ESW_final_save

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 171 •

допомога та підтримка як у центрах соціальної реабілітації, так і за місцем проживання. На груповому рівні ефективними формами роботи є: тренінги, майстер-класи, обмін досвідом, участь у різних соціальних проектах, інші групові форми роботи та навчання, у тому числі лекції, диспути, дискусії, присвячені конкретним проблемам і потенційним можливостям людини щодо соціалізації і реабілітації. На суспільному — масові акції (благочинні, екологічні, трудові тощо), масові рекреаційні заходи (свята, конкурси, мітинги) — як метод зняття соціальної напруги, встановлення зв’язків із громадськістю через ЗМІ (телебачення, пресу, листівки, оголошення, запрошення, анкетування, вуличне чи телефонне інтерв’ювання).

Р. може здійснюватись як у спеціалізованих закладах (психолого-реабілітаційних центрах, кризових центрах, лікувальних і спеціалізованих навчальних закладах), так і, при потребі, за місцем проживання клієнта. До здійснення того чи іншого виду Р. залучаються кваліфіковані фахівці (відповідно наявної у клієнта проблеми). Також її доречно здійснювати із залученням до такої роботи волонтерів.

У терміна Р. існують і інші значення, зокрема, юридичне — як відновлення в правах, відновлення втраченого доброго імені, відміна необґрунтованого звинувачення невинної особи чи групи осіб «за відсутності складу злочину». Р. відрізняється від амністії, помилування повним відновленням прав і репутації з огляду несправедливого звинувачення.

Загалом процес Р. передбачає комплекс заходів, спрямованих на оновлення особистісного та соціального статусу, індивідуальної і суспільної цінності, порушених функцій організму та працездатності; визначається соціальною підтримкою і соціальним захистом людей, які їх потребують; полягає у фізичній терапії, психотерапії, тренуваннях, зміні способу життя.

Літ.: Соціальна педагогіка: теорія і технології. Підручник [Алєксєєнко Т. Ф., Басюк  Т. О., Безпалько  О. В., Звєрєва  І. Д. та ін..]; за заг. ред І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 316 с.; Соціальна педагогіка: словник-довідник [Т. Ф. Алєксєєнко, Ю. М. Жданович, І. Д.  Звєрєва, О. Л. Кононко та ін.]; за заг. ред. Т. Ф. Алєксєєнко.— Вінниця, ООО «Планер», 2009.— 548 с.; Ранер  К.  Основы реабилитации.— М., 1980.— 218 с.; Реабилитация социально дезадаптированных детей и подростков: Краткий словарь для сотрудников специализированных учреждений социальной реабилитации несовершеннолетних. / Сост. Г. М.  Иващенко, В. Н.  Бушуева, при участии В. И.  Ширинского.— М., 1998.— 87с.

Алєксєєнко Т. Ф.

РЕІНТЕГРАЦІЯ (лат. re — префікс, що означає відновлення, іntegratio — інтеграція, набуття цілісності) — процес повернення людини в суспільство в ролі активного та незалежного члена соціального життя, що передбачає компенсацію втрат соціальних зв’язків, досягнення нею відповідного рівня емоційного стану тощо. Організація та забезпечення оптимальних умов реінтеграції створюють можливості для подальшого повноцінного­ функціонування індивіда у соціумі.

Це процес повернення в суспільство у ролі активного та незалежного члена, учасника загального соціального життя людини, яка хвора чи погано пристосована до оточуючих умов. Реінтеграцію можна розглядати як об’єднання в ціле частин, а також процес, що веде до такого стану. Це перетворення відносно самостійних, слабко пов’язаних між собою елементів у функціональну систему, формування та відпрацювання вмінь і навичок соціальної компетентності (здатність до співпраці, вміння розв’язувати проблеми

• 172 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

в різних життєвих ситуаціях; комунікативні навички та навички взаєморозуміння; вміння усвідомлювати різні соціальні ролі та брати участь у житті громади тощо).

Принципи реінтеграційного процесу, що стосуються дітей: гуманізм (ставлення до дитини як найвищої цінності, безумовне прийняття дитини, любов і повага до неї); індивідуальний підхід до дитини (виявлення проблем особистісного росту та допомога у їх розв’язанні, врахування індивідуальних особливостей і розробка індивідуальних програм розвитку); пріоритетність інтересів дитини; комплексний підхід (різнобічна оцінка потреб дитини та середовища, у яке вона інтегрується); взаємодія, командний підхід до вирішення проблем дитини та сім’ї (налагодження співпраці та партнерства між різними державними і неурядовими організаціями в інтересах дитини, створення міжвідомчих та міждисциплінарних команд фахівців для прийняття обґрунтованого рішення стосовно дитини, сім’ї чи ефективного здійснення соціального супроводження);

стимулювання дитини та сім’ї до самодопомоги (активізація внутрішніх ресурсів сім’ї та дитини до зміни способу життя на краще, перебудови стосунків, саморозвитку; формування бажання успішно адаптуватися до нових умов і бути мобільним; прагнення робити власний вибір і встановлювати особистісні життєві цілі).

Літ.: Словарь по социальной педагогике / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Академия, 2002.— 368 с.

Петрочко Ж. В.

РЕСУРСИ СОЦІАЛЬНОЇ / СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ — джерела та перед­ умови отримання необхідних людям матеріальних і духовних благ, які можна використати за існуючих технологій і соціально-економічних відносин. У широкому розумінні ресурси розглядають як запаси чого-небудь, які можна використовувати в разі потреби; джерело й арсенал засобів і можливостей, до яких можна вдаватися при необхідності з метою виконання певних завдань чи вдосконалення діяльності. Процес пошуку та залучення ресурсів називають фандрейзингом.

У соціальній / соціально-педагогічній роботі виокремлюють внутрішні та зовнішні ресурси. До внутрішніх належить соціально-психологічна характеристика людини, з якою безпосередньо працює фахівець (соціальний педагог, соціальний працівник, психолог тощо): особливості психічних пізнавальних процесів особистості (сприймання, уваги, пам’яті, мислення, мови, уяви); прояви емоційно-вольових процесів і психічних станів; особистісні характеристики (особливості характеру, темпераменту, потреби, інтереси, цінності, мотиви); показники освітнього рівня людини; професійні та соціальні уміння і навички, якими вона володіє.

Оскільки соціально-педагогічна робота пов’язана з використанням психологічних, соціологічних, педагогічних, управлінських методів і прийомів, зовнішні ресурси розглядають як сукупність можливостей для розв’язання індивідуальних і соціальних проблем,­ які можуть бути залучені як спеціалістом, так і клієнтом. До зовнішніх ресурсів належать матеріальні, людські, інституційні, інформаційні, технологічні.

Серед матеріальних ресурсів виокремлюють фінансові та нефінансові, офіційні та неофіційні. До фінансових ресурсів належать усі види грошових надходжень для організації та здійснення соціально-педагогічної роботи. Серед них — бюджетні витрати на забезпечення діяльності різних соціальних служб, пенсії та інші види виплати, передбачені діючим законодавством для різних категорій населення, гранти чи спонсорські надходження на рахунок державних, громадських організацій і фізичних осіб.

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 173 •

Водночас вони — різновид і офіційних матеріальних ресурсів. Приклад неофіційних фінансових ресурсів — грошова допомога друзів, колег по роботі, спонсорів, яку безпосередньо передають людині, що потребує підтримки, або її близьким. Нефінансові матеріальні ресурсами — це приміщення, обладнання, книги, речі, ліки тощо.

Основні людські ресурси соціально-педагогічної роботи: соціальні педагоги, соціальні працівники, психологи, реабілітологи, інші фахівці соціальних інститутів, волонтери.

Інформаційні ресурси — це окремі документи та масиви документів, результати інтелектуальної, творчої й інформаційної діяльності, бази та банки даних, усі види архівів, бібліотечні, музейні фонди та інші, що містять відомості та знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації Серед інформаційних ресурсів виокремлюють: спеціальну літературу; буклети, листівки, брошури, прес-релізи, рекламну продукцію (плакати, стенди); інформацію в засобах масової інформації про благодійні заходи неурядових структур і соціальні програми органів влади та місцевого самоврядування; інформаційну мережу Інтернет (сторінки донорів, інформаційно-пошукові сервери, спеціалізовані сторінки з фандрейзингу тощо); усну інформацію спеціалістів і волонтерів.

Кожна держава має систему соціальних інститутів, які безпосередньо чи опосередковано займаються вирішенням соціальних проблем. Найпоширеніші інституційні ресурси: загальноосвітні заклади; позашкільні заклади; заклади системи охорони здоров’я, культури, різноманітні соціальні служби (центри соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, територіальні центри обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян, центри соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів; реабілітаційні центри для дітей і молоді з функціональними обмеженнями; центри зай­ нятості, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх; соціальні гуртожитки, клуби за місцем проживання тощо). Окрім перерахованих інституційних ресурсів, діяльність яких координується на державному та місцевому рівнях, виокремлюють ще церкву та неурядові організації.

Технологічні ресурси соціально-педагогічної роботи — сукупність форм, методів і прийомів, які застосовують соціальні служби, заклади соціального обслуговування, громадські організації та спеціалісти й волонтери з метою задоволення потреб або вирішення проблем окремих осіб чи соціальних груп. У практичній соціально-педагогічній роботі найчастіше застосовують прикладні технології соціально-правового захисту, соціального обслуговування, соціальної профілактики, соціальної реабілітації, соціального опікунства, патронажу, супроводу, рекламно-інформаційні технології.

Літ.: Безпалько  О. В.  Соціальна педагогіка в схемах і таблицях.— К.: Центр навчальної літератури, 2003.— 138 с; Социальная работа / Под ред В. И. Курбатова.— Ростов н/Д: «Феникс», 1999.— 576 с.; Энциклопедия социальной работы. В 3 т. Т. 3: Пер. с англ.— М.: Центр общечеловеческих ценностей, 1994.— 466 с.

Безпалько О. В.

РОЛІ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА / СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА — культурнодетермінована модель поведінки спеціаліста при здійсненні професійних завдань. Дослідники виділяють і характеризують 9 ролей соціального педагога: посередника, адвоката, учасника спільної діяльності, помічника клієнтів, терапевта та наставника, конфліктолога, аніматора, експерта та суспільного діяча. На їхню думку, основна роль соціального педагога — роль посередника, яка трактується як зв’язуюча ланка між ді-

• 174 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

тьми та дорослими, між сім’єю та державними службами, організаціями й установами, покликаними піклуватися про духовне, фізичне та психічне здоров я населення. Виконуючи цю роль, соціальний педагог сприяє взаєморозумінню між окремими людьми та їхнім оточенням, впливає на взаємодію між організаціями й інститутами, а голов­­ не — впливає на соціальну політику в конкретному районі та мікрорайоні. Виконуючи роль адвоката, захисника інтересів і законних прав людини, сім’ї, різних категорій населення, соціальний педагог прагне соціальної справедливості, намагається допомогти людям реалізувати їхні здібності. Будучи учасником і одночасно провідним організатором спільної діяльності дітей і дорослих, соціальний педагог усю свою енергію спрямовує на те, щоб спонукати учасників до дії, ініціативи, творчості. Тією чи іншою мірою соціальний педагог виконує роль помічника своїх клієнтів, допомагаючи людям розширити їхню соціальну компетенцію та здатність самим вирішувати свої проблеми. Соціальний педагог нерідко виконує роль терапевта та наставника сім’ї, дітей, людей, що їх оточують. Упродовж кількох років він неначе веде сім’ю, піклуючись про її здоров’я, моральні, загальнолюдські цінності, своєчасне вирішення проблем, що виникають. У ролі конфліктолога соціальний педагог допомагає передбачити та вирішувати конфліктні ситуації, що виникають у клієнтів; у ролі аніматора — спонукає їх до дій, сприяє відновленню вигідної для всіх взаємодії між особистістю та суспільством; у ролі експерта — ставить соціальний діагноз і визначає методи компетентного співробітництва з конкретним клієнтом. Соціальний педагог виконує також і роль громадського діяча,­ підтримуючи, розвиваючи й очолюючи соціальні ініціативи громадян, спрямовані на оздоровлення довкілля.

Рольовий репертуар соціального педагога за В. Сидоровим: а) вихователь — сприяє соціалізації всіх учнів, шляхом передавання їм конкретного й інтегративного соціального досвіду; організації спільної суспільно значимої діяльності; б) організатор вільного часу — націлений на розвиток дозвільної кваліфікації учнів; виявлення дозвільних інтересів, залучення до дозвільної діяльності, створення дозвільної перспективи та допомога в її послідовному досягненні; в) учитель соціальних умінь — у полі його зору розвиток актуальних соціальних умінь учнів: спілкуватися, приймати рішення, вирішувати конфлікти позитивним чином, здійснювати самообслуговування; розробка та виконання відповідних соціально-педагогічних проектів і програм; г) посередник — опікується інтеграцією соціальної допомоги учням: взаємодією з сім’ями, формальними та неформальними дитячими об’єднаннями, педагогами, громадськістю за місцем проживання, соціальними службами; ґ) консультант — орієнтований на розвиток в учнів і членів їхніх сімей навичок самодопомоги в подоланні життєвих негараздів: їх точне формулювання, вияснення причин виникнення, розробка плану подолання, залучення до взаємодії зацікавлених осіб, отримання та реагування на зворотній зв’язок; д) помічник у реалізації дитячо-юнацьких соціальних ініціатив — підтримує соціальну активність учнів, у тому числі сприяє розробці проектного забезпечення таких ініціатив, їх подачі до захисту у відповідних інстанціях, навчанню активу, розробці та реалізації післяпроектної перспективи; е) дослідник — забезпечує особистий внесок у розвиток соціально-педагогічної діяльності: розробляє та реалізує актуальні проекти та програми; відпрацьовує інноваційні технології; збирає, аналізує та поширює інформацію стосовно послуг, які пропонуються. У ході дослідження його учасники назвали ще дві ролі, необхідні, на їхню спільну думку, в сучасній соціально-педагогічний практиці. Йдеться про роль соціального адвоката, суть якої полягає в захисті соціальних прав та інтере­

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 175 •

сів дітей і їхніх сімей у відповідних владних інстанціях, а також про роль керівника соціально-педагогічної служби (в інших варіантах керівника психолого-педагогічної служби; соціального менеджера). Під час розробки рольового образу останньої учасники настійливо наголошували на необхідності внесення в нього функцій, спрямованих, по-перше, на об’єднання зусиль професійних і непрофесійних носіїв соціальнопедагогічної допомоги (соціальних педагогів, практичних психологів, власне учнів та їхніх батьків); по-друге, на підвищення якості та розширення спектра можливих соціально-педагогічних і психологічних послуг.

Літ.: Сидоров В. Н. Профессиональная деятельность социального работника: ролевой подход.— Винница: Глобус-пресс, 2006.— 408 с.; Шибутани Т.  Социальная психология.— Ростов на Дону: Феникс, 1999.— 544 с.

Сидоров В. М.

СКЛАДНІ ЖИТТЄВІ ОБСТАВИНИ — це обставини, які об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи за станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла чи роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний або психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо.

До складних життєвих обставин належать також: погіршення матеріально-побутових умов, поступове зубожіння, втрата роботи, все, що викликає в людей почуття незахищеності, страху перед завтрашнім днем, все, що веде до наростання напруги в сім’ї, негативно позначається на вихованні дітей. Отже, складними життєвими обставинами можна назвати такі несприятливі для людини події, коли їй особливо важко і коли вона об’єктивно потребує сторонньої допомоги і збоку держави, суспільства, громади, найближчого оточення, щоб впоратися з цими обставинами та відновити стою нормальну життєдіяльність. Логічно, що такими будуть вважатися втрата здатності до обслуговування, інвалідність (значна втрата здоров’я як фізичного, так і психічного), втрата близької людини, порушення звичного, нормального способу життя, дитяча бездоглядність, пожежа, стихійне лихо тощо.

Хоча нормативно-правова база і не містить вичерпного переліку таких обставин, до складних життєвих обставин належать також випадки, коли людина стала жертвою злочину, захворіла невиліковною хворобою, коли існує загроза її життю та здоров’ю чи життю та здоров’ю її близьких тощо.

Сім’я з дітьми, яка перебуває у складних життєвих обставинах, — сукупність осіб, що проживають разом і пов’язані спільним побутом, взаємними правами й обов’язками, серед яких є хоч одна дитина віком до 18 років. Одна з характеристик цієї сім’ї — наявність обставин, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність, наслідки яких сім’я не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла чи роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний або психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо).

У соціально-педагогічній роботі використовують таку класифікацію складних життєвих обставин, в основі якої лежать несприятливі для виховання дітей умови: соціально-

• 176 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

демографічні, матеріально-побутові, медико-соціальні, психологічно — та соціальнопедагогічні, соціально-правові.

Особам, які перебувають у складних життєвих обставинах, держава надає соціальну підтримку. Надання соціальних послуг особам і сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, регулює Закон України «Про соціальні послуги» (від 19 червня 2003 р. №  966-IV), «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (від 21 червня 2001 р. №  2558-

ІІІ), «Про попередження насильства в сім’ї» (від 15 листопада 2001 р. №  2789-ІІІ), інші нормативно-правові акти. Згідно з діючим законодавством України право на отримання соціальних послуг, а отже і взяття під соціальний супровід, мають будь-які особи, які знаходяться на території України на законних підставах і перебувають у складних життєвих обставинах. Потенційні користувачі соціальних послуг — це громадяни України й іноземці, тобто громадяни інших країн, а також особи без громадянства та біженці, тобто особи, що отримали цей статус у встановленому законом порядку.

Літ.: Соціальна педагогіка: теорія і технології. Підручник / За ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури.— 2006.— 316 с.; Соціальна робота в Україні: теорія і практика.— № 2.— 2003.

Звєрєва І. Д.

СОЦІАЛЬНА РОБОТА ЯК ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ сприяє суспільним змінам, вирішенню проблем людських взаємовідносин; допомагає людям підвищувати їх здатність до функціонального існування у суспільстві та самостійно приймати рішення з метою підвищення рівня добробуту. Опираючись на наукові дані про соціальні системи та поведінку людини, соціальна робота допомагає там, де люди вступають у взаємозв’язок із зовнішнім середовищем. Фундаментом  С. р. є принципи прав людини та соціальної справедливості (Міжнародна федерація соціальних працівників). С. р. як практична діяльність реалізується на професійному та непрофесійному рівнях. Непрофесійна  С. р. включає у себе різні види добровільної допомоги, підтримки та сприяння як зразки соціальної практики (благодійність, меценатство, безкорисливе служіння релігійного і світського характеру тощо). Професійна  С. р. реалізується через функціонування низки спеціалізацій, спрямованих на вирішення широкого спектра проблем людини (медичних, юридичних, економічних, виховних тощо). Вагомим внеском у розвиток С. р. як виду професійної діяльності стали праці зарубіжних дослідників М. Річмонд, М. Доуела,

П.Картера, Б. Ленеер-Аксельсона, У. Лоренца, Ш. Рамон, Р. Саррі, С. Шадлоу, Т. Шаніна; російських учених В. Бочарової, С. Григор’єва, К. Кузьміна, В. Курбатова, С. Тетерського,

П.Павленка, О. Сорвіної, Є. Холостової, М. Фірсовова,  Б. Шапіро; а також вітчизняних науковців І. Беха, І. Звєрєвої, А. Капської, І. Козубовської, Г. Лактіонової, М. Лукашевича, І. Миговича, І. Пінчук,  В. Полтавця, Г. Попович, В. Сидорова та ін. С. р. як суспільне явище властиве людському суспільству з моменту його існування: протягом багатьох віків вона мала характер благодійності та милосердя. Ідеологія  С. р. формувалася під впливом таких явищ і феноменів, як християнство, державність, право, розвиток суспільної моралі та норм суспільного співжиття. Уперше утвердження С. р. як окремої галузі суспільної практики та самостійного виду професійної діяльності відбулося у США у 30-х рр. ХІХ ст.; у країнах Західної Європи професійний статус С. р. отримала у 50-х рр. ХХ ст.; у більшості країн Східної Європи, у тому числі й Україні, цей процес відбувся на початку 90-х рр. ХХ ст. С. р. реалізується на різних рівнях розвитку суспільства: макро-, мезо- і мікрорівні. Макрорівень — забезпечує формування і реалізацію соціально-економічної

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 177 •

політики на всіх рівнях — від місцевого до державного — з метою забезпечення соціально здорового середовища життєвого існування і діяльності людини та створення системи підтримки людей, які опинилися у скрутній ситуації. Мезорівень — це рівень визначення основних напрямків, підходів до С. р. з конкретними соціальними групами, організаціями, громадами з метою поліпшення соціального фону соціуму (району, мікрорайону, міста, області, регіону), удосконалення змісту, форм, методів, технологій С. р. у межах своїх повноважень і компетенції. Мікрорівень — це С. р. з окремою особистістю та її найближчим соціальним оточенням (сім’єю, друзями, сусідами, родичами та ін.). С. р. як практична професійна діяльність має свою мету та завдання, зміст, функції, засоби, суб’єкти й об’єкти діяльності, форми та види, методи й управління, принципи, об’єднані у цілісну систему. Основна мета С. р. як практичної діяльності — сприяння позитивним соціальним змінам у суспільстві загалом і в окремих індивідів, зокрема. Реалізація такого подвійного призначення С. р. є можливим завдяки її посередницькому характеру, який полягає у нормалізації відносин між людиною і державою. Завдання  С. р. полягають у розширенні можливостей та самостійності клієнтів у подоланні їхніх проблем; встановленні зв’язків клієнтів з системами, які мають необхідні ресурси та надають послуги; сприянні ефективному та гуманному функціонуванню цих систем; розвитку служб, які відповідають потребам клієнтів; впливі на соціальну політику. Змістом  С. р. є сукупність процесів, що характеризують взаємодію елементів соціальної роботи та зумовлюють їх існування, розвиток і зміну. Інтегруючи підходи вітчизняних і зарубіжних авторів до визначення змісту С. р., можна виокремити такі основні напрями цього виду діяльності: а) надання допомоги окремій людині або групі осіб, які опинилися у складній життєвій ситуації, шляхом інформування, діагностики, консультування, реабілітації, використання інших видів соціальних послуг; б) розвиток потенціалу самодопомоги клієнтів; в) вплив на формування і реалізацію соціально-економічної політики на всіх рівнях із метою забезпечення соціально здорового середовища проживання та життєдіяльності людини, створення системи підтримки особам, які її потребують; г) профілактика ризиків соціальних явищ і процесів; ґ) гармонізація соціальних відносин у суспільстві. Зміст  С. р. визначається її функціями. Функції  С. р. у сучасних умовах полягають у: плануванні соціальної політики, сприянні досягненню соціальної справедливості, розвитку ресурсів для задоволення індивідуальних, групових і національних потреб; активізації соціалізаційного потенціалу суспільства й окремих його структур; стимулюванні клієнтів і громад до розвитку їх власних сил, до конструктивної діяльності щодо подолання проблем і причин їх виникнення; корекції соціальних дисфункцій та наданні різних видів послуг населенню. Багатогранність функцій С. р. зумовлює і розмаїтість засобів досягнення мети діяльності. Основними засобами С. р. є слово, ділові зв’язки, документація, технічне устаткування, емпатія тощо. Їх вибір залежить від характеру проблемної ситуації та особливостей об’єкта. С. р. як практичну діяльність характеризують перш за все об’єктно-суб’єктні відносини. Заслуговує на увагу широке трактування суті С. р., згідно з яким вона має бути направлена на реалізацію різноманітних форм соціальної допомоги та підтримки максимально широких верств населення, оскільки їх життєдіяльність залежить від стану соціально-екологічної сфери як простору соціального буття, від рівня розвитку суспільства і держави (Є. Холостова). У цьому випадку об’єктами С. р. можна вважати практично усіх членів суспільства. При більш вузькому трактуванні суті С. р. її об’єктами є особи та групи осіб, які знаходяться у важкій життєвій ситуації, так звані соціально вразливі групи населення. У сучасній теорії

• 178 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

С. р. проблема об’єкта і суб’єкта набуває нового звучання. На зміну патерналістській системі, де єдиним суб’єктом соціального захисту та допомоги населенню виступала держава, приходить особистісно-орієнтована або клієнт-центрована модель взаємодії

зоб’єктом надання допомоги. Відповідно до неї, людина, розвиваючи свою активність і можливості самостійно обирати форми своєї поведінки, управляти нею, поступово перетворюється із об’єкта у суб’єкт надання допомоги. Проблема суб’єкта та об’єкта С. р. розглядається у взаємозв’язку, тому вони з певною долею умовності можуть бути представлені у її системі на різних рівнях. На макрорівні суб’єктами і об’єктами С. р. є суспільство, держава, органи управління. На мезорівні — це соціальні групи, державні та приватні соціальні служби різних типів, громадські і благодійні організації. На мікрорівні — це професійні фахівці С. р., практичні соціальні працівники різних освітньокваліфікаційних рівнів, спеціальностей і спеціалізацій, дослідники та викладачі С. р., клієнти соціальних служб, волонтери та ін. С. р. як практична діяльність передбачає роботу з проблемою клієнта та роботу з іншими службами, установами, організаціями. Ці напрями роботи передбачають різні види С. р. Так, у першому випадку можна говорити,

зодного боку, про характер проблеми клієнта (розлучення, смерть близької людини, інвалідність, втрата роботи тощо), з іншого боку,— про особливості клієнта (індивід, група, суспільство). У другому випадку, з одного боку, мова може іти про сферу діяльності, у процесі якої виникають проблеми взаємодії з іншими службами, установами, організаціями (наприклад, сфера освіти, охорони здоров’я, побуту тощо) або про статус цих організацій (державні, приватні, благодійні, громадські тощо). Використання методів С. р. зумовлене специфікою об’єкта, на який вона спрямована, і характером його проблеми. Виокремлюють такі основні групи методів: а) за формами С. р. (економічні, правові, адміністративно-управлінські, медико-соціальні, психолого-педагогічні та ін.); б) за об’єктами С. р. (методи роботи з групою, громадою, індивідуальної роботи); в) за суб’єктами С. р. (методи, які використовуються фахівцем, колективом соціальної служби, органом управління та ін.). Управління як компонент С. р. включає аналіз та оцінку стану об’єкта, планування, вироблення і прийняття рішення, контроль, координацію, організаційне та матеріально-технічне забезпечення, підбір і підготовку соціальних працівників. Принципи  С. р. визначаються її цілями, мають історичний і діалектичний характер. Основоположними принципами С. р. є: принцип цілісного підходу, який вимагає вивчення людини не лише у конкретній ситуації, але й у широкому соціальному оточенні; принцип створення рівних можливостей, що забезпечує надання соціальних послуг особистості незалежно від її віку, національності, походження, соціального статусу, сфери зайнятості, місця проживання, релігійної приналежності; принцип поєднання допомоги зі самодопомогою, що передбачає опору на позитивний потенціал особистості та її стимулювання на конструктивну діяльність, оптимальне використання потенційних ресурсів; принцип гуманності, який визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, що сягають корінням у родинне середовище та фундаментальні основи моральності; принцип диференціації та індивідуалізації — вимагає врахування рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку особистості, стимулювання її активності, розкриття творчої індивідуальності кожного; принцип адаптації — передбачає залучення різних категорій і цільових груп населення до соціально значущої діяльності з метою пристосування до соціального середовища та задоволення соціально значимих потреб, а також адаптацію суспільства до особливих потреб окремих категорій громадян; принцип інтеграції — забезпечує створення умов

Зміст і напрями соціальної / соціально-педагогічної роботи • 179 •

для включення особистості в діяльність різних сфер життя суспільства, з метою її позитивної соціалізації, індивідуалізації, ідентифікації; принцип комплексного підходу — вимагає використання широкого спектра прийомів і засобів розв’язання соціальнопсихологічних проблем, їх варіативності; принцип етичності — відображає характер діяльності та спрямований на коректну обробку інформації іа збереження конфіденційності тощо.

Літ.: Бочарова В. Г. Профессиональная социальная работа: личностно-ориентированный подход / В. Г. Бочарова.— М., 1999.— 184 с.; Зимняя И. А. Социальная работа как профессиональная деятельность / Социальная работа и проблемы подготовки кадров [отв. ред. И. А. Зимняя].— М., 1992.— С. 8–16.; Мигович І. І. Соціальна робота (вступ до спеціальності) / І. І. Мигович.— Ужгород: Ужгородський держ. ун-т, 1997.— 190 с.; Попович  Г. М. Інституціалізація соціальної роботи в Україні: [монографія] / Попович Г. М.— Ужгород: Гражда, 2003.— 184 с.; Холостова Е. И. Социальная работа: учеб. пособие / Е. И. Холостова.— М.: «Дашков и К», 2004.— 692 с .— С. 210, 215.; The International Federation of Social Workers. Definition of Social Work. [Електронний ресурс].— Режим доступу: 02.04.2011: < http://www.ifsw.org/p38000208.html> — Загол. з екрану.— Мова англ.

Звєрєва І. Д., Поліщук В. А.

СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ — спеціаліст, що має фахову підготовку певного кваліфікаційного рівня (бакалавр, спеціаліст, магістр) і здійснює соціально-педагогічну діяльність у соціумі; виступає посередником між особистістю і державно-громадськими соціальними службами, захисником інтересів і законних прав людини, помічником у сприянні соціальних ініціатив і пошуку виходу з проблемної ситуації; є експертом у постановці «соціального діагнозу» і визначенні методів педагогічного впливу у вирішенні проб­ лемної ситуації людини. Як професію «соціальний педагог» в Україні було введено до кваліфікаційного переліку спеціальностей у 2002 р.

Виокремлюють низку підходів до визначення С. п.: функціональний (як педагогічноорієнтований соціальний працівник в галузі педагогіки відносин у соціумі (В. Бочарова), визначення професійних обов’язків (це спеціаліст, що організовує виховну роботу з дітьми, молоддю, дорослими в різних соціокультурних середовищах; вивчає психолого-педагогічні особливості особистості та її мікросередовище, визначає інте­ реси­ і потреби, відхилення в поведінці, конфліктні ситуації і надає соціальну допомогу та підтримку з метою реалізації прав і свобод клієнтів (Ф. Мустаєва); реалізатор системи соціально-педагогічного сприяння розвитку та саморозвитку особистості (В. Поліщук); посередник між усіма ланками діяльності суспільства на рівні управління, матеріальнотехнічного, правового забезпечення, освіти, охорони здоров’я і практичної соціальновиховної роботи (В. Коваль); організатор соціально-педагогічної діяльності з дітьми, молоддю та дорослими в різних соціокультурних середовищах (сім’я, навчальний заклад, трудовий колектив, дитячі та молодіжні об’єднання, клуби, тощо) з метою створення для них сприятливих умов соціалізації (О. Безпалько).

Основне завдання С. п.— налагодження балансу між відповідальністю суспільства перед особистістю та особистості перед суспільством, визначення проблем і потреб особистості на різних рівнях: індивідуальному, міжособистісному та суспільному.

Важлива особливість соціально-педагогічної діяльності С. п.— її посередницький характер. Соціально-педагогічну роботу неможливо уявити без елемента посередництва, до того ж цей елемент відіграє роль не периферійного, а центрального. У найза-

• 180 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

гальнішому вигляді С. п.— це посередник між особистістю і соціумом (наприклад, між учнем і суспільством). Необхідність посередництва між учнем і різноманітними соціальними структурами виникає тоді, коли перший не може самостійно реалізувати свої права та можливості.

С.п. сприяє, з одного боку, ефективній адаптації учня в оточуючому виховному та соціальному середовищі, з іншого — гуманізації цього середовища.

С.п. у певному значенні виконує роль універсала, проте його універсальність має досить чіткі предметні кордони, які визначаються змістом освітніх і виховних проб­ лем учня та можливими шляхами їх вирішення. Від традиційних сфер діяльності, які пов’язані з аналізом і вирішенням проблем людей (психологія, соціологія, юриспруденція, педагогіка тощо), соціально-педагогічна діяльність С. п. відрізняється, перш за все, своїм інтегральним характером. Зміст цієї роботи акумулює в собі елементи суміжних професій, що взаємозбагачує їх інформацією, інструментарієм, технологіями.

С.п. сприймає людину як цілісного індивіда, у поєднанні його різних сторін, у той час як суміжні спеціалісти підходять до вирішення проблеми лише зі свого боку. Цілісне бачення людини дозволяє урівноважити тенденцію його часткової «репрезентації»

вокремих науках і професіях. Кваліфіковане сприяння особистості у вирішенні її проб­ лем, що виникають у процесі соціалізації, визначає професійні особливості соціальнопедагогічної діяльності.

У діяльності С. п. слід виділити декілька напрямків її здійснення: між учнем і різноманітними структурами й установами; між учнем і викладачами чи вихователями; між дитиною та батьками; між учнем та іншими спеціалістами, яких залучають до вирішення виховних і навчальних проблем учня (тренери, керівники гуртків тощо).

Ефективне здійснення С. п. професійних функцій можливе при виконанні певних умов: розуміння соціальним педагогом проблем особистості, його здатності до «вростання» в суть проблеми; здатності соціального педагога до адекватного представлення та вираження (репрезентації) проблем особистості; знань про наявність соціальних ресурсів, які є у різних закладах та установах, що працюють над проблемами дітей і молоді; знань інструментальних можливостей суміжних професій, представників яких залучають до участі у вирішенні проблем особистості; наявності спільної мови, що забезпечує взаєморозуміння різних спеціалістів і їхню ефективну співпрацю.

Кваліфікаційні вимоги до певних категорій С. п. визначені у тарифно-кваліфікаційній характеристиці соціального педагога:

Соціальний педагог має вищу або середню освіту зі спеціальностей «соціальна педагогіка», «соціальна робота», як виняток, іншу вищу педагогічну освіту, дотримується вимог етичного кодексу, професійно компетентний, забезпечує нормативні вимоги до рівня навчально-виховної роботи у соціальному середовищі, відповідає загальним етичним і культурним вимогам до педагогічних працівників.

Соціальний педагог II категорії має вищу освіту зі спеціальностей «соціальна педагогіка», «соціальна робота», дотримується вимог етичного кодексу, має достатній рівень професіоналізму, використовує сучасні форми та методи виховання, відзначається загальною культурою, моральними якостями, що служать прикладом для наслідування. Педагогічний стаж — не менше 3 років.

Соціальний педагог І категорії має вищу освіту зі спеціальностей «соціальна педагогіка», «соціальна робота», дотримується вимог етичного кодексу, виявляє високий рівень професійної компетентності, використовує сучасні форми, методи навчально-виховної