Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Соціальна політика • 221 •

1)Залишкова модель, за якої захист від соціальних ризиків є особистою справою кожного, а держава втручається тільки в крайніх випадках, при цьому соціальні виплати невеликі за розміром і поширюються на незначну частку населення.

2)Інституціонально-розподільча модель, для якої характерна колективна відповідальність за добробут особи і високий ступінь перерозподілу доходів, регульований державою.

3)Модель, що ґрунтується на індустріальних досягненнях, за якої захист прив’язаний до зайнятості, державне соціальне забезпечення відіграє другорядну роль.

Датський соціолог, який багато років живе і працює в Іспанії, Г. Еспінг-Андерсен

(1990 р.) на основі масштабного дослідження соціальної політики економічно розвинутих країн запропонував три М. с. п., поклавши в основу класифікації фактор декомодифікації, тобто міру, до якої держава звільняє особу від ринкової залежності шляхом гарантування високого рівня соціального забезпечення й послуг:

1)Корпоративна (консервативна) модель характерна для країн із соціально орієнтованою ринковою економікою, де визнається необхідність державного забезпечення певного рівня добробуту і коригування соціальних наслідків ринкової економіки, а відповідальність за добробут населення розподілена між державою, особою і корпорацією. Ґрунтується на принципі субсидіарності, коли держава втручається в питання забезпечення добробуту тоді, коли можливості індивіда і сім’ї вичерпано. Соціальні виплати фінансуються приблизно порівну з бюджетних відрахувань і страхових внесків працівників і роботодавців, при цьому перерозподіл коштів здійснюється або через державні механізми, або під державним контролем. Величина страхових виплат пропорційно залежить від доходу одержувача, а отже, і від розмірів відрахувань на страхові внески. Визначальною рисою моделі є активна участь у здійсненні соціального захисту підприємств і профспілок, що представляють інтереси найманих робітників. Корпорації створюють власну соціальну інфраструктуру та соціально-страхові фонди і заохочують працівників, пропонуючи їм такі види соціальних гарантій, як пенсійне забезпечення, часткову оплату медичних, освітніх та інших послуг.

2)Ліберальна (залишкова) модель (соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок систем приватного страхування при незначному втручанні держави, яка виконує переважно регулюючу функцію та гарантує мінімальні доходи громадянам; матеріальна допомога і субсидії, як правило, є невеликими за розміром, виплачуються тільки незначній частці населення і фінансуються з коштів, що надходять у державний бюджет у вигляді податків. При цьому застосовується принцип адресності, який полягає в тому, що соціальна допомога надається лише на підставі перевірки нужденності, тобто матеріального становища родини.

3)Соціал-демократична (солідарна) модель передбачає ключову роль держави

всистемі соціального захисту, значні державні витрати на соціальні потреби. Держава вирівнює доходи населення й забезпечує загальну зайнятість. Основою фінансування соціальної сфери служить розвинутий державний сектор економіки, що забезпечується за рахунок високого рівня оподаткування. Соціальні послуги надаються всьому населенню і відрізняються високою якістю, на ринку соціальних послуг немає конкуренції. Іншою характерною рисою моделі є регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей.

• 222 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Українські науковці О. Новікова (1998 р.) і М. Головатий (2002 р.), беручи за основу роль держави у забезпеченні соціального захисту, вирізняють дві М. с. п.:

1)Ліберальна модель соціальної політики спрямована на забезпечення рівності можливостей, рівних шансів для самореалізації. Роль держави в наданні соціального захисту полягає у створенні відповідних умов, обсяг соціального захисту скорочується, а держава бере на себе тільки ті функції, які не здатна виконати самотужки особа чи сім’я.

2)Соціал-демократична модель соціальної політики спрямована на досягнення соціальної справедливості, подолання нерівності, що виникає під час розподілу економічних і соціальних ресурсів. Завдання держави — гарантувати та забезпечувати визначений рівень доходів і соціальних послуг незалежно від трудового внеску. Соціальний захист гарантується як право, а потреби населення є підставою для визначення

межі соціальних витрат.

Деякі вчені також виділяють модель соціального нігілізму (ґрунтується на ідеології занепаду соціального добробуту, характеризується тим, що держава фактично усувається від соціального захисту, забезпечуючи соціальний захист лише представникам елітних груп, соціальні послуги надають лише недержавні організації. Сформувалась

удеяких латиноамериканських, африканських, азійських та інших країнах) і конфуціанську модель (в основі — ідеологія конфуціанства, яка підтримує ідею сильної особистості та важливості ролі сім’ї в соціальному забезпеченні. Наголос зроблено на індивідуальних інвестиціях і збереженнях як запобіжниках бідності та догляду в родині за тими, хто потребує постійної сторонньої допомоги, державне соціальне обслугову-

вання нерозвинене. Сформувалась у деяких країнах Південно-Східної Азії). Український фахівець В. Собченко (2005 р.), ґрунтуючись на типі відносин «держа-

ва — ринок», виокремлює три М. с. п.:

1)Адміністративна модель ґрунтується на активному державному втручанні в ринок. Держава спонукає організації приватного й суспільного сектора виконувати соціальні функції: примушує їх робити обов’язкові відрахування до соціальних фондів, виплачувати заробітну платню не нижче встановленого рівня тощо. До обмежень такої моделі відносять: суттєвий податковий тягар на виробника для забезпечення значного обсягу соціальних трансфертів, державне регулювання на збиток інтересам виробників, штучна заборона безробіття шляхом підтримки неефективних робочих місць, відведення значної частки фінансових ресурсів держави з активної економіки у витратний сектор соціальної сфери.

2)Добродійна модель передбачає, що держава за рахунок спеціально акумульованих ресурсів створює певні «підпори» до ринку у вигляді державної системи соціальної підтримки і таким чином допомагає нівелювати окремі, найгостріші негативні наслідки функціонування ринку. Кошти на добродійну допомогу, що здійснюються державою, формуються переважно з приватних пожертвувань до державних добродійних фондів і на утримання державних соціальних установ, а також частково із коштів державної скарбниці.

3) Стимулююча передбачає опосередковану, а не пряму участь держави в розв’язанні соціальних проблем, коли держава задає суспільству зовнішні відносно ринку та інших суспільних об’єктів правові, кредитно-фінансові, податкові правила. Це виражається у створенні таких систем оподаткування та суспільної підтримки, які роблять вигідним для всіх суб’єктів господарювання інвестиції як в окремі соціальні

Соціальна політика • 223 •

проекти та програми, так і в соціальну сферу в цілому. Упровадження цієї моделі соціальної політики можливе за умови розвинутого громадянського суспільства і ринкової економіки.

Літ.: Взаимосвязь социальной работы и социальной политики / Под ред. П. Рамон; пер. с англ.— М.: Аспект Пресс, 1997.— 256 с.; Іванова О. Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти: Курс лекцій.К: вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2003.— 107 с.; Новікова О. Концепція соціальної політики України: проблеми і шляхи розв’язання // Соціальна політика і соціальна робота.— 1998.— № °1–2.— С. 5–14.; Семигіна Т. В. Словник із соціальної політики.— К.: вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.— 253 с.; Семигіна Т. В. Соціальна політика: історія і сучасний розвиток.— К.: Агентство «Україна», 2008.— 196 с.; Собченко В. В. Трансформація системи державного управління соціальним захистом населення: дис… канд. наук з держ. упр.— Харків, 2005.— 210 с.

Семигіна Т. В.

ОЗДОРОВЛЕННЯ ДІТЕЙ — комплекс спеціальних заходів соціального, виховного, медичного, гігієнічного, спортивного характеру, спрямованих на поліпшення і зміцнення фізичного й психологічного стану здоров`я дітей, що здійснюється в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку протягом оздоровчої зміни.

Стан оздоровлення і відпочинку дітей — важливий показник ставлення держави до проблем підростаючого покоління. Зокрема, у Конвенції ООН про права дитини в ст. 31 зазначено: «Держави-сторони визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, у культурному житті, займатися мистецтвом». Відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до 2016 року» метою нашої держави є реалізація права кожної дитини на оздоровлення та відпочинок через запровадження комплексу соціальних, виховних, медичних, гігієнічних, спортивних заходів щодо поліпшення і зміцнення стану здоров’я дітей, організації їхнього змістовного відпочинку. Істотне оновлення і модернізація підходів до питання оздоровлення дітей на сучасному етапі передбачені Законом України «Про організацію оздоровлення та відпочинку дітей» (від 04.09.2008 р. № 375-VI). Положення Закону конкретизуються в Типовому положенні про дитячий заклад оздоровлення та відпочинку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України (від 28.04.2009 р. № 422). Зазначені документи нормативно окреслюють основні поняття щодо оздоровлення і відпочинку дітей, й зокрема визначають відпочинок як комплекс спеціальних заходів соціального, виховного, медичного, гігієнічного, спортивного характеру, що забезпечують протягом відпочинкової зміни організацію дозвілля дітей, відновлення фізичних і психічних функцій дитячого організму, сприяють розвиткові духовності й соціальної активності дітей та здійснюються в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку;

Оздоровлення і відпочинок дітей, організовані з огляду на їхні потреби й запити, сприяють поліпшенню стану здоров’я, запобігають бездоглядності, забезпечують створення умов для налагодження виховного процесу, розвитку творчих здібностей дітей. Канікулярні умови, зміна видів діяльності, втілення традиційних й інноваційних форм роботи посідають чільне місце в системі соціально-виховних впливів, спрямованих на вирішення завдань організації змістовного дозвілля дітей і молоді, створення сприятливого соціального середовища для їхнього розвитку.

• 224 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Проблема оздоровлення і відпочинку дітей протягом року, сезонно чи під час канікул набуває особливого значення у спеціально створених для цього закладах.

Дитячий заклад оздоровлення та відпочинку — це постійно або тимчасово діючий, спеціально організований або пристосований заклад, призначений для оздоровлення, відпочинку, розвитку дітей, що має визначене місце розташування, матеріальнотехнічну базу, кадрове забезпечення і технології для надання послуг з оздоровлення та відпочинку дітей відповідно до державних соціальних стандартів надання послуг з оздоровлення й відпочинку.

Дитячі заклади оздоровлення та відпочинку поділяються на два основних типи: заклади оздоровлення й заклади відпочинку. До дитячих закладів оздоровлення належать дитячий заклад санаторного типу, дитячий центр, позаміський дитячий заклад оздоровлення та відпочинку. До дитячих закладів відпочинку — табір з денним перебуванням, дитячий заклад праці й відпочинку, наметове містечко. Метою діяльності дитячих закладів оздоровлення та відпочинку є реалізація права кожної дитини на повноцінний відпочинок, оздоровлення, задоволення інтересів і духовних запитів відповідно до індивідуальних потреб.

Змістово-технологічні засади діяльності дитячих закладів оздоровлення та відпочинку становить оздоровчо-виховний процес як система організаційних і дидактичних заходів під час проведення зміни, спрямованих на реалізацію відповідного соціальнопедагогічного змісту й досягнення очікуваного результату.

Зміна у дитячому закладі оздоровлення та відпочинку — це період інтенсивного соціально-педагогічного впливу на вихованця засобами тимчасового дитячого колективу та специфічного виховного середовища закладу. Відповідно до Закону України «Про відпочинок та оздоровлення дітей» зміна може бути відпочинкова і оздоровча.

Відпочинкова зміна — період перебування дитини в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку не менше 14 днів. Оздоровча зміна — період перебування дитини в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку не менше 21 дня, протягом якого дитина отримує послуги з оздоровлення й відпочинку.

Послуги з оздоровлення — комплекс спеціальних заходів соціального, виховного, медичного, гігієнічного і спортивного характеру, які надає дитячий заклад оздоровлення та відпочинку задля відновлення й поліпшення фізичного та психічного стану здоров’я дитини. Відпочинкові послуги — заходи до організації дозвілля дітей з дотриманням періоду активного й пасивного відпочинку, раціонального харчування та забезпечення відповідними до вимог умовами проживання.

За спрямуванням діяльності дітей зміни можуть бути профільними або тематичними. Профільна зміна (туристська, спортивна, додаткової освіти: юних біологів, математиків, екологів, шахістів тощо) — період перебування дитини в дитячому закладі оздоровлення й відпочинку, протягом якого дитина, крім послуг з оздоровлення та відпочинку, отримує комплекс послуг з розвитку здібностей та інтересів. Тематична зміна — оздоровча або відпочинкова зміна, протягом якої дитина, крім послуг з оздоровлення й відпочинку, отримує комплекс додаткових послуг з розвитку її здібностей та інтересів за напрямами позашкільної освіти, фізичної культури та спорту, соціальної реабілітації, соціального захисту тощо за спеціальною програмою.

Наразі гостро постає питання переосмислення традиційних підходів до оздоровлення і відпочинку дітей в умовах спеціальних закладів, модернізації їх структури й змісту роботи, адже заклад оздоровлення та відпочинку дітей — це унікальна система їхнього

Соціальна політика • 225 •

духовного і фізичного саморозвитку, середовище для прояву колективної активності, налагодження зв’язку з соціальними інституціями: сім’єю, школою, громадськими організаціями тощо.

Аналіз діяльності вітчизняних дитячих закладів оздоровлення й відпочинку вказує на появу певних тенденцій, що потребують соціально-педагогічного забезпечення їх діяльності, як-то: посилення соціально-педагогічної спрямованості дитячих закладів оздоровлення та відпочинку; створення в регіонах країни цільових програм літнього оздоровлення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей із кризових сімей, дітей з девіантною поведінкою, дітей-інвалідів тощо; відродження практики тематичних змін (спортивні, екологічні, волонтерські тощо); розвиток інноваційних форм літнього відпочинку дітей і молоді: пересувні табори, етнотабори, сюжетно-рольові ігри, програми додаткової освіти тощо. Особливої ваги набувають питання підвищення якості й доступності послуг з оздоровлення й відпочинку, змістового їх наповнення, розвитку форм організації оздоровлення та відпочинку дітей, упровадження інноваційних проектів. Сучасні заклади оздоровлення й відпочинку мають завважувати низку питань: формування правової і комунікативної культури дітей, ціннісних орієнтирів, толерантності, почуття власної гідності, збагачення позитивного соціального досвіду.

Літ.: Дик Н. Ф. Организация летнего отдыха и занятости детей.— Ростов н / Д: Феникс, 2006.— 352 с.; Наказний М. О. Проектування діяльності дитячого оздоровчого закладу: теорія і технологія: монографія / за ред. С. О. Сисоєвої.—Дніпропетровськ, 2010.— 476 с.; Тематична зміна в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку: метод. посіб. / О. В. Биковська, Р. Х. Вайнола , Ж. В. Петрочко, І. В.Стародубцева; за заг. ред. І. Д. Беха, Ж. В. Петрочко.— К., 2011.— 136 с.

Петрочко Ж. В.

ОПІКА / ПІКЛУВАННЯ — форма охорони особистих і майнових прав та інтересів недієздатних громадян, а також форма влаштування дітей-сиріт і дітей без батьківського піклування з метою забезпечення умов для їх утримання, виховання, розвитку, захисту їхніх прав. Поняття опіка / піклування як форми сімейного виховання тотожні за змістом, але відрізняються віком дитини: опіку встановлюють над дітьми до 14 років, а піклування — від 14 до 18 років. Основні причини, за яких виникає необхідність вирішувати питання про опікуна (піклувальника), — це смерть батьків, позбавлення їх батьківських прав через зловживання наркотичними речовинами, алкоголем, жорстоке поводження з дітьми, нехтування виконанням своїх батьківських обов’язків, існування загрози життю та здоров’ю дитини, недієздатність, тяжка хвороба, тривала відсутність. Позбавлення батьківських прав відбувається тільки в судовому порядку. Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, але це не звільняє їх від обов’язків щодо утримання дітей, включаючи сплату аліментів. При отриманні відомостей про дітей, які залишилися без батьківського піклування, органи опіки та піклування мають терміново провести обстеження й забезпечити тимчасове влаштування дитини до вирішення питання впродовж місяця з моменту встановлення факту необхідності опіки чи піклування.

Опікун (піклувальник) — фізична чи юридична особа, на яку покладають турботу про недієздатну людину чи дитину-сироту / дитину, позбавлену батьківського піклування. Як правило, опікунів та піклувальників призначають з числа осіб, які є родичами (бабусі, дідусі, тітки, старші сестри, брати тощо) або добре знають дитину чи недієздатну особу. Встановлення опіки (піклування) передбачає певну процедуру, яку визначають відповідні законодавчі акти. При вирішенні питання про призначення опікуном

• 226 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

чи піклувальником потрібна особиста згода особи, яка бажає та здатна виконувати ці функції. Крім того, вирішуючи питання враховують моральні якості потенційного опікуна / піклувальника, його мотивацію, а також здатність забезпечити безпечний нагляд, створити умови для виховання та розвитку дитини. Законодавством визначено певний перелік причин, що не дозволяють виконувати функції опікуна / піклувальника (зокрема, неповноліття, недієздатність, окремі тяжкі хронічні захворювання, судимість, позбавлення батьківських прав, особи, чиї власні інтереси суперечать інтересам підопічного тощо). Опіка завершується в тих випадках, коли встановлені факти, що опікуни чи піклувальники нехтують своїми обов’язками чи зловживають своїми правами. Слід зазначити, що серед дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, найчисельніша група — приблизно 2 / 3 від загальної кількості — знаходяться саме під опікою та піклуванням. Особливість країн пострадянського простору — це велика кількість дітей, які мають статус дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, маючи біологічних батьків, які позбавлені батьківських прав. Відновлення батьківських прав як правило проблематичне. Тільки останнім часом в українському суспільстві відбувається усвідомлення хибності соціальної політики, яка власне заохочує безвідповідальне ставлення до виконання батьківських обов’язків. У структурі Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту працює Департамент з усиновлення та захисту прав дитини, одна з функцій якого — удосконалення національного законодавства щодо опіки та піклування, здійснення контролю за дотриманням прав дитини опікунами та піклувальниками. Планується, що найближчим часом соціальні служби для сім’ї, дітей і молоді будуть здійснювати спеціальну підготовку для опікунів і піклувальників, а також візьмуть на себе в разі потреби здійснення соціального супроводу цієї категорії сімей. Опіка припиняється: після досягнення дитиною 15 років; у випадку повернення дитини до 15 років на виховання батькам; у випадку видужування батьків, відновлення їхньої дієздатності. Питання припинення опіки вирішує суд або органи опіки та піклування.

Піклування припиняється після досягнення підопічним 18 років; після вступу в шлюб; після відміни судовим рішенням обмежень дієздатності осіб, які зловживали алкоголем, наркотичними та токсичними речовинами й не могли самостійно захищати свої права; якщо стан здоров’я підопічних поліпшився й вони визнані знов дієздатними та можуть самостійно захищати свої права, а також у разі смерті підопічної особи.

Літ.: Конституція України // Ведомости Верховной Рады Украины — 1996.— № 30; Кодекс о браке и семье Украины // Ведомости Верховного Совета УССР.— 1969.— № 26.Ст. 204; 1971.— № 20.Ст. 41; 1980.— № 8.Ст. 754; 1987.— № 8.Ст. 149; 1991.— № 9.Ст. 89; Ведомости Верховного Совета Украины — 1992.— № 36.Ст. 528; 1996.— № 7.Ст. 26; Законодавство України про шлюб, сім’ю та молодь // Бюлетень законодавства i юридичної практики України.— 1997.— № 5; Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»; Закон України «Про охорону дитинства»; Основы государства и права Украины / Под ред. проф. Пахомова И. Н.— Харьков: Одиссей, 2000; Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / За ред. І. Д. Звєрєвої.— Центр навчальної літератури, 2006.— 316 с.

Лактіонова Г. М.

ОСВІТА СОЦІАЛЬНА — багатовимірне поняття, яке розглядається як: а) компонент загальної і професійної освіти з підготовки фахівців для соціальної сфери; б) процес і результат соціалізації особистості; в) соціокультурний феномен, який забезпечує засвоєння

Соціальна політика • 227 •

і відтворення індивідами цінностей, традицій, соціального досвіду, норм й установок, необхідних для соціальної стабільності та нормального функціонування суспільства. Представники першого підходу (С. Григор’єв, В. Жуков, І. Козубовська, Л. Мардахаєв, І. Мигович, П. Павленок, В. Сластьонін, Є. Холостова) обстоюють такі варіанти трактування С. о.: «С. о. є одним із напрямів професійної освіти для підготовки соціальних працівників» (І. Козубовська, І. Мигович); «С. о. за своєю суттю і змістом спрямована на навчання і виховання особистості, орієнтованої на професійну діяльність у соціальній сфері» (В. Жуков); «С. о.це процес і результат навчання (підготовки) людини для наступної самореалізації

всуспільстві, у соціальному середовищі її життєдіяльності» (Л. Мардахаєв). Представники другої групи (Н. Бабкін, В. Бочарова, Б. Гершунський, Є. Мединський та ін.) вважають, що С. о. є складовою загального процесу соціалізації. Вони відстоюють позицію, що «С. о. може розглядатись як направленість будь-якої освіти, як компонент процесу освіти, що включає соціальне формування і соціальне научіння; як частина освіти про суспільство; як процес і результат соціалізації особистості» (Н. Бабкін). Представники третьої групи дослідників (Б. Беспарточний, Л. Гуслякова, К. Шендеровський та ін.) відстоюють доцільність трактування С. о. як з’єднувальної ланки в системі «людина — суспільство — культура», що забезпечує формування активної життєвої позиції та духовно-моральної культури особистості. С. о. вони розуміють як «спільне (колективне, групове) буття людини з іншим / іншими, що передбачає в якості свого атрибуту діяльності здатність і потребу до взаємного спілкування, діалогу, співучасті при подоланні труднощів, обмежень, запобігання соціальної проблематики та соціальної нестабільності, побудови на цій основі модернізованих норм соціального життя» (К. Шендеровський). С. Грирорьєв і Л. Гуслякова зазначають, що в широкому значенні С. о. слід трактувати «як формування, відтворення певного менталітету, систем соціокультурних принципів, ціннісних орієнтацій, що становлять фундамент соціальної культури, … а також масового соціального просвітництва, соціального виховання широких верств населення, формування в них вміння жити в умовах взаємодії в соціумі». Б. Беспарточний розглядає С. о. як «фактор, який поряд із загальною освітою забезпечує відтворення соціальної культури суспільства, підтримку його цілісності і стабільності». Основна відмінність С. о. від гуманітарної освіти полягає в тому, що реалізуючись в умовах відкритого соціального діалогу, вона забезпечує формування інтегративних якостей особистості та соціальної компетентності як обов’язкової умови й результату інтеграційного процесу в соціокультурному аспекті. Об’єктом С. о. в широкому трактуванні є цілісна система освітнього впливу на соціальний розвиток особисто­сті й суспільства; у вузькому — спеціально організовані професійні дії, спрямовані на формування (або відновлення) адаптації до соціального функціонування. Об’єктом впливу

всоціальній освіті є сама людина з її інтелектуальним, моральним, духовним і культурним потенціалом та рівнем розвитку. Суб’єктом С. о. виступає індивід, який сприймає й пізнає, соціальний агент, активний учасник процесу соціальної освіти, клієнт у контексті його життєвої ситуації. МетоюС. о. є виявлення, підтримка, розвиток людини в людині, сприяння розвитку механізмів самореалізації, саморозвитку, самозахисту, толерантності, необхідних для становлення особистості та гідного життя в суспільстві, для діалогічного та безпечного спілкування з людьми, взаємодії з природою, культурою, цивілізацією. Основними завданнями С. о. є: становлення «балансу» потреб людини й суспільства, що досягається актуалізацією пріоритетних цінностей у вигляді дотримання інтересів

людини (А. Козлов, Т.Шанін); формування соціального мислення, культури соціальних почуттів і культури соціальної організації (Н. Шмельова, О. Доніна). Завданнями С. о.

• 228 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

у контексті підготовки фахівців соціальної сфери є формування вмінь і навичок розробки та апробації технологій соціальної інтеграції особистості в суспільство, соціальної експертизи проектів у соціальній сфері, соціального менеджменту закладів та організацій (В. Ярська); розвиток їх творчої ініціативи, самостійності, конкурентноспроможності, мобільності (І. Зимня) й адекватних уявлень про процеси, що відбуваються в сучасному світі, специфіку інтересів і поведінки різних соціальних груп (Т. Руднєва). Складовими компонентами С. о. є соціальне виховання, соціальне навчання, соціальний діалог, соціалізація, соціальна комунікація, соціальний контроль, соціальна інклюзія. У соціокультурному просторі особистості й суспільства соціальна освіта реалізує численні функції: інтегративну, соціалізуючу, адаптивну, комунікативну, інформаційну, соціального управління та контролю, соціальної інклюзії, соціокультурну, духовно-моральну, гуманістичну. Структура С. о. особистості включає такі компоненти: гносеологічний — сукупність знань про реальну ситуацію, яка відображає соціально-психологічний стан індивідів, про їх поведінку, що дозволяє виявити ступінь готовності до соціокультурної інтеграції; когнітивний, що включає знання про сутність С. о. як особливий соціокультурний феномен, співвідношення об’єктивного й суб’єктивного в С. о., співвідношення С. о. та її складових; аксіологічний, який передбачає вивчення ціннісно-нормативного змісту дихотомії «особистість — суспільство»,­ а також дослідження цінностей, норм, установок, ідеалів, стандартів поведінки особистості в соціумі та інших членів суспільства щодо особистості; праксіологічний, який розглядає функції соціальної освіти, фактори та умови, що сприяють її розвитку на макро-, мезо- і мікрорівнях, поведінкові установки, що детермінують формування соціально освіченої особистості; особистісний, що є системотвірним стосовно соціальної освіти загалом і забезпечує самопізнання індивіда, розвиток рефлексивної здатності саморегуляції, морального та життєвого самовизначення, формує особистісну позицію. До стратегій С. о. відносять універсалізацію, свободу вибору, інноваційні зміни середовища­ та регіональної інфраструктури, участь у становленні громадянського суспільства (В. Ярська).

Літ.: Бабкин Н. И. О принципах высшего социального образования // Социальная работа: теория, технология, образование.— 1997 — № 1.С. 16.; Беспарточный Б. Д. К вопросу о генезисе социального образования // Социальная политика и социология.— 2007.— № 2.— С. 4.; Григорьев С. И.,  Гуслякова Л. Г. Концептуальные основы социального образования в современном российском обществе.— Барнаул, 2002.— 57 с.; Жуков В. И. Российское образование: истоки, традиции, проблемы.— М.: Издательство МГСУ «Союз», 2001.— 848 с.; Зимняя И. А. Социальная работа как профессиональная деятельность // Социальная работа и проблемы подготовки кадров.— М., 1992.— С. 8–16.; Мардахаев Л. В. Содержательно-дидактическая модель высшего социального образования педагогической ориентации // Социальная работа: теория, технология, образование.— 1997.— № 1.— С. 34; Понятійно-термінологічний словник з соціальної роботи / За ред. Козубовської І. В., Мигович І. І.— Ужгород, 2000.— 250 с.; Руднева Т. И. Этнокультурная составляющая социального образования // Социально-педагогическая деятельность: проблемы и перспективы.— Самара, 2004.— С. 105–109.; Шендеровський К. С. Соціальна освіта та соціальні комунікації: тексти лекцій.— К., 2011.— 206 с.; Шмелева Н. Б., Донина О. И. Педагогические основы социальной работы: учебное пособие.— Москва; Ульяновск: УлГУ, 2001.— 170 с.; Ярская В. Н. Миссия социального образования // Ученые записки РГСУ.— М., 2007.— № 4.— С. 28–36.

Звєрєва І. Д., Поліщук В. А.

ПАРТНЕРСТВО (СОЦІАЛЬНЕ) — об’єднання зусиль різних суб’єктів (соціальних партнерів) заради спільно визначених цілей, що передбачає низку спільних дій, спільний

Соціальна політика • 229 •

пошук шляхів розв`язання наявних проблем або нових можливостей і їх реалізацію. Розрізняють П. у: а) широкому сенсі (міжсекторальне П.) як відносини щодо розподілу та використання ресурсів у соціальній сфері, що існують між трьома секторами (партнерами): державними, комерційним і громадським; б) вузькому сенсі (трудове П. або соціальний діалог) як систему колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами П. у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів.

Питання П. вивчали О. Безпалько, В. Давиденко, В. Дементов, А. Еверс, В. Жуков, Н. Нижник, Г. Семігін, В. Цвих, Т. Янсон та ін. П. теоретично обґрунтоване в концепціях держави загального добробуту, народного капіталізму, революції в прибутках, людського капіталу, постіндустріального та інформаційного суспільства, стадій економічного зростання тощо.

В узагальненому розумінні предметом П. може бути будь-яке питання соціальноекономічного змісту в суспільному житті, щодо якого соціальні партнери вважають за потрібне досягти згоди. Загальним важливим принципом П. є підтримка й розвиток ринкової конкуренції, запобігання монополізму, недопущення будь-яких спроб встановлення жорсткого контролю з боку держави, організацій чи приватних осіб над ринком, його регулюванням. П. розглядають як один із соціальних механізмів пом’якшення соціальних наслідків ринкових реформ, вирішення соціальних проблем на засадах консенсусу, збереження громадської злагоди в суспільстві.

П. як усталена й виважена форма регулювання суспільних відносин, співробітництва різних суб’єктів діяльності передбачає також і певну технологію вирішення проблем цієї взаємодії, яка полягає, зокрема, у таких вимогах, як: а) ідентичність — аналіз сутності позицій соціального партнера щодо можливостей досягнення цілей діяльності; б) солідарність як протидія намаганням особистого чи корпоративного успіху, в) недопущення протиставлення однієї сторони іншій, спільні дії, виходячи з інтересів спільності, вимог ситуації та цілей співробітництва; г) терпимість як атрибутивна вимога активної й довготривалої спільної діяльності; ґ) кооперація як акцентуація, зосередження уваги на процесі роботи, її перебігу та результатах відповідно до поняття солідарності; д) емоційність як противага технічно-раціональному способу дій, яка полягає в тому, щоб зміцнювати процес міжкорпоративного спілкування (співчуття, такт, акцентуація, підтримка тощо); е) сприяння досягненню конкретних домовлено­ стей в окремих сферах.

Розгляд П. як міжсекторальної взаємодії, згідно з визначенням німецького дослідника соціальної діяльності А. Еверса, передбачає виділення трьох секторів: а) держава (відповідає за організацію, реалізацію та перерозподіл товарів відповідно до встановлених постійних загальних критеріїв; ключові принципи цього сектора: рівноправність і безпека); б) ринок (через анонімне виробництво, не засноване на глибоких зв’язках, він задовольняє матеріальні потреби, виражені в грошах, мета діяльності — прибуток); в) третій сектор націлений на (само) забезпечення людей на основі їх індивідуальних потреб, відповідно до глибоких загальних інтересів і цінностей, цілі — спільність інтересів, соціальна солідарність. Деякі автори виділяють окрім трьох секторів (влади, бізнесу та громадськості) ще четвертий — засобів масової інформації, які формують певну суспільну думку членів громади про окрему діяльність цих секторів і їх взаємодію на рівні громади. Як зазначає О. Безпалько, представники кожного із цих трьох секторів мають різні можливості та ресурси для

• 230 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

вирішення соціальних проблем, у них часто різні уявлення про саму природу цих проблем. Проте, незважаючи на всі розбіжності, співробітництво секторів є необхідним, оскільки ні держава, ні бізнес і громадськість поодинці не здатні розв’язати зазначені проблеми.

Наявність та особливості міжсекторальної співпраці відіграють значну роль

ужитті членів громади, оскільки це є інструментом розвитку громади, відображає динаміку участі ініціативних груп населення, які опікуються та представляють інтереси й потреби представників своєї громади. Взаємодія між представниками трьох (чотирьох) секторів через використання ресурсів усіх секторів сприяє розв’язанню соціальних проблем, що дозволяє розвивати теорію та практику соціальної роботи, упроваджуючи нові й удосконалюючи існуючі адресні технології допомоги різним категоріям клієнтів. Наявність досвіду П. у вигляді міжсекторальної співпраці зменшує рівень напруги в громаді та мінімізує протистояння інтересів громадян і влади щодо соціальних питань (наприклад догляду в громаді). Варто зазначити, що в процесі взаємодії між різними секторами в громаді відбувається взаємодоповнення слабких сторін одного сектору сильними сторонами іншого, повноважень одного — ресурсами іншого тощо.

До механізмів цього типу П. можна віднести соціальне замовлення, лобіювання, стимулювання соціальної активності прямим фінансуванням тощо. Механізми П. як міжсекторальної взаємодії визначені, зазвичай, національним законодавством і рівнем розвитку громадянського суспільства.

П.як форма регулювання соціально-трудових відносин між соціальними суб’єктами відбувається шляхом розроблення й реалізації спільних соціальнотрудових договорів, програм чи угод на визначені терміни. Наріжним каменем ідеології П. є положення про необхідність забезпечення кожної людини певною сукупністю соціальних прав, основними з яких є: право на працю, оплату праці, участь

урозробці процедур розподілу прибутків і їх отримання, рівень і якість життя; участь у володінні власністю­ підприємства до контрольного пакета акцій включно; участь в управлінні підприємством (членство в радах управляючих, різноманітних комісіях, виборчих радах тощо).

Відносини П. мають колективний характер, у їх основі лежить колективний інтерес­ сторін. Колективний характер П. виявляється в трьох аспектах: а) наявності колективного інтересу усіх суб’єктів у сфері застосування найманої праці; б) наявності колективних відносин у цій сфері; в) колективній структурі сторін соціального партнерства. До сфери П. входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття;­ застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров’я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, у розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]