем соціалізації сім’ї та здатністю до адаптації в нових умовах.

Внутрішні фактори вразливості сім’ї з дітьми залежать від: стану здоров’я і освіти її членів (і дорослих, і дітей); матеріального стану сім’ї; внутрішньо сімейних стосунків і відносин між подружжям; історії сім’ї, відношень з їх батьківськими сім’ями, зайнятістю, розподілом батьківських, подружніх, дитячих ролей і лідерством; сформованими сімейними цінностями; здатністю створювати та використовувати ресурси, взаємодіяти і будувати стосунки з друзями, сусідами, громадою, трудовим чи навчальним колективом; вмінням виробляти та приймати адекватні рішення в період криз, мобілізовувати внутрішні ресурси тощо.

Зовнішні фактори вразливості характеризуються рівнем сприятливих чи несприятливих умов і можливостей для сім’ї з дітьми, створених у конкретній громаді, суспільстві

вцілому; системою вироблених у ній цінностей; наявністю державної політики щодо підтримки сімей з дітьми; наявністю соціальної інфраструктури, зокрема відповідних соціальних служб і якістю їх роботи можливостями працевлаштування, законодавчим регулюванням.

Розглядаючи поняття «вразливі сім’ї з дітьми» через призму мотиваційно-потребової теорії (А. Маслоу), яка зазначає, що становлення ієрархічної системи потреб особистості вибудовується за принципом домінанти, тобто певні потреби набувають провідного значення і визначають інші групи потреб. Сформована система потреб визначає життєві цінності особистості та відіграє основну роль у процесі її соціалізації протягом усього подальшого життя. Батьки та близькі родичі є першими представниками соціального середовища дитини і забезпечують задоволення практично всіх її потреб, особливо

вранньому дитинстві.

Уконтексті теорії соціальної компетентності (І. Звєрєва, Н. Лавриченко), можна припустити, що вразливими найчастіше стають ті сім’ї, в яких, насамперед у батьків, не сформована культура життєвого самовизначення. Її сутність виявляється у сформо-

• 130 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ваності навичок соціальної компетентності, що є основою для адаптивної та позитивної поведінки, яка, в свою чергу, дозволяє людині адекватно виконувати норми і правила суспільного життя, ефективно вирішувати повсякденні проблеми.

Упроцесі свого розвитку практично кожна сім’я проходить кризові періоди. Кожна криза це баланс між можливістю розвитку та ризиком виникнення ще більш серйозних проблем, у тому числі і тих, які можуть призвести сім’ю до стану вразливості.

Барометром вразливості сім’ї є діти. Загострення чи поява нових факторів вразливості, як правило, відображається у зміні поведінки дитини як дома, на вулиці, так і в дитячому колективі. Особливо гостро це проявляється у дітей підліткового віку. Це може бути як надмірна замкнутість дитини, так і підвищений рівень конфліктності, прояви гніву, надмірна плаксивість, відмова від участі в заходах, агресивність, протиправна поведінка тощо.

Уразі наявності в сім’ї декількох постійних факторів вразливості та відсутності підтримуючих, рівень її вразливості з часом збільшується, сім’я втрачає здатність самостійно впоратися зі своїми проблемами, що негативно впливає на становище дитини. Українське законодавство визначає такі сім’ї, як сім’ї, що опинилися в складних життєвих обставинах. Соціальні послуги для цієї категорії сімей із дітьми кваліфікуються як послуги втручання, які визначаються за результатами соціального інспектування сім’ї та комплексної оцінки потреб дитини. Як правило, такі сім’ї беруться під соціальний супровід центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, щодо дітей здійснюються заходи соціально-правового захисту.

Для ранньої профілактики сімейного неблагополуччя, посилення здатності батьків виховувати дітей важливо своєчасно виявити ВСзД та залучити їх до програм підтримки. З цією метою фахівці соціальної сфери, особливо ті, які в повсякденній своїй роботі мають можливість контактувати з дітьми та їх батьками (лікарі, вчителі, працівники дошкільних навчальних закладів, соціальні працівники тощо) мають вміти виокремлювати певні групи ознак складних життєвих обставин, що негативно впливають або можуть вплинути на реалізацію виховної функції сім’ї, на виконання батьківських обов’язків.

До таких ознак складних життєвих обставин, що негативно впливають на реалізацію батьками виховної функції і тим самим спричиняють вразливість сім’ї, можна віднести: шлюб неповнолітніх; відсутність досвіду сімейного виховання у одного або обох членів подружжя; небажана вагітність і народження дитини матір’ю-одиначкою; факт народження в сім’ї дитини з особливими потребами або набуття дитиною такого статусу в результаті хвороби, недогляду чи нещасного випадку; відсутність елементарних житлово-побутових умов для проживання сім’ї; втрата близької людини, годувальника; втрата роботи, відсутність засобів для існування; вимушена трудова міграція батьків; розлучення тощо.

Потенційно вразливими (латентними) є сім’ї утворені людьми, які вже є жертвами складних життєвих обставин. До таких категорій сімей можна віднести сім’ї утворені випускниками інтернатних закладів, особами з числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування; сім’ї, в яких у одного чи обох членів подружжя є психічні розлади, різні види залежності, одному чи обом членам притаманна протиправна поведінка, насилля тощо.

Раннє виявлення вразливих сімей із дітьми та сприяння у вирішенні їх ключових проблем (працевлаштування, забезпечення соціальних виплат, лікування, захист прав, юридична підтримка), включення їх до системи підтримуючих соціально-педагогічних